Вiдкриваю свого Павла Тичину

Кажуть, поети розквiтають раз назiку, Якщо целравдв, то Павло Тичина розцвiв у молодi роки, коли з'явилися Сонячнi кларнети (1918), Замiсть сонетiв i октав, Плуг (1920), В космiчному оркестрi (1921), Золотий гомiн (1922), Вiтер з Украïни (1924). Це справдi кеперевершена, видатна поезiя, ïï якiй переплелись i краса людських почуттiв, i сирийняття революцiï i громадянськоï вiйни на Украïнi як надiï на соцiальне, нацiональне та духовне визволення, i жорстоке розчарування дiйснiстю. Мабуть, можна скiльки завгодно говорити зараз про непослiдовнiсть поета, його роздвоєнiсть, але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочаснi подiï очима молодого митця, пропусти ïх через його вразливе серце. I тiльки тодi, усвiдомивши витоки трагедiï Тичини, можна зрозумiти, чому i як в однiй особi поєдналися два поети. Саме таким побачив я свого Тичину.
З одного боку — Ви знаєте, як лила шелестить, Коли в твоï очi вдивлюся, Пастелi, Пам'ятi тридцяти, Загупало в дверi прикладом. З iншого — В iм'я людини, Партiя веде, Комунiзму далi виднi. Дуже хочеться вiдповiсти на це питання так, щоб й iкшi зрозумiли i полюбили його, як я. Ось вiн постає перед нами автором Сонячних кларнетiв: молодий iнтелiгентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у свiт i напружено шукає нiдповiдi на питання: в якому зв'язку перебувають природа i люди, добро i зло? Що є визначальним? Поетдоходить-висноьку, гцоïсеу свiтi взаємопов'язане. Це нiдкриття сповнює його радiстю, i нею вiн дiлиться з нами:

• Гаï шумлять -
• Я слухаю.
• Хмарки бiжать -
• Милуюся.
• Ми Милуюся,
• Чого душi моïй
• так весело

Та поступово подiï Першоï свiтовоï вiйни переконують П. Тичину, що цей оспiваний ним свiт такий далекий вiд гармонiï. Але молоде серце прагне добра, нiрить у добро i творить його, — так з'являються вiршi циклу Енгармонiйне, Хтось гладив ниви, Блакить мою душу овiяла, Менi здається, що саме вiра ïï гармонiю свiту, оптимiзм вирiзняли поета з-помiж його попередникiв i сучасникiв. А ще — передчуття революцiï. Саме годi народилися рядки:

• Гей, вдарте в струни, кобзарi,
• Натхнiть серця пiснями!
• Вкраïнськi прапор и вгорi -
• Мов сонце над стелами…

I знову — радiсть, свято, небувале пiднесення у Золотому гомонi. Та о'являється передчуття бiди:

• Чорний птах — у нього очi — пазурi!

Чорний птах iз гнилих закутiв душi, Iз поля бою прилетiв, Кряче. Чи це — не генiальна прозорливiсть, яка помiтила ту трагiчну межу, що проляже мiж людьми, навiть рiдними по кровi (курки спустили в матiр i отця)? I знову — незважаючи нi на що — життєстверджуючий фiнал, вiра в перемогу сили добра, в силу народу:

• Я — невгасимий
• Огонь Прекрасний,
• Одвiчний дух.

Вiтай же нас ти з сонцем, голубами. Я дужий народ! — з сонцем, голубами. Але мрiя так i залишилася мрiєю. Украïна була приречена. Революцiя 1917 року замiсть соцiального визволення принесла на украïнську землю рiки кровi. Руйнуються родини, розхитуються вiковi моральнi пiдвалини народу. Тичина-поет вiрив у революцiю, чекав i боявся ïï. Звiдси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття бiди, пекучий бiль за Украïну, за свiй народ: Хто ж це так iз тебе насмiяться смiв? Хто у твоє серце нiж загородив? Я майже фiзично вiдчуваю той бiль, яким сповнений кожний рядок вiрша, бо рубались, бились рiднiï, своï; а тi, кого вважали братами, зрадили Украïну. Вiрш закiнчується багатозначним питанням, яке, без сумнiву, є прозоро-риторичним: вiдповiдi не треба, вона — очевидна:
Хто ж так люто кинув на поталу нас? Менi здається, що саме тут i мiстяться тi витоки роздвоєностi Тичини, що пiзнiше переросла в трагедiю його таланту. Так, Павло Тичина — генiальний, але глибоко трагiчний талант. I з цим не можна не погодитися! Вiн любив життя у всiх його проявах i навчав цього почуття читачiв. Вiн, я переконаний, любив людей: iз минулого, сучасникiв i майбутнiх землякiв. Мабуть, це треба зрозумiти душею i вклонитися генiальному митцю за його серце i талант.