Твiр-роздум у публiцистичному стилi

Дiйсно, мова це скарбниця духовностi, це характер народу. У нiй вiдбито
його звичаï, побут. Але мова не може iснувати вiдокремлено, i тут
виникає нове поняття народ. Саме народ дає мовi силу й
красу. Народ i мова поняття нерозривнi. I доки живе мова житиме й народ.
Не стане мови не стане й народу: вiн геть розпорошиться помiж дужчими
народами. Недарма пригадуються рядки вiрша М. Рильського: Як парость
виноградноï лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно полiть бур'ян.
Чистiша вiд сльози вона хай буде… Дiйсно, у наших руках
майбутнє нашоï мови, а значить i нашоï нацiï. Саме
ми маємо ще час, щоб возвеличити нашу мову, вивести ïï
на новий щабель розвитку. Украïнцi! Замислiться, чи не
виникає у вас почуття гордостi за нашу краïну, коли ви
чуєте такi iмена Ярослав Мудрий , Володимир Великий, Тарас
Шевченко , Iван Франко, Соломiя Крушельницька. Чи немає в душi
приємного щему, коли на змаганнях пiдiймається прапор
Украïни? То чому ж ми дозволяємо собi розчаровуватись у нашiй
мовi, забруднювати ïï сленговими словами, суржиком? Адже мова
це те, що єднає нас?! Тож, як казав вiдомий украïнський
поет В. Сосюра:
Ми з нею вiдомi усюди, усе в нiй, що треба нам, є. А хто свою мову
забуде, той серце забуде своє.