Втiлення в образi Марусi Чурай моральноï краси народу

Украïнськiй лiтературi притаманне вiдображення всiх барв,
усiєï повноти, всього рiзноманiття народного буття. Починаючи
вiд народних дум, Г. С. Сковороди, Т. Шевченка, Лесi Украïнки , О.
Кобилянськоï i закiнчуючи чи то Б. Олiйником, чи то Олесем
Гончаром, чи то кимось iз iнших сьогоднiшнiх лiтераторiв, образи
героïв у переважнiй бiльшостi перенесенi iз життя. А тим паче, коли
герой розповiдi жива людина, яка творила, жила, плакала i смiялася.
Саме така головна героïня однойменного роману у вiршах Лiни
Костенко Маруся Чурай .
За оповiданнями, ця легендарна жiнка була втiленням краси та
духовноï величi. Природа не позбавила ïï таланту
вiршування i великоï любовi до людей. Зрозумiло, що Лiна Костенко
надала своïй героïнi ще й тих рис, якi притаманнi були загалом
жiнкам та дiвчатам Украïни.
Не випадково про Марусю кажуть:
Ця дiвчина не просто так, Маруся , Це голос наш. Це пiсня. Це душа. У
романi час вiд часу автор пiдкреслює красу, вроду Чураïвни,
як-от:
На матiр схожа, тiльки трохи вища. Тi ж самi очi i така ж коса.
Ну, от скажiте, людоньки, навiщо Такiй убивцi i така краса?
А трохи далi:
А це як хто. Я маю iншу гадку. Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, а так би й зняв би шапку. На смерть iде, а так би й
поклонивсь. Давайте уважнiше прислухаємося до цих слiв. Чи не
бачимо ми за ними украïнський народ, його гордi, нескоренi риси?
Бо, я гадаю, змальовуючи Чураïвну, Лiна Костенко малювала
узагальнюючий образ украïнськоï дiвчини. Не можна, звичайно,
сказати, що увесь украïнський народ, зокрема дiвчата, так собi
отруювали своïх наречених, чи то Гриця, чи то ще кого. Але за цим
iнша вдача народу: гордiсть, небажання терпiти приниження.
Жодна людина у свiтi не зможе заперечити той факт, що украïнцям
притаманнi такi дивнi людськi риси, як глибоке вiдчуття краси, поетичне
бачення свiту. За iснуючою легендою, Марiя Гордiïвна Чурай,
полтавчанка, дiйсно складала пiснi. Про це йдеться i в романi. Ось як
там сказано:
Виходить полк. Iван пiд корогвами.
I я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Спiвають пiсню,
Боже мiй, мою!
Але ж нам вiдома нескiнченна низка пiсень, якi створив украïнський
народ. Вони так i залишилися народними пiснями, та за кожною з них своя
Маруся Чурай. Читаючи i перечитуючи роман, переконуєшся, що за
головною героïнею, як i за iншими героями, стоïть народ, люди,
якi творили iсторiю Украïни, ïï культуру. Поетеса, якiй
не байдужа ïï культура, ïï рiдне слово, не випадково
звернулася до образу Марусi Чурай як до носiя рiдноï культури. Адже
з вуст Чураïвни на свiт Божий зявилися Ой не ходи, Грицю, Рости,
рости, дiвчинонько, Засвiт встали козаченьки. I в цьому вбачається
нерозривний ланцюжок: Народ Чураïвна Костенко. Так, саме Лiна
Костенко. Адже ця поетеса вiд Бога, як i ïï героïня,
творить украïнську лiтературу незнищенну, невмирущу, високу поезiю.
Певний, хто народився на Украïнi чув пiсню Ой не ходи Грицю, i,
певний, багато тих, хто чув, не замислювалися над тим, хто автор, чи
вважали ïï народною. Так, пiсня дiйсно народна. Але що таке
народна пiсня ? Пiсня, яку створив народ, чи пiсня, яку спiває,
любить весь народ, чи перше i друге? Але пiсню хтось обовязково творить:
хтось починає, хтось пiдтримує, хтось пiдспiвує…
Лiна Костенко, одна з найталановитiших украïнських поетес
європейського рiвня, створила роман Маруся Чурай, де використала
давню легенду про талановиту украïнську дiвчину, що писала пiсня,
якi спiвали в хатах на вечорницях, на вулицях, спiвали у походах,
спiвали полками, мiстами краïною.
Лiна Костенко обрала основою для роману легенду. Хто сказав, що легенди
брехня, в першу чергу поетесу цiкавила сама можливiсть iснування Марусi
Чурай, ïï таланту, ïï роль в життi Полтави тих
часiв, всiєï Украïни.
Поема Лiни Костенко єднала поета, митця з народом; Маруся Чурай
авторка пiсень є голосом народу, досягла вищоï мети
письменника, особливо поета, стати народним.
А пiснями Марусi Чурай плакала Полтава. Крiм того, коли Марусю Чурай
судять, то на захист ïï пiдiймається Iван Iскра:
Що нам було потрiбно на вiйнi?
Шаблi, знамена i ïï пiснi
Вона ж була як голос Украïни,
Що клекотiв у наших корогвах!.. До речi, що таке голос Украïни?
Зараз газети називають багатьох виконавцiв сучасноï музики
золотими, срiбними голосами Украïни? Що дiйсно є голосом
Украïни: голос людини чи ïï талант?
Саме тому, що талант, Хмельницький в мiстi до суду пише:
ïï пiснi як перло многоцiнне,
Як дивен скарб серед земних марнот
Таку спiвачку показать на горю,
Та цеж нещо, а пiсню задушить Але, на жаль, далеко не всi розумiють
гетьмана Хмельницького i Iвана Iскру, багато людей, майже пiв-Полтави,
виступали на судi за смертний вирок, стверджуючи: При чому тут пiснi?.
Вона ж на судi за iнше ставлена Що це? Як можна не помилувати авторку
цих перлiв.
I в мене душа, було, пiснями аж бринить
I в цiй любовi щось було священне,
Таке, цього не можна осквернить Болить моя головонька вiд самого чола.
Не бачила миленького нi тепер, нi вчора
Любилися, кохалися, як голубцiв пара!
Не дай Боже розiйтися, як чорна хмара..? Бо саме в цих рядках
розкривається краса душi Марусi Чурай, що притаманна бiльшостi
украïнських дiвчат, бо вона красива й талановита, вiрна i щира,
кохаюча i палка.
Як можна?
Коли про цю дiвчину, про ïï голос, кажуть:
Дисканти чув я, тенори, баси.
А ти спiваєш душу всю проймаєш.
Бувають, може, кращi голоси,
Але такого другого немає!
Крiм того, якщо пiснi спiває полк, то вони допомагають йому у
вiйськових справах, а вiйна Хмельницького вiйна за незалежнiсть.
Пригадаємо, що Хмельницький каже:
Про нашi битви на паперi голо. Лише в пiснях вогонь отой пашить. Тобто,
Маруся Чурай виступає ще й лiтописцем. А так як боротьба за
незалежнiсть боротьба народна, то й оспiвує Маруся душу народну:
Iсторiï ж бо пишуть на столi.
Ми ж пишем кровю на своïй землi.
Ми пишем плугом, шаблей, пiсцем,
Пiснями i невiльницьким плачем.
Могилами у полi без iмен.
Дорогою до Києва з Лубен! У Марусi Чурай пiсня ллється з
душi, бо вона торкнула вперше слово, коли почула думу про свого батька.
Саме це i вiдкрило в неï невмирущу силу слова, силу якоï не
має смерть, силу яка належить лише народу:
I каже дяк: У них там на Волинi
Якiсь такi плачi гiрко полиннi,
То край такоï дивноï краси,
А голоси, якi там голоси!
Але й життя там, боже, твоя воля,
У них же там i сорочки, як доля.
Там сосонку, кривульку або човник
А рукави ж бiлiшi лебедiв
Ото як пустить чорним, чорним, чорним.
До запястку у декiлька рядiв.. Тобто, ця сила сила народного мистецтва,
народноï культури, яка втiлюється в однiй людинi. Лiна
Костенко в своïх творах iнтерпретує минуле в майбутнє
сучасне, iнтерпретує риси народу в риси однiєï людини.
На мiй погляд, тут i є така iнтерпретацiя. Маруся Чурай є
втiленням моральноï краси й таланту украïнського народу.
Але чому цього не розумiють, чому i в сучасному, реальному життi талант
постiйно нищать, заважають йому розкриватися не розумiють? Чому в романi
Марусю не зрозумiли? Бо вона є талантом на роду. Як можна це не
зрозумiти?
Але можна. Бо завжди приходять якiсь безпардоннi пронози, пожираючи
руки, беруться за все, бо, як сказала Маруся Чурай.
Моя любов сягала неба,
А Гриць ходив ногами по землi Все пояснюється тим, що люди рiзнi,
кожен має свою душу, а нерiвня душ це гiрше, нiж майна!
Але на змiну пронозi обовязково прийде талант, i щоб не казали, душа
Марусi Чурай завжди буде жити, бо Маруся в серцi мала те, що не
вмирає, а значить, i вiчно буде жити душа украïнського
народу, бо втiленням ïï краси, таланту є образ Марусi
Чурай? Тiльки над ïï пiснями плакала Полтава, тiльки з
ïï пiснями козаки вирушали в похiд, тiльки ïх ми
спiваємо зараз, тiльки ïï душа сягала неба була зразком
тiєï висоти, до якоï повинен прагнути кожен талант, i
тому митую не треба нагород, його судьба нагородила. А мiй народ є
таким митцем. I його талант не знищити, не витравити, не здолати.