ВIЙНА I МИР — ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ (Частина перша)
У Петербурзi у вищих колах у цей час ще палкiше, нiж будь-коли, точиласяважка боротьба партiй Румянцева, французiв, Марiï Федорiвни,
цесаревича й iнших. Тут минало спокiйне життя, що занепокоєне
привидами, тiнями життя. Петербурзьке життя йшло по-старому; i через хiд
цього життя треба було робити великi зусилля, щоб усвiдомлювати
небезпеку i той скрутний стан, у якому перебував росiйський народ. Тi
самi були виходи, бали, той самий французький театр, тi самi iнтереси
двору, тi самi iнтереси служби й iнтриги. Тiльки в найвищих колах
робилися зусилля для того, щоб нагадувати про скрутнiсть теперiшнього
стану.
У Анни Павлiвни Шерер у день битви пiд Бородiном був званий вечiр. Цього
дня квiткою вечора мало бути читання листа преосвященного, надiсланого
ним у супровiд до образа преподобного угодника Сергiя, який вiн надiслав
государевi. Очiкували на князя Василя, що збирався читати послання
патрiарха: князь Василь славився своïм читанням вiн то знижував
голос, то пiдвищував, прикривав очi i завивав. Однiєю iз найбiльш
значних новин була хвороба графинi Безуховоï. Усi дуже добре знали,
що хвороба чарiвноï графинi походила вiд незручностi виходити замiж
одразу за двох чоловiкiв i що лiкування цiєï хвороби лiкарем-
iталiйцем полягало в усуненнi цiєï незручностi… Син
князя Василя Iполит теж був тут присутнiй, вiн намагався жартувати, але
робив це, як завжди, безглуздо. Зявляється князь Василь i
читає послання. Усi слухають iз захватом.
Наступного дня був день народження государя, i саме цього дня надiйшла
звiстка про успiх росiйських вiйськ пiд Бородiном: Кутузов написав
депешу мiж боями i одразу пiсля бою, вважаючи, що росiйськi вiйська
перемогли французiв, вiдправив повiдомлення в ставку.
729
ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Вiйна i мир
У свiтi й у салонi Анни Павлiвни всi радiють не стiльки успiху вiйська,
скiльки тому, наскiльки вчасно надiйшла ця звiстка. Князь Василь,
забувши своï негативнi вiдгуки про Кутузова, хвалиться, що завжди
вважав, що вiн один може перемогти Наполеона. Тим часом вiд
приïжджого з Москви дiзнаються про справжнiй стан справ, про те. що
загинули Тучков, Багратiон, Кутайсов. Загальна тривога посилюється
й звiсткою про смерть графинi Елен Безуховоï. Офiцiйно у великих
товариствах усi говорили, що графиня Безухова померла вiд страшного
нападу ангiни, але в iнтимних колах розповiдали подробицi про те, як лейб-
медик королеви iспанськоï призначив Елен невеличкi дози якихось
лiкiв для вiдомоï дiï; але Елен, яка мучилася тим, що старий
граф пiдозрював ïï, i тим, що чоловiк, якому вона писала, не
вiдповiдав ïй, раптом прийняла величезну дозу виписаних ïй
лiкiв i померла в муках до того, як ïï могли врятувати.
Розповiдали, що князь Василь i старий граф узялися було за iталiйця; але
iталiєць показав такi записки вiд нещасливоï покiйницi, що
його вiдразу ж вiдпустили. Ще через три днi приходить депеша вiд графа
Растопчина, де вiн доповiдає про здачу Москви й про те, що Кутузов
вiдмовився дати бiй за Москву. Князь Василь, одразу забувши своï
останнi схвальнi висловлювання про Кутузова, обурюється: Як можна
було доручити такiй людинi долю Росiï!
Через девять днiв пiсля залишення Кутузовим Москви приïхав
офiцiйний посланець Кутузова, француз Мiшо, iз пакетом до государя. Мiшо
передав слова полководця про те, що битися пiд Москвою не було
можливостi, оскiльки залишався вибiр втратити армiю й Москву чи тiльки
Москву, фельдмаршал обрав останнє. Олександр сумний,
вирiшує, що тепер нiякого примирення з Наполеоном бути не може, що
буде вести вiйну, поки не використає усiх засобiв, що в його
руках, навiть якщо зрештою йому самому доведеться вiдпустити
бороду… i пiти ïсти саму картоплю з останнiм iз… селян.
Половина Росiï завойована, усюди пiднiмається ополчення.
Проте вважати, що люди того часу займалися тiльки самопожертвою i
геройством, було б помилкою. Значна частина людей того часу не звертала
нiякоï уваги на загальний хiд справ, а керувалася тiльки особистими
iнтересами. I такi люди були найбiльш корисними дiячами того часу. Тi ж,
що намагалися зрозумiти загальний хiд справ та iз самопожертвою i
геройством хотiли брати у ньому участь, були нiкчемнi члени товариства;
вони бачили усе навиворiт, i усе, що вони робили для користi, виявлялося
марним, як полки Пєра, Мамонова, що грабували росiйськi села, як
корпiя, щипана баринями, що нiколи не доходила до поранених. Тiльки одна
несвiдома дiяльнiсть дає плоди, i людина, що вiдiграє роль в
iсторичнiй подiï, нiколи не розумiє ïï значення.
Коли вона 730ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Вiйна i мирнамагається зрозумiти ïï, вона уражається
безплiднiстю… У Петербурзi i губернiях, вiддалених вiд Москви,
дами i чоловiки в ополченських мундирах оплакували Росiю i столицю i
говорили про самопожертву; але в армiï, що вiдступала за Москву,
майже не говорили i не думали про Москву, i, дивлячись на заграву
ïï пожежi, нiхто не клявся помститися французам, а думали про
наступну третину платнi, про наступну стоянку, про Мотрiйку-маркiтантку
тощо.
До таких людей належав i Микола Ростов. Вiн не думав про долю
Росiï, а якби його запитали про це, то вiн вiдповiв би, що для
того, щоб вершити долю краïни, iснують Кутузов й iншi
високопоставленi чини. Йому ж варто думати про виконання свого обовязку,
про карєру, про те, як рокiв через два одержати полк. За кiлька
днiв до Бородiнського бою Ростов, отримавши грошi i папери, поïхав
до Воронежа купувати коней. У Воронежi вiн вiдвiдує губернатора,
який запрошує його на бал. Губернське життя в 1812 р.
залишається таким, яким було завжди. У мiстi панує певне
пожвавлення з нагоди приïзду кiлькох багатих сiмей iз Москви. В
усьому, що вiдбувалося в той час у Росiï, помiтний був якийсь
особливий розмах море по колiно, а ще вульгарна розмова, що необхiдна
мiж людьми i що велася колись про погоду i про загальних знайомих, тепер
точилася про Москву, про вiйсько i Наполеона. Ростов перебуває в
центрi уваги, усi дами вiд нього у захватi. Микола поводиться дещо
розвязно, бо розумiє: вiд нього чекають чогось незвичайного. Вiн
робить фурор серед панянок своєю невимушеною манерою танцювати,
намагається волочитися за однiєю замiжньою бiлявкою. У
розпал балу Миколу покликала губернаторша i сказала, що його хоче бачити
якась лiтня дама. Ця дама була тiткою Марï Волконськоï.
Ïï звали Анна Гнатiв- на Мальвiнцева. Пiд час розмови тiтонька
iз похвалою говорить про памятний ïй випадок, коли Ростов
заступився за княжну Марю, дякує йому. Ростов нiяковiє,
червонiє. Губернаторша, побачивши реакцiю Миколи, обiцяє
посватати за нього княжну Волконську. Вiн раптом розповiдає цiй
ледве знайомiй жiнцi про своє потаємнi думки й сумнiви, про
те, що йому не хочеться за наказом матерi одружуватися з багатою
нареченою, але Маря йому дуже подобається, так що обставини
ïхньоï зустрiчi вiн одразу сприйняв як знак долi. Проте Ростов
нагадує, що вiн повязаний обiцянкою, яку дав своïй кузинi
Сонi, i не може просити Марю стати його дружиною. Губернаторша
заспокоïла Ростова, що це не так швидко вiдбудеться, адже княжна
Волконська ще перебуває у жалобi за батьком, i все ж таки жiнка
вирiшила зблизити молодих людей, оскiльки якраз княжна перебуває у
тiтки. Анна Гнатiвна, у свою чергу, розповiдаючи небозi про свою
731
ЛЕВ ТО Л С ГОЙ. Вiйна i мир
розмову з Ростовим, згадує про те, як молодий чоловiк почервонiв,
коли назвали iмя княжни. Маря нiяковiє, ïï думки дедалi
частiше звертаються до Миколи. Вона не знає, як ïй триматися
з ним, i боïться, що, зустрiвшись iз Миколою, не зможе приховати
хвилювання. Незабаром приïжджає Ростов. Побачивши його,
княжна Маря мимоволi змiнюється. Вперше в ïï-голосi
зазвучали новi, жiночi, груд-i нi звуки. У князiвни зявляється
грацiя. Мадемуазель Бурєн здивовано поглянула на княжну Марю, не
розумiючи, що раптом iз тiєю вiдбулося. Неперевершена кокетка,
вона сама не могла б краще ма- неврувати при зустрiчi з чоловiком, якому
треба було сподобатися.
Уперше вся та чиста, духовна внутрiшня робота, якою вона жила дотепер,
виступила назовнi. Вся ïï внутрiшня, незадоволена собою
робота, ïï страждання, прагнення до добра, покiрнiсть, любов,
самопожертва усе це свiтилося тепер у цих променистих очах, у тонкiй
посмiшцi, у кожнiй рисi ïï нiжного обличчя. Ростов побачив усе
це так само ясно, начебто вiн знав ïï усе життя. Вiн почував,
що iстота, яка була перед ним, була зовсiм iнша, краща, нiж усi тi, що
вiн зустрiчав дотепер, i краща, головне, нiж вiн сам. Ростов
забуває всi заготовленi заздалегiдь для розмови слова. Пiд час
короткого вiзиту в дiм Мальвiн- цевоï Микола, взявши на руки
маленького сина князя Андрiя, розпитує того, чи хоче вiн у гусари,
i, обернувшись раптово, бачить погляд княжни Марï, сповнений
нiжностi, ласкавий, несмiливий, i вони розумiють одне одного. Пiсля того
Ростов часто думав про неï, але iнакше, нiж про всiх iнших жiнок,
що зустрiчалися йому ранiше. Про всiх панянок, як майже кожен чесний
молодий чоловiк, вiн думав як про майбутню дружину, примiряв у
своïй уявi до них всi умови подружнього життя бiлий капот, дружина
за самоваром, дiтлахи… I цi уявлення майбутнього давали йому
задоволення; але коли вiн думав поо княжну Марю, за яку його сватали,
вiн нiколи не мiг нiчого уявити собi з майбутнього подружнього життя.
Коли вiн i намагався, то все виходило недоладно i фальшиво. Йому тiльки
ставало моторошно.
Звiстка про Бородiнський бiй бентежить усiх. Ростов поспiшає з
купiвлею коней i поверненням у полк. Вiн ще раз зустрiчається з
Марєю, цього разу в церквi. Його вражає той одухотворений
вираз, що зявляється на обличчi княжни пiд час молитви. Ростов
шкодує, що поквапився дати обiцянку Сонi i тепер невiльний.
Повернувшись пiсля служби в церквi, вiн раптом стає навколiшки й
щиро молиться про можливiсть виконати свiй обовязок перед батьками i все
зробити правильно. Саме тiєï митi ординарець принiс йому
листи з дому вiд матерi й вiд Сонi. Остання звiльняє його вiд
даного ïй слова, пише, що справи Ростових у глибокому занепадi i
лише одруження Мико- 732ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Вiйна i мир
ли з Марєю Волконською може виправити становище. З материного
листа вiн дiзнався, що Андрiй Волконський перебуває в ïхньому
обозi i що Наташа й Соня доглядають його. Про це Микола повiдомив княжну
Марю, яка саме збиралася ïхати шукати брата. Провiвши ïï
в дорогу, вiн сам повертається в полк.
Родина Ростових перебувала в Троïцi, де й були написанi обидва
листи. Графиня мала розмову iз Сонею i переконала ïï
пожертвувати собою заради добробуту сiмï, якiй вона багато чим
завдячує. Соня спочатку вагалася. Колись у всiх дiях самопожертви
вона з радiстю усвiдомлювала, що, жертвуючи собою, цим самим
пiднiмає собi цiну в очах своïх та iнших i стає бiльш
гiдною Миколи… Але тепер жертва ïï мала полягати в тому,
щоб вiдмовитися вiд того, що для неï становило всю винагороду
жертви, весь сенс життя. Дiвчина гiрко розчарувалась у сiмï, у якiй
живе, а ïï любов до Миколи перетворилася на пристрасть. Соня
заздрить Наташi, що та не зазнала нiчого подiбного, а проте ïï
не раз кохали. Крiм того, спостерiгаючи, як Наташа доглядає
пораненого князя Андрiя, Соня потай сподiвається, що пiсля його
видужання вони одружаться, i тодi Миколi не можна буде звязати свою долю
iз сестрою Волконського. Саме тому Соня й зважилася написати Миколi
лист, у якому розриває ïхнi заручини.
А Пєра утримують пiд вартою. З ним разом ще сiмнадцятеро людей
нижчого суспiльного стану, яких також звинувачують у пiдпалi. Французи
влаштовують щось схоже на суд, ставлять безлiч зайвих i непотрiбних, на
думку Безухова, запитань, на деякi з яких Пєр просто
вiдмовляється вiдповiдати. Вiн розумiє, що весь цей суд
нiкому не потрiбна процедура, що рушiйна сила всього влада, завдяки якiй
французи i судять його, i головна ïх мета звинуватити його. Москва
продовжує горiти, по мiсту стелиться дим. Через якийсь час
полонених ведуть до генерала Даву, про жорстокiсть якого Безухов добре
знає. Той показує на Пєра, нiбито впiзнаючи в ньому
росiйського шпигуна. Безухов намагається виправдатися,
називає своє iмя, але Даву не слухає його. I все ж на
якусь мить ïхнi погляди зустрiчаються, i Пєр вiдчув, що цей
момент людського спiлкування зробив його не рядком на паперi, а людиною,
братом по людству. Аж тут увiйшов адютант, i Даву поспiхом вiддає
якiсь розпорядження (як зясовується потiм наказ страчувати
полонених). Пєра виводять на вулицю, разом з iншими пiдводять до
стовпiв, лунає барабанний дрiб, французи радяться при них, чи по
одному ïх розстрiлювати, чи по двоє. Видно, що французи
поспiшають. На очах Пєра розстрiлюють перших двох полонених, потiм
ще двох. Безухов помiчає, що жах i страждання написанi не тiльки
на обличчях полонених, але й на обличчях францу-
733
ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Вiйна i мир
зiв. Вiн не розумiє, навiщо вершиться правосуддя, якщо страждають
i правi*, i винуватi. Французи скидають тiла в яму iз видом людей, що
чинять злочин. Пєра не розстрiлюють: страту припинено, а вiн був
шостим, наступним. Безухова вiдокремлюють вiд iнших злочинцiв i
помiщають у невеличку розорену i запаскуджену церкву. З тiєï
хвилини, як Пєр побачив це страшне вбивство, скоєне
людь» ми, що не хотiли цього робити, у його душi раптом нiби
висмикнули пружину, на якiй усе трималося, i усе завалилося в купу
безглуздого смiття. У ньому знищилася вiра й у справедливий устрiй
свiту, i в людську, i у свою душу, i в Бога.
Пєр знайомиться з людиною на iмя Платон Каратаєв, який
умовляє Безухова не тужити: Час терпiти, а вiк жити. Вiн
пригощає Пєра, який не ïв цiлий день, картоплею,
смачнiше вiд якоï той, здавалося, не куштував. На питання
Каратаєва, як вiн опинився тут i чому не поïхав, Безухов
вiдповiдає, що залишився в мiстi випадково, пiшов подивитися на
пожежу, а його заарештували як пiдпалювача i засудили. Каратаєв
зауважує, що де суд, там i неправда. Про подiï вiйни є
й народна примовка про червяка, який капусту ïсть, а сам наперед
того конає. Вiн вiдрекомендувався як солдат Апшеронського полку.
Слухаючи розповiдь Безухова про його сiмю, Каратаєв
спiвчуває, що в Пєра немає батькiв (Дружина для ради,
теща для привiту, та немає милiше рiдноï матiнки!), а те, що
Пєр бездiтний, засмучує Платона ще бiльше. Каратаєв
розповiдає i свою iсторiю, як вiн поïхав у чужий гай за лiсом
i попався сторожу, як його сiкли, судили i вiддали в солдати. Але на
власному прикладi вiн переконався: немає лиха без добра. У солдати
мав був iти його брат, але в нього пятеро дiтей, а в самого Платона
залишилася тiльки жiнка-солдатка була дочка, але ïï ще до
солдатчини Бог забрав. Каратаєв згадує, як ïздив
додому: рiднi живуть добре, трудяться усi разом. Нiхто не знає за
життя, чому й що вiдбувається: Доля голови шукає. А ми все
судимо: те не добре, це не до ладу. Наше щастя, друже, як вода в неводi:
тягнеш надулося, а витягнеш нiчого нема. На нiч вiн читає якусь
дивну молитву, у якiй звертається не тiльки до Iсуса Христа, Миколи-
угодника, а й згадує Фрола i Лавра. На здивоване запитання
Пєра IIлатон вiдповiдає, що це кiнське свято i що i худобу
жалiти треба. I вiн, ласкаво подивившись на собаку, що скрутився бiля
його нiг, i собi побажав: Положи, Боже, камiнчиком, пiднiми калачиком.
Потiм вiн говорив це кожного дня, i справдi легко вставав i брався до
якоïсь роботи свiжим i бадьорим. Пєр довго не спав i з
розплющеними очима лежав у темрявi на своєму мiсцi, прислухову-
ючись до хропiння Платона, що лежав бiля нього, i почував, що ко- 734ЛЕВ
ТОЛСТОЙ. Вiйна i мир
лись зруйнований свiт тепер iз новою красою, на якихось нових i
непорушних основах, рухався в його душi.
Разом iз Пєром у церквi утримуються ще двадцять троє
полонених солдатiв, три офiцери i два чиновники. Вони провели разом
чотири тижнi, i всi вони потiм як у туманi уявлялися Пєру, але
Платон Каратаев залишився назавжди в його душi найсильнiшим i
найдорожчим спогадом уособленням усього росiйського, доброго i круглого.
Вся фiгура Платона в його пiдперезанiй мотузкою французькiй шинелi, у
кашкетi i постолах, була кругла, голова була цiлком кругла, спина,
груди, плечi, навiть руки, якi вiн носив, нiби завжди збираючись
обiйняти щось, були круглi; приємна посмiшка i великi карi нiжнi
очi були круглi… Скiльки йому рокiв, Безухов не знав, але, судячи
з його розповiдей про походи, у яких вiн брав участь, йому за пятдесят.
Проте в Платона немає жодноï сивоï волосини, i зуби всi
цiлi. Його обличчя, незважаючи на зморщечки, мало вираз цнотливостi i
юностi; голос у нього був приємний i спiвучий. Вiн, певне, нiколи
не думав про те, що вiн сказав i що скаже; i вiд цього у швидкостi i
точностi його iнтонацiй була особливо незаперечна переконливiсть.
Фiзичнi сили його i проворнiсть були такi вiд самого початку полону, i,
здавалося, вiн не розумiв, що таке втома i хвороба. Промова Платона
буяє народно-просторiчними зворотами прислiвями, приказками.
Платон постiйно був чимось зайнятий: вiн усе вмiв робити не дуже добре,
але й не погано. Вiн пiк, варив, шив, стругав, лагодив чоботи. Вiн
завжди був зайнятий i тiльки вночi дозволяв собi розмови, якi вiн любив,
i пiснi. Потрапивши у полон, вiн, певне, вiдкинув вiд себе все напущене
на нього, далеке, солдатське i мимоволi повернувся до старого,
селянського, народного складу… Головна принаднiсть його розповiдей
полягала в тому, що в його промовi подiï найпростiшi, iнодi тi
самi, що бачив Пєр, набували характеру урочистоï
благопристойностi… Вiн любив свою шавку, любив товаришiв,
французiв, любив Пєра, що був його сусiдом; але Пєр почував,
що Каратаєв, незважаючи на свою лагiднiсть i нiжнiсть до
нього… нi на хвилину не засмутився б розлукою з ним.
Каратаєв нiчого не памятає, крiм своєï молитви.
Якщо Пєр, уражений глибоким змiстом якогось спостереження Платона,
просить його повторити щойно сказане, той не може цього зробити.
Отримавши вiд Миколи звiстку про те, що князь Андрiй перебуває з
Ростовими в Ярославлi, княжна Маря виïжджає до них разом з
небожем, семирiчним Миколкою. Дорогою вона переймається долею
брата, ïï ж кохання до Миколи Ростова за останнiй час
стає нероздiльною частиною ïï самоï. Княжна Маря
знала, що вона кохала перший i
735
ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Вiйна i мир
.станнiй раз у життi, i почувала, що вона кохана, i була щаслива.
Ростови зустрiчають ïï радо, князь Андрiй почувається як
i ранiше, але, як запевняє оточення, життя його поза небезпекою.
Першою на /р.чку будинку, де зупинилися Ростови, Мар я побачила
повновиду дiвчину з чорною косою i нещирою посмiшкою. То була Соня. У
перший момент у нiй пiднiмається вороже почуття до цiєï
дiвчини, але, переборовши себе, Маря тримається з нею привiтно.
Дiзнавшись, що ii брата доглядає Наташа, Маря ледь стримує
сльози досади. Проте, побачивши цю Наташу i прочитавши на ïï
обличчi страждання, каяття i любов, Маря iз сумною насолодою заплакала в
неï на плечi. Наташа повiдомляє княжнi Марï, що князевi
Андрiю тепер краще, але лiкар побоюється зараження. Проте Наташа
додає, що днiв зо два тому Андрiй перемiнився, i ïй
здається, нiби вiн умирає. Увiйшовши до пораненого, Маря
розумiє, наскiльки справедливi спостереження Наташi. Вона
сподiвалася побачити нiжне, розчулене, як у дитинствi, обличчя брата,
проте, увiйшовши, ледве впiзнає його: У глибокому поглядi, що
дивився не з себе, а в себе, була майже ворожiсть, коли Цiн повiльно
поглянув на сестру й Наташу. Вони привiталися, князь Андрiй подякував
сестрi за те, що вона приïхала до нього, проте розмова була
холодна, незвязна i переривалась щохвилини. Вона зрозумiла, що саме
сталося за цi два днi: в його поглядi почувалася страшна для живоï
людини вiдчуженiсть вiд усього мирського. Андрiй говорить, що знає
про почуття, що спалахнуло мiж Марєю i Миколою, додає, що
був би радий ïхньому шлюбу. До князя Андрiя приводять сина, потiм
вiн намагається поговорити iз сестрою про вангелiє, але, не
договоривши, замовк, тому що всi думки, яким люди надають значення, i
слова здаються йому блiдими в порiвняннi з тiєï iстиною, що
вiдкрилася йому. Вiн говорив iз сестрою i сином, роблячи зусилля, аби на
деякий час повернутися до них, до ïхнiх проблем, якi вже були для
нього неважливими, вони вже не розумiли один одного, нiби були по рiзнi
боки життя. Маленький Миколка, побачивши батька, зрозумiв усе, вiн не
плакав при батьковi, однак коли вийшли в коридор, мовчки шдiйшов до
Наташi, яка вийшла за ним, соромязливо поглянув на неï задумливими
прекрасними очима; ледь пiднята верхня губа його затремтiла, вiн
прихилився до неï головою i заплакав. Вiдтодi вiн частi ше пiдходив
до неï, нiж до когось iще. Князь Андрiй не тiльки знав, що помре,
але й вiдчував, що вмирає i не боявся вiн усвiдомлював
вiдчуженiсть вiд усього земного i радiсну, дивну легкiсть буття. Князь
Андрiй очiкує приходу смертi без страху i тривоги, хоча ранiше
вона лякала його. Вiн почуває, що любить Наташу, намагається
зрозумiти, у чому сенс i сутнiсть любовi. Любов? Що таке любов? думав
вiн.
736ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Вiйна i мирЛюбов заважає смертi. Любов є
життя. Усе, усе, що я розумiю, я розумiю тiльки тому, що люблю. Усе
є, усе iснує тiльки тому, що я люблю. Усе повязано
однiєю нею. Любов є Бог, i вмерти це означає менi,
частцi любовi, повернутися до загального i вiчного джерела. В останнi
години життя князя Андрiя його навперемiнно доглядали княжна Маря разом
iз Наташею. Волконського сповiдають i причащають, домашнi приходять
проститися з ним. Коли вiн умирає, всi плачуть (Миколка, син
Андрiя, вiд страждальницького здивування, графиня i Соня вiд жалостi до
Наташi i тому, що Андрiя бiльше немає, старий граф вiд того, що
незабаром i йому належить пiти за князем Андрiєм). Наташа i Маря
теж плачуть, але не вiд свого особистого горя; вони плакали вiд
побожного розчулення, що охопило ïхнi душi перед усвiдомленням
простого й урочистого таïнства смертi, що звершилась перед ними.
