Кобзарь спiває про бусурманську неволю

Ой Спасе наш Межигорський,
Чудотворний Спасе,
I лютому вороговi
Не допусти впасти В турецькую землю, в тяжкую неволю!
Там кайдани по три пуди,
Отаманампо чотирi.. I свiта Божого не бачуть, не знають, Пiд землею
камiнь ламають, Без сповiдi святоi умiрають,
Як собаки здихають,
Пропадають… I згадав сирота Степан у неволi
Свою далеку Украïну:
Плаче, ридає,
До Бога руки здiймає;
Кайдани ламає,
Утiкає на вольную ;волю…
Уже на третьому полi
Турки яничари догнали,
До стовпа вьязали,
Очi виймали,
Гарячим залiзом випiкали… Я скривдив би украïнське жiноцтво,
колиб не додав ще кiльки слiв про неволь-ниць украïнок. Я вже
доводив, що пiснi про жiночу неволю, хоч i вiдбивають нудьгою за рiдним
краєм i родиною, та разом з тим дихають покорою до
своєï нещасливоï долi. Думи й пiснi не згадують про
випадки, колиб жiнки й дiвчата, обороняючи свою честь вбивали б
своïх насильникiв, не дають прикладiв втечi жiноцтва в
Украïну, або загибелi пiд час такоï втечi, не спiвають i про
те, щоб потурчена невольниця украïнка покинула своïх дiтей
бусурманiв i повернулася до рiдного краю. Проте, на нашу думку, причину
такого зьявища треба шукати не у малiй любовi украïнського жiноптва
до рiдного краю, а у самiй жiночiй природi та у вихованнi дiвчат у тi
часи, коли жiноцтво знало тiльки хату, було завжди пiдвладе i покiрне
мужчинi i не виховувалось нi для якоï самостiйноï працi. А що
жiноцтво украïнське любило свiй рiдний край не меньше за чоковiкiв
i бiльше навiть за властне життя ствержуеться тим, що не всi вони мовчки
корилися своiй долi, не всi замiрали душею й серцем серед роскопii
турецькоï та ла-комства нещасного, а часом, не маючи сили
змагатися з обставинами невiльного життя, дiвчата й жiнки заподiювали
собi смерть, аби тiльки не бути втiхою бусурмана, свого насильника, та
не виховувати його дiтей, ворогiв свого рiдного народу.
Як, оспiвуючи чоловiчу неволю, нi одна дума не згадує про
самогубство невольникiв, так, навпаки, у пiснях про жiночу неволю ми
маємо чимало таких випадкiв.
В уривку якоïсь загубленоï вже пiснi, що наводе добродiй
Антонивич в iсторичних пiснях малоруск. народу, украïнська
дiвчина, що примушена була вiддатись значному турковi (турецькому
пановi) топиться в Дунаï. Ходить Iван по над Дунай А за ним^ за ним
турецький пан: Чи ти оИване рибу ловиш, Чи ся Йване перевозиш? Гiркi
ж моï перевози, Аж облляли дрiбнi сльози,
Мав одну сестру Пелагiю,
Та втопилася в недiлю… Пiшла к Дунаю води брати,
Iз двома вiдерцями,
Одним вiдром зачерпнула,
А за другим утонула.
Нехай щуки iдять руки,
А плотвицiлiлi лицi; Нехай нелюб не любує,
Бiле лице не цiлує;
Нехай пiсок очi точить,
Нехай нелюб не волочить. З цього уривку, хоч вiн i не виразний, все таки
можливо уявити собi, що брат захопленоï у неволю дiвчини розшукував
ii у Туреччинi, та знайшов тiльки вiстi або слiд того, що вона
втопилася, невитримавши життя з бусурманом.
У пiснi про Андрiєчка й Марiєчку дiвчина, що дiсталася
турковi, на третiй день пробуванян у нього попросила ножа нiби на те щоб
вирiзати гилочку калини, а сама встромила того ножа собi в серце:
Ой турчине, турчиночку,
То я воджу калиночку
Най сi вiтну палiчечку.
Рубає вона ба й iдну, двi,
Iдну йому, другу собi,
Рукавцем сi вона накрила
Й в сердце нiж сi забуртила.
Майже тi ж самi слова знаходимо й у другiй пiснi про потурчину молодицю:
Ой турчине, турчиночку
Дай мi ножа остренького
До завоя тоненького!
Тонкий завiй укроïла
Нiж у серце сi встромила. Нарештi пiсня про Романа й Олену, так само
галицького варiанту, як i двi попереднi теж кiнчається
самогубством поневоленоï й потурченоï украiнки:
Ой турчине, турчиночку,
Дай мi ножа остренького,
Най я пiду в лужиночку
Вирiзати калиночку!
Жде годину, жде другую,
Далi й пiшов по самую:
Волiв єм ся сам пробити,
Нiж мав ем то тобi дати! Таким чином можем з втiхою зробити висновок, що
у давнi часи, в часи тяжкоi бусурманськоi неволi, украiнцi як чоловiки
так i жiноцтво любили свiй рiдний край, як дай Боже любити його й нашим
сучасникам.
А. Еащенко.