Оповiдання роману Злочин i покарання Достоєвського

Злочин i покарання Достоєвського, як i бiльшiсть робiт автора,
можна вiднести до найбiльш складних добуткiв росiйськоï лiтератури.
Оповiдання роману неспiшно, але воно тримає читача в постiйнiй
напрузi, змушуючи його вникати в скрупульознi психологiчнi вишукування
автора. Достоєвський описує страшну картину життя людей у
Росiï середини дев'ятнадцятого столiття. У цей час багато хто
почували себе розчарованим, загнаним i подавленими власним безсиллям i
безправ'ям
У розкриття переживань однiєï з таких пригноблених душ i
заглиблюється автор. Вiн створює книгу про дворян, що
розорилися, мешканцях темних кутiв. До нього нiхто не писав таких книг,
але для Достоєвського змiст роману було продиктовано самою
дiйснiстю. Саме в цьому середовищi вiн знайшов сильнi, яскравi й багатi
образи людей, здатних переживати хворобливi спади й свiтловi пiдйоми
свiдомостi. Головний герой роману бачить, що несправедливiсть
панує навколо. Гiднi люди злидарюють i нещастях, а дурнi й
мерзотники користуються всiма благами життя. Вiн намагається
роздiлити людство на сильн i слабкi й хоче зрозумiти, чи є вiн
твариною тремтячоï або право має устати вище iнших i вершити
суд. Холодно оцiнивши все. Розкольникiв доходить висновку, що йому
дозволено переступити моральнi закони суспiльства й зробити вбивство, що
вiн виправдує метою допомогти знедоленим. Але все змiнюється
в ньому, коли до голосу розуму домiшуються почуття. Розкольникiв не
врахував головного складу власного характеру, i того, що вбивство огидно
самiй природi людини. З моменту, коли в душi героя зародився перший
сумнiв, починається поступове, але наполегливе розвiнчування
раскольниковской iдеï
Це вiдбувається через страждання нещасного. Автор показує
нам стан душi Родiона Раскольникова в рiзнi моменти часу. Ми бачимо, що
разом зi змiною настрою героя, змiнюються i його вiдносини з навколишня,
сама атмосфера довкола нього. Бiльш докладно ми довiдаємося про
почуття героя через його сни. Так, сон, побачений ïм перед
злочином, розкриває читачевi щирий стан Родiона. Герой сну,
маленький хлопчик, стає свiдком побиття клячонки жорстоким
хазяïном. Таке, здавалося б, звичайна вулична подiя
Достоєвський перетворює в надзвичайне. Вiн настiльки
згущає й загострює емоцiï, що подiя не може залишитися
непомiченим. Тут показанi тi протирiччя, якi роздирають душу нещасного
студента Прокинувшись i згадавши про задумане вбивство. Розкольникiв сам
жахається своïм думкам. Уже тодi вiн розумiє, що не
витримає цього, що це паскудно й огидно. Але, з iншого боку, йому
хочеться пiднятися над хазяями бiдноï клячонки, зробитися сильнiше
ïх i вiдновити справедливiсть. Майже вiдмовившись вiд думки про
вбивство, вiн знову вертається до неï, почувши розмову
студента й офiцера в трактирi. Раскольникова вражає схожiсть
власних думок з думками студента, i особливе враження залишають слова
про кiлькiсть страждаючих, допомогти яким можна, убивши старушонку-
процентщицу. I тодi Розкольникiв береться за сокиру. Покарання за це
треба негайно. Вiн, пiднявши свою зброю проти зла й в iм'я нещасних,
опускає його на голову нещасноï ж. Лизавета саме
тiєï знедоленоï, беззахисна, руки не пiдняла, щоб
захистити особу, за щастя якоï вiн бореться. Не пам'ятаючи себе,
Родiон вертається додому, а не йде в полiцiю, i тим прирiкає
себе на додатковi страждання. Починається новий етап у його життi
етап вiдчуження вiд людей. Переступивши моральнi закони. Розкольникiв
гостро вiдчуває неможливiсть залишатися з людьми; вiн як би
вимикається з життя людського суспiльства. Ця здатнiсть душi
Раскольникова iмпонує авторовi, оскiльки вона жадає вiд
героя особливих моральних якостей. Важке положення Раскольникова, його
страшна самiтнiсть збiльшується ще й тим, що йому починає
вiдкриватися помилковiсть його теорiï. Поки це вiдбувається
лише на пiдсвiдомому рiвнi, але те, що герой тiльки почуває, нам
вiдкрито говорить письменник. Процес розвiнчування теорiï
Раскольникова прискорюється необхiднiстю спiлкування зi слiдчим,
що вже зрозумiв, що вiдбулося й психологiчно обчислив убивцю. Тут
студентовi доводиться вперше захищати свою iдею. Завдання ця для
Раскольникова ускладнена тим, що його впевненiсть у власнiй правотi вже
помiтно похитнулися. Порфирiй Петрович заганяє вбивцю в кут,
розумно й iронiчно висмiює, у той же час спiвчуваючи й розумiючи
його. Вiн переконує його, що для того, щоб прославитися, не треба
принижувати iнших, …справа у вас самих. Станьте сонцем, вас всi й
побачать.
Iнакше кажучи, досягнення цiлей справедливостi повинне
ґрунтуватися лише на високим, свiтлому, добром, людяному.
Страждання для Порфирiя є головним джерелом спокути. Лише
вистраждавши багато чого, можна загладити свою провину. Втiленням iдей
слiдчого в романi стала Соня, що пережила все те, про що вiн говорив.
Вона зачепила серце Раскольникова, як тiльки вiн почув про неï.
Потiм, пройшовши через вiдчуження й самiтнiсть, Родiон починає
почувати необхiднiсть у спiлкуваннi з тими, хто пережив щось подiбне.
Вiн виливає своє борошно Сонi й лише в ïï
прекраснiй i роздавленiй душi знаходить розраду. Соня не в змозi охопити
фiлософськi вишукування героя, але вона бачить головне вiн нещасний, i
вона потрiбна йому. Розкольникiв бачить у Сонi святу й цiлує
ïй ногу, говорячи, що кланяється всьому стражданню людському
Розкольникiв вiдчуває вдячнiсть i глибока повага до Сонi й згодом
починає дивитися на мир ïï очами. Вiн просить принести
Євангелiє й, не прочитавши його, приймає вiру такий,
який ïï бачить Соня. Ïхнiй єдиний порятунок у
любовi друг до друга, до Бога, до ближнього. Перехворiвши бонапартизмом,
вiн вертається до людей, почуваючи, що потрiбний iм. Цей тiльки
початок того щастя, що чекає ïх iз Сонею. Письменник
говорить, що за нього ще треба буде заплатити бiльшу цiну, i
обiцяє присвятити народженню новоï людини iншу книгу. Роман,
що розповiдав про вбивство й страждання людей, має зненацька
свiтлий кiнець
Людина, що опустилася, здавалося б, до найстрашнiшого, що прийняв за
основу свого iснування теорiю, що припускає знищення iнших людей,
пережив сильне потрясiння й прийшла до необхiдностi перемiнити свiй
свiтогляд. Навiть маленька нелюдськiсть неодмiнно веде до нелюдськостi в
бiльшому, а, може бути, i в глобальному масштабi. У главу життя кожного
повинна бути поставлена любов. Лише тодi люди зможуть олюднитися i стати
щасливими. Менi б хотiлося закiнчити словами Валентина Распутiна: Без
любовi до ближнього нiхто з нас обходитися не може.