В борнi житейськiй згубивши надiю
В борнi житейськiй згубивши надiю, Стомивши душу на герцi нерiвнiм,
Так часом дивно я очi закрию I прозрiваю у захватi дивнiм.
Як тьма осiння, де сполох погасне, Буденний морок ще глибше
чорнiє,
I тiльки в небi, мов заклик прекрасний, Сiяють зiр озолоченi вiï.
Огнi безмежнi такi зрозумiлi,
Така прозора безодня струмиста,
Що вiчнiсть я бачу крiзь роки i хвилi I сонце свiтiв пiзнаю променисте.
I нерухомо на розах багряних Живий вiвтар свiтотвору димиться.
В його диму, як в творчих оманах,
Вся сила тремтить i вся вiчнiсть сниться.I що в етерi безоднiм розлито,
Душа i тлiн, вогнi i промiння Тiльки твiй вiдблиск, о сонце свiту,
I тiльки сни перемiннi й хвилиннi.
Крiзь повiв мрiй пiдiймаюсь я димом, I тану, i вiю, й пливу мимоволi,
I все невловиме стає менi зримим,
I легко жить, i втишаються болi.
