Географiя iсламу в сучасному свiтi

Географiя iсламу досить рiзноманiтна. До складу iсламських держав
входять не тiльки краïни близького сходу, якi є його
батькiвщиною, але й багато краïн Африки й Пiвденно-Схiдноï
Азiï. Чому iслам одержав таке широке поширення у свiтi, що
пiдштовхнуло народи цих краïн до прийняття iсламу? Розкривши тему
цього реферату ми зможемо розiбратися в цьому. Iслам давно залучає
мою увагу кипучiстю своєï натури, на вiдмiну вiд християнства
або буддизму. Iсламська дуга нестабiльностi лише пiдтверджує те,
що мир iсламу неоднорiдний i дуже цiкавий для аналiзу. Тому що в нашiй
краïнi представниками iсламу є в основному жителi Кавказу, з
яким Росiя довгий час воювала й воює, то ми маємо упереджене
вiдношення до iсламськоï цивiлiзацiï, не згадуючи про високу
культуру Арабських краïн, що дала великих математикiв, астрономiв,
географiв. У той час коли освiчена Римська iмперiя йшла зi свiтовоï
арени, довiвши свою нежиттєздатнiсть, iсламський мир розвивався й
не згас, а показав свою здатнiсть розвиватися й багато краïн, що
з'явилися в перiод арабських завоювань iснують i зараз. Всi цi факти
пiдштовхують вивчити саму сутнiсть iсламу й зрозумiти причини його
широкого поширення.
II. Iслам у нашi днi
Незважаючи на наявнiсть рiзних напрямкiв, плинiв i сект, iслам у цiлому
виявляє собою досить цiльну релiгiйну систему. Сформована на стику
древнiх європейськоï й близькосхiдноï цивiлiзацiй, що
вбрав у себе елементи християнства й iудаïзму, грецький
фiлософiï й римського права, адмiнiстративноï структури
древнеперсидских iмперiй i мiстико-метафiзичних спекуляцiй iндуïзму
й буддизму, ця система виявилася складним пiдсумком багатобiчного
синтезу. Основою цього синтезу були бедуïнська арабська культура,
арабський етнос i його дуже слабко розвинена державнiсть.
Як вiдомо, на великiй територiï Близького Сходу араби з
невеликоï й не дуже развитой групи семiтських племен саме в
результатi исламизации й процесiв, що пiшли за нею, перетворилися в
численну етнокультурную спiльнiсть iз потужною полiтичною структурою й
високорозвиненою цивiлiзацiєю. Швидкими темпами релiгiйно-
культурна традицiя, що складалася арабо-iсламська, пiдкоряла собi
завойованi краïни й народи, бiльша частина яких, включаючи й древнi
центри свiтовоï цивiлiзацiï, була не тiльки исламизирована,
але й асимiльована арабами. Образно говорячи, арабо-iсламська хвиля за
короткий строк захлиснула величезну кiлькiсть сусiднiх з Аравiєю й
вiддалених вiд ïï краïн i практично розчинила в собi
багато етносЪiв, що жили там, що часом мали древнi власнi традицiï.
Ця потужна ассимиляционная хвиля породила не менш помiтний вiдповiдний
вал, результатом якого було збагачення арабо-iсламськоï
традицiï за рахунок численних инокультурних впливiв на неï
— у Єгиптi, Месопотамiï, Iндiï, Iранi, Середнiй
Азiï, Африцi, Iспанiï й т.д.
Всi цi впливи додали арабо-iсламськiй культурi, що розвивалася швидкими
темпами, досить потужнi потенцiï для подальшого розвитку. Вони
створили основу для того, щоб середньовiчна арабо-мусульманська культура
стала на якийсь час на чолi свiтовоï цивiлiзацiï. Цьому
сприяло й ще одну немаловажну обставину. У середнi столiття, починаючи з
VIII в., європейська культура вступила в смугу помiтного занепаду,
що досить рiзко роздiлив ïï на древню, античну, i бiльше
пiзню, ренесансну. I хоча й у цей час христианизированная
європейська культура, як у католицькiй Захiднiй Європi, так
i в православнiй Вiзантiï продовжувала iснувати й розвиватися,
блискучий розквiт арабо-iсламськоï цивiлiзацiï затьмарював
ïï. Успiхи й досягнення арабськоï культури впливали на
багато краïн, у числi яких минулого й культурнi центри
середньовiчноï Європи. Це виявилося, зокрема, у математику
(арабськими називаються запозиченi арабами з Iндiï цифри, якими ми
нинi користуємося) , у хiмiï, у фiлософiï. Через
мусульманську Iспанiю (Кордовскйй халiфат) , що був в VIII-XII вв.
видним центром розвитку арабо-iсламськоï культури,
європейськi унiверситети знайомилися з роботами таких найбiльших
мислителiв, як Авиценна, Аверроес, аль-газали. Наприклад, коментарi
Аверроеса у зв'язку iз проблемою тлумачення спадщини Аристотеля
(Стагирита) викликали живейшие суперечки серед видних фiлософiв i
богословiв Європи — таких, як Альберт Великий, Сигерт
Брабантский, Фома Аквiнський.
Пiзнiше, у зв'язку з розпадом Кордовского халiфату в Iспанiï й
загальному занепадi арабськоï державностi й цивiлiзацiï,
рiвень розвитку арабськоï культури, ïï вплив на iншi
народи стали падати. Однак те, що ввiйшло в iслам, перетворилося згодом
у фактично невiд'ємний його елемент, ставши обов'язковим релiгiйно-
культурним компонентом у всiх, навiть самих вiддалених районах, куди
проникав iслам, де читали й вивчали написаний арабською мовою Коран, де
мали ходiння хадиси Сунни. I саме в цьому змiстi варто говорити про
величезний вплив арабо-iсламськоï культури (богослов'я, фикх,
етика, звичаï, норми сiмейного життя й т.п.) на всi тi краïни
й народи, де розповсюджений iслам.
1 МИР IСЛАМУ
Iслам настiльки трансформував соцiально-культурну структуру цих
краïн, що при всiй ïхнiй вiддаленостi вiд арабiв i
специфiчностi ïхньоï традицiйноï культури вони сприйняли
величезну кiлькiсть елементiв арабськоï культури. Бiльше того,
навiть свою специфiчну форму iсламу деякi з них, як шиитский Iран, знов-
таки сприйняли в арабiв. До цього необхiдно додати, що Коран довгi
столiття iснував тiльки на арабському -переклад його на iншi мови
заборонявся. Тому арабська мова , як латинь у католицькiй Європi,
був широко розповсюджений в усьому iсламському свiтi. На цiй мовi
зверталися до Аллаха, на ньому читалися проповiдi в мечетях, йому вчили
учнiв у медресе. Будь-яка грамотна й освiчена людина в державах iсламу
обов'язково знала арабський, говорив i писав по-арабски.
Таким чином, арабська мова, арабська культура й державнiсть зiграли
iстотну роль у формуваннi того загального, що зв'язувало мiж собою всi
краïни iсламу. Iншими словами, арабо-iсламськi традицiï
цементували ту спiльнiсть, що нерiдко характеризується як мир
iсламу. Термiн цей, у принципi цiлком правочинний, адекватно
вiдбиває реальну обстановку. Нiяк, але ж саме iслам з усiєю
його культурною традицiєю протягом багатьох столiть був фактичним
рубежем, що роздiляв Європу й Азiю, Європу й Африку не
тiльки територiально географiчно, але також i в релiгiйно-культурному
планi.
Специфiкою iсламу було злиття духовн i свiтського почав, полiтичнiй
адмiнiстрацiï й релiгiйнiй владi. Нi в Халiфатi, нi в якiй-небудь
iншiй iсламськiй державi не iснувало органiзованоï церкви, що до
того ж протистояла б державi. Це не виходить, що iнтереси клерикального
мусульманського духiвництва, особливо найбiльш реакцiйних з муллiв або
шейхiв, нiколи не входили в суперечнiсть iз полiтикою адмiнiстративного
керiвництва краïни — таке траплялося й нерiдко
трапляється й у нашi днi. Але церкви, подiбноï
католицькоï або православноï, згуртованоï й
органiзованоï, що вiдстоює релiгiйно-церковнi iнтереси й
iнтереси обслуговуючого ïï стану, рiзко вiддiленого вiд iнших,
у мусульманському свiтi не iснувало. На вiдмiну вiд християнства, iслам
формувався в умовах релiгiйно-полiтичноï злитостi, а проводирями
його були самi полiтичнi й одночасно релiгiйнi вождi — пророк,
халiфи, емiри i ïхнi помiчники на мiсцях.
Це злиття свiтськ i духовного почав у єдине цiле сприяло
абсолютизацiï релiгiйного авторитету, з одного боку, i зниженню
значення адмiнiстративно-бюрократичноï iєрархiï —
з iншоï. Будь-який чиновник завжди й у всiм повинен був узгоджувати
своï дiï з нормами Корана й шарiату, консультуватися з
муджтахидами й мутакаллимами, ураховувати думки муллiв, кади й iнших
духовних авторитетiв, включаючи навiть шейхiв суфiïв, проводирiв
сект i орденiв. Все це сильно сковувало адмiнiстративно-виконавчу владу,
обмежувало ïï можливостi й тим самим ставило в певнi рамки
ïï сваволя. На рiзних рiвнях цi обмеження проявлялися по-
рiзному. Нiхто й нiколи не мiг перешкодити розгнiваному турецькому
султановi або iранському шаховi стратити неугодний пiдданого без усяких
причин i пояснень. Однак сатрапи на мiсцях (емiри, хакими) мали трохи
меншу владу, а чиновникам мiсцевого масштабу доводилося найбiльшою мiрою
зважати на роль духiвництва, iз силою релiгiï й звичаєвого
права, хоча автоматично все це аж нiяк не гарантувало вiд зловживань, що
часом вопиют, i вiд невиправданоï жорстокостi стосовно простого
народу.
Злиття духовн i свiтського почав при формально вищiй значимостi
релiгiï вплинуло на багато сторiн релiгiйно-культурноï
традицiï iсламу. Так, iдея священноï вiйни з невiрними
(джихад, газават) придбала в iсламi абсолютну цiннiсть, майже
божественну святiсть. Часом полiтика цiлих краïн i народiв
ставилася на службу цiй iдеï. Рiзного роду шейхи й iшани часто й
умiло розпалювали нацiонально-релiгiйну ворожнечу. Але iдея джихада
використовувалася верб справедливих цiлях нацiонального звiльнення, в
антиколонiальних вiйнах i т.п. Важливим моментом джихада був його фанатично-
несамовитий характер: пiд прапором священноï вiйни правовiрнi, не
коливаючись, iшли вперед i не тiльки з легкiстю, але й охоче вiддавали
своï життя.
Iнша важлива риса релiгiйно-культурноï традицiï iсламу, що
зiграла чималу роль у формуваннi вiдносини правовiрних до життя, —
це iдея приречення й пов'язана з нею пасивнiсть. Найбiльша увага цьому
догмату придiляли суфiï, якi вiдверто проповiдували уповати на волю
Аллаха й не прагнути до активного життя, а, навпроти, гасити в собi
страстi й тим самим домагатися злиття з божеством. Але, шарiючи
божественного приречення й крiм суфiïв здобула собi чималу
популярнiсть в iсламi. Звичайно, це не означає, що правовiрнi,
уповаючи у всiм на волю Аллаха, переставали до чого прагнути. Вони
робили свою справу, слухали зверненим до них закликам, а часом навiть
пiднiмалися на рiшучi дiï, будь те священна вiйна з невiрними або
селянським повстанням пiд гаслами тоï або iнший iз заколотних сект.
Однак iндивiдуальна енергiя, iнiцiатива, заповзятливiсть, завзятiсть у
досягненнi мети, що мали чимале значення для швидкого соцiально-
економiчного розвитку, iсламом нiколи не заохочувалися, тому що це не
вiдповiдало розмiряноï й звично поточному життю з ïï
п'ятьома щоденними (i отнимающими чималий час) молитвами й iншими
обов'язками правовiрного.
Сильний акцент на обрядову сторону життя з ïï щоденними
молитвами, обов'язковим мiсячним виснажливим постом, паломництвом i т.п.
— також одна з характерних для iсламу релiгiйно-культурних
традицiй. Традицiï такого роду виховували звичку до покори,
слухняностi, дисциплiнi, а головне, рiзко протистояли будь-якiй
iндивiдуальностi. Нi талант, нi натхнення майстра, нi злiт думки генiя
— нiщо не може й не повинне бути на перешкодi обов'язковiй
п'ятикратнiй молитвi в покладений строк, дотриманню поста й iнших
обрядiв. Людина штучно приземлялася, йому по кiлька разiв у день
протягом всього життя нагадували про те, що вiн — лише жалюгiдна
пiщина, розпростерта ниц перед великим Аллахом. Зрозумiло, не слiд
перебiльшувати. П'ятикратна молитва, перетворившись у звичку, у
напiвавтоматичний ритуал, не занадто-те обтяжувала правовiрного й вуж, у
всякому разi, не дуже заважала займатися його справою, як би далеко вiд
заповiдей Аллаха воно не перебувало. До того ж заповiдi iсламу не
перешкоджали мусульманиновi займатися полiтикою, пiдприємництвом,
вiддаватися обуревающим його страстям.
Iслам, як i християнство, схильний засуджувати соцiальна нерiвнiсть.
Однак, якщо християнство обмежується при цьому лише словесним
осудом i карами для богатих у майбутньому те в iсламi справа обстоит
конкретнiше: вiн припускає якесь, хоча й малоощутимое, але все-
таки реальний перерозподiл имуществ i доходiв за допомогою закята.
Християни теж займаються добродiйнiстю, жертвують на сирiт, богоугоднi
заклади й т.п. Але для них це — справа сугубо особисте; в iсламi ж
це борг, освячений релiгiйними нормами. Набагато бiльш послiдовно, нiж
християнство, iслам проповiдує, що перед Аллахом усi рiвнi. Тому,
хоча на мусульманському Сходi становi привiлеï й спорiднення завжди
високо цiнувалися, вони все-таки не перетворилися там, у систему
замкнутих аристократичних привiлеïв, як те трапилося в
Європi. Багато в чому цьому сприяла злитiсть духовн i свiтського
почав, i, зокрема, те, що шлях у ряди визнаних муджта-хидов i
мутакаллимов залежав не вiд походження людини i його соцiальних
зв'язкiв, а вiд його успiхiв у збагненнi мудростi iсламу.

• I. Введення
• II. Iслам у нашi днi
• 1 Мир Iсламу
• 2 Трансформацiя Iсламу
• 3 Iсламський нацiоналiзм
• 4 Iслам пiсля Другоï Свiтовоï вiйни
• 5 Iслам i сучаснiсть
• III. Висновок
• Список використовуваноï лiтератури

Список використовуваноï лiтератури:

1. Енциклопедiя Свiтовi Релiгiï М: Аванта+ .
   1996
2. Настiльна книга атеïста М: Политиздат. 1985
3. Л.
   С. Васильєв. Iсторiя религий Сходу. Дону-зросту-На-доновi: Фенiкс
   . 1998