Пам'ятна прогулянка (твiр оповiдання за даним сюжетом, з обрамленням)
Сюжєт. Наприкiнцi травня ми з хлопцями вирiшили виïхати до
лiсу з ночiвлею.
Вийшли ми на платформi з поетичною назвою Васильки. Напнули намет,
облаштували мiсце для вогнища. А потiм вирiшили обстежити мiсцевiсть.
Ледве примiтна лiсова стежка привела нас до яру. Перейшли на той бiк по
дерев'яному мiстку. На галявинi побачили невелике стадо корiв i пастуха.
Ми з ним познайомилися, розповiли, хто ми, звiдки, де зупинилися. Кiлька
разiв вiдпочивали, я робив замальовки, хлопцi сперечалися.
Ми знову опинилися бiля яру. Зайшли далеко i не могли повернугися до
мiстка, бо до нього треба було йти ще годину. Раптом побачили колоду. По
нiй вирiшили перебратися на той бiк яру.
Наприкiнцi травня, коли всi контрольнi були вже позаду, ми з хлопцями
вирiшили виïхати у лiс з ночiвлею. Нам коштувало багатьох зусиль
умовити батькiв вiдпустити нас. I тiльки тодi, коли зателефонував Артем,
старший брат мого друга Степана, який дав згоду ïхати з нами,
батьки погодилися на поïздку.
Ще в електричцi ми вiдчули насолоду свободи. За вiкнами буйно цвiли
дерева. Сонце щедро зiгрiвало землю. Ми голосно обговорювали, чим
займатимемося, коли приïдемо на мiсце. В нашi плани входили i
прогулянка лiсом, i риболовля, i купання в лiсовiй рiчечцi. Iï
запримiтив Степан, коли минулого року вiдпочивав з батьками в цих
мiсцях. З нами був об'ємистий рюкзак, намет Сашко узяв фотоапарат,
Степан гiтару, а я — олiвцi i альбом для замальовування.
Мене звуть Денис. Я начебто нiчим не вiдрiзняюсь вiд своïх
однокласникiв Пише те, що на моєму обличчi безлiч ластовиння, як у
дiвчинки, i я нiяковiю вiд нього. Я дуже полюбляю малювати. Моï
малюнки виставлялися на обласному конкурсi. Кажуть, що я малюю гарно. Цю
виставку , ïï учасникiв, по телевiзору показували. Ми вийшли
на платформу з поетичною назвою Васильки. Електричка,помчала собi далi,
i ми опинилися у повнiй тишi.
Васильки це невелике село , зо всiх бокiв оточене листяним лiсом. Давно
це село зарахували до неперспективних через те, що звiдти виïхала
майже вся молодь. Зараз життя у селi пожвавилося, пiдприємцi
побудували тут навiть перепелинну ферму. Яйця перепелiв дуже кориснi при
деяких тяжких захворюваннях Я мрiяв намалювати цих птахiв.
Ось вже осторонь залишилися i Васильки. На затишнiм узлiссi ми напнули
намет, обладнали мiсце для багаття.
Хто сьогоднi готуватиме? запитав Сашко.
Ми ж домовилися, що готуємо разом, нагадав я.
На однiй кухнi двi господарки не уживаються, заперечив Степан.
Люди, не сварiться, не створюйте проблему, втрутився Артем. Я тут за
старшого, виходить, готувати менi.
Можу залишитися. нагадав про себе Кузьма. Я вмiю варити кашу…
Все, нас вiдпускають! весело сказав Сашко. А поки що ми йдемо
обстежувати мiсцевiсть.
Пiшли без нiчого, лише я прихопив iз собою альбом та олiвцi. Ми
заглибилися в лiс. Йшли по ледве помiтнiй стежцi, яка привела до яру.
Вiн був глибокий, на днi протiкав досить швидкий струмок. Ми пiшли
уздовж яру i деякий час по тому перейшли по хиткому дерев'яному мiсточку
на другий бiк. Сам мiсточок являв собою декiлька паралельних колод,
упоперек яких лежали дошки, скрiпленi товстим дротом. Замiсть перил
протягнутий канат.
Щоб не заблукати, ми пiшли зворотним напрямком, але вже по iншому боцi
яру. Стежка непомiтно вiдхилилася лiворуч i вивела нас на лiсову
галявину. Там ми побачили невелике стадо корiв i пастуха. Ми
познайомилися з ним. Це була ще нестара людина у джинсах i футболцi,
поверх якоï накинута тiлогрiйка. Василь Гнатович так звали пастуха
сидiв на низенькiй складанiй лавочцi i складаним ножем стругав прутик.
Ми дiзналися, що цi корови сусiднього з Васильками села, що господарi
пасуть ïх по черзi.
Малюєш? Василь Гнатович глянув на мiй альбом.
Так, малюю, я показав ескiзи.
Схоже, похвалив,вiн. А ви звiдки?
Ми розповiли, хто ми, де зупинилися. Василь Гнатович побажав нам гарного
вiдпочинку, i ми продовжили свiй шлях. Декiлька разiв ми вiдпочивали, я
малював. Скоро ми знову опинилися бiля яру. Треба сказати, що зайшли ми
надто далеко i не вiдчували особливого задоволення i ентузiазму вiд
думки, що до мiстка через яр ще йти i йти. Раптом Степан закричав:
Дивiться, колода! По нiй ми перейдемо на той бiк.
Ми не впадемо? обережно поцiкавився Сашко. Купатися щось не дуже
хочеться, та ще й в одязi.
Я не пiду по колодi, я боюся висоти, чесно зiзнався я.
Ось чудова можливiсть побороти свiй страх, переконував Степан.
Суперечка закiнчилася тим, що Степан навiв приклад хоробростi i, як
справдешнiй канатоходець, успiшно перебрався по колодi на iнший бiк. За
ним перейшов Кузьма, худорлявий, прудкий хлопчина, потiм Сашко.
Смiливiше, пiдбадьорювали мене хлопцi. Головне не дивися униз.
I по боках теж, порадив Сашко.
Передi мною лежала колода надзвичайноï довжини. Збоку анi перил,
анi мотузки. Я взяв довгий цiпок, щоб утримувати рiвновагу.
Неслухняними, дерев'яними ногами ступив на колоду. Крок, другий, третiй.
Я намагався не дивитися униз, а як же хотiлося подивитись! На серединi
колоди я зупинився.
Не туди ставиш ногу! Спершу поглянь, куди зiбрався йти, порадив хтось.
Я кинув цiпок, лiг на колоду i, примружившись, плазував, як пiд кулемет
ним вогнем.
Згадай, ти нiчого не забув на березi? Ще не пiзно, можеш повернутися!
вигукнув Сашко.
Я перестав плазувати i похолонув: папка з малюнками залишилася пiд
дубом, де я сидiв, чекаючи своєï черги. Але вже нiяка сила не
примусила б мене повернутися. Ще мить i я був у компанiï своïх
друзiв.
Альбом заберемо завтра, заспокоïв Кузьма. Ми ще повернемося
сюди.
Але дожидатися завтрашнього дня не довелося. Ввечерi до нашого вогнища
пiдiйшов Василь Гнатович. У руцi вiн тримав альбом i олiвцi.
А ти добре малюєш, похвалив вiн. Приходьте в наше село. Мiсця у
нас ох i чудовi!..
