Моральна краса людини в кiноповiстi Зачарована Десна

Чудовий мир Зачарованоï Десни. А. Довженко не може, на мiй
погляд, нiкого залишити байдужим. У цьому свiтi не тiльки природа
залучає своєю красою, а й духовне багатство й висока мораль
людей викликає замилування. Тому, коли читаєш цю повiсть,
здається, що й сам кращаєш, i так хочеться, щоб змiнився цей
жорстокий мир — адже поруч живе казка. Велике мiсце в цiй казцi
займають люди: живi, реальнi. Це й батьки маленького Сашка, i дiд, i
його бабуся… Народилися вони серед царства трав i пiшли туди,
але навiчно залишилися живими в серце видатного кiнорежисера. Теплотою й
щирiстю вiє вiд спогадiв Довженко про свою матiр. Любила й пестила
вона все, що бачила: кожну рослинку, кожне деревце: Нiчого у свiтi так я
не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проростоало. Але найбiльше
любила мати своïх дiтей. Але доля була жорстока до неï,
вiдiбрала вона багатьох з них i залишила тiльки двох. Мати ж не закрила
своє серце для навколишнього свiту, зумiла винести все: i трагiчнi
смертi, i бiднiсть, який не було кiнця, i щоденну важку роботу, i свою
недолю. I ще багато рокiв буде згадувати дорослий уже Олександр Довженко
свою стареньку матiр, що змогла винести зi свого нещасливого життя
високу моральну красу й велике духовне багатство. Нiколи не забував
Сашко й своïх дiда й прадiда. Iнодi дивуєшся, звiдки в цих
неписьменних людей було стiльки любовi до всього живого, щиростi й
щиросердечноï чистоти! Здається, що важка доля повинна була б
зробити ïх жорстокими й заздрими до чужого щастя. Але цього не
вiдбулося, i виявилося, що головний скарб людини — це його чисте
серце й живаючи душу. I справдi, скiльки добра в ïхнiх серцях,
скiльки поваги до людини й до природи! Недарма дiд Сашка був для всiх
добрим духом лугу й риби. Недарма в спогадах вiн здається схожим
на самого Бога. Здається, що вiн — людина-легенда, який-
небудь чаклун, що розумiє мову всього живого. Коли людина не
вiдривається своïм корiннями вiд природи, то не губиться його
духовна велич i моральна краса. Цiльними натурами були дiд i прадiд
Сашка. Таким, на мiй погляд, був i його батько. Недарма пише про нього
Довженко: Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив.
I вiн не тiльки говорить про зовнiшню красу, але й показує великий
духовний мир цiєï людини. Менi здається, що авторовi це
вдалося, тому що, коли читаєш повiсть, бачиш перед собою дуже
гарноï людини. При чому у всьому: чи працював вiн або вiдпочивав,
розмовляв з людьми, з дiтьми. Був навiть гарний i тодi, коли був нещадно
битий полiцаями в роки вiйни. Таким вiн навiки залишився в пам'ятi
Олександра Довженко, таким i я його побачила. Побачила i його безсмертну
любов до дiтей, побачила й бiльшу любов до рiдноï землi, до роботи:
З його можна було писати лицарiв, богiв, апостолiв, великих учених або
письменникiв — вiн годився на всi.
Краса людська не вмирає, а начебто продовжує жити в
наступних поколiннях. Менi здається, тому Олександр Довженко мав
такий великий талант, талант людяностi й любовi до всього живого, що
батьки й дiди його подарували це йому в спадщини. А вiн щедро дiлився
цим з усiм людством, намагаючись затвердити в усьому свiтi любов, мир,
взаємодопомога. Це вдалося Олександровi Довженко, адже вся його
творчiсть є звеличуванням людяностi й духовного багатства людини