САНТА КРУС
Балада Дiйовi особи
Е л ь в i р а, тридцяткиятирiчна жiнка
Вiола, ïï дочка
Р о т м i с т р, ïï чоловiк
Пелегрiн, мандрiвний спiвак
Господиня шинку
Лiкар
Служник
Писар
Хлопець
Негр
Жандарм
П е д р о, звязаний поет
Орендарi
Матроси
Гробарi
Дiя вiдбувається протягом семи днiв i протягом сiмнадцяти рокiв.
ПРОЛОГ
Дiя вiдбувається у шинку. З одного боку грають у карти селяни,
нудно i тупо. З iншого боку на передньому планi сидять лiкар i
мандрiвний спiвак, який щось наспiвує.
Спiвак згадує, наспiвуючи час вiд часу: Яванська пiсня…
матроси, тi смаглявi чорти з котячими очима, завжди спiвали
ïï, як лежали на палубi й не могли заснути зi спеки! Ми
оминали великий Рiг, сiм тижнiв оминали, нашi дiжки засмердiлися, а
мiсяць висiв над морем, як срiбний барабан, як лiхтар мiж щоглами…
а вони все спiвали, цiлi ночi, довгi безвiтрянi ночi…
Лiкар гукає Господиню на iмя Жозефiна, аби попросити ще вина.
Чоловiк, що тiльки-но ввiйшов, розповiдає про те, який снiг iде
надворi, так що на цвинтарi пiд час похорону не могли вiднайти могилу. А
тим часом Спiвак говорить нiби й до Лiкаря, та бiльше до себе: Вона
кохала мене… Може, я тодi, сiмнадцять рокiв тому, повiвся як
негiдник, а все-таки, дорогий докторе, повiрте менi, беззастережно, як
вiрять у диво, вона мене кохала! У розмовi вiн вимовляє
ïï iмя, Ельвiра, i Лiкар питає, чи не дружина це
Ротмiстра, господаря маєтку i замку. А Жозефiнi тим часом
розповiдає, що цей 784М А К С Ф РIШ. Санта Крус
Спiвак, пiдхопивши лихоманку, цiлий рiк хворiв, а оце тепер
святкує одужання. Господиня у розмовi зi Спiваком розповiдає
про доброту Лiкаря; який часом дозволяє вижити безнадiйно хворим.
Проте Спiвак вважає себе здоровим сам, бо так почувається.
Вiн любить життя i цiнує його по-iншому. Чому вони не живуть?
питає вiн у Лiкаря, показуючи на людей у шинку. I пояснює:
Життя коротке. Хiба ви не знаєте? Чому вони не спiвають? Чому не
живуть?.. Не живуть… I справдi, люди саме сперечаються, кому
годувати вiслюкiв, яких ïм купив Ротмiстр, бо вони ж знадобляться
селянам навес нi. Але цi люди нiби не розумiють того. Вони орендарi i
належать до замку. Та, мабуть, вони i в життi лише орендарi, тимчасовi
господарi. А надає ïм можливiсть працювати Ротмiстр, який
живе у замку разом з дружиною та дочкою. Спiвак вирiшує йти туди.
Його вiдмовляють, адже господар над усе любить порядок i не пускає
стороннiх. Та Спiвак вважає, що справа не в бiдному одязi, адже
колись Ельвiра кохала його, то чому ж тепер хоч не привiтатися. Вiн iде,
залишаючи в оплату на столi справжнiй корал. Господиня
переймається через те, що вiн пiшов з ïï гiтарою. А
Лiкар говорить, що гiтару повернуть, адже Спiваковi лишилося жити хiба
що тиждень.
Господиня. Що, вiн iще тiльки тиждень житиме?
Лiкар. Скажiмо так: що вiн тиждень житиме…
Як же проживе той спiвак цей тиждень?
ДIЯ ПЕРША
Дiя вiдбувається у замку Ротмiстра. Ротмiстр саме звiльняє
Хлопця, який крав постiйно в нього тютюн. Той обiцяє сплатити
вартiсть украденого, проте Ротмiстр невблаганний: Має бути
лад… Асобiвiн говорить, що не може вчиняти iнакше: …я зробив
би погану послугу. Вiн знахабнiв би, йому потрiбен володар, якого вiн
мiг би шанувати, сам вiн не навчиться володiти собою. Отож хазяïн
замку вiддає належну платню Хлопцевi й звiльняє. Цей вчинок
i його мотиви одразу окреслюють характер i вдачу Ротмiстра. Пiд час
розмови його з Писарем, який занотовує усе, що сталося у замку,
служник принiс дрова i розповiдає, що снiг пiшов одразу, як прибув
чужинець до замку:
Уже сiм днiв i сiм ночей iде снiг. Такого ще нi разу не було. Разом зi
снiгом усюди западає тиша, дедалi глибша й глибша. Снiг
засипає лiс, дороги, кожен камiнь, кожну гiлку i кожен стовпець,
не лишається нiчого, тiльки тиша, тиша i снiг, уже сiм днiв i сiм
ночей… Вiн говорить, що нiхто не йде до своєï
комiрчини, бо там холодно. Усi сидять на кухнi разом i бояться.
Смiється й спiває лише чужинець, якии розповiдає
чудернацькi iсторiï про всякi дива, людей i краïни, якi
вiнМАКС ФРIШ. Санта Крус
Звiл ьт ГОСПОдаря ЗВ1ДКИ вiн прийшов,
служник вiдповiв: Звiдусiль так би мовити, щойно вiн розповiдав про
Марокко, про Iс-
гтп1Ю ПРњ РУС'> Це слово
наче змусило стрепенутися Ротмi
стра, 1 коли увiйшла його дружина погрiтися i велiти подавати вечерю
ТхлИе 7иГВ0РИТЬ Дњ НÏ ПРњ
СаНтаКРУс> приморське мiстечко,
пропахле рибою i водоростями, i хлопця у брудному шинку, який каже-
:2ГВТ В «аВаi- БаЧИТ ОН Те
:СуДНО 3 чеРвњним вимпелом? Той хлопець нiби забрав з
:собою частину його самого, Ротмiстра так вiн
вiдчуває: Вiн живий, поки я живий… Поки я живий, моят^а не
по
шає його, вiн припнув п до свого вiтрила, що несе його морями, а я
сидячи тут, навiть не знаю, де вiн волочиться з моєю тугою., поки
я
працюю… по гаванях, узбережжях i мiстах, яких я не знаю… Це
нiби
и хлопець з Санта-Крус прожив життя, якого прагнув вiн сам. Рот
сЬякТ рТРИТЬ Щњ ПОЧувається
стомленим i старим саме через оцей Ельвiра ревниво заперечує йому,
бо ж хiба за цим не розчару-
ШИВСЯ з нею. А вiн довiрливо розповiдає що
читвп — Я нприклад умчерi. на
дозвiллi сиджу бiля тебе й
Ю, то ЩО ми шукаємо у книжцi, як не його, того, хто живе на-
ЖИТТЯМ ОЖ нашим справжнiм життям, яким
я сього- Д i жив би сам, коли б сiв тодi на чуже судно, вибрав море, а
не сухотнi а Н6 ПВН‘ Я ШУКаЮ ЙОГњ ЯКИЙ
НIКОЛИ не сходить менi з думки, навiть коли я втiшаюся нашим
щастям… нашою дитиною, нашою краïною, коли надворi лiто, коли
я рано-вранцi ïду вер-
КњЛИ ВгЧР1 НВД ЖИТаМИ нашими
житами пливуть дедалi темнiшi хмари, Господи, я знаю, що я щасливий!
iра Й Н пiДњ3Рк>вала, що ïï чоловiк
може, люблячи лад в усьому, тис прагнути змiн. А вiн пояснює:
.Коли вже те нiшлося, то я тве^о вiрю, ЩО живеш доти, доки є ще
мета, а не ïï здiйснення, не оволодiння, не будень. I тодi
Ельвiра велить накрити стiл ще на одну особу — мандрiвного
Спiвака. На подив чоловiка вона вiдповiдає, що тепер у чоловiка
є можливiсть зустрiтися з йош iншим життям, адже вiн цього хот5
7я ::зХГГЖа ЩпШ Ма ЗНаТИ:
ÏÏ ТЖ БIДВIДУють сни-спомини: хмн ЗВаВСЯ
Пелегрiн- Але жiнка, бачиш, не грається ко-
^ням, подружнiм життям, вiрнiстю, людиною, з якою пiшла. Вона
_1ГОМО намагається принизити образ Спiвака, якого
запросила на р-, приписуючи йому найгiршi зовнiшнi риси волоцюг. ïй
так хо-
нГвiт ПЛГТИСЯ В УСЬОМУ бЛаГОДIЙНИЦеIњ, недосяжною
для будь-кого.
_о -ги сховати вiд усiх своï сни, у яких образ
ïï колишнього коханого такий романтичний. I раптом,
обернувшись, вона й справдi бачить
пЛiРШа- ВраЖНа А ВIН горить, що
ненадовго, скоро iде, просто вiн хворiв, оце одужав i має
поïхати. I вже вдруге (впер- 788МАКС ФРIШ. Санта Крус
ше вiн говорив це Лiкарю) ми чуємо: На Кубi є ферма,
спалена, висохла ферма, яка чекає на мене, щоб давати плiд:
ананаси, персики, сливи, смокви, виноград! За мiсяць вiдпливає
судно… а за рiк, Ельвiро, ви отримаєте першу каву! Ельвiра
тiкає. А вiн розглядає кiмнату замку, милуючись портретом
дочки Ельвiри, книгами. Вiн наче проживає у цi хвилини життя
господарiв замку, коли входить Ротмiстр. Вiн не одразу впiзнає в
чужинцi того моряка, з яким колись збирався вiдплисти на кораблi з
червоним вимпелом. Пелегрiн нагадує, що те судно звалося Вiола.
Вони сiдають вечеряти, коли це чується музика i Пелегрiн знову
згадує: Матроси, тi смаглявi чорти з котячими очима, завжди
спiвали цю пiсню… Коли це увiйшла молода дiвчина i Ротмiстр
вiдрекомендував ïï: Наша дочка. Ïï звати Вiола.
Пелегрiн перепитує. Вiн вражений. Картина тьмянiшає, а
музика лунає, i пiсня матросiв наближається.
ДIЯ ДРУГА
На палубi лежать матроси i спiвають ту саму пiсню. Раптом припиняють, i
починаються розмови про вiтер, якого все нема. Серед них поет Педро,
якого увесь час звязують, бо не вiрять його розповiдям i одночасно
прагнуть ïх. Педро розповiдає iсторiю Ельвiри i Пелегрiна:
Сiмнадцять рокiв тому, кажу, вiн звiв ïï на цьому суднi, вона,
та дiвчина, звалася Ельвiра, кажу вам, Ельвiра, i вiн понiс ïï
до каюти, вiрте чи нi, i там це сталося… Сьогоднi вона дружина
Ротмiстра i живе в замку далеко звiдси, на другому боцi Землi, там, де
тепер зима. Ми не можемо заснути зi спеки, а там, подумайте тiльки, там
вони сидять перед камiном, Ротмiстр i його дружина. Вони не знають, про
що говорити, так давно одруженi…
Це розповiдь про ïхнього капiтана, який оце прибув до замку. Усе
брехня, нахабна вигадка i брехня! кричить один з матросiв, i його
пiдтримують. Але Педро наче викликає в уявi тi часи, про якi
говорив, i ось знову розмовляють ще молодi Ельвiра i Пелегрiн. Вiн у
захватi вiд неï, вiд моря, вiд свободи, вiд вина вiд життя. У нього
немає сумнiву: вона попливе з ним: А як ти завтра прокинешся, буде
вже ранок, повний веселого сонця, повний блакитi i вiтру, ранок без
берегiв, безмежний ранок… Та Ельвiра вiдповiдає: Я знаю,
який вiн буде, Пелегрiне, ми вже пережили його. I ми розумiємо, що
Педро показує сон, який сниться Ельвiрi знов i знов усi цi
сiмнадцять рокiв. I Ротмiстр не може всього цього побачити що
дiється в головi його дружини, коли вона спить.
ДIЯ ТРЕТЯ
У замку минула вже пiвнiч, але бiля столу сидить писар, а на пiдлозi
валiза, бiля якоï чатує служник. З ïхньоï розмови
видно, що
787МАКС ФРIШ. СантаКрус
Ротмiстр раптом зiбрався поïхати й пiшов одягатися у камзол
своєï юностi. Незабаром вiн зявляється, аби закiнчити
листа до Ельвiри. У ньому i н пише, що цiєï ночi почув, як
вона нiжно вимовляє увi снi чоловiче iмя. Це не його iмя. I тепер,
на його думку, вiн має право дати волю своïй тузi, яка манить
його вирушити у мандри.
Р о т м i с т р. Як гостро я вiдчув пiсля розмови з цим чужинцем, ЩО ми
смертнi! Перед нами позачасовiсть, похмура неусвiдом- ленiсть речей;
пiсля нас позачасовiсть, похмура неусвiдомле- нiсть речей, порожнi
простори Бога, який розбризкується у вулканах, випаровується
в морях, цвiте i вяне, гниє i камянiє i знов цвiте у пущах,
Бог, що не має очей, аби побачити своє безмежне лiто, а ми
його єдина надiя, що воно буде побачене, що воно вiддзеркалиться у
блискучих зiницях смертних людських очей, ми, ця неймовiрна мить, що
зветься людством, ми це виняткове явище на єдинiй планетi, що
поволi вичахає… i сам я, iскорка цiєï митi у
Всесвiтi… Вiдчути це, пiзнати це пережити це…
За цим крилося бажання вiдчути, що вiн ще живий, яке це щастя що живу,
живу в цьому подиху поки нас не засипав назавжди снiг
А тим часом, за словами Писаря, панi Ельвiра у своïй кiмнатi
плаває всiма морями сну… i ïï знову викрадено на
судно спогаду…
У оселi ладу запанував дух авантюризму, принесений Пелегрiном. А сам зп
вiдчуває, як життя потихеньку спливає, витiкаючи поволi-
Мабуть, менi вже не дуже довго жити… За кiлька годин почне
свiтати.
Iиждень добiгав кiнця. Той тиждень, що прорiк йому Лiкар.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Дiя вiдбувається у Санта-Крусi.
Педро iгадує Санта-Крус таким, яким вiн був сiмнадцять рокiв тому.
I той самий негр, який пiд час бiйки вкрав у Пелегрiна срiбний амулет. I
молодi Ельвiра й Пелегрiн, який говорить: Ти справдi думаєш, що я
мерзотник? Що я приводжу тебе до цього шинку i раптом зникаю, знiмаюся з
кiтвицi й кидаю тебе напризволяще? Тут, серед негрiв i матросiв?.. Та
саме так вiн зрештою i вчинив. Адже ïï за його борг хотiв
забрати него, у якого Ельвiру викупив тодi Ротмiстр 1 вже нiкуди не
поплив, залишившись з нею чоловiком, батьком ïï дитини,
господарем замку. А поки що вона благає Пелегрiна, щоб вiн
одружився з нею. Та для нього шлюб труна для кохання, засiб вiдтяти в
чоловiка й тi невеличкi крила, якi людина вже має. Вона говорить,
що має думати про дитину, а вiн прагне тiльки свободи. Для себе.
Його манять Гаваï. Що тебе вабить на Гаваï? Чому той
788МАКС ФРIШ. Санта Крус
острiв десь у Тихому океанi здається тобi таким дивовижно гарним,
кращим за все? То вiдповiдь буде одна: тiльки через страх, що тобi
довелося б вiдмовитися вiд нього. Ось що таке Гаваï.
То був одвiчний спiр мiж чоловiком i жiнкою, яких звало докупи кохання,
та в кожного з них була своя правда.
Раптом до них прискiпається негр, що пропонує устрицi, а Пеле-
грiн говорить, що вони смердять. Зчиняється бiйка. Ельвiра i
Пелегрiн iдуть. Зявляється Ротмiстр у костюмi своєï
юностi. Отже, час змiнився. Педро усе це спостерiгає, лежачи
звязаним на передньому планi, коли до нього пiдхопить цей шляхетний пан.
Вони розмовляють, i ГIедро нiби вiдкриває Ротмiстру його ж душу,
пояснює його вчинки: Ви не можете бути таким егоïстом, як
хотiли б. Ви не можете робити так, як той iнший, що йому цiле життя
заздрите… Бо нiхто не здатен жити iншим життям, нiж те, яким вiн
живе… I я скажу вам, що васчекає далi: якщо ви ще раз
приïдете у Санта-Крус, може, згодом, через багато рокiв, i захочете
поплисти десь у свiт, то нiколи не вчините iнакше, нiж сьогоднi. Ви не
можете вчинити iнакше, ви людина шляхетного роду.
З будинку рiшуче виходить Пелегрiн, промовляючи до Педро, що вони мають
плисти, бо вiн не можњ залишитися, щоб його повiсили, адже в них
перемальований герб. Одружитися й лишитися вiн не може. На нього чекають
Гаваï: Ви послухайте, там цвiтуть цитрини, ананаси, персики,
смокви, фiнiки, банани, все разом. Кажу вам: там немає зими…
I знову Ротмiстр проситься до нього на судно, обiцяючи заплатити.
Пелегрiн погоджується: Гаваï? (як вiтання) Гаваï!
вiдповiдає Ротмiстр.
Але цьому вiдбутися не судилося. Вже через кiлька хвилин по тому, як
пiшов Пелегрiн, юрба цiкавих, у центрi якоï були негр i жандарм,
зявляється на площi перед будинком. I тодi Ротмiстр викупає
Ельвiру в негра, впiзнавши ïï (адже вони були зарученi). Вiн
має вiдпливати i водночас не може отак залишити Ельвiру, не
подумавши, що з нею буде далi. А вона говорить, що чекатиме: Що ж я,
кохаючи тебе, мала б ще робити: як не чекати, не дивитися на твiй
вимпел, що тепер тоне на обрiï, i все ж сподiватися, все ж
кохати!.. Ротмiстр питає, про кого вона говорить. Про кого? Про
тебе… промовляє Ельвiра. I вiн залишився. Про подальшi
подiï дiзнаємося вiд Педро, уже не звязаного (вiн
тримає пута в руках): Вони, Ельвiра та Ротмiстр, приïхали до
родинного замку. Вiн людина шляхетного роду. Я казав: вiн не може
вчинити iнакше. Народилася дитина. I так далi. Той iнший обминув Великий
Рiг, бiля Мадагаскару його схопили французи, йому свiтили галери,
врятувала лихоманка, медсестра дала йому кровi… Усе це ми вже
знаємо.
789
МАКС ФРIШ. Санта Крус
А Пелегрiновi мiж тим судилося прожити лише одну нiч. Тепер, через
сiмнадцять рокiв.
ДIЯ ПЯТА
У замку Пелегрiн лущить горiхи, а Ельвiра сидить у крiслi, допитуючись,
що саме розповiв Пелегрiн ïï чоловiковi, чи розповiв про те,
що тодi було мiж ними. Та вiн говорить, що розповiв Ротмiстру лише про
Гаваï. Служник заходить i доповiдає, що вночi хазяïн
поïхав. Вона у вiдчаï й тривозi накидається на гостя:
Кажу тобi, Пе- легрiне, наше подружжя щасливе, цiлком щасливе…
Диво дивне з тим подружжям! Коли ми побралися тодi, сiмнадцять рокiв
тому, я не знала, як мiцно, як чесно зможу колись любити його! Треба
пiзнати одне одного так, як ми, хоч i не бувши закоханими. Не знаю, чи я
заслуговую на такого чоловiка, як вiн! Вiн надiйний ось головне. А тепер
Ротмiстр, мабуть, думає, що вона хоче лишитися з Пелегрi- ном,
тому й поïхав у снiгову нiч. Вона докоряє Пелегрiновi за це,
питаючи, чого вiн хоче. А вiн говорить, що це цiлковита випадковiсть,
просто зайшов привiтатися, дiзнавшись, хто живе у цьому замку.
Вона сердито питає, чи вiн приïхав, бо вони колись кохалися i
тепер йому закортiло побачити, скiльки того кохання лишилося? I вона
згадує, як вiн надiслав ïй колись вiтання з Яви: З
Кореï, поправляє вiн. Тодi вiн побажав ïй вiрного i
надiйного чоловiка. Либонь, такого, яким не мiг бути сам. Навiщо?
Ельвiра вважає: Так, щоб можна було самому втекти у царство
втраченого, туди, де залишаються молодими й вiльними, нездоланними! Ось
що це означає. Ти не захотiв одружитися, щоб зберегти для себе
моє палке почуття. Такоï пiдступностi треба пошукати. Ти
хотiв чогось бiльшого, нiж просто мати бiля себе жiнку: хотiв перебувати
в ïï снах!.. Так i сталося. Любов i ненависть так щiльно
сплелися в нiй, що вона вже не в змозi й розпiзнати, що вiдчуває
насправдi. А вiн не може й не хоче пояснювати своï вчинки, бо нинi
його суть чекання. Вiн знає чого. Вiн ïсть помаранчу i
згадує про одного астронома, який настiльки був захоплений зiрками
й планетами, що всього iншого нiби й не iснувало. Вiн говорить
алегорично про космос, холодний i порожнiй, який мiж ними. Тим часом
приходить Вiола, дочка Ельвiри. Вона налякана й твердить: Мамо, в наш
дiм прийшла смерть. Починає плакати, а мати заспокоює
ïï, пропонуючи чаю. Вона йде гукнути служника, а Пелегрiн
залишається з Вiолою. Вiн усе розумiє й говорить до дiвчини,
щоб вона не боялася, вiн iще живий. Вони говорять про те, як багато на
свiтi гарного: i музика, i малювання, особливо коли ти сам усе
умiєш. Вiн раптом згадав. Я знаю мушлю, якоï не бува, мушлю,
яку можна тiльки уявити 790МАКС ФРIШ. Санта Круссобi, така вона гарна.
Але ти така гарна, як вона! казав я дiвчатам, коли любив ïх. Цi
слова вiн колись говорив Ельвiрi. I ще безлiчi дiвчат, якi вiрили його
словам, як i вiн сам, бо був тодi щирим: Але дiвчата проминають, вони
стають жiнками, i жiнки також проминають i врештi лишається ще
тiльки мушля, якоï не буває, мушля, яку можна уявити собi.
Раптом Пелегрiн питає, скiльки рокiв Вiолi. Дiзнавшись, що ïй
сiмнадцять, вдивляється в обличчя. Лунає дзеленчання
дзвоникiв. I вiн говорить, що це, мабуть, Ротмiстр, ваш батько… Ми
з вашим батьком знайомi сiмнадцять рокiв. Ще тодi вiн хотiв на
Гаваï так само, як тепер. Вiн велить ïй iти'зустрiчати батька,
а сам промовляє до себе: Видно, не можна мати i те, й те разом.
Один має море, другий замок; один має Гаваï, другий
дитину… Вiн сiдає за клавiкорди й застигає з бiлим
обличчям. Входить Ельвiра з листом Ротмiстра. Чому ми не можемо бути
чеснiшими? питає вона в себе i вiдкрито говорить: Пелегрiне,
добре, що ти прийшов. Ïï чоловiк повертається. Вiн знову
не змiг покинути ïï, бо вiн людина честi й обовязку. Розмова
ïхня дещо натягнута. Та Ельвiра цiлком щиро говорить чоловiковi:
Чому ми не можем бути чеснiшими? Для цього так мало треба. Якби ми
розумiли одне одного! Ти вбивав свою тугу, пишеш, роками вбивав, щоб не
злякати мене, а я соромилася своïх снiв, бо знала, що вони б тебе
злякали. Ми не хотiли розчарувати один одного… аж поки не прийшов
Пелегрiн. Раптом вона скрикує, побачивши мертвого Пелегрiна за
клавiкордами. I враз усi зрозумiли по-iншому смисл його слiв про те, що
життя коротке. I Ельвiра нiби прозрiла: Ми кривдили одне одного, всi
разом. Бог розсудив багато краще за нас… Ми могли любити одне
одного, всi ми, тепер я бачу життя не таке, любов бiльша, вiрнiсть
глибша, ïй не треба боятися наших снiв, нам не треба вбивати свою
тугу, не треба брехати…
А стiни нiби розсуваються, i навколо Пелегрiна з являються постатi.
Перша постать. Я принесла першу каву з Куби.
Друг а. Я та дiвчина, до якоï ти нiколи не доторкнувся, Анатолiя.
Т р е т я. Я принесла тобi овочi, ананаси, персики, фiнiки, виноград це
врожай наступного року.
Четверта. Я та сестра, що дала тобi кровi у шпиталi на Мадагаскарi.
Постатi зявлялися i йшли, нагадуючи про те, що вiдбулося чи не вiдбулося
у життi Пелегрiна. Девятою зявилася смерть. Але останньою була не вона.
Остання мовила: Я дитина твоєï кровi, Вiола, що знову
дiзнається про все, ще раз починає все.
Переклад з нiмецькоï вгена Поповича
