Навiщо живе людина? (По повiстi В. Г. Распутiна Пожежа)

Одна iз серьезнейших соцiально-психологiчних проблем, що
вирiшується сучасною лiтературою, складається в правильностi
вибору героєм мiсця в життi, точностi визначення ïм
своєï мети. Мiркування про нашого сучасника i його життя, про
його громадянську мужнiсть i моральну позицiю веде у своïх повiстях
один iз самих талановитих письменникiв нашого часу Валентин Распутiн .
Повiсть Пожежа у творчостi В. Распутiна займає особливе мiсце.
Великий ïï iдейно^-моральний i эстетический потенцiал
Повiсть починається з мiркування головного героя Iвана Петровича
про правду, совiстi, про тих основнi пiдпiрках, на яких, на його думку,
тримається життя людини. У цих добутках щиросердечний бiль героя
(i самого автора) за свою землю, негосподарське, бездумне, споживче
вiдношення до неï багатьох людей. Щось порушилося у свiтi. Люди
стали iншими, якимись байдужими. Живуть кожний для себе. I письменник не
може про це мовчати
Сама назва повести символiчно. Пожежа це не тiльки стихiйне лихо. Це й
пожежа у душах людей. Полум'я вихоплює з тьми не тiльки
мародерство, убивство, що вiдбулося в цю нiч, але й минуле,
сьогоднiшнє селища Сосновка. Люди перестали бути хазяями
своєï землi, свого селища. Не пiклувалися об його
благоустроï
Ми чому, Iван, таке-те запитує Ганна Єгорiвна свого чоловiка
на пожежi. Чому ми такi роз'єднанi. Чому серед нас процвiтає
безгосподарнiсть, злодiйство, пияцтво, злочиннiсть! Чому стiльки на
свiтi не бiйся й причиндалов! I як вийшло, що ми на ïхню милiсть
здалися, як вийшло запитує й автор
Iван Петрович мучається, переводить себе душевно й фiзично. Герой
сумнiвається, чи прав вiн, тому що його нiхто не пiдтримує.
Вiн бачить, що в минулому добро й зло вiдрiзнялися, мали власний чiткий
образ, а тепер границi стерлися. Добро й зло перемiшалися. Добро
перетворилося в слабiсть, зло в силу. Що таке тепер гарна або погана
людина. Ранiше людини оцiнювали по його щиросердечних жестах, по
здатностi або нездатностi почувати чуже страждання. А зараз уже та гарна
людина, хто не робить зла, хто без попиту нi в що не втручається.
У результатi мiрилом гарноï людини стало зручне положення мiж
добром i злому, постiйна й урiвноважена температура душi. Люди ранiше
витримували випробування стихiйними лихами, вiйною, голодом, тому що
були всi разом. А зараз випробування ситiстю, роз'єднанiстю
виявилося ще сутужнiше.
Думки про це не дають Iвановi Петровичевi спокою. Вихiд з тупикаа
бачимимо в мiркуваннянях герояя про чотир пiдпiрки життя: у почуттi
будинку iз сiм'єю; у почуттi солiдарностi з людьми, iз хто правиш
свята й буднi; у почуттi роботи, з якоï дається вiдчуття
єдностi з людьми; у почуттi батькiвщини, землi, на якiй
коштує тв будинок, якщо вес ц є, людина щаслива й вес
перетворюється у вiдповiдь на ч заклик, душу його
вибудовується й починає вiльно звучати.
Повiсть В. Распутiна змушує задуматися нас над багатьма питаннями
сучасного життя: навiщо людина живе, у чому причина моральноï
деградацiï людей i що робити, щоб усунути цi явища. Тому добутку В.
Распутiна ще довго не втратять свiй актуальностi й будуть хвилювати не
одне поколiння читачiв
Важко знайти в iсторiï лiтератури добуток, у якому не осмислювалися
б проблеми духу й моральностi, не вiдстоювалися б морально-етичнi
цiнностi. Творчiсть нашого сучасника Валентина Распутiна не становить у
цьому зв'язку виключення. Я люблю всi книги цього письменника, але
особливо мене потрясла повiсть Пожежа, опублiкована в часи перебудови
Собитийная основа повести проста: у селищi Сосновка зайнялися склади.
Хто рятує з пожежi народне добро, а хто тягне, що можна, для себе.
Те, як поводяться люди в екстремальнiй ситуацiï, служить поштовхом
до тяжких роздумiв головного героя повести шофери Iвана Петровича
Егорова, у якому Распутiн втiлив народний характер правдолюбця, що
страждає побачивши руйнування вiковоï моральноï основи
буття Iван Петрович шукає вiдповiдi на питання, якi пiдкидає
йому навколишня дiйснiсть. Чому все перевернулося з нiг на голову.. Було
не покладене, не прийнято, стало покладене й прийнято, було не можна
стало можна, уважалося за ганьбу, за смертний грiх шанується за
спритнiсть i доблесть. Як сучасно звучать цi слова! Адже й у нашi днi,
через шiстнадцять рокiв пiсля публiкацiï добутку, забуття
елементарних моральних принципiв є не ганьбою, а вмiнням жити
Iван Петрович законом свого життя зробило правило жити по совiстi, йому
боляче, що при пожежi однорукий Савелiй тягне у свою лазеньку мiшки з
борошном, а дружнi хлопцi архаровцi насамперед вистачають ящики сводкой.
Але герой не тiльки страждає, вiн намагається знайти причину
цього морального збiднiння. При цьому головним є руйнування
вiкових традицiй росiйського народу: розучилися орати й сiяти, звикли
тiльки брати, вирубувати, руйнуватися
У всiх добутках В. Распутiна особливу роль грає образ Будинку
(саме iз заголовноï букви): будинок баби Ганни, куди
з'ïжджаються ïï дiти, хата Гуськових, що не приймає
дезертира, будинок Дар'ï, що йде пiд воду. У жителiв Сосновки цього
нi, а саме селище немов тимчасове пристановище: Незатишного й
неохайний… бiвуачного типу… немов кочували з мiсця на мiсце,
зупинилися перечекати непогоду, так так i застрягли…. Вiдсутнiсть
Будинку позбавляє людей життєвоï основи, добра, тепла
Iван Петрович мiркує про своє мiсце в навколишньому свiтi,
тому що…немає нiчого простiше, як заблудитися в собi.
Героями Распутiна стають люди, якi живуть за законами моральностi:
Егоров, дядько Миша Хампо, цiною свого життя отстоявший моральну
заповiдь не укради. В 1986 роцi Распутiн, немов передбачаючи
майбутнє , говорив про суспiльну активнiсть людини, здатного
вплинути на духовну атмосферу суспiльства
Однiєï з важливих у повiстi є проблема добра й зла. I
знову я була уражена провiсним талантом письменника, що заявив: Добро в
чистому видi перетворилося в слабiсть, зло в силу. З нашого життя адже
теж пiшло поняття добра людина, ми розучилися оцiнювати особистiсть по
ïï здатностi почувати чуже страждання, спiвпереживати. У
повiстi звучить одне з вiчних росiйських питань: Що робити. Але на нього
немає вiдповiдi. Герой, що вирiшив пiти iз Сосновки, не знаходить
заспокоєння. Фiнал повести неможливо читати без хвилювання: Йде по
веснянiй землi маленька заблудла людинаЖ, щоМ отчаялись знай св будинок

Мовчить, не те зустрiчаючи, не те проводжаючи його, земля. Мовчить земля. Що ти є, мовчазна наша земля, доколе мовчиш ти И хiба мовчиш ти.

Росiянин письменник Валентин Распутiн iз цивiльною прямотою пiдняв самi насущнi проблеми часу, торкнув самих болючих його крапок. Сама назва Пожежа здобуває характер метафори, що несе iдею морального неблагополуччя. Распутiн переконливо довiв, що моральна ущербнiсть окремоï людини неминуче приводить до руйнування основ життя народу. У цьому й укладена для мене жорстока правда повести Валентина Распутiна
Происходящее ми бачимо очами мiсцевого жителя, старожила Iвана
Петровича. Гарний працiвник i дбайливий хазяïн, вiн нiяк не може
зрозумiти, чому стороннi люди так недбало ставляться до своєï
справи, до землi, на якiй живуть i працюють. Якщо рубають лiс, то так,
щоб пiсля них уже нiчого й нiколи не виросло, якщо будують, то так, що
неприємно дивитися, а то щоб жити. Тепер, мабуть, не дошукатися,
як i iз чого вiдбулося роздольне життя-буття… Нi, не вiдразу, як
переïхали, пiшло бiчним ходом. Звичайно, нова робота позначилася:
валити лiс, тiльки валити й валити… Потiм усе перемiшалося…
прийнялися селитися люди легенi, що не обзаводяться нi господарством, нi
навiть огородишком, що знають одну дорогу в магазин, i щоб поïсти,
i щоб час вiд роботи до роботи скоротати. Спочатку вiд роботи до роботи,
а потiм i роботу прихоплюючи…
Не приймає сучаснi безладдя Iван Петрович, переживає душею
за невпорядкованiсть життя, а коли довiдається статистичнi данi,
що вiд пияцтва й недбайливостi загинуло стiльки ж, скiльки повернулося з
останньоï вiйни, приходить вужас.
Письменник з гiркотою розповiдає iсторiю лiсничого Андрiя
Солодова, що воювало з лiспромгоспом через порушення при пиляннi лiсу.
Узимку пиляли, снiг не розчищаючи, i пнi залишалися чи ледве не в пояс.
Коли ж лiсник виступив на захист лiсу й оштрафував лiспромгосп, то йому
спалили лазню, украли й убили коня… Та й самому Iвановi
Петровичевi загрожували, коли на зборах виступав i обурювався всiма
безладдями, але ж говорив те, що знали всi й що поступово ставало
звичаєм, i як без нестатку й жалостi рвуть технiку в лiсi або
ганяють ïï по п'янiй i тверезiй справi за десятки кiлометрiв
по власнiй потребi, i як серед бiлого дня тягнуть iз лiсопилки, i як по
дорозi в лiспромгосп таємниче зникають зазначенi в накладнi
товари, а замiсть них вiдразу з'являються грошi… I багато ще
перераховував неподобств чесна й совiсна людина, жахаючись тим змiнам,
якi вiдбуваються в душах людей. Цей процес уже необоротний. Повороту до
духовностi вже не буде. Архаровцями кличе вiн тих, хто не замислюючись
губить навколишню природу, а виходить, i свою душу Розумiє Iван
Петрович, що поодинцi виступати безглуздо й небезпечно, але час вiд часу
не витримує, душу не приемлет таке життя, а змiнити один нiчого не
може. Герой доходить висновку, що одна справа безладдя навколо, i зовсiм
iнше безладдя усерединi тебе. З жахом розумiє Iван Петрович, що
переродилися в нелюдей багато хто, що цей процес зупинити складно.
Страшно стає йому вiд усього усвiдомленого й понятого. Сусiд Панас
говорить простi, але мудрi слова: Жити будемо… Важка ця справа,
Iван Петрович, жити на свiтi, а однаково… однаково треба жити
Вiрою в торжество розуму звучать цi слова, вкладенi автором у вуста
простого сiльського жителя. I письменник, а слiдом за ним i ми
починаємо вiрити, що наступить час, коли зрозумiють люди, як треба
жити, згасять пожежу, що спалює ïх душi