Твiр на тему: Образ Софiï Киïвськоï в романi П. Загребельного Чудо

Екзаменацiйнi добутки по украïнськiй лiтературi. З раннього
дитинства, подорожуючи iсторичними мiсцями украïнськоï землi,
ми захоплюємося архiтектурними спорудженнями, фресками, картинами
й завжди в нас виникає безлiч питань: хто створив цi шедеври? Як
збереглися вони, створенi багато сторiч назад, до наших днiв? Вiдповiдь
на деяких з таких питань дав видатний украïнський письменник П.
Загребельний у своєму циклi романiв про Киïвську Русь
Цей генiальний прозаïк, користуючись архiвними документами й
художньою уявою, прагнув об'єктивно вiдтворити iсторичну епоху з
ïï проблемами, розбiжностями, настроями людей, якi створювали
шедеври. У своєму романi Чудо Загребельний зображує, як
споруджувався найдавнiший архiтектурний твiр мистецтва
Киïвськоï Русi Софiйський собор . Автор прагнув не тiльки
вiдтворити складний процес будiвництва Софiï Киïвськоï,
але й хотiв показати епоху Ярослава Мудрого й те велика культурна
спадщина, залишена предками, що формує в нас сьогоднi вiдчуття
краси в гармонiï. За задумом князя Ярослава Мудрого Сивоок —
художник з народу — споруджує архiтектурне чудо —
Софiйський собор, рiвного якому не було у всiй пiвнiчнiй пiвкулi.
Складним був процес формування таланта цього генiального зодчого, багато
горя, страждань довелося йому пережити. Ще маленьким осиротiлий хлопчик
одержав у дiда Родима — доброго й великого язичеського майстра
— науку на все життя: не коритися вельможам i дивуватися фарбам
миру Так i жив Сивоок — нiколи й нiкому не корився, але при
цьому вiдчував дивний мир квiтiв. У дитинствi вiн любив спостерiгати, як
мовчазний щедрий добрий дiд Народимо чаклував над полум'ям, i фарби
народжувалися, грали, жили буйним, веселим життям. За тi трохи
счастливих.рокiв Сивоок навчився добра, знав лише почуття, якi
пiднiмають людини над миром, не вiдав принижень, лукавства, заздростi,
оселилася в його душi здатнiсть захоплюватися всiм прекрасним. Пiсля
трагiчноï смертi дiда Родима, що не прийняв хреста, Сивоок потрапив
у Киïв i вперше побачив церкву Богородицi, вiд краси якоï
прийшов у замилування. Саме тодi, споглядаючи цей храм, вiдчув той новий
дивний мир фарб, що носив у собi. Враження вiд побаченого, вiн зберiг на
все життя. Через багато рокiв задумав Ярослав Мудрий спорудити на
слов'янськiй землi храм, що був би краще, нiж у Константинополi, а
Сивооку вдалося з воску вилiпити собор таким, яким вiн собi його
представляв. I зодчий Сивоок, i князь Ярослав мрiяли про такий храм,
який би вiдтворив дух народу, прославив слов'янську землю
Саме для цього i повернувся Сивоок з Константинополя в рiдний край,
щоб возвеличити й прославити його. Для художника Сивоока Софiя мала свiй
образ: те була зелена просвiтленiсть, начебто ранкова морська
прозорiсть. I розумiв генiальний майстер, якi будуть будувати у важкiй
роботi, серед бiдностi, позбавлень, горя, прокльонiв i злiз церква, щоб
увесь свiт дивувався, а земля наша щоб прославилася цим храмом. Сивоок
як художник з народу задумував свою Софiю не для прославляння
християнського бога, у фарби вкладав свою душу, своє життя, серце
неспокiйними, змученими поневiряннями в мандрах. Ярослав Мудрий як князь
Киïвськоï Русi усвiдомлював, що для великоï держави все
робиться, для слави божоï й на вiка вiчнi. Церква буде стояти на
цiй землi столiття, тому що велика держава, таке, як Киïвська Русь,
вимагало величного спорудження. Саме таким i став Софiйський собор у
Києвi. Будувався цей храм важко: у сльозах, прокльонах i кровi,
але пiднявся вiн на слов'янськiй землi, що не знала дотепер кам'яних
споруджень, як чудо небаченоï величi й краси, храм, що своïм
внутрiшнiм i зовнiшнiм оздобленням, своєю пишнотою й барвистiстю
не мав рiвних у цiлому свiтi. Успадковуючи кращi народнi традицiï
мистецтва, архiтектури, Сивооку вдалося створити шедевр, у якому
гармонiйно з'єдналися двi культури: язичеська й християнська. Тому
й стояв Софiйський собор кольори душi народноï — рожевим
кам'яним чудом серед бiлих снiгiв, тому що споруджувався вiн руками
народу й для народу. Цей храм уже з першого дня його iснування мало хто
вважав житлом для бога — вiн сприймався як надiйний притулок
людського духу, тут вiдразу оселився дух громадянства й мудростi тих,
хто будував державнiсть Киïвськоï Русi. Це величне
монументальне спорудження стало предметом заздростi, i коли вороги
нападали на Киïв, те насамперед руйнували собор Софiï.
Вороги намагалися стерти його з особи Землi, але вiн завжди стояв
уперто, непоколебимо, вiчно начебто не вибудуваний був, а вирiс iз
щедроï киïвськоï землi, став ïï продовженням,
голосним ïï словом, мелодiєю, фарбою. Цей собор був
теперiшнiм кам'яним чудом, квiтчастим, як душа й уява народу, що створив
його. Багато хто будували й захищали собор, ще бiльше рук намагалися
його зруйнувати. Знищити його хотiли й своï, i чужi, але в усi
столiття минулого й захисники цього храму. Це й Петро Могила, що
вiдновив фрески й мозаïки, це й герой роману Гордоï Отава, що
цiною власного життя врятувало собор вiд знищення фашистами, це й Борис
Отава — сучасний талановитий учений, що продовжив справу батька,
вивчаючи iсторiю Софiйського собору. У романi вдало об'єднанi три
тимчасових перiоди: сива давнина, фашистське навала, сучаснiсть.
Об'єднуючим центром цих тимчасових перiодiв став Софiйський собор
— символ незламностi духу народного, неможливостi знищити його
iсторiю, символом великоï слов'янськоï культури. Генiальнi
люди споруджували цей архiтектурний пам'ятку. У мозаïках, фресках
втiлене духовне багатство прадiдiв. Свiй талант, горiння
своєï душi вони передавали нащадкам, тому пам'ять про цих
людей нiколи не зiтреться, а буде жити вiчно в ïхнiх утворах, i
чудо це не скiнчиться нiколи….