Еволюцiя Ахматовоï вiд "я" до "ми" i трагiчна самiтнiсть Цветаевой

Мiж ранньою любовною лiрикою й пiзньою творчiстю й Ахматовою й Цветаевой — величезна смуга: отут були смерть, розруха, втрати, зрадництва, перевернений побут, безвихiдне вiдчуття катастрофи, було все, що тiльки може випасти на частку людини, захопленого змiною епохи. Але як все живе, ïхня лiрика продовжувала жити, вiдмовлялася бути надгробною прикрасою. Схований двигун поезiï Цветаевой — жадiбна тяга до Життя. Не в нареченому розумiннi, як простоï життєлюбство, а якесь язичеське вiдчуття себе, прагнення все вiдчути й усе пережити, якесь всебажання. Марина гудить Творця у вiршi Молитва:
Ти сам менi подав — занадто багато!
Я спрагу — вiдразу всiх дорiг!
Усього хочу…
И навiть в Ахматовоï в такому похмурому вiршi, як Усе розкрадено, вiддано, продано… можна було почути доброзичлива цiкавiсть i iнтерес до нового миру: Усе розкрадено, вiддано, продано, Чорноï смертi миготiло крило, Всi голодноï тоскою згризено, Отчого ж менi стало свiтле? Старий мир був зруйнований, новий тiльки починав жити. Для Ахматовоï, Цветаевой i багатьох iнших, зруйноване минуле було гарно знайомим i обжитим будинком. I все-таки внутрiшня сила життя змушувала посерединi уламкiв стар i незнайомого нового продовжувати творити поезiю. Помiтно мiняється в 20-30 роки в порiвняннi з раннiми книгами й тональнiсть того роману любовi, що до революцiï часом охоплював майже весь змiст лiрики Ахматовiй
Починаючи вже з Бiлоï зграï, але особливо в Подорожнику, Anno Domini i в пiзнiших циклах любовне почуття здобуває в неï бiльше широкий i бiльше духовний характер. Вiд цього воно не зробилося менш сильним. Навпаки, вiршi, присвяченi любовi, iдуть по самих вершинах людського духу. Вони не пiдкоряють собi всього життя, усього iснування, як це було колись, але зате все iснування, все життя вносить у любовне переживання всю масу властивих ïм вiдтiнкiв. Наповнившись цим величезним змiстом, любов стала не тiльки незрiвнянно бiльше багатоï й багатобарвноï, але й по-справжньому трагедiйноï у хвилини потрясiнь. Бiблiйна, урочиста пiднесенiсть ахматовских любовних вiршiв цього перiоду пояснюється справжньою висотою, урочистiстю й патетичнiстю ув'язненого в ньому почуття
Не випадково, до кiнця 20-х рокiв, але особливо в 30-i роки, Ахматову починає залучати бiблiйна образнiсть i асоцiацiï з євангельськими сюжетами. Ахматова протягом 30-х рокiв працює над вiршами, що склали поему Реквiєм, де образи Матерi й казнимого Сина спiввiднесенi з євангельською символiкою. Бiблiйнi образи й мотиви, що традицiйно використалися в жiночiй поезiï, давали можливiсть гранично розширити тимчасовi й просторовi рамки добуткiв, щоб показати, що сили Зла, що взяли в краïнi верх, цiлком соотносими з найбiльшими загальнолюдськими трагедiями. Ахматова не вважає лиха, що происшли в краïнi, нi тимчасовими порушеннями законностi, якi могли б бути легко виправленi, нi оманами окремих осiб
Бiблiйний масштаб змушує мiряти подiï самою великою мiрою. Адже мова йшла про зiпсовану долю народу, про геноцид, спрямованому проти нацiй i нацiй, про мiльйони безвинних жертв, про вiдступництво вiд основних загальнолюдських моральних норм. Ахматова прекрасно розумiла свою вiдкинутiсть у державi-катiвнi:
Не лирою закоханого
Iду зачаровувати народ
Трiскачка прокаженого
У моïй руцi спiвається Встигнете нахаяться,
И виючи, i клянучи
Я навчу шарахатися,
Вас, смiливих, вiд мене
Хоча Солженицин уважав, що Реквiєм занадто личен i суб'єктивний i, що особистий момент я була тодi з моïм народом — придавив загальний; Реквiєм — це справдi народний добуток. Не тiльки в тому розумiннi, що вiн вiдбив i виразив велику народну трагедiю, але й за своєю поетичною формою, близькоï до народного причети. Витканий iз простих пiдслуханих, як пише Ахматова, слiв, вiн з великою поетичною й цивiльною силою виразив свiй час i страждаючу душу народу. Цикл Реквiєм не iснує в поезiï поетеси iзольовано. Мир поезiï Ахматовiй — мир трагедiйний. Мотиви лиха й трагедiï втiлювалися в раннiй поезiï як мотиви особистi. В 20- i роки особисте й загальне единоборствовали в ахматовской поезiï
Тiльки пiсля страшних переживань, що випали на частку Ахматовоï в 30-40-х роках, ïй удалося синтезувати обоє цi початки. I характерно, що вона знаходить рiшення не в радостi, не в екстазi, а в скорботi й у стражданнях. Реквiєм i Поема без героя — два яскравi приклади взаємопроникнення особистого й загального. В Реквiємi розпач матерi не вiдокремлює ïï. Навпаки, через свою скорботу вона прозрiває страждання iнших. Ми i я стають майже синонiмами. Ахматова сама вгадала, чим стане ïï Реквiєм:
И якщо затиснуть мiй змучений рот,
Яким кричить стомильонний народ…
Гранична самiтнiсть не перероджується в езопове замикання у власному болi. Душу Ахматовоï вiдкрита: Знову поминальний наблизилася година. Я бачу, я чую, я почуваю вас
И я молюся не про себе однiєï,
А про усiх, хто там стояв iз мною
Чисто поетично Реквiєм — чудо простоти. Поезiя Ахматовоï завжди була чiткоï, по-петербургски пiдiбраноï. Ïй завжди були далекi вичурность i балакучiсть московського ладу. Але в Реквiємi ïй удалося ще бiльше — дисциплiнувати своï власнi почуття, увiгнати ïх у мiцну огорожу вiршованоï форми, як води Неви стримуються гранiтними набережними. Проста суворiсть форми, що протистоïть страшному змiсту, робить Реквiєм добутком, адекватним тiєï апокалиптической порi, про яку воно оповiдає. У свiтлi наступних подiй у життi краïни й у життi Ахматовоï багато мотивiв перерахованих вiршiв виглядають як передчуття й пророкування