страница №1
Прапороносцi
Категории
Оригинал
Книга перша
АЛЬПИ
Знову, як i 22 червня 1941 року, було вiдновлено кордони. Бiйцi, що проходили повз коней прикордонний стовп, повиннi пройти перевiрку.
Невiдомо, чи живий той ворожий авiатор, який скинув бомбу на цю дiлянку. А от бiйцi армiï — визволительки за цi чотири роки змiцнiли i змужнiли. Це, певно, доля.
У справедливих армiй доля завжди прекрасна.
I
Випускник вiйськового училища Женя Черниш, пiдходячи до прикордонного посту, побачив кремезного чоловiка, який щось весело розповiдав солдатам. Женя зрозумiв, що вiн воював у цих мiсцях у 1941 роцi. Це був сержант Козаков, який втiк iз госпiталю, щоб наздогнати свою частину. Вiн зрадiв, що Женю теж направили в Н — ську частину, значить, удвох веселiш буде йти. Черниш зробив зауваження Козакову щодо неохайного вигляду, але, почувши пояснення, знiяковiв за свою гарячковiсть. Адже вiн з — за Волги на Украïну ïхав поïздом, а солдати, такi як цей сержант, мiсили ногами бруд фронтових дорiг. Впродовж усього шляху висiли покажчики, на одному побачили букву
Л. Це була позначка потрiбноï частини. Козаков згадав, як бiйцi рiзних нацiональностей впали навколiшки i цiлували землю, коли вступили на територiю Украïни.
Потiм подорожнiх застав дощ, i лейтенант Черниш накрив своєю шинеллю попутника.
II
По дорозi Козаков розповiв, що родом з Донбасу, виховувався в дитбудинку.
Вiддаляючись вiд кордону, обидва повернулись обличчям у бiк Вiтчизни, обiцяючи або повернутись, або загинути за неï. Проходячи повз село, побачили циганських дiтей, якi танцювали пiд бубон. Цигани улесливо схилялись перед воïнами, яким це приниження було неприємним i тому вони не зупинились. Назустрiч траплялись пiдводи з пораненими, якi просили закурити, i Козаков витрушував ïм рештки свого тютюну.
На ночiвлю зупинились в румунськiй сiм'ï. Голоднi дiти жадiбно доïдали мамалиҐу. Козаков згадував осиротiлих украïнських дiтей, яким нашi солдати копали землянки i залишали ïжу. Вiн погладив по голiвцi дiвчинку, бажаючи щастя ïй i всiм дiтям.
Сержант заснув, а Черниш не мiг спати — його кусали блохи.
Ill
Наступного дня Козаков i Черниш вийшли на центральний шлях. Наближався фронт. Це подобалось Козакову, бо тут пахло волею.
У селi було спокiйно, не чути технiки — все маскувалось вiд ворога. Тиша була якась напружена. Найбiльш мовчазно виглядала висота, де засiв противник.
Бiля штабу побачили розвiдникiв. Вони взяли якогось важливого
язика, i за це
хазяïндав ïм вихiдний. Хазяïном звали командира полку, гвардiï пiдполковника Самiєва. Iз розповiдей Козакова Черниш знав, що Самiєв — невисокий i дуже жвавий таджик. Черниш вiдрекомендувався. Його прiзвище було знайоме Самiеву. Вiн спитав у молодого лейтенанта, звiдки той родом. Коли Черниш вiдповiв по-таджицькому, Самiєв аж просяяв, бо знав батька Євгена, iнженера — геолога. Черниш був першим земляком, якого Самiєв зустрiв на фронтi. Цiєю радiстю пiдполковник подiлився з майором Воронцовим.
Про Героя Радянського Союзу майора Воронцова ходили легенди. Вiд полiткерiвника роти вiн вирiс до заступника командира полку по полiтчастинi. Вiн був хворим, його трясла малярiя, але в медсанбат вiн не лягав. Бiйцi безперервно заходили до нього зi своïми проблемами.
Воронцов нiби становив найголовнiшу, невiд'ємну частину складного органiзму полку, вiн був у полку, наче мати в сiм'ï. Природно, що мати мусила всiх утiшати, вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати з нiг. Вона така звична й рiдна, що ïï не завжди й помiчаєш у родинi, i лише тодi, коли ïï не стане, всi вiдразу зрозумiють, що вона для них означала.
Самiєв дуже багато говорив, розпитував Черниша. Його турбувало, чи готовий той до бою.
IV
Черниш вiдрекомендувався гвардiï старшому лейтенанту Брянському, який йому дуже сподобався. Юнак
з туго перетягнутим станом, iз бiлявою пишною чуприною, стоïть, облитий променями призахiдного сонця.. Тут вiн познайомився з командиром першого взводу лейтенантом Сагайдою, який привiв своïх бiйцiв iз земляних робiт.Як соняшнику цвiту, — думає Женя про нього
Всi три офiцери пiшли оглядати вогневу позицiю. Бiйцiв Брянський сам добирав iз останнього поповнення. Вони, колишнi колгоспники з вiнницьких, подiльських, надднiпрянських сiл були працьовитими, знали один одного з мирних часiв i називали один одного на ймення. Лейтенант був задоволений ними, бо вважав, що
найкращi воïни — це вчорашнi робiтники, шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних трудових професiй. Адже вiйна — це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих людинi робiт, без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу.
Вночi Черниш не мiг заснути. Вiн згадував матiр, яка, певно, дуже хвилюється. У землянцi було задушливо. Молодий телефонiст, побачивши, що Євген не спить, поскаржився, що заважають дiвчата — телефонiстки, увесь час викликають Брянського. Але Юрiй наказав не будити, бо нi для яких
Фiалокi
Берiзокйого нема.
V
Ординарець Брянського внiс казанок зi снiданком. Сагайда, дiзнавшись, що в казанку горох i що горiлки не давали, почав дратувати Шовкуна, говорячи, що в того невiрна дружина. Брянський спинив Сагайду, захищаючи ординарця.
Вже давно всi воïни потерпали без курива, але Шовкун хотiв зробити приємне лейтенанту, пропонуючи тютюн, що вислала його Килина в конвертi.
Сагайда просить у Черниша адресу якоïсь вчительки, щоб написати ïй листа. Про те, що вiн полюбляє писати будь — кому листи, знав увесь полк. Вiд нього Черниш вислухав iсторiю, яку знав вже кожен воïн. Визволяючи своє рiдне мiсто, командир побачив замiсть нього руïни. Будинок, де вiн жив, теж не зберiгся. Вiд сусiдiв дiзнався, що батько взимку сорок першого пiшов на село з тачкою по хлiб й не повернувся. Сестру вивезли в Нiмеччину, а кохана дiвчина вийшла замiж за нiмецького коменданта й виïхала з ним. Сагайда був озлобленим на весь свiт:
За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Нiмеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!На що Брянський вiдповiв:
Ми не дикi конi, щоб усе топтати... Не такими нас ждуть.
VI
Якщо бiйцi не йшли копати траншей, то присвячували вечори бесiдi. Колишнi селяни говорили про жнива, про низьку культуру сiльського господарства на заходi, яка неписьменнiсть панує навколо. Згадували своï спаленi хати, дiтей, яких вороги забрали на роботи в Нiмеччину. Дехто боявся залишитись без руки, бо для селянина калiцтво страшнiше смертi. Вони з повагою ставились до своïх командирiв.
— Файнi хлопцi, — зауважує один, дивлячись услiд офiцерам.
— Замолодi тiльки.
— Молодi та раннi. Знаєш, скiльки вже Брянський у цьому полку? Вiд його заснування. Шiсть раз поранений.
— Тож то вiн i бiлий такий: видно, кров'ю зiйшов на операцiях.
— А Сагайдi не влучиш: коли — добрий, а коли — як звiр. Особливо не люблю, як вiн мерзить за те, що наркомiвськоi норми не дають... Начебто я винен. Але ще про мою Килину всяке верзти почне...
— Що йому до твоєï Килини? Хай краще своєï пильнує...
— Зате в бою з ними буде надiйно. Обстрiлянi, не пiдведуть.
— А цей новий, Чорнявський — не кавказець часом? Джеркотiв сьогоднi по — якомусь з Магомедовим.
— Який там кавказець: Черниш... З наших, украïнських вiн, iз тих, що на заслання ïх при царевi гнали. Батько його нiбито революцiйним студентом був...
— Такий поштивий i бiйцiв називає нави.VII
Щодня рота займалась бойовою i полiтичною пiдготовкою. Полiтзаняття Брянський завжди проводив сам. Адже вiд того, як вiн виховає свою роту, залежатиме i успiх у бою, i поведiнка кожного воïна пiд час наступу.
У ротi був бурхливий день, бо по всьому 2 — му Украïнському фронту пройшла звiстка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому Полiщуковi, який у бою пiд Яссами власноруч знищив шiсть ворожих танкiв. А цей Полiщук був земляком багатьом солдатам роти Брянського. Денис Блаженко знав Полiщука особисто — разом вчилися на курсах трактористiв.
Брянський пишався, що вихованi ним бiйцi не боялися бою, а чекали його.VIII
Черниш лежав у травi на краю насипу i розглядав ворожi доти. Його погукав боєць Гай, бо викликав командир роти, який повернувся з партзборiв полку. Євген зрозумiв, що мова пiде про наступ. Вiн бачив, як нiяковiв солдат, боячись бою. Гай попросив Черниша у випадку його загибелi переслати листа дiвчинi, бо крiм неï у нього нiкого не було. Брата — партизана повiсили фашисти. Солдат подобався офiцеровi своєю сумирнiстю.Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бiйця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте.Брянський був якийсь урочистий, iнакший, нiж завжди. Застебнутий на всi Ґудзики, туго пiдтягнутий, чистий, вiн стояв на брустверi, справдi, мов соняшнику цвiту. Вiн сам керував пiдготовкою до бою. Сповiстив Черниша про наступ, подiлився мiркуваннями щодо своïх необстрiляних бiйцiв.
Погукавши Сагайду, вiн повiдомив, щоконцерт починається за п'ятдесят хвилин. Вони рвучно обнялись, як завжди перед небезпечним боєм, Брянський попросив бiйцiв за нього не хвилюватись.Є, товаришi, речi страшнiшi за смерть: ганьба. Ганьба перед Батькiвщиною. Товаришi, цього бiйтеся бiльше, нiж смертi. У кожного з нас єдома або мати, або дружина, або дiти, або наречена. Вони дивляться на нас звiдти, з — за Пруту. То дивиться на нас ïхнiми очима сама наша Батькiвщина, що доручила нам вiдстояти ïï честь i незалежнiсть.
Степ затих. Всi бiйцi напружено чекали команди. Аж ось загримiликатюшi. Телефонiсту землянцi слухав команди Брянського i передавав ïх офiцерам. Женя розповiв, що займався альпiнiзмом, комсомолець. Вiн якомога швидше хоче в бiй, до всього готовий.
Самiєв вирiшив направити Черниша в роту Брянського, колишнього студента з Мiнська, ветерана полку. Пiдполковник вважав Юрiя хорошим офiцером. Пiсля вiйни його необхiдно буде направити в академiю, бо й сам недавно ïï закiнчив.
Згадавши, що йому потрiбен третiй помiчник начальника штабу, Самiєв запропонував цю посаду Чернишу. Хоч ця пропозицiя й сподобалась молодому офiцеру, вiн вiдмовився. Йому було соромно, що досi не брав участi в боях, тому пiде взводним. Юнак вiдчув, що пiсля його вiдмови Самiєв i Воронцов подивились на нього значно теплiше, по — батькiвськи. Євген рушив у тому напрямку, куди його направили. Сагайда захрип, приймаючи ïх. Черниш повторював цi вказiвки на вогневiй, але гуркiт був таким сильним, що його ледь чули. Вiн бачив, як iшла авiацiя, був гордий з того, що є сином такоï могутньоï держави, яка несе визволення Європi. Навкруги все гуло i свистiло, але йому не було страшно. Коли третiй мiномет замовк, Черниш почув це. Заряджаючого Романа Блаженка поранило, його брат Денис перев'язував рану. Брати почали просити не вiдправляти Романа в санвзвод — не хотiли розлучатись. Денис обiцяв сам вилiкувати старшого брата, бо в колгоспi був ветсанiтаром. Черниш погодився, хоча й боявся, що можуть бути поганi наслiдки.
IX — XI
Час артпiдготовки скiнчився, i бiйцi почули гул на лiвому фланзi. Значить, бiй iде по всьому фронту. На висотi оголилися доти, але вона i досi стояла. Молодий телефонiст Маковейчик оголосив, що пiднялася пiхота.
Брянський передав наказ перейти ближче до висоти, а це означало:Вперед!. Коли бiйцi проходили повз Сагайду, командир iз гордiстю вiдзначив ïхню силу та єднiсть. Побачивши пораненого Блаженка, забрав у нього лотки i пiшов замикаючим. Вiн помiтив голови солдат, якi бiгли в траншеï, i чув голос Хоми Хаєцького:Ой патку мiй, патку!.
Бiй тривав навiть вночi, пiдводи везли боєприпаси й поверталися за новим вантажем. Половина воïнiв роти носила ящики з мiнами на вогневу позицiю. Хаєцький падав пiсля свисту кожноï кулi. Бiйцi втомились i радiли найменшiй передишцi. Але треба було знову йти.
Солдати перетинали вiдкриту галявину. Черниш повз першим, за ним — воïни з ящиками. Дорогу увесь час перегороджували трупи, вiн вiдпихав ïх, щоб рухатись далi. Кулi решетили цю мiсцевiсть. Раптом почувся крик — не дорахувались двох бiйцiв. Черниш хотiв повернутись за ними, але його опередив Гай. Обидва солдати були мертвi. Гай взяв ïхнi документи, патрони. Дочекавшись його, всi рушили далi, але тепер вже мовчки.
На вогневiй Гай вiдшукав Брянського, доповiв про загиблих i повiв людей по ящики з мiнами вже у п'ятий за цю нiч рейд. Треба було знову приготуватись до наступноï зустрiчi з ворогом.
Ранком бiй був запеклим. Кiлька разiв наша пiхота врукопашну сходилась iз ворожою. Дiєвими залишались кiлька нiмецьких дотiв. Брянський сердився, коли його мiнометники не потрапляли в цiль. Вiн увесь час занотовував щось у блокнотi для подальшого аналiзу бою. На його вогневiй позицiï все було чiтко й злагоджено. Неподалiк розташувався командний пункт батальйону i санiтарнi взводи.
Виснаженi пiсля безсонноï ночi, бiйцi вперто били ворога. Навiть пораненi допомагали. Телефонiст Маковей вже кiлька разiв бiгав по вiдкритiй висотi лагодити порвану лiнiю. Коли вiн з'являвся, всi полегшено зiтхали:Маковейчик! Соловейчик! Живий!Багатьом солдатам цей ранок нагадував домiвку i власних дiтей, тому всi його любили.
Ось знову розрив на лiнiï i Маковей побiг, зубами зачистив кiнцi кабелю, забувши, що в кишенi лежить нiж Хаєцького. По дорозi назад зустрiвся з худим румуном у постолах. Обидва з переляку побiгли в рiзнi боки, залишивши зброю. Це був перший бiй Маковейчика. I хоча солдати смiялись, що вiн не взявязика, хлопець радiв, що залишився живий.
Нарештi висота впала. Це сталося наступного свiтанку.
Мiнометники рушили вперед. З висоти видно було, як далеко в горах бiлiли украïнськi хатки. Там вже був мир.
А на цiй висотi, усiянiй уламками металу i трупами, нiби пройшов смерч. Брянський дивився, куди влучали мiни, аналiзував бiй.
Гай, iдучи, нахилявся i зривав пахучi кущики запашного зiлля. Раптом тишу розiрвав вибух — це вiн наступив на мiну. Обпаленi вибухом волошки, якi тримав мертвий солдат у руцi, нагадували жмуток колючого дроту.
Далi пересувалися мовчки. Пiдчас перепочинку, вперше за три доби, бiйцi ïли сидячи. Чернишевi було нестерпно гiрко — смерть Гая приголомшила його. До нього пiдсiв Роман Блаженко, який теж шкодував за Гаєм. Вiн мiркував, що треба випiкати тiло вогнем i залiзом тим, хто розв'язує вiйни, бо вони вiдбирали в людей життя.Яке то щастя дано людинi! — заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного свiтлого простору. — Отакий свiт!.. Скiльки би вистачило!.. А що з того?.. Не вмiє вона його спожити!
Черниш плакав, не помiчаючи своïх слiз. Вiн згадав Гая, якому хотiлось всiх приголубити. Це були його першi i останнi сльози на вiйнi. Подали команду рушати. Спускаючись униз, Брянський i Сагайда пустотливо ковзались по травi i про щось жваво говорили.
Через кiлька днiв Черниш нагадав Брянському цей епiзод. Той вiдповiв, що перебуваючи на вiйнi, людина стає або черствою, або мудрою.XII
Один за одним падали румунськi мiста. На рiчцi Прут вiйська 2-го Украïнського зустрiлись з вiйськами 3-го Украïнського фронту. З'єднавшись, вони наглухо замкнули кiльце навколо кишинiвського угруповання противника. Розгорталась одна з найбiльших битв. Оточенi вiйська ворога були нещадно розбитi. Iншi вiйська двох Украïнських фронтiв вели наступ на центральнi райони Румунiï. Серед наступаючих вiйськ був i гвардiйський стрiлецький полк гвардiï полковника Самiєва.
Назустрiч бiйцям iшли румуни. Вони були без конвою i щасливi вiд того, що ïх нiхто не чiпає. Дехто йшов навiть при повному озброєннi.
Старшина мiнометноï роти Вася Багiров пiдчас штурму висоти втратив усiх своïх коней. Коли Вася з Хаєцьким привели вiз, запряжений парою ситих коней, Брянський з цим не погодився, посилаючись на iнструкцiю. Але винахiдливий Хаєцький сказав, що це конi ïхнього колгоспу, яким вiн давав ймення, назвавши при цьому жеребця Маринкою.
Самiєв дозволив прийняти транспорт. Пiхотному полку конi були необхiднi. Сагайда теж з'явився на конi. Пiшли по коней i Черниш з Козаковим. Сержант вiдiпхнув румунського бiйця, запропонувавши коня Євгену. Маковейчик знайшов i собi пiдводу для телефонного кабелю. Якийсь румун забрав з пiдводи своï речi, залишаючи в сiнi пахучi яблука. Хлопцевi здалося, що це той самий румун, з яким вiн зiткнувся в горах.
У Брянського тепер кожна обслуга мала пiдводу. Верхи на конi скакав Черниш, весело свистiв канчуком у повiтрi i радiв з того, що вiн у полку.XIII
Мiсцеве населення з подивом дивилось на енергiйнi вiйська, якi йшли i йшли вперед. Воïни думали, що дивiзiя йде на Бухарест, але потiм зрозумiли, що йдуть на захiд, у Трансiльванськi Альпи. Здавалося, що гори поруч, але добиратися до них довелось майже добу.
Люди засинали сидячи, не дивлячись на те, що вночi в горах дуже холодно. Дивно, що нескiнченний людський потiк прямував не вниз, а вгору. Сагайда спав на возi у своïй кубанцi, яку не скидав нi влiтку, нi взимку, хоч i одержував за це зауваження вiд начальства. Iз Шовкуном порiвнявся Роман Блаженко. На ньому була чабанська шапка, бо пiлотку вiн заховав у кишеню, боячись загубити. Вiн питав, де Карпати, ботам в попередню вiйну вбито його батька.
Повз них проскакав комбат, зриваючи i вiдкидаючи вбiк невоєннi шапки. Роман надiв пiлотку, бо на всiх солдат тепердивиться Європа. Попереду в горах щось горiло, тому зробили привал. Бiйцi почали кувати коней, бо тварини увесь час губили пiдкови. Iз-за цього ïх залишали, хоч iншого транспорту не було де взяти.
Бiля одного багаття, до якого пiдiйшов Сагайда, вели розмову про красу вiрностi. Брянський говорив про вiрнiсть своïй нареченiй, вiд якоï вже третiй рiк не одержував звiстки. ïï звати Шурою. Вони разом вчились на фiзматi, сидiли на однiй лавi. Вони так розумiли один одного, що розгадували навiть думки.
Пiсля першого поранення Юрiй Брянський одержав останнього Шу-риного листа, в якому вона писала, що у випадку його загибелi на все життя залишиться сама. Вiн вiрив своïй нареченiй, бо вважав ïхнi стосунки гармонiйними, спiвзвучними. I себе вважав однолюбом, а своє почуття до Шури — багатим i сильним.От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вiрностi. Люди, якi накидаються на все, якi розмiнюють своï почуття направо й налiво, по-моєму, кiнець кiнцем мусять вiдчувати себе злидарями!
Сагайда скептично ставився до почуттiв Брянського, адже за три тяжких роки люди змiнюються. Невiдомо, якою стала Шура, адже сам лейтенант змiнився. Сагайда був певний, що Юрiй любив не стiльки Шуру Ясногорську, як свою студентську молодiсть. Брянський вiдстоював свою точку зору, говорячи, що почуття, обпаленi вогнем, ще бiльше загартувались i змiцнiли.Все, все ми вiддаємо тобi, Батькiвщино, — промовив вiн раптом якимось дивним голосом нi до кого. — Все! Навiть нашi серця. I хто не звiдав цього щастя, цiєï... краси вiрностi, той не жив по-справжньому.
Черниш, який бачив Брянського тiльки здiбним офiцером i сухим педантом, по-iншому подивився на свого бойового товариша i пiдтримав його. Володька Сагайда тiльки смiявся, називаючи ïх фантазерами.
Колони рухались вперед, горiли мости, часто приходилось переходити бродом холоднi гiрськi рiки. Офiцери розумiли, що в Альпах можна лише наступати, вiдступ рiвний загибелi.
XIV — XV
Ворожа авiацiя увесь час бомбила гiрськi райони, де зупинялись нашi вiйська. Пiдчас одного перепочинку, коли Брянський показував Євгеновi Чернишу своï вiйськовi дослiдження i розрахунки, почався налiт. Люди ховались у траншеï.
ïх не пошкодило, але загинуло багато коней. Кiнь Черниша теж лежав поранений, юнак змушений був його пристрелити.
Хаєцький i Блаженко дiстали Чернишевi маленького алтайського коника, невтомного, але кульгавого. Таких в Європi не було, отже, не було i пiдкiв на них. У коня Брянського теж стерлись пiдкови. Обидва офiцери попросились у Самiєва вiдшукати мiсцеву кузню. По дорозi натрапили на джерело, набрали води для командира у фляги.
Невдовзi знайшли село. Мiсцевi жителi зустрiли ïх спiвомIнтернацiоналу, щоб виразити свою прихильнiсть. Кузня знаходилась бiля каменоломень нiмецького барона, на якого працювали люди рiзних нацiональностей.
Ковалi добре пiдкували коней обом офiцерам i провели ïх знову пiд звукиIнтернацiоналу.XVI
Командирiв викликали на партiйнi збори. Вони були незвичайними — без протоколу. Комунiсти i комсомольцi мали очолити групи, якi дiятимуть самостiйно пiдчас взяття висоти, на якiй закрiпився ворог.
Невелике альпiйське село було перетворено на фашистський укрiп-район за кiлькiстю дотiв i вогневих точок. Пiдхiд до села був лише один, з iнших трьох бокiв — неприступнi скелi, якi треба було зробити доступними для наших бiйцiв. Про це говорив майор Воронцов на зборах. А його всi слухались так само, як i командира полку.XVII
Пiдполковник Самiєв детально розробив план операцiï: перший батальйон залишався в центрi для атаки ворога, другий i третiй заходили з бокiв, з гiр. Мiнометна рота Брянського дiяла разом з другим батальйоном.
Вирушили пiсля обiду, для зв'язкових залишали на деревах зарубки з лiтероюЛ(перша лiтера словаЛенiн). У лiсi швидко темнiло, тому поспiшали. Через це втратили багато коней, вантаж доводилось нести на собi. З бiйцями йшов майор Воронцов. Вiн згадав, що Черниш був альпiнiстом. Євгеновi, обв'язаному канатом, першому довелось штурмувати гори. Внизу за нього всi переживали. Але вiн виявився вправним i до заходу сонця зiйшов на високу гранiтну брилу. Другим iшов Денис Блаженко. Потiм почали своє сходження всi iншi. Хома Хаєцький був останнiм, коли пiдняли
вже навiть всi боєприпаси. Вiн дуже боявся, i над ним пiдсмiювались всi бiйцi. Опинившись на вершинi, почав фiлософствувати про дружбу i братство, адже вiдчув себе зовсiм iншою людиною, здатною на подвиг.
Воронцов розповiдав бiйцям рiзнi iсторiï, пiдбадьорював всiх. Його вважали невтомним. Навiть на привалi вiн не присiв. Нiхто не здогадувався, як болiли його потрощенi в сорок першому ноги. Вiн боявся, що, сiвши, може не встати через бiль.
Стояла тиха, зоряна вереснева нiч. Солдати все йшли i йшли.XVIII
Третiй батальйон вiв сам Самiєв. Першими пiшли розвiдники на чолi з Козаковим. Вони дерлися через кущi i яруги нижче висоти, на якiй розташувався ворог.
Ворожi кулеметники помiтили ïх. Тодi Козаков прийняв рiшення залишити бiйцiв, якi удаватимуть, що готуються до штурму, а самому зайти збоку на вершину i знищити кулеметникiв гранатами. Вiн любив ризикувати й по праву командира брав собi небезпечнi завдання. Коли сержант поповз, його бiйцi стрiляли, але не могли зрозумiти, чому противник стрiляє вище, не влучаючи в них.
Дiставшись вершини, Козаков побачив перед собою смертника, прикутого до кулемета. Це був хорват, який хотiв здатися в полон нашим вiйськам, але, блукаючи в Альпах без компаса, знову потрапив до нiмцiв. Оскiльки у фашистiв було мало солдатiв, хорвата не вбили, а залишили прикутим до скелi. Вiн не мiг не вiдстрiлюватись, бо повинен був дати живим звiстку про себе. Його клювали орли, пекло сонце. Козаков напоïв хорвата i розкував його. Вiн вiдчував себе значно щасливiшим не тодi, коли вбивав, а тодi, коли рятував людину.XIX
Опiвночi ракети сповiстили про початок бою. Противник був ошелешений, бо не чекав цього. Попросити пiдкрiплення нiмцi не могли, тому що телефоннi кабелi були перерiзанi. Це була швидка й вдала операцiя, якою Самiєв довго пишався.
До ранку шосе було розчищене вiд дубових колод, якими ворог намагався зашкодити подальшому просуванню наших вiйськ. Бiйцi могли вирушати далi. Перед ними знову вставали гори, а це значить, що попереду чекали новi боï.
XX — XXI
Женя Черниш написав листа матерi, де сповiстив, що воює в Трансiльванiï.
Сидячи бiля апарата, Маковейчик сповiщав, кого убито.
Вiд Брянського вимагали чотирьох бiйцiв у пiхоту. Вiн знав, що з пiхоти не повертаються, а йому страшенно було шкода вiддавати своïх мiнометникiв. Лейтенант знав, яка важлива ïхня роль на останньому етапi вiйни. Але наказ є наказ. Вiн призначив солдатiв, серед яких був i Шовкун.
Через кiлька годин Шовкун повернувся з роздробленою щелепою. Йому важко було говорити, але вiдправляючись у тил, просив Брянського поберегтись, бо йому погане снилося. На це Брянський вiдповiв, що вiд своєï долi не вбережешся. Юрiй попросив Черниша у випадку за гибелi взяти собi його планшет iз розрахунками. Це допоможе Євгену у подальших боях.
Аж ось йому повiдомили, що нiмцi атакують. Брянський зрозумiв маневр противника — вiдрiзати частину вiйськ, що досягла висоти, i знищити ïï. Вiн пiдняв свою роту в атаку. Зi словамиЗа Батькiвщину!бiйцi погнали ворога. Зав'язалась рукопашна битва. Черниш бачив, як упав Юрiй, але не зупинився. Нiхто не затримався, але всi кричали нове гасло:За Брянського!.
Черниш припинив бiг тодi, коли побачив попереду свого солдата з пiднятим автоматом. Вiн зрозумiв, що висоту взяли. Це був перший бiй, де Черниш зустрiвся з ворогом вiч — на — вiч.XXII
Оглядаючи тiло Брянського, офiцери зрозумiли, що загинув вiн вiд осколка власноï гранати, яка розiрвалась дуже близько. Осколок пройшов через серце. З кишенi його гiмнастерки витягли фотографiï староï матерi i красивою дiвчини — нареченоï. У другiй кишенi знайшли закривавлений партквиток. Ховали Брянського вночi, з усiма вiськовими почестями, якi тiльки були можливi. Воронцов виголосив промову, бо для нього Брянський був не тiльки фронтовим другим, з яким йшов вiд самого Сталiнграда. Цей хлопець був нiби сином.
Командування ротою прийняв Сагайда.
Черниш був приголомшений смертю свого найвiрнiшого фронтового друга. Подумки звертався до нареченоï Брянського, закликав ïï бути вiрною коханому.
Наступного ранку якийсь молодий сапер на кам'яну брилу, пiд якою було поховано Брянського, нанiс вказiвку з буквоюЛi стрiлку, що вказувала на захiд.XXIII
За хребтом, через який перейшли бiйцi Сагайди, розстелилась рiвнина, хоча вдалинi ще синiли гори. Воïни зупинились у мiстечку серед мальовничих пiвденних садiв. Вони мились, спочивали, ласували фруктами, вiдсипались пiсля важких боïв. Через мiстечко йшли танки — нашi i румунськi (румуни разом iз радянськими вiйськами йшли звiльняти вiд ворога свою територiю).
Черниш iз Денисом Блаженком пiшли до Воронцова, щоб одержати рекомендацiю в партiю. Отримавши ïï, вiдчували, що у них збiльшилось вiдповiдальностi та обов'язкiв, але це не псувало святкового настрою.
Надвечiр пiшов дощ. Всi зрозумiли, що це надовго, бо осiнь вступила у своï права. Не хотiлося виходити з примiщення, але прийшов наказ наступати.XXIV
Батальйон повiльно посувався вперед. Твань не давала рухатись швидко, ноги вгрузали в грязь. Сподiвались вийти на шосе, а довелось перетинати його. Всi промокли до кiсток, бо плащ — палатками повкривали мiномети. Зупинившись бiля залiзничного насипу, почали копати окопи, але надiйшов наказ знову рухатись далi, бо нiмцi вiдступали.
Здалеку виднiлась багряна сопка. Наблизившись, зрозумiли, що то палаючий маєток, в якому вцiлiв лише панський будинок. З хлiва вискочило обсмалене лоша — худоба горiла живцем.XXV
У другiй половинi дня пронеслась чутка, що румуни тiкають i оголяють фланг. Неспокiйно було в окопах за маєтком. Побачивши ворожi транспортери, пiхотинцi почали панiкувати. Черниш на спостережному пунктi коригував вогонь. На телефонi бiля нього сидiв Роман Блаженко. Євген намагався зупинити вiдступаючих пiхотинцiв, аж доки не впав. Його поранило в голову i в бiк. Роман винiс його з поля бою i занiс у маєток, що був вже набитий пораненими бiйцями. Вони були оточенi.
Сагайда силою заставив всiх пiдкорятись його командам, бо солдати були з рiзних батальйонiв. Довелось навiть вдарити старого кулеметника, щоб зайняв оборону на дверях. Сагайда порозставляв воïнiв бiля вiкон i наказав обороняти будинок.
Поранений Черниш попросив пити, i Блаженко пiшов у пiдвал шукати для нього воду. У пiдвалi було багато речей, якi охороняв господар будинку, старий граф. Вiн був страшенно здивований, що його не грабують. Роман знайшов компот iз черешнi i пiшов напувати Євгена.
Один з бiйцiв знайшов вино i напився. Його визнали зрадником, але не вбили. Вiн сам вирiшив спокутувати свою провину за пияцтво i пiшов за кулемет замiсть пораненого бiйця. Старий кулеметник, що спочатку не слухався Сагайди, був смертельно поранений у живiт. Помираючи, вiн попросив у командира прощення.
XXVI — XXVII
Козаков, лежачи бiля дверей, роздумував про свою єднiсть з рiдним полком.
Роман Блаженко, цiлячись у ворога з вiкна маєтку, згадував дружину i малих дiтей. Потiм написав на стiнi записку для брата Дениса, не сподiваючись залишитись живим.
Тим часом Сагайда полагодив рацiю i передав своïм, що вони в маєтку, викликають вогонь на себе. Денис Блаженко командував ротою i посилав вогонь за координатами Сага йди. Вже два транспортери на подвiр'ï горiли. А Черниш лежав i марив. Перед ним були пiски i караван, який вiв Брянський. Потiм вiн, уже непритомний, почав вiддавати команди.
XXVIII — XXX
Нiмцi, залишившись без транспортерiв, пiшли в атаку, намагаючись захопити будинок. Бiй кипiв запеклий. Пораненi заряджали рiжки в диски автоматникам.
З'явився старий граф з маринованими фруктами i водою, почав пригощати бiйцiв. Черниша теж напоïли вволю. У хвилини просвiтлення вiн сховав пiд себе маленьку гранату, боячись потрапити у полон.
Сагайда вперше за всю вiйну вiдчув себе вiдповiдальним за всiх людей, що були в будинку. Ранiше вiн тiльки виконував накази, а думав за нього Брянський. Тепер все змiнилось. Прибiг Козаков, доповiдаючи, що нашi вiйська пiшли в атаку.
На подвiр'я вскочив танк; гiтлерiвцi, злякавшись, бiгли в напрямку будинку, ïх зустрiчав кулеметний i автоматний вогонь.
Назустрiч пiхотинцям iз будинку вискакували солдати i приєднувались до своïх.
Санiтари вносили з маєтку поранених.
Сагайда йшов назустрiч нашим вiйськам. Денис Блаженко спочатку вiдрапортував йому, що з ротою все гаразд. Лише потiм спитав про долю брата, про Черниша. Сагайда заспокоïв бiйцiв вiсткою, що Євген живий.
Черниш передав Романовi Блаженку свою гранату. Потiм румунськi санiтари поклали його на вiзок разом з якимось румунським сержантом. У голосi сержанта було щось знайоме. Це був той самий румун, у якого Черниш вiдiбрав коня.
Роман провiв лейтенанта й пiшов наздоганяти своïх.
На будинку хтось встиг накреслити лiтеруЛз позначкою на захiд.
Книга друга
ГОЛУБИЙ ДУНАЙI
Шура Ясногорська стояла в кузовi машини i, держачись за кабiну, щоб не впасти, милувалась навколишньою красою. Осiнь вкрила золотом Трансiльванiю. Дiвчина була сповнена радостi в очiкуваннi зустрiчi з коханим, адже свого нареченого Юрiя Брянського вона не бачила сорок мiсяцiв. Про те, що Юрiй воює поруч, вона дiзналась вiд Шовкуна, який потрапив до неï
в госпiталь. Вона розпитувала про коханого в ординарця i вже наступного дня попросилась служити поближче до Брянського.
Гори зачарували Шуру своєю красою. Особливо вразила висота 805. Артилерiйський технiк, який був ïï супутником, розповiв, що саме на цiй висотi ïхня дивiзiя понесла найбiльшi втрати. Машина обiгнала колону танкiв. На одному з них дiвчина прочитала написЗа Батькiвщину! Вперед!. Вона не здогадувалась, що це були останнi слова Юрiя.II
Шура згадала тi роки, якi вона провела без нього. Коли Брянський добровольцем пiшов на фронт, вона влаштувалася на роботу в мiнський госпiталь. Брат, що залишився для пiдпiльноï роботи в Мiнську, сповiстив ïï про загибель ïхнiх батькiв пiд час евакуацiï.
Пiд час нападу нiмецькоï авiацiï на госпiталь Шуру поранило. В санiтарному ешелонi ïï вiдправили на лiкування.
Переïхавши через Волгу, Шура вийшла на милицях на станцiю. Знайшла свiй вагон i вже в купе розплакалась. ïï сусiдом виявився полiтрук Воронцов, який теж був поранений. Вiн заспокоïв дiвчину. Сльозами горю не допоможеш, треба видужувати та гнати ворога з рiдноï землi.
Одного разу у вагонi зав'язалась цiкава дискусiя — один iз бiйцiв розповiдав про своï довоєннi ловеласiвськi пригоди. Полiтрук присоромив солдата й розповiв легенду про лебедину вiрнiсть: лебедi паруються один раз, i коли один гине, другий каменем падає вниз.
Iдучи в машинi, Шура чомусь згадала саме про легенду i вирiшила розповiсти ïï Юрiю.
Ill
На мiсце розташування дивiзiï приïхали тодi, коли вона вже рушила далi. Технiк сердився, бо не мiг знайти позначку, де шукати своïх. Довго бiгав, доки знайшов лiтеруЛ.
Розпочався дощ, Шура залiзла пiд брезент i заснула. Вранцi вона прокинулась вiд того, що машина зупинилась. Попереду машина фронтовоï редакцiï наскочила на мiну, i журналiсти збирали розкиданi несподiваним вибухом шрифти. Дiвчина зрозумiла, що затримка надовго, i вирiшила долати вiдстань пiшки.
По дорозi вона зустрiла пiдводи, спитала про розташування полку Са-мiєва. Вiд лiтнього бiйця дiзналась про смерть Брянського. Враз дiвчина вiдчула свою самотнiсть.Шура, зойкнувши, пiдняла руки. Важкi хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цiлому свiтi.
Зiбравшись iз силою, дiвчина дiйшла до ферми, на якiй розташувався полк, зайшла в сад, обхопила мокре дерево i заплакала. Всi ïï сподiвання на щастя раптом зникли.
До неï пiдiйшов старшина i запропонував допомогу. Дiзнавшись, що вона шукає Брянського, незнайомець сказав, що вiн з його роти. У Шури з'явилась надiя, що Юрiй живий, але вiдповiдь солдата ïï ще бiльше засмутила.IV
Старшина Багiров був вiдважною людиною. У своï двадцять п'ять рокiв вiн вже встиг побувати скрiзь: працював у Заполяр'ï, був у Монголiï i на Уралi.
Башкир за нацiональнiстю, Вася Багiров кохався на конях, здобував ïх для своєï роти. Його конокрадство йому прощали, бо не було йому рiвних у бою. Вiн був таким завзятим, що одного разу з — пiд носа у нiмцiв викрав польову кухню з кашею, щоб нагодувати своïх. В останню чергу вiн думав про себе, перш за все пiклувався про роту i про Брянського. Тому з глибокою повагою поставився старшина до нареченоï свого загиблого командира. Вiн познайомив Шуру з товаришами. У кiмнатi висушили ïï шинель, напоïли чаєм, а коли вона заснула — навiть начистили чоботи.
Прокинувшись, дiвчина вийшла на веранду й почула розмову двох бiйцiв про iсторичну мiсiю воïнiв — кулеметникiв. Вони весь час говорили про Брянського, наче вiн був живий.V
Шурине прибуття в полк сприймалося по-рiзному.
Майор подбав, щоб дiвчину вiдправили служити в третiй батальйон, де служив Брянський. Молодi офiцери, що прибули в полк пiсля смертi Брянського, почали залицятись до командира санiтарного взводу. Вони увесь час прикидались хворими, i вона змушена була ходити на виклики в рiзнi роти.
Одного разу ïï викликав комбатiв старший ад'ютант, капiтан Сперансь-кий. Хоча його вважали вiдважним офiцером, Шурi вiн чомусь не подобався. Зрозумiвши, що вiн здоровий, дiвчина назвала його хамом. Бiйцi пiдслухали ïхню розмову, i скоро про цей випадок уже знав майор Воронцов.
Прийшовши у батальйон, вiн навiдався i в Шурину землянку, наказав поставити ïй пiчку, бо у вогкiй землянцi дiвчина мерзла. Замполiт пригадував ïхню зустрiч у поïздi i дiвочi сльози. А вона нагадала йому легенду про лебедину вiрнiсть. На що Воронцов вiдповiв:А в людей так не може кiнчатися. Хiба нашi iнтереси обмежуються цим? Лебiдь!.. Лебiдь бачить тiльки пару, своє озеречко, а людина — ого — го! ïй видно куди ширшi обрiï! I назад, i вперед. Хiба є хто на землi крилатiший за людину?
Воронцов мав розмову зi Сперанським. Комбатовi наказав провести бесiду з iншими молодими офiцерами, якi частохворiли.
Пiсля цього випадку Шуру Ясногорську почали називати Вiрною. З особливою прихильнiстю вона ставилась до бiйцiв iз роти Брянського. ïй iмпонувала ïхня щирiсть i те, що вони нiколи не переступали недозволеноï межi, ставлячись до неï з пошаною.VI
Хома Хаєцький за роки служби дуже змiнився. З полохливого солдата вiн перетворився на розсудливу хоробру людину. Як i всi мiнометники, дуже любив спiлкуватися з майором Воронцовим, який був всiм бiйцям як батько, допомагаючи у вирiшеннi будь — яких власних проблем. Коли дружина Хаєцького написала, що бригадир не дає ïй соломи, щоб покрити дах, Воронцов написав листа в колгосп. Тепер у сiм'ï фронтовика бiльше не протiкала стеля. I хоча дружина йому писала про суто господарськi проблеми — про телицю та про вiвцю — Хома мало цим проймався. Зараз його цiкавила доля Європи. Боєць часто звертався до уявних європейцiв i давав ïм поради. Над ним потiшалися, але любили. Коли Хаєцький був на завданнi, товаришi навiть вечеряти без нього не сiдали. Хому цiкавило все: i яка ширина асфальту на дорогах, i чому залiзничнi колiï у нас ширшi, нiж на заходi.VII
У перервах мiж боями проводилось навчання з воïнами, якi становили поповнення. Всi готувались до взяття Будапешту. Бiйцi скаржились, що ïх дивiзiя воює лише в малих населених пунктах. Офiцери заспокоювали ïх, запевняли, що фронт — це не завжди столицi.
Iнодi хлопцi вдавалися до хитрощiв. Так, одного разу Воронцов помiтив, що розвiдники виïхали в поле кiньми. Майор дивувався таким навчанням. До того ж, бiйцi поïхали в бiк винокурнi. Вiн вирiшив перевiрити. Виявилось, що конi i розвiдники були п'янi. Привiвши хлопцiв до тями, Воронцов вiдправив ïх на завдання, а ранком наступного дня вони привели до майора молодого угорського офiцера. Полонений розповiв про обурення угорських офiцерiв фашизмом, про засилля нiмцiв у ïхнiй краïнi, а потiм поскаржився на розвiдникiв, якi заставили його, офiцера, козиряти радянським солдатам. На це майор Воронцов вiдповiв, що козиряти радянському солдатовi, рятiвниковi Європи, не соромно для офiцера гинучоï армiï.VIII
Майже одночасно з рiзних госпiталiв повернулися Шовкун и Черниш. Коли Шура побачила Шовкуна, то вiдразу забрала його до себе санiтаром.
Євген знову прийняв свiй взвод. Бiйцi дуже щиро прийняли його. Вiн був живою iсторiєю ïхнiх перемог i втрат у далеких Альпах. Доки Черниш лiкувався, у полк прийшло йому звання лейтенанта i орден Червоного Прапора за висоту 805.
Зустрiвшись iз Шурою, Черниш почувався нiяково, боявся зробити ïй боляче, адже всi ïх розмови могли стосуватися лише Брянського. Дiвчина ждивилась на нього оцiнююче, хотiла зрозумiти, чим вiн завоював Юрiєву дружбу. Юрiй Брянський загинув влiтку, а коли Шура познайомилась iз Чернишем — падав перший снiг.
IХ
Пiсля артпiдготовки пiхота вирушила в атаку. Шура Ясногорська вперше бачила бiй. Спочатку вона вважала, що бiйцi повиннi були бiгти. Але вони впевнено i повiльно йшли. Це було незрозумiло дiвчинi, поки вона не вирушила слiдом за ними. По — перше, перед нею було засохле поле, рясно полите дощами. Бiйцi i пiдводи з боєприпасами бовтались у багнюцi. По-друге, йти до шосе треба було близько десяти кiлометрiв.
Найважче було мiнометникам — пiдводи з мiнами грузли, наче в трясовинi. Коли пiхотинцi дiсталися твердого грунту, мiнометники ще стояли на мiсцi. Хуторяни дали ïм волiв, але худоба не слухалась бiйцiв. Самi ж мадяри порозбiгалися.
Господар хутора, в якому зупинились бiйцi, дуже довго i щиро прощався з Хомою Хаєцьким. Селянин iз селянином завжди порозумiються. Хома розповiдав про Батькiвщину з великою гордiстю i любов'ю. До того ж вiн умiв переконливо говорити. У чужiй краïнi Хаєцький почував себе повноважним представником своєï держави.
Вася Багiров, шукаючи кращу дорогу для пiдвод iз боєприпасами, поïхав через виноградники, але натрапив на мiну. Втративши коня, вiн повертався пiшки i придумав план.З усiх шести пiдвод вибрати наймiцнiших коней, запрягти в один вiз й тягти його таким цупом по шосе. Потiм так само брати другий, третiй, доки не виволочуть до останнього.
Цей метод пiдхопили всi i дуже скоро на Будапештське шосе виïхав весь транспорт з боєприпасами.X
Йшли запеклi боï. Офiцери жартували, що з усiх радянських вiйськ — вони найзахiднiшi, бо найближче пiдiйшли до Буди. У столицi почалась панiка. Багатiï тiкали на захiд, а бiднi люди в села, в пошуках хлiба.
Одного разу на подвiр'я, де зупинився Вася Багiров зi своïми бiйцями, зайшов якийсь старий i запропонував свою допомогу на кухнi. Заради жарту куховар дав йому завдання нарубати дров, вибравши для цього немалу колоду. Угорець не вмiв цього робити.
Бiйцi смiялись над несподiваним гостем, вважаючи його капiталiстом. Але вiн виявився художником, який втiк вiд арешту за своï свавiльнi думки.
Солдати чуйно поставились до старого, нагодували його. З розповiдi дiзналися про те, що думають простi угорцi про радянську армiю i як ставляться до iснуючого в краïнi режиму. У Ференца, так звали художника, у столицi залишились донька i онук. Одного разу вiн показав бiйцям своï малюнки, на яких зображувались руïни всесвiтньо вiдомих архiтектурних пам'ятникiв.
Хома попросив художника намалювати його портрет. Ференц виконав просьбу, зобразивши Хаєцького на баскому конi, за що був запрошений до обiду.XI
Вiдступаючи, ворог мiнував за собою шляхи. Мiнометники рухались полем. Вони знали, що скоро знову буде бiй. Але в Євгена Черниша був пiднесений настрiй. Вiн або не розумiв, чому так, або не хотiв навiть собi у чомусь зiзнаватися. Вiн згадав свою останню зустрiч iз Шурою, коли розповiв ïй, що впорядкував записи Брянського i вiдправив ïх у наркомат. Вiн захоплювався думками Юрiя, i Шура була йому за це вдячна. Настрiй Черниша помiтив лейтенант iз батареï Саша Сiверцев, з яким вони знаходились на лiкуваннi в госпiталi i разом повернулись у полк. Женя пояснив своï почуття. Це було прагнення побачити Дунай.
Кожний з бiйцiв згадував рiчку, бiля якоï рiс: Саша Сiверцев — Неву, Маковейчик — Днiпро.
Раптом воïни побачили пiдводу, якою правив Шовкун. На нiй лежали пораненi Шура i Сперанський. Сперанський пiдiрвався на мiнi. Коли дiвчина виносила його, ïï поранило в руки та стегно. Шовкун знайшов у мадяра пiдводу i повiз обох до госпiталю.XII
Нiмцi покладали на Будапешт своï останнi надiï.' Це мiсто було найкрупнiшим залiзничним i автомобiльним вузлом, який оберiгав Нiмеччину з пiвдня. Тому фашисти стягували сюди численнi вiйська. Але нашi ïх оточили.
Наприкiнцi грудня 1944 року по всiй лiнiï фронту армiйськi радiостанцiï звертались до оточених нiмцiв, пропонуючи прийняти парламентарiв з ультиматумом: щоб зберегти угорську столицю i уникнути жертв, фашистським вiйськам гарантувались гуманнi умови капiтуляцiï.
Але обох парламентарiв фашисти пiдступно вбили. Нашi воïни кипiли вiд гнiву. Охоплений полум'ям, Будапешт п'ятдесят днiв здригався вiд гарматних ударiв.
XIII — XIV
Запеклi боï велися на вулицях угорськоï столицi. У таких умовах навiть штаб знаходився на передовiй. Командир роти Кармазiн кожного мiнометника перетворив на вогневика, бо ïздовi тут були не потрiбнi.
Фашисти засiли на кладовищi, i наша пiхота не могла ïх звiдти вигнати. Черниш коригував мiнометну стрiльбу з будинку, який зайняв його взвод. Вiн зрiдка перегукувався iз Сашею Сiверцевим, який стояв з другого боку горища. Вороги вцiлили в дах, i хлопцi ледве не загинули. В очiкуваннi
пiдкрiплення вони згадували своï рiднi мiсця. Саша розповiдав про своє рiдне мiсто Ленiнград, захоплювався панорамою Будапешта, яку нещадно нищили фашисти. Вiн умiв шанувати красу, бо до вiйни закiнчив школу i хотiв стати художником. Найбiльше обурення викликало в нього руйнування мостiв.
На помiч пiхотинцям прийшли двi самохiдки й протаранили стiну кладовища. Пiхотинцi пiшли на штурм. Черниш пiдтримував ïх мiнометним вогнем. Бiй тривав до вечора, тому пожежi над мiстом ставали яскравiшими.
Євген вiв спостереження з даху будинку. Для того щоб ввести в бiй своï мiномети, йому треба було вирубати кiлька каштанiв. Командир роти, Iван Антонович, наказав Хаецькому знайти сокиру i пилку.
Наших бiйцiв скрiзь супроводжував художник Ференц, який був ïм за перекладача. Цього разу Ференц iз Хомою спустився в бункер, де сховалися вiд обстрiлу мирнi жителi. Люди звели лемент, бо думали, що будуть ïх катувати пилками i сокирами. Ференц заспокоïв будапештцiв. Дiзнавшись, що збираються вирубати каштани, жiнки попросили залишити дерева заради дiтей. Цей безперспективний район угорського мiста такий забруднений, що нiде i малюкам погратися.
Iван Антонович зважив на прохання мiсцевих жителiв i набув серед них неабиякоï шани.
Ференц iз тугою дивився на палаючий Будапешт, бо це було його рiдне мiсто, яке вiн увiковiчнив у багатьох своïх роботах.
XV — XVII
Тривали запеклi боï за кожну вулицю, кожний квартал, кожний будинок. У готелiЄвропейськийзасiли вороги. Вибити ïх послали найвiд-важнiших бiйцiв, серед яких був i Хома Хаєцький. Керував цiєю завзятою групою старшина Вася Багiров. На завдання вiн вiдбирав собi напарникiв по знайомству. На вiйнi у радянських воïнiв iснувала лише одна привiлея — на небезпечне завдання йти першими.
Вася Багiров зi своïми бiйцями розбудив Ференца. Той познайомив ïх iз другом — пролетарем. I вони повели солдатiв пiдземними бункерами до готелю, з якого треба було вибити нiмцiв. Проважатими були також сестра пролетаря i дiвчина — хорватка Марiчка.
Вони опинились на подвiр'ï готелю, на даху гаража. Попереду в них був важкий нiчний бiй.
Старшина розподiлив свою штурмову групу на рiзних поверхах готелю. Собi i Хаєцькому залишив найважчий, перший. Поки Багiров закидав гранатами кiмнати, Хаєцький вiдчиняв заваленi вхiднi дверi, щоб впустити основну масу бiйцiв. Брати Блаженки, що штурмували третiй поверх, захопили ворожий мiномет i продовжували вiдстрiлюватись.
XVIII — XX
У Будапештi тривали запеклi боï. Нашi вiйська посувалися повiльно; командний пункт тепер теж перемiстився на перший поверх взятого готелю.
Артилеристами командував Саша Сiверцев. Iз самого ранку вiн був радiсний i збуджений. Привiтавшись iз Чернишем, вiн продовжував слiдкувати за панорамою бою. У поле його зору потрапив нiмецькийфердинанд, пофарбований у бiлий колiр. Саша хотiв уже вiддати команду, як його поранило. Вiн затулив обличчя руками i скомандував:Бий!.
Бiйцi пiдскочили до свого командира i жахнулись: Сашi Сiверцеву вивернуло з орбiт очнi яблука. Бiйцi перенесли пораненого в готель. Шовкун взявся його перев'язувати. Саша усвiдомлював, що трапилось, бо увесь час повторював, що то була остання в його життi панорама. Дiзнавшись, щоферди-нандаспалили по його наводцi, Сiверцев просив бiйцiв берегти свою гармату.
Вiд Шовкуна Євген дiзнався, що Сiверцева поранило i вiдправлено в сан-роту. Черниш переживав за те, що сталось. Саша найбiльше боявся втратити зiр, бо хотiв пiсля вiйни побачити свiй Ленiнград, мрiяв вивчитися на художника.
Хтось вигукнув, що на вулицю прорвався ще один ворожий танк. Бiгцем повертаючись на передову, Женя Черниш зустрiв художника Ференца. Той розглядав затоптану чобiтьми свою картину. На полотнi був зображений один iз перших угорських витязiв. Художник сказав, що не буде реставрувати картину, бо запланував безлiч нових тем.
У залi з'явився санiтар, який вiдправляв Сiверцева. Поранений передав через нього записку для Черниша. Незнайомим жiночим почерком було написано про переживання Сашi. Вiн порiвнював свою долю з долею Павла Корчагiна, бажав своєму друговi дiйти до Дунаю i дожити до Перемоги, пообiцяв писати на полк.
Через деякий час Черниш вирiшив навiдатись у бункер до Ференца, щоб подивитись його роботи. Євгена обiгнали двi дiвчини, якi несли шматок мерзлоï конини (мiсцевi жителi голодували). Вони звернулись до офiцера з пропозицiєю, вiд якоï юнак почервонiв: дiвчата просили хлiба, пропонуючи себе. Черниш згадав Шуру, адже був впевнений, що, навiть помираючи з голоду, вона б не продалась.
Женя застав художника за роботою: Ференц малював. Потiм вiн показав Чернишу свiй альбом. На одному аркушi було зображено Сашу Сiверцева з пiдписомРятiвник.
Увечерi Черниш попросив куховара Гришу роздати залишки супу мiсцевим жителям. Люди стали у чергу, i Гриша, намагаючись нiкого не обдiлити, насипав ïм страви. Коли яка — небудь iз жiнок просила добавки для своïх дiтей, вiн перепитував у натовпу, чи правда це. I тiльки у разi ствердноï вiдповiдi додавав i на дiтей. Коли дiйшла черга до спекулянта, Гриша виштовхнув його з черги.XXI
Перехоплена нiмецька шифрограма повiдомляла, що оточенi вiйська втрачали навiть посадочну полосу для лiтакiв. Боєприпаси тепер скидалися у величезних мiшках, але, бiльшою мiрою, вони потрапляли до наших.
Боï були запеклими. Дуже часто нашi бiйцi повторювали подвиг Олександра Матросова. На угорських полях залишилося безлiч зруйнованоï нiмецькоï технiки.
Командний пункт батальйону Чумаченка знаходився у примiщеннi комiсiйного магазину. Бiйцi знайшли там патефон i безлiч платiвок, серед яких були i нашi. Солдати знайшли платiвку з пiснеюПобратався сокiлi почалидружно пiдспiвувати. Виявилося, що у Шовкуна дуже хороший голос. Спiв заважав Чумаченку розмовляти по телефону, i ротний Iван Антонович наказавконцертприпинити. Патефон замовк, а пiсня все лунала, ïï спiвала вся вогнева. Скiнчивши розмову, Чумаченко зацiкавився пiснею, i сам завiв патефон.
Iван Антонович тим часом розглядав перехоплену батальйонними розвiдниками карту. Виявилось, що це була карта не Угорщини, а Чернiгiвськоï областi. Вiн впiзнавав своï рiднi мiсця, дороги, якими ...
