Роман Андрiяшик. Люди зi страху
страница №6
...iкреволюцiйного Петербурга.
- I Галицька армiя наступає на революцiю?
- Пий.
- От побаламутили...
- Пий же! Тут в однiй родинi рiзнi дiти, а ти в народi хотiв би чогось
абсолютного.
- Бо я, Миколику, страшно набiдувався.
- Дорога до правди, як казав твiй батько, через Грецiю i Рим. Погане
само зiпсується. Плакати не треба. Тепер такi вiтри, що швидко одвiють
полову вiд зерна.
- Адже люди? Нi, я за того Наполеона, який би сказав нашiй полiтицi:
"Мадам, iдiть одягнiться".
- Ти давно захворiв на цей удовиний гуманiзм?
- Удовиний? У такому разi я мовчу, Миколику.
- Ти даси менi пляшку?
Вино пливло, як мед, i пахло медом, Я пальцем одмiряв половину i
вицiдив, смакуючи, трьома заходами.
- Цiлющий напiй. Де роздобув?
- Хлопцi вiдкопали в старому Свистуновому палацi.
- I там маєш арсенал?
- Звiдти перенесли.
- Скiльки їх у вас?
- Вистачить. А тобi, чув, пiдкинули "максимiв"?
- Та притаскали.
- На кого звiрив?
- На Iллю, вiн у мене за начальника штабу.
- Гордiй... Слухай, ти вгадуєш, як лiпше зробити, чи доходиш розумом?
Щось ти загадковим став останнiм часом.
- Вгадую.
- Тодi вгадай, кого я бачив у Залiссi?
- Не можу.
- Грушевичеву Христину.
Я вiдчув, що червонiю.
- Вiтає тебе Христина.- Микола ще хотiв щось сказати, але передумав.
Нервово потягуючи цигарку, вiн незрячим доглядом дивився на скелi.
- Дякую,сказав я. I згадалась наша перша розмова. "Нi до кого не
вчащаєш?" - "Є одна на прикметi. Ти її не знаєш". Чому вiн такий
вiдчужений став? - Як вона потрапила до Залiсся?
- Христина,замислено мовив вiн,- сильна натура. Пiсля того як Грушевича
заарештували, вона поринула в революцiйну роботу... Лiкаря вивезли до
Львова.
- У чому його звинувачують? - запитав я, обходячи десятки готових
зiрватися запитань про Христину.
- Вiн любив гостру фразу. Нинi i цього досить, щоб сiсти за грати, його
можуть перекувати. Тодi Христина стане йому ворогом.
- З нею я дуже подружився,- сказав я.
- Знаю.Микола запалив нову цигарку.- 3 нею легко. Вона мила в
безпосередностi i висока в помислах... Давай штовхати!
Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього
сизо димiла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо
нього, чiплявся за рiг стосу i поволi цiдився в урвище.
- Поберiг би серце,- сказав я, ковтаючи вiддих.- Облиш курити.
- Нiчого,буркнув Микола.- Я задухою не страждаю. Я випростався. Вiн -
теж. Ми зустрiлися поглядами.
- Розсердився? - спитав вiн.
Я заперечливо похитав головою. Микола посмiхнувся, виплюнув недокурок i
взявся за каменюку. Христина йому все розповiла. Отже, я вклинився через
випадок. Якiсь переживання, Грушевич сподiвався арешту... Ми здурилися, чи
пiдштовхнула недобра хвилина... Збiг обставин, замiсть катастрофи -
свинство. Знамено вiку...
- Як до тебе ставиться Христина? Ти її i перше знав? Микола, не
перериваючи роботи, неуважно вiдказав:
- Так, як до тебе, як до всiх.
- Ти на неї покладав якiсь надiї, Миколо?
- Нi. Пам'ятаєш, коли ми їхали до Вигнанки, я тобi казав придивитися до
цiєї дiвчини.
- I що?
- Колись я змушений був провести у Грушевичiв кiлька днiв, i вона мене
трохи збентежила.
- Материна кров?
Одна з брил врiзалась у снiговий видолинок. Микола направив туди другу,
третю, але й цi захрясли.
- Не клеїться,- сказав вiн.- Помiняємось? Вiн одним махом згорнув у мiй
бiк рiг стосу i сiв навпочiпки.
- Скажи, ти одружився б з Христиною?
Я подивився на нього трохи спантеличено, та вiдповiв, що так. Микола
водив пальцем по снiгу i мрiйно вказав, що я її нi на один вiдсоток не
вивчив протягом мiсяця. Я погодився, що вона "з великим душевним запасом".
- Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кiстяками, одучись
вiд цього.
- Не можу.
- А ти ще посилкуйся. Це тобi буде на користь. Принаймнi в селi не
почуватимеш себе гавою.
- Тобто я був нею у мiстi?
- Безперечно. Христина про це, мiж iншим, згадувала.
- Он як!
- Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумiєш мене. Чого замотав
головою?
- Садна,сказав я.
- Що?
- Руки побив.
- А-а-а...
- А ти думав!
- Думав-думав. Я думав, що i ти, i вона - люди зi страху, але вона
знайшла в собi мужнiсть побороти свiй страх.
- Бачиш,сказав я,- я маю бiльше чому противитися, вiд бiльшого треба
одмагатися. Вона була готовнiша до перевороту. А я? - я махнув рукою.- Я
ще буду молитися на себе, на такого, який є.
Зрештою, ми розiйшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми
мусили стрiчатися, любити, а iнколи шкилювати один з одного. За примхою
долi нашi шляхи перетиналися в таких мiсцях, де треба було бути
уважнiшими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це
нiщо не натякало.
_
VIII_
Весна. Великдень. Сонячно, безвiтряно, тихо. Долина ще купається в
солодкiй дрiмотi, а село випускає в небо першi цiвки лiнивих святних
димочкiв. Нинi печi розтоплюють бабусi, а все iнше населення з пiднесеним
настроєм готується до великодної вiдправи.
Ми лежимо на пахучiй, м'якiй, як дитяча чуприна, травi на
бивнеподiбному щовбi, що звисає над каменоломнею.
Пiдставивши пiд променi голi плечi, я дивлюся вниз, на мерехтливу
стрiчку Днiстра. Усе тiло вiдпочиває. Хоч менi здається, що воно чуже.
Якби не руки, нiщо не нагадувало б, що не так. Серце здає з кожним днем.
Терпнуть руки; тупо поболюють. Забуваючи про бiль, я не рухаюсь. Тодi
розтаю в землi.
Руки вже задубiли i посинiли. Я знехотя розправляю спершу одну, потiм
другу i розтираю жили в пахвах. Шкiрою починають бiгати мурашки. Думаю, що
через тиждень закiнчу тесати камiнь, тодi дам собi спокiй. Досить. Микола
перевертається горiлиць, прикриває долонею очi вiд сонця. Я сiдаю. Дихнув
вiтерець, запахло чорнобривцями. Раптом Микола зводиться i дивиться на
мене широко розплющеними очима, нiби вперше бачить.
- Тебе сильно порубцювало,- каже вiн.
- Не скупилося. I щоразу повертали на фронт. З iнших вiдпускали пiсля
першої рани, а на нашому тримали i калiк, i божевiльних. Такi слiди
переважно гнояться ненавистю до всього людського роду,- я вiдчуваю, що
менi хочеться пiднестися у вартостi, як жiнцi, яка зачула пiд серцем надiю
нового життя.
Все дужче припiкає сонце. Пасма туману, що забинтували долину, вже
здiймаються на кряж на буковинському боцi, збираються клубками, як гуси,
яких пiдганяв невидимий пастушок, i недружною зграйкою перебираються через
гребiнь лiсу.
Микола обхопив долонями лице, визирає тiльки довгий хрящуватий нiс.
- Спи,- кажу я.
- Не думав, що тебе так...- мовить Микола, вражений басарунками i
вибоїнами на моїх плечах.
Вiтер мало-помалу заколисав мене. Я чув крiзь дрiмоту, як Микола
викрешує вогню. Коли я прокинувся, вiн мiцно спав
Сонце стояло високо, за димчастою пеленою. Микола лежав ниць, вiтер
колихав благенький жмутик волосся над його лисим черепом. Я пещу поглядом
бункер. Я його вже купив, це моє володiння. Тепер найму мулярiв, але перед
цим приведу до Левадихи жiнку. Це вже остаточно. Хiба щось несподiване
перешкодить. Дивина: я жонатий. Маю красуню в хатi. Он як! Як? Отак, зась,
людоньки!..
- Ти чого розбубонiвся?-Микола вигнувся хрестом i голосно позiхнув.
- Хiба?
- Нi, я на тебе набрiхую.
День розрiсся, мов на дрiжджах. Вибамкують дзвони, зiтханнями долинають
басовi партiї церковного хору. Якби жив Загата, його голос чувся б за
кiлька миль.
Я поклав у траву цигарку i подивився на руки - нинi я дозволяю собi
трiшки позалицятися до себе. Колись мої руки були пружнi, з горбками
мускулiв, з ямочками, помережаними судинами, пальцi були м'якi, чутливi,
гнучкi, як у музики, а нiгтi були рожевi, мов дiвочi. Тепер це костомахи,
обмотанi вужiвками жил i задубiлим брезентом шкiри. Баламкаються мов
неживi, можна з розгону вбити людину i часто важко втримати голку.
Я переводжу погляд на рiку. Над водою кружляють, наче циганки в танку,
невгомоннi чайки. Батько в доброму настрої наспiвував про них якусь
пiсеньку. Це свято випадало не бiльше разу на рiк, так як оце менi випало
подивитися, що ж я таке нинi, чи надовго ще мене стане... В'ються
неквапливо, безжурно, та не спускають зору iз плеса. Стрiлами по черзi
падають униз, на сполоханi косяки риби, iншi описують коло, а коли тi, що
опустилися, йдуть вгору, падають iншi. I так спiраллю зграя котиться проти
течiї до островiв, а звiдти поверне назад.
Вище самовпевнено плаває яструб. Йому невтямки, кого пильнують чайки, i
вiн робить здалека хитромудрi колiнця. Та ось у хвiст йому припнулась
заздрiсна сорока: верещить, лопотить короткими крильцями. Яструб гордовито
оглянувся i попрямував на скелi.
Неподалiк од нас бубонить джмiль. Слiпота! Я збучавiлою соняшниковою
бадилиною вiдсунув сорочку, i джмiль, задоволене протрубiвши, кинувся на
фiолетову китичку конюшини. Зненацька де не взявся шершень. Незграбний,
лихий, бебехнувся на джмеля, збив сердешного в траву i, сердито
подзвонюючи, почав топтати квiтку. Джмiль протяжно загудiв i в розпачi
потер лапками.
Складна штуковина - життя. Микола каже, що червонi взяли Київ, а
Петлюра перебазувався до Вiнницi. Тут засидиться недовго. Поляки
оскаженiло метушаться. Неспроста: де двоє б'ються, третiй користає. Гайда
пiд Польщу, матiнко!..
- Миколо,кличу я. Вiн натягає на ноги чоботи - Що найцiннiше в людинi?
- Розум, дитино.
- Наскiльки розум вище всiх багатств...
- Настiльки ж нам безумство - ворог лютий...22
22 Дiалог Тiресiя i Креонта з трагедiї Софокла "Антiгона".
- Ага.
Думки течуть самопливом, та згодом виходить пiд тиском турботи якесь
загадкове плетиво. Про все мислено-перемислено, а мозок не втихомирюється.
Iнколи його робота схожа на поклiн у спину його святостi життю, а вiн
продовжує розсотувати плетиво, видко, не здатний iснувати поза рухом, то
плентається бодай стурбованим свiдком, треба того чи не треба.
Вiйна одгримiла. Свiтова вiйна закiнчилася. Вона кожному остогидла, але
бiльшiсть устигла забути. А я цiй забудькуватiй юрбi не можу пробачити i
не знаходжу спокою. Я боюся того, що людям так швидко заступило розум i
пам'ять. Це для мене рiвнозначне появi можливостi нової вiйни. Чи багато
бракує? У березнi в Тернополi на натовп кинули кiнноту. Миколу легко
поранили. Зажило, але схоже, що йому в те важко повiрити, того кожний мiй
рубець навертає його на задуму. Христина в тюрмi. Бiльше двох тисяч
полiтичних в'язнiв.
Мою сотню пiдняли були по тривозi. Я її покинув перед Чортковом, а
хлопцi порозбiгалися. Спасибi Iллi - кулемети привезли, а то б вiддали
мене де польового суду. У Залiссi повивiшували гасла: "Забороненi суть
продаж i споживання м'яса i м'ясних продуктiв у середу i п'ятницю кожного
тижня". Микола розповiдає, що в Станiславi, де вiн був на
робiтничо-селянському з'їздi,- сипний тиф.
- А чого тобi раптом встрелило в голову? - питає Микола.
Я вже забув, що саме питав, i кажу навмання:
- Згадав.
Микола пiдозрiло глипнув на мене:
- Тебе, Прокопику, не можна на самотi покидати.
- I правда.
- Ти не можеш, щоб не ускладнювати.
- Не можу.
- Обидва вiдчуваємо, що, зараз почнеться розмова вiтру з банькою, i
Микола пропонує:
- Я вже опiкся. Ходи. За нашi душi помолилися, можна поласувати
свяченим.
Ми сходимо до села яром, щоб нас менше бачили, я тримаю в руцi Миколину
руку i в душi посмiхаюсь: його недавно мало не побили.
Семена Задвiрного i ще кiлькох сiльських парубкiв виряджали в стрiльцi.
Збирались у Задвiрних. Мене спонукувала пiти цiкавiсть: що собi думають
батьки, посилаючи синiв на погибель?
Чекаючи початку на подвiр'ї, я без потреби ще раз оцiнював нестарiючу
заповзятливiсть трьох поколiнь Задвiрних, що дивно вживалися пiд одним
дахом, i нiхто нiчого не мiг про них завважити, тiльки захоплювались: от
стогiв, от пасiка!..
Запросили до столу. Горiлкою розпоряджався Задвiрний-дiд, який,
усмiхаючись, наливав кварти з гарматних гiльз. Дiдок рокiв вiсiмдесяти,
тоненький, зморщений, як посiчена колода, на якiй рубають дрова, розливав
нетремтливою рукою, його довга, пiдхоплена чересом сорочка поверх бiлих
штанiв встигала вiйнути часниковим душком бiля кожного гостя з
випорожненою посудиною.
Задвiрний-батько шанобливо пiдвiвся менi назустрiч (я ж навчив його
сина, як здобути собi смерть), охрестив золотком, сонечком, розсипався у
вдячностi, що "не погордував" у таку хвилину. П'яний, заплаканий Семен
похапцем зробив менi мiсце побiч себе, бо досi розкидав на всi боки очима,
але нiхто не виявляв особливого жалю, що село втрачає такого соколика.
- Розкажи ж, Прокопе, про вiйну,- попрохав вiн, хоч я вже не раз
вiдшивав його з тими розпитуваннями. Йому заводи було недошмиги, але
видко, забув.- Коли судилося,бубонiв вiн,- то поляжу. Лиш би не трахнуло
першою кулею. Проста це смерть.
Я вiдказав, що, навпаки, така смерть найлегша i наймилiша. Вiн не
погоджувався, навiть злився, i я йому бiльше не перечив:
Уб'ють, Семене, будь певний, i - з заслугами.
Онук захоплювався успiхами полковника Болбочана i хоробрiстю
гуцульських куренiв, що "тиснули москалiв". Волосожар розповiдав, що
Америка постановила: якщо Європа не втихомириться - оголосить вiйну.
Гривастюк закликав громадян приборкати польський ескадрон, який
появляється ночами на толоцi. Iлля Гордiй переконував, що Росiя без
України не проживе i придумає якусь каверзу, аби заслати сюди своїх
колонiстiв; що Росiя заради хлiба звойовує донське козацтво, а козацтво
збройне опирається. Петро Стiнковий вигукував, що треба допомогти
республiцi з останнього, а коли йому закинули, навiщо з Ковальчуком
випакували зерно до вертепу, коли була реквiзицiя, страшно обурився i
гримнув кулаком по столi.
Я полегшено зiтхнув, коли в дверях задренькали музики, i в присiнку
навкiл Ревеки закружляло парубоцьке колесо. Ревека вже призабула Загату i
ходила навприсядки з голими колiньми. Танцюристам плескали в долонi,
Микола з Гривастюковою Гафiєю витинали такi кiльця, що й Задвiрний-дiд
ударив пiдборами. Кухарчукова Орися безсоромно свiтила нафарбованими
червоним папером щоками i глибоким вирiзом у светрi, а Iлля, спершись їй
на плечi, пiдпирав ручищами її повнi, привабливi груди.
Миколу штовхнув Богдан Онук. Микола дав йому стусана i послав до жiнки.
На Миколу налетiли Онуковi побратими. Микола пiдпер плечима дверi вiд
комори i вiдбивався кулаками.
Почали вперемiжку гамселитися старi й молодi, представники рiзних
партiй i безпартiйнi. Я вчасно протовпився до виходу; Онук вхопив з кута
залiзну кочергу.
- Ах ти, ситий бугаю,- кричав вiн.- Я тобi за все вiдплачу-ууу! Думаєш,
ми не знаємо, в який ти бiк тягнув на з'їздi в Станiславi? Не знаємо-ооо?
Ах ти...
Зопалу я шарпонув держак на себе, i кочерга врiзалась у стiну. Держак
зламався. Онук не зумiв його вирiвняти або пiдняти над головою, а тут
хтось Онука раптом штовхнув, i вiн полетiв з штурпаком на Гривастюка.
Сердешний вiйт дiстав у груди такий лютий удар, що зарикав.
Усi розступились. Я поволiк Миколу надвiр. Тремтячи вiд збудження, ми
довго смiялися. Онук досi обiцяє Миколi розмову сам на сам...
- Через пiвгодини я буду в тебе,- запевнив Микола.
- Пам'ятай, що без тебе я не покладу рiсочки до рота.
- Добре.
Микола пiшов до сестри за паскою. Три днi нудьгування ми вирiшили
замiнити читанням книжок у замку i запасалися харчами. Якби не свята, я
потесав би решту каменю.
Звечорiло, а Микола не появлявся. Я пiшов до його сестри.
- Миколу i ми виглядали. Думали, вiн затримався у вас.
Вона хотiла ще щось добрехати, та я рушив геть.
Наступного ранку я озброївся двометровою лiнiйкою i подався до бункера.
Плита мала форму квадрата з вiдтятими вершинами. Вимiрявши одну сторону, я
сiв пiдраховувати. I тут загурчала бричка. Микола покинув коней пiд
акацiями i вилiз до мене на бункер.
- Ти що тут ворожиш? - Вiй з зацiкавленням почав озиратися.
- Хiба я тобi не казав? На цьому бовдурi буду зводити фортецю нащадкам.
Вiн остовпiв.
- Ти з глузду з'їхав. Нi, справдi?
- Справдi ж.
- Ха-ха-ха-ха! - засмiявся вiн. - Ну, й вигадник... А, мiж iншим, думка
менi подобається: фортеця нащадкам!.. Авантюрист ти, як я бачу.
- Де ти вчора дiвся?
- Образився? Був клопiт, Прокопику. Один знайомий вирвався з рук.
Влаштовував.
- Скiльки тут дерева треба увiгнати?
- Але ж вiн високо над землею? Драбину будеш приставляти?
- Сходи виведу.
Микола взяв лiнiйку, протанцював краєм плити.
- Тобi вiдомо, що лiс подорожчав?
- Дам Петрушевичу заробити.
- Не варто.
- А що вдiєш?
- Ялицю тобi спровадити?
- Ялицю, хай їй чорт. Невже моє трете поколiння не спроможеться
поновити дах?
- Залежить, ким воно буде.
- Як не ремiсниками, то землеробами.
- Полiтиками!
- Затули пельку,- крикнув я. Та, подумавши, погодився: - Невже людина
буде змушена полiтикувати за право на чесну працю?..
- Отже, так, Прокопику: за дерево не журися, але я приїхав по тебе.
- Хто тобi сказав, що я тут?
- Я мав час помiзкувати i трохи розiбрався в тобi.
- Гай-гай,сказав я.
...Напiввивiтренi скелi на Лiсничiвцi вiддзеркалювалися в озерцi
зеленим гобеленом. Ми увiйшли до замка не через вежу, а з парадного ходу i
звернули на лiву половину, куди Микола мене ще не водив. Обстановка тут
була - саме мистецтво, правда ветхе: точенi, рiзьбленi, iнкрустованi
меблi, кришталевi люстри, викладенi кольоровим дубом пiдлоги, скульптури,
килими... Все вражало нев'янучою гармонiєю, завершенiстю, мудрим спокоєм.
- Ти в захватi?
- На сьомому небi,- озвався я.
- А якби ще порядний бункер поблизу? Це був би рай! Менi справдi
здавалося, що тут бракує чогось по-сучасному надiйного. Микола поклав менi
на плече пудовi кулаки:
- Нинi ми побенкетуємо.
Ми вийшли на засклену веранду з протилежного боку замка. На грубо
збитому з ялинових дощок столi пишалась пляшка горiлки, навалено
консервiв, у полив'янiй макiтрi двi смаженi курки з задертими обрубками
лап, пузата банка цигарок.
— Влiтку люблю трапезувати тут, пiд небом. Калач у нас кольору
сонця...
Я розрубав навпiл курку: давно вже м'яса не куштував. Унизу перед
верандою засiялась першими квiтами невеличка галявина. Щедро свiтило
сонце. Потьохкували солов'ї.
- Лiтом безпечнiше почуваєш себе,- сказав я.
- Так, затишнiше у всiх вiдношеннях.
- Тобi особливо.
- Усiм.
- Твердинi падають.
- В Угорщинi i на Закарпаттi перемогла Радянська влада. Петрушевич
заборонив зiбрання i з'їзди. Делегатiв iз Станiславського з'їзду не
допускають до нацiональної ради.
- Всюди рано чи пiзно над сотнею грабiв появиться один дуб i буде
диктувати свою волю.
- Представництва треба добиватись i посилати в нього вiдданих народовi
людей.
- Якi гарантiї, що воно не стане ширмою? Продадуться вiдданi люди. Їм
нiкуди буде дiтись.
- Ми стежимо за полiтичними торгами i оповiщаємо загал.
- Вiн i без цього все бачить.
- Не в однаковiй мiрi. Ти впевнений, що твоє унiверсальне недовiр'я -
найбiльш правильна позицiя. Та скiльки тобi це коштує? Ти не перестаєш
тремтiти. А iншi володiють енергiєю, яка проситься в рух. Для таких
iзоляцiя - знеосiбка i смерть...
- Вип'ємо. Буде видно.
- За рух!
- За лiто!
Гривастюк поправляється. Напевне, Катерина, спробувавши панських страв
на учтi в Залiссi, смачнiше варить. Я чекаю, поки вiн дасть розпорядження,
а вiн намагається блиснути господарською хваткою. Полонений
червоноармiєць, спроваджений вiйтом з Гусятина, падає з нiг. До його
свiдомостi не доходять Гривастюковi накази, такий вiн виснажений. I вiйт
здогадується.
- Повторiть,- велить вiн.
Плутано, росiйською i українською вперемiжку, полонений викладає суть.
Вiйт закипає.
- Чого ти морочишся з кацапом!- вигукує Катерина з сiней.- Це ж туман!
Не ткни носом у гнiй - не пiдкине, не шпигни вилами - снiпок не подасть.
Iди вже, ось чоловiк дожидає, а з цим турком я сама впораюсь.
З вiкна визирнула Гафiйка. Її обличчя теж заокруглилось Гривастюк
переродженим лагiдним голосом питає:
- Як ваше здоров'я?
У канцелярiї сiдаємо навпроти, вiн застругує олiвця, я лiчу грошi -
останнiй внесок.
- Знову з металом? - кидається вiн.
- Паперу нема.
- Боже праведний, ми маємо вказiвку розпродувати землю за безцiнь, уряд
потребує валюти. Не ображайтесь, пане Повсюдо, i забирайте своє золото
назад. Приносьте паперовi грошi.
- Що ж менi, знову воювати заради них?
- Не воювати. Ви натерпiлися, Повсюдо, черга для молодших. Але ж
паперовi грошi - доступна рiч.
- У кар'єрi не виколупав.
- На каменi грошi не родяться, це правда... Хоч камiнь може давати
зиск...- У вiйтових очах мигнули насмiшкуватi iскорки.- Чому не напишете
братовi? Урядовцi i їх родини користуються пiльгами.
- Повсюди на дурничку не лакомляться.
Гривастюк прикусив губу. Мене пройняло морозом. "Що вiн знає? Адже вiн
грає. Гадає, на дурника потрапив. Нiчого, поки що ви, пане Гривастюк,
можете менi пошкодити, як заєць кобилi".
- Маєте рацiю,- каже вiн.- Але золото я у вас не вiзьму пiд загрозою
смертної кари.
Останнi слова вiн вимовив пригнiчено.
Я пiшов тесати камiнь. Працював з озлобленням. З чола градом котився
пiт, заливаючи очi, та менi здавалось, що разом з потом видiляється з мене
щось неприємне в моєму характерi, яке я останнiм часом вiдчував майже
фiзично, як виразку.
Стомившись, я нелегким словом пом'янув традицiю приднiстрянцiв зводити
хати iз каменю. Це викликано необхiднiстю: рiка двiчi-тричi на рiк
виходить з берегiв, i вистоюють лише кам'янi будiвлi.
Мiсяць випустом нудьгував серед неба, поки сiдало сонце. Я почав
висаджувати на плиту бункера цеглини, пiдморгув безкебетниковi, мовляв,
учини благостиню i посвiти менi ще з годинку. Вiн холодно трiщився на
мене, показуючи, що не збирається заходити, але не заради мене, а тому, що
нього серйознiшi плани. Можливо, йому дали замовлення поляки.
Вранцi я не мiг кивнути нi рукою, нi ногою. Левадиха докiрливо
поглядала на мене, думаючи, що десь пиячив або загулявся з дiвками в
прохiдках.
- Пiдеш до каменю, синку? - спитала, мiряючи мене недобрим поглядом за
те, що лежу впоперек лiжка зодягнений.
Я неохоче встав.
- Поклич когось. Самому важко та й скучно, певне. Як ти витримуєш: день
крiзь день нема до кого слова мовити?
- Я з камiнням розмовляю,- посмiхнувся я.- Такi в нас бесiди, що важко
повiрити.
Нашвидкуруч поснiдавши i прихопивши полуденок, я видрiбцем, щоб трохи
розiм'ятись, рушив до бункера. Був визрiлий, лiнивий, як котисько, ранок.
Небо встелене кучерявими хмарками, мов перед сонцесходом на його неозорiй
скатерцi перекусив бiлим голубом i помахом крил розвiяв пiр'я якийсь
дивовижний орел. За селом Днiстер повноводе заокруглився, немов хотiв
одчепитися вiд настирливих гiр.
Бiля бункера натруджене лезо викрешувало на сонцi високу дугу. Микола,
хекнувши, кинув сокиру на скирту натесаних брускiв.
— Що даси за роботу?
- Менi й так випадає знову просити в тебе паперових крон, бо Гривастюк
рiшуче вiдмовляється брати золото.
- Сучий син! Хитрюга!.. Дерево, Прокопику, будемо возити на тому тижнi.
Вiднинi я цiлком належу тобi, отже, не зiвай, витискай з мене всi соки.
Ранiше я не мiг тобi допомогти. Що нам потрiбно в першу чергу?
- Тесати. Гасити вапно...
- Клич ще двох-трьох хлопцiв i домовся з майстрами, щоб, коли доставимо
дерево, розпочинали дах, дверi, рама i всяку мiзерiю, без котрої хата - не
хата. А далi?
- Треба сирiвки на внутрiшнi стiни.
- Тобто маленької толоки?
- Ага.
- Скликай на суботу. З музиками та забавою. Словом, щоб на бункерi
грали й танцювали, з бiйниць пиво подавали, а столи стояли аж до акацiй.
- Коли так, то через мiсяць я матиму де сховатися вiд дощу. Не
вiриться: виворiнь - присадився...
- Золото тебе запекло, i розiгнався ти не на жарт, то чого мусолитись?
До нового року навряд чи справишся, але це дiло таке... Просто я хочу, щоб
цей мiсяць тут кипiла робота.
- Менi вистачить твоєї присутностi, щоб створити панiку.
Увечерi ми вiдвели душу, насмiявшись з Iвана Лободи. Микола вiдiгнав на
Лiсничiвку коней, а я розтягнувся в бункерi на оберемку соломи,
прикидаючи, як-то в мене все красно вийде. Повернувшись, Микола приставив
до рота палець: мовчи, мовляв.
- Дивись пiд акацiї,- прошептав вiн.- Бачиш? Чорнiє. Наче хтось
причаївся.
- Бачу.
- Iван Лобода. Сюди намiрявся, та побачив мене i залiг. Ми зробимо
вигляд, що забираємось геть, а тодi несподiвано повернемось.
Помовчавши, Микола заговорив з обуренням:
- Невже i вiн за мною пазить? От короста! Не раз виводжу їх, що й iнших
повиннi б застерiгати, а наступного дня знову є.
Голосно розмовляючи, ми завернули у виярок, яким дорога вела на
Лiсничiвку. Микола оглянувся.
- Можна.
Перебiжками ми пустились назад до бункера. Днiстром пливла довга тiнь,
оддiлившись вiд акацiй. Лобода нас не мiг бачити, бо були ми в сутiнку пiд
горою. Коли Лобода махнув до бункера, ми чимдуж кинулися за ним.
Та вiн упорався швидше, нiж ми добiгли.
- Вишколений, як диверсант,- сказав Микола.
Я кинувся за Лободою, закричав:
- Стiй! Стрiляти буду?
I не в жарт у менi спрацював старий; давно не мащений механiзм
окопника. Заступило слух, одiбрало вiд швидкого бiгу пам'ять, я нiчого не
бачив, крiм метляючої по ярузi тiнi. Бракувало тiльки вибухiв i посвисту
куль.
- Стi-i-i-й! Стрiля-а-а-ю!
Лобода посковзнувся i пластом гримнувся на дно яру. З мене струмками
лився пiт, волосся на чолi злиплося, груди ходили ходором. Я закашлявся i
безсило впав бiля Лободи. З неба, примружившись, стиснутий хмарами, на нас
дивився мiсяць i був немовби сконфужений.
- Пани добродiї! - залементував Лобода.- Даруйте. Змилосердьтеся! Не
розстрiлюйте! У мене троє дiтей i слаба жiнка. Пани добродiї!
Змилосердьтеся!
Руками Лобода мiцно стискав моє свердло. Я спитав, де вiн воював.
- У Францiї,- простогнав вiн.
Я поклав йому на плече руку. Вiн тихо просив пощади.
- Спокусило подивитися на машинку.
- Не мiг чесно?
- Затуманило розум.
- Ну й тiкали! - засмiявся Микола, наблизившись до нас.- Що один, що
другий.
Вiн смiявся так заразливе, що i я не втримався, i Лобода захихикав. Я
смiявся, щоб забути фронтову неосуднiсть, Лобода - що все обiйдеться
миром, а Микола - iз нас.
- Щось не второпаю: то бункер входить у твої володiння?
- Звичайно, Миколику,- похопився я.- Просто не позначено, це ж план.
Гривастюк повернувся iз Залiсся п'яний, та Гафiйка примусила
приготувати менi папери. Гафiйка була ледь присоромлена, що батечко
розсипається крiзь сон "цiлуй-ручками". Пишна, стигла, мов вишня, готова
до замiжжя i материнства, з привабливо крутими боками i м'якими нiжними
руками, вона комусь буде славною парою. Я так i сказав:
- Либонь, засватали? Цвiтеш, Гафiйко.
Очi її спалахнули.
- Дехто й сватав би,- одрiкла вона без лукавства, та йому рушникiв не
ткала. За ким серце тужить, той хату минає.
Вона зiперлась на стовп при штахетах, закинула очi на полумiнь таємниче
згасаючої днини i могла б, я думаю, простояти не одну годину. Але я
поспiшав.
...Акуратно окреслений чорним чорнилом квадратик на пергаментному
папiрцi. О, акуратнiсть. Коли все робиться, акуратно, я почуваю себе
спокiйнiше. Здається, тодi легше жити, менше в душi плутанини. У мене буде
порядочок, як у читальнi. Усе матиме легкий i спокiйний вигляд. Навколо
хати висиплю рiнню дорiжки, зi сходу зроблю палiсадник, щоб не бив вiтер,
на захiд - ганочок, у свiтлицi - море свiтла. В разi воєнної заварухи або
ще якогось лиха зжену всiх до бункера, чи пак до льоху, а зверху нехай
дiється божа воля.
Микола задрiмав, пiдклавши пiд голову руку. Левадиха у хатчинi
видзвонює мисками. Iду з планом до неї.
- Пречиста дiво Марiє! - кидається старенька.- Ой, це ти, Прокопику?
Менi у п'ятах похололо. Хто, думаю, коли сiнешнi дверi на засувi, а хлопцi
сплять?
- Не спиться.- Я вмостився на скринi, звiсивши ноги.
- Жаль, жаль, що закидаєш старий грунт.
- Там же прiрва. Треба гори, щоб завалити.
- Так-то воно так, але шкода. Серед села, садочок, криниця. Небiжчик
Повсюда любив пантрувати, щоб чисто було, зелено, привiтно. А сам лиш по
дню на мiсяць бував дома. Всю дорогу на заробiтках...
Пахло зiллям. Рум'янками, сосонкою, любистком. Левадиха невтомно
пiдливає менi розмаїтих вiдварiв, а поправки?.. Одiйду аж у власнiй хатi.
Понасаджую квiтiв, досвiтками, прокинувшись, вистромлю з вiкна голову i
буду вдихати їх росяний аромат...
- Чи не заснув ти, синочку? - вивела мене iз задуми Левадиха i аж
сплеснула: - Що я казала! Спиш на ногах. Ну, втихомиришся нинi? Павлюк
десь перевертається на другий бiк.
Менi приснилося: Днiстер, залитi сонцем села на обох берегах, тополi,
як вощано-медовi свiчки, якi висукують до парастаса, i наш двiр. У кiнцi
слiпої поперечної вулички наш двiр завжди був наповнений тишею, аж млiло
вiд неї серце i охоплювали якiсь бентежнi передчуття - якогось неймовiрно
великого, хоч i трохи далекого щастя. Я побачив себе в потаємному закутку
мiж парканом i оборогом, де я до часу виростав i жив подумки iнакше, нiж
усi тi, кого я знав. I увi снi замлiло серце, мов колись наяву. Але
замлiло немовби вiд туги: за давнiм, чи то за теперiшнiм, чи за тим, що
мене чекало.
Виразно приснився батько. Вiн ступав у садок з граблями через плече,
курив люльку, дивлячись просто себе. Я пiдбiг до нього, щоб притулитися до
стегна (я був хлоп'ятком), але передi мною завалився якийсь мур. Я
скам'янiв. А батько пройшов мимо, навiть не глянувши на мене.
Потiм я опинився у зовсiм незнанiй сторонi серед всiяної квiтами
долини, на вершечку маяка чи церковної вежi. Коли я зиркнув додолу, в
головi все пiшло обертом, так далеко була земля. За щось я втримався, що
не впав, а коли приглянувся лiпше - в iмлистiй глибинi показалась плита
бункера. На нiй i стояв маяк. Я щось вигукнув i... зiрвався.
- Останнє волосся на менi висмикаєш! - Микола сердито припер менi руку
до побiчнi.- Звихнувся хлопець. На моїх устах завмерло слово "бункер".
- Я падав,пояснив я. Я спантеличено бурмотiв, що взагалi сон у мене
чуткий, як у матерi бiля грудної дитини.
- Бiжи запрошуй на толоку. А завтра пiдскочиш бричкою до Залiсся за
пивом.
Пiд час повенi берег вкрило мулом, i вiн порозтрiскувався на сонцi
срiблястим паркетом. З рiки пахло рибою. Вода ще не очистилась i вiдливала
кольором слабкої кави. Я злiпив з болота щось на взiрець дарiвницi i,
поклавши так, аби було помiтно, пiшов швидше. Метрiв за сто за мною
пiдскоком бiг Маринин старшенький, Василько. Я ривком оглянувся: вiн стояв
над дарiвницею, як дорослий, схрестивши руки, з опущеною голiвкою. Коли я
озирнувся вдруге, Василько вже кудись зник.
Йому пiшов п'ятий. Тiльки-но починає вiдкриватися свiт, усе хвилює, усе
хочеться осягнути маленьким розумом, а вiдкриттiв а кожним кроком бiльше й
бiльше, i мучить стремлiння стати вже дорослим.
Чи давно i я був таким?
...У селi, аби скликати толоку, не треба ходити з двору в двiр. Досить
сповiстити кiльком газдам на кутку, i зiйдуться, наче бог звелiв. Толока -
це свято стрiтень. Нiхто вже не вiдчуває, що це обов'язок честi. цей
вiдтiнок давно згубився. Люди збираються до людей, щоб при спiльному. дiлi
погомонiти й почесати випощенi у плiтках-вигадках язики.
Я першим дiлом повертав до майстрових людей i до тих, де пiд одним
дахом кiлька пар робiтних рук. Я не хитрував. Так велося. Бiльша повага
тим, хто бiльшого заслуговував працею. Мабуть, колись у цьому не
обходилося без зацiкавленостi, а тепер узвичаїлось, i, зробиш iнакше,
осудять усiм селом. День залежати вiд громади - вiк шанувати її закони.
Почалися городи. Над Днiстром розносився тряскiт праника. Побачивши
мене здалека, Кухарчукова Орися зачерпнула пригоршнями води i зосереджено
помочила щоки. Певне, плакала перед цим. Коли я порiвнявся з нею, вона
всмiхнулась, викручуючи скатерть. Пiдкасана повище колiн спiдниця
вiдкривала точенi, як прутики штучних лiлiй, ноги, голобiжки взутi в
шкiрянi личаки.
- Не холодна вода, Орисю?
- Трiшечки крижана. Ти куди?
- Толока у мене в суботу. Iду просити.
- Коли ти вже з дружбами пiдеш селом?
- Нiяка сила не примусить.
- Будеш затятьком, як Iлля Гордiй? А коли дiвчата стануть купатися -
мерщiй пiдглядати з верболозу?
Її розчервонiле лице пашiло здоров'ям.
- Дiвчата й виннi, що Iлля занапастився.
- Ага! На сходки його вистачає, а на залицяння - нi? Нехай
постарається. Готовеньке пiд нiс не подадуть.
Блиснувши чорними, як вiконнi шиби серед ночi, очима, вона забризкала
по водi скрученою скатертю. Вiд берега побiгли тремтливi кола, та вода
хутко змила пруги, вiддзеркаливши дiвчину, склепiння неба i одиноку
лебiдку-хмарину. Вiдображення дiвчини поволi плило, наближалось до хмари,
потiм хмара випередила його i стала поводирем у голубий фантастичний свiт.
- Прийдеш на толоку, Орисю?
- Як дуже попросиш.
- Iншу не запрошував би,- сказав я, думаючи, що цi загравання тепер
зайвi.
Орися моргнула на знак згоди.
Я побував у десятку хат i завернув до Шехтмана. Хлопцi примусили мене
поставити заради толоки вiдро вина.
Микола прибився удосвiта, розбудивши мене, пiшов за кiньми. Левадиха в
оточеннi сусiдок заходилась куховарити. Мiсили тiсто, смажили капусту з
курятиною, кришили буряки на борщ, перебирали гречану крупу. Готуються.
Завтра за правом господаря покладу на бункер першу цеглину - i нiчого
бiльше менi не треба. Боже, якби хто знав, як це дорого менi коштує.
Скiльки я передумав, пересумнiвався. Прийди подивися, батьку, як гордо я
вийду завтра до людей.
На оборi, пiдвiшена до шнурка, на якому Ленадиха сушила бiлизну, горiла
лiхтарня. Сновигали дiти, облiплювали, мов мушва, вiкна, гамiрно дiлилися
враженнями.
- Що, сусiдоньки? На покорм стали? - запитав я хлоп'ят, якi з цiкавiстю
оточили мене, адже на майданi, коли я командував сотнею, мабуть, здавався
їм легендарним князем.
Я побачив через вiкно усмiхнену Марину. Жiночки своїми приповiдками
здатнi викурити з серця смертельну тугу. Марина усмiхалась так, як колись
- її усмiшка схожа на притриманий слiд зiрницi i збуджує веселу iскорку на
чужих лицях. Чоло Маринине обрамлювала нова турецька хустка.
Микола звалив бочку з брички i влаштував жiноцтву пробу пива. Орися
довго вiдпльовувалась, але пiд дружнiй галасливий смiх попросила налити
"ще наперсток".
- Ти голодний?
Я бачив Марину ще бiля ворiт, але тодi, один на один, вона не
наважилась пiдiйти до мене.
- Нехай розглотиться трохи, Марино.
- Та вже розходяться.
- Пiзнiше.
- Я занесу до свiтлицi.
"От уперта молодиця!"
Я сiв напотемки. У сiнях без кiнця цокотiли, прощаючись, потiм
несподiвано впала заставка тишi. Пропустивши димчастий промiнь,
вiдхилилися дверi.
Сталося те, що давно назрiвало. Марина нечутно пройшла до мене,
застигла у темрявi. Я тихо, з якимсь маркiтним почуттям звiвся, якусь мить
вагався i, не звладавши з собою, пригорнув її до себе, цiлуючи коси, нiс,
щоки, уста. Вона зiтхнула i мiцно, iз дозрiлою жiночою силою, обвила
руками мою шию.
Щоки її пекли вогнем, i той вогонь висушував сльози, що раптом хлинули
з її очей, мов збиралися в них з нащаду вiку. Вона плакала мовчки,
поклавши менi на груди свою голову, а все тiло здригалося, дедалi м'якнучи
i важнiючи.
- Ходи поїси,- нарештi мовила вона, ховаючи уста.- Вже нiкого нема.
- Марино!
- Що, Прокопе?
- Годi, Маринко. Вiднинi ми будемо разом.
Я не знаю, як для неї прозвучали цi дивно простi слова, та для мене
вони означали, фронт, рани, безнадiя - все ставало десь обiч. Я мiг на
нього глянути, бо воно бiльше не тяжiло над головою.
- Прокопе... Прокопику, - шепотiла Марина, нiби кликала звiдкiлясь
здалека, з якоїсь темної прiрви.- Мiй... мiй рiдний. Рiдний до смертi.
Згодом вона сказала:
- Прокопику, а ти знаєш, що Василько...
- Знаю,стиснув я її в обiймах.- Давно здогадуюсь. Я його сьогоднi
бачив. Вiн у нас характерник.
- Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що
воно, бiдне, винне?
- Постараємося, щоб вiн не вiдчував рiзницi.
- Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала.
Господи, зроби так, аби вiн нiколи не кiнчався. Зроби, боженьку.
- Це залежить вiд нас, Марино.
- Я не переставала молитися i не перестану,- продовжувала Марина, не
слухаючи мене, забувшись.- Я грiх взяла на душу, я ворожила, щоб доля
звела нас. Повiриш, Прокопику,- ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду
до престола повзати навколiшки кожної служби божої.
- Поцiлуй мене, Марино,- покликав я.
Ми завмерли. Фронт, рани, тяжкi роздуми i вагання сховала нiч. Нiч
плила у супокої, накрила нас м'яким обрусом вiдбитого стiнами мiсячного
сяйва.
Перед досвiтком затарабанили у вiкно.
- Прокопе, Прокопе!
Я пiшов до дверей. Марина притьмом за мною.
- Чого ти, Маринко? Спи.
- Боюся.
- Це, здається, Гордiй.
Iлля збуджено схопив мене за обидвi руки:
- Слухай, ми зiбрались провчити полякiв. Ходи, сотня вже за селом. Тебе
чекаємо.
- Усi при зброї? - запитав я.
- Так.
- Кулемети взяли з собою?
- У повному бойовому.
- Я нiкого бити не хочу i не буду! - крикнув я.- Звели розходитись.
- Прокопе! - Гордiєвi перехопило дух - Ми, Прокопе, пiдемо без тебе.
Але ти мазурню знаєш: клятi, будуть мiж нами покiйники. Ходи, бодай
розстав хлопцiв, тодi, будь ласка, можеш досипляти.
- Любий .мiй.- Тепер я взяв його за обидвi руки.- Iлля, ви збожеволiли.
Стрiляти iз засiдки?
- Ми їм тiльки коней переведемо.
- Вночi куля не вибирає.
- Прокопе, це мазурня. На твоїй совiстi буде, коли хтось iз нас поляже.
- Не пiду.
- Їх муштрує пiдiсланий полковник. У них...
- Не пiду! Вiдкривайте мiж лiсами фронт. Якщо вони приймуться з вами
воювати, тодi подумаю.
- Ой Прокопе,- мало не плакав Гордiй.- Не одна мама завтра заголосить.
А сотню вже не стримаєш.
- Хто вам нарадив?
- Самi. Стояли коло читальнi, балакали, коли прибiгає чорногуз
Молотковського: "Поляки поїхали на Лiсничiвку". Ну, доки вони будуть
ментрежити село?
- Скажи хлопцям, що це безглуздя.
- Як хочеш...
Гордiй в'яло, мов поранений у саму душу, подався до ворiт.
Хвилин через десять заскреготав кулемет, сполохано озвався другий,
потiм заговорили ще два. Зачастили карабiннi, пострiли. Я вийшов на
подвiр'я. Стрiлянина тривала недовго. Вiдтак надплив далекий гомiн. Сiрiло
на день. Долина наповнилась пiвнячим криком. На вулицi почувся тупiт копит
i зараз же загупали, десятки чобiт. Поверталися, стиха перемовляючись. Не
несли нiкого. А що твориться на толоцi?..
У тому мiсцi, де Днiстер пiл-на-пiл роздiлили острови, колись була
бездонна глибiнь. За пiвкiлометра вище по течiї рибаки перегородили
частину рiки на мiлинi косим насипом. Течiя зрушила з мiсця, заносячи
поступово яму, поки з води не висунувся пiщаний язик, що через рiк вкрився
млакою, а ще через рiк зарiс кущиками лози. Квола порiсть витримала кiлька
повеней, дощi обмили її вiд намулу, i острiв пiднявся. За ним виросли
другий i третiй.
Так i в рiчищi життя Колобродiв: пiсля невинних маршiв. перед дiвчатами
на майданi, пiсля створення алярмової сотнi й Гривастюкових закликiв
провчити полякiв рiвновага порушилась, обережнiсть i страх змiнилися
безпечнiстю, молодецтво помутило голови, i доброї мирної ночi за селом
появився струп, на котрий важко навернути очi.
На толоку зiйшлися з кожної оселi по двоє, по троє, але чим люднiше
ставало на вигонi, тим тривожнiше перешiптувались, тим неспокiйнiше
поглипували на лiс коло замка.
Микола ходив по хатi мов зачумлений i стискав у кулаки безкровнi
пальцi.
- Там пiвсотнi забитих коней, до десятка поранених i розстрiляних
полякiв. Iди до Гривастюка, щось треба робити. Люди стiкають кров'ю.
Навколо хрипiння i стогони.
- Знає Гривастюк. Це його, сучого вiйта, робота. Я не хочу за цю
катавасiю вiдповiдати. По сутi, то я в сотнi не появлявся вiдтодi, як
покинув її пiд Чортковом.
- Але ж...
- Що, Миколо? До чого ти мене спонукаєш? Скажи одверто.
Вiн раз у раз хапався за голову, i лисина його запалала, як спiла диня.
- Гривастюк...- Я прикусив язик: на порозi показалась Гафiйка.
- Татко просить вас прибути до канцелярiї - сказала вона, уставившись
на мене наполоханими очима.
Ми з Миколою перезирнулися. Микола кивнув: їди, мовляв.
- Вам, Прокопе, завихторили розiгнати толоку,- сказала Гафiйка.-
Приїхали з Залiсся якiсь пани, кажуть, що всi зiбрання забороняються, бо
почалися епiдемiї вiспи i тифу. Татко їх всiляко затримує, але вони от-от
будуть тут. Я прибирала канцелярiю i все чула.
- Татко тебе послав?
- Нi, я сама.
- Спасибi, Гафiйко.
"Коли дiти повстають проти батькiв, вони повстають проти всього, що
вважалося святим. Але якщо батьки своєю смертю ще можуть вiдкупитися перед
дiтьми, то їх помилки не знайдуть виправдання, у помилках батьки не
воскресають, щоб не воскресити фальш минулого".
Коли я заходив до хати, Микола городом прямував до рiки. Я переодягся у
вiйськове, приколов хрести. Вiдчував, що виглядаю божевiльним для всього
села, але я мав деякi надiї.
Їх було четверо: санiтарний полiцай, чиновник з повiтової управи i два
сiчовики - сотник i простий стрiлець. Вони вже сидiли в бричцi, i
Гривастюк, побачивши мене, пiднявся з сидiння.
- Та ось, панове, Повсюда.
Вiйт виглядав невиспаним, на лицi появилась розгубленiсть, а в руках -
метушливiсть. Проте вiн намагався володiти собою i, ховаючи очi,
здавалось, якимись прикритими думками обшкрiбав внутрiшню оболонку душi
вiд шкiдливого накипу.
- Ардатiй Криж,- вiдрекомендувався сотник.
За ним назвались iншi
- Iван Ярина, Юрiй Степовий, Андрiй Хопик.
Сотник носив синi вилинялi шаровари i потерту блузу iз зiбраним
комiром, до якого не прилягали золотi нашивки. Мiй мундир справив на
сотника бiльше враження, вiн розглядав мене, не приховуючи завидкiв. Цим,
здається, скористався Гривастюк.
-Чим телiпатися в кiнець села, може, владнаємо дiло в канцелярiї? -
запропонував вiн, але я чогось вiдчував, що це, либонь, швидше говориться
для мене, нiж для прибулих.
- Нi,заперечив чиновник.- Вказiвки недвозначнi, i їх треба виконати.
З виразу обличчя, манери триматися й розмовляти хотiлось зробити
висновок: зносок iнтелiгента i дурник. Я знав людей, що вийшли з
робiтничих чи селянських сiмей i, помокнувши в iнтелiгентському кисляку,
поривали зi своїм родом. Але й цi люди зберiгали що-небудь вiд свого
середовища. Їм часто можна було вiдкрити душу, хоч цього й не варто б
робити: щось у їхнiй поведiнцi все-таки приваблювало. Та
iнтелiгент-дурник, виходець з iнтелiгентiв,- це дурень у квадратi. Цей
Ярина нiтрохи не заслуговував поблажки уже з першого враження. Ось вiн:
змалку захвалений, змалку купований бубликом i брязкальцем, отримавши
права вiку, став зарозумiлим, як попова льоха, i утверджується в життi, не
замислюючись, чого вартий. Тупi зеленуватi очi виражали дурну
категоричнiсть.
- Рiч ось у чому, пане...
- Повсюда,пiдказав Гривастюк.
- Пане Повсюдо,- продовжив чиновник, звiвши брови.- У навколишнiх селах
прокинулись заразнi хвороби. Є тiльки одна можливiсть попередити епiдемiї:
заборонити сходки, вечорницi, навiть богослужiння.
- Пане Ярино,- сказав я.- Зараз же перепрошу людей. На толоку навiть не
всi зiйшлися.
- Дозвольте, ми це влаштуємо самi.- Чиновник криво посмiхнувся - Менi
потрiбно зачитати iнструкцiї.
Нi, не заради толоки вони приперлися, це й безмiзклий би зрозумiв. Менi
досить було одного сигналу: Микола пiшов вiд мене, не попередивши. Але я
вирiшив точнiше з'ясувати ситуацiю.
- Пане сотнику,- звернувся я до Крижа.- Може, ми справдi обмiркуємо, як
попередити людей, щоб не образились Та ось зглядаються,- показав я на
Ревеку, що стояла бiля криницi.
Сотник зиркнув на полiцая, який банно дивився на постамент з-пiд
цiсаревого погруддя, на стрiльця, що навпочiпки зiщулився на днi брички,
на роззявлену Ревеку - i зiскочив на землю. Чиновник не встиг вiдкрити
рота, як ми вже сидiли в канцелярiї.
- Я з сусiднiх сiл нiкого не запрошував. - звернувся я до Крижа.
- Вiрю вам,посмiхнувся сотник.- Проте справа складнiша. Сьогоднi вранцi
Гривастюк прислав вiстового з сигналом про те, що в Колобродах є випадки
дивного захворювання. За наказом повiтового комiсара сюди з хвилини на
хвилину прибуде карантинний загiн.
Вiн зiперся на лiкоть, утомлено випростав пiд столом ноги. Нi, сотник
не поспiшав. Вiйтисько, увiйшовши до канцелярiї, почав теребити вуси.
Цього щось бiльше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подiбних людей.
Вони тобi чимось прислужаться, а тодi їм починає здаватися, що забагато
тобi добра вчинили, i заходяться цькувати. Горiв нетерпiнням i чиновник.
Якщо вони прибули, щоб провести арешти, то досить нам ще затриматись на
п'ять хвилин, i Микола з хлопцями покине село.
- А хто злiг, пане Гривастюк? - запитав я вiйта.
- Зайчиха,зiтхнув вiн i облизав губи.- Щось непевне.
- Ця стара слабує, як правило, перед новим мiсяцем. Карантин, очевидно,
треба накласти на тi господарства, де працюють полоненi бiльшовики.
Пошестi здебiльшого заносять фронтовики.
Вiйт промовчав.
- На толоцi, кажете, нема сторонських? - запитав сотник.
- Повсюда всiх не може знати в лице,- прогудiв Гривастюк.
Коли я надiйшов, вiйт на щось розраховував, запрошую чи всiх до
канцелярiї. Тепер я його розчарував.
- Мусите вибачити,- мовив Криж.- Наш обов'язок не зiпсувати вам оказiю,
а попередити бiду.
Вiн пильно глянув на Гривастюка, нiби чекаючи, що той щось скаже для
пiдтвердження його слiв, але вiйт замислено дивився у вiкно.
- Сiдайте з нами, пане Повсюдо.
Я прилаштувався на передку бiля Гривастюка. Вiн передав менi вiжки i
закурив люльку. "Спiльник ти менi чи не спiльник?" - було в його короткому
заклопотаному поглядi.
- Що нам робити, пане Повсюдо? - заговорив вiн з удаваною досадою пiсля
довгої мовчанки, витираючи слiзне вiд тютюнового диму око.- Комунiсти
начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лiсничiвки чулась якась
стрiлянина.
- Вночi?
- Так.
- Що ви кажете?
- Не завадило б на нiч виставляти патрулi. Я думаю порадитися з
сотником. Ви мене пiдтримаєте?
- Хiба не досить вашого слова i авторитету?
- Та воно лiпше, коли голос вiд громади.
- Пiдтримаю, звичайно.
У вiдповiдь - мiна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не
маскувалися, їх завжди видає почуття втiхи.
Навколо бункера кишiло гамiрне муравлисько. Чиновник щось вихоплював
примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майданi метляючi
хустки, поблискуючi вiдра, порожевiлi на сонцi потилицi.
"Чого вiн шукає?"
На лицях стрiльцiв блукали тiнi знiяковiння. Криж перебирав товстими,
незграбними пальцями, якi колись знали чорну роботу i кривавi мозолi. Та
його не вчора вiдiрвало вiд цiєї стихiї, встигло перелицювати. Зараз це
людина того жалюгiдного сучасного гатунку, яка хитається мiж безогляднiстю
тупого виконавця й сумнiвами невдахи: чи потрiбне те, що мене примушують
робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядкiв, доти
такi при твердому дiлi. Життя викидає їх за борт у години докорiнних
зрушень.
- Ач як наш сотенний ошатився,- пискнув Богдан Онук. - Чепуркуватий,
мов дiвка. Правдоборець нещасний.
- Сучий...довго й гидко вилаявся Микита Волосожар.
- Показав би, як ставити прицiли, не наварили б кашi.
- А хто це пришкварився до них?
Всенощна не за мене. Хлопцi дивилися оскiлками, як на чужосторонця.
Минеться...
Одкашлявшись i витерши з чола росинки поту, Криж насунув на очi
мазепинку, та одумався i зняв її з голови, завертiв у руках. Грудним тихим
голосом почав:
- Панове громадство! Прошу до уваги.
- А хто ти такий? - заволали з гурту. Чиєсь сумлiння уже стало орця.
- Не бачиш - сотник.
- Цс-с-с! - зацитькали крикунiв. Панове! Повiтовий комiсар уповноважив
мене довести до вашого вiдома, що збори, толоки, церковнi вiдправи з
нинiшнього дня припиняються з тої причини, що епiдемiї.
- Себто читальню, церкву i хати - на колодку? - видобувся наперед
Микола Трач. Такого ще зроду не траплялося,- охнула Байдиха.
- Читальня - марниця, а церква?
- Комунiстами нас поробити?
- Прошу не злорiчити,- сотник пiдняв шапку.- Село оголошується в станi
карантину. Церкву нiхто не замикає, молiться, але по одному. В цей спосiб
церква буде вiдчинена денно i нощно, але. будемо наглядати, аби строго по
одному. А непокiрних будемо обкладати штрафами.
- З хуторами як буде - вiдрiзаєте? У мене на хуторi родич.
- При потребi буду виписувати перепустку. А як до толоки, Криж iз
помiтним ваганням подивився навколо,- то ухвалено сей момент розiйтись.
Юрба загула.
- Дайте закiнчити чоловiковi цеглу.
- Недавно почали.
- Ми всi вже зараженi...
Сотник нахмурився, заграв скулами.
- Будемо допоминатися в Залiссi.
- По недомислу можна й не те втнути.- Криж оглянувся на чиновника, але,
видко, передумав кликати його на пiдмогу i додав: - Я ж казав, що
розпорядився повiтовий комiсар. Хто не хоче напитати собi бiди на голову,
прошу шанувати владу.
Раптом гомiн спав, нiби натовп пронизало електричним струмом. Всi
скосили очi пiд гору. Я остовпiв. З Лiсничiвки, хитаючись, плiвся метрiв
за сто жовтий як вiск, з чорно заплямленою сорочкою; що трималась на
одному рукавi, з чорними плямами на голих грудях, нiби ослiплений чоловiк.
Оцiпенiвши, юрба сторожко дивилась, куди вiн зверне: у яр чи на
простинець до села. Крiм Гривастюка, нiхто з приїжджих не встиг побачити
пораненого або робили вигляд, що не бачать.
Криж читав iнструкцiю.
- Пiдiть хто, заведiть у яр,- зашушукали мiж рядами.
- Песиголовцi! Хлопцi, що ж ви вирячились? Сховайте!
- От люди!
Несподiвано од гурту вiддiлилась Кухарчукова Орися. Раз у раз
повертаючи назад голову, спотиком, дрiбнобiж, поспiшила назустрiч
поляковi. Та вiн уже й сам звернув на пагорки.
Коли Орися, подавши руку поляковi, щезла з ним за горбом, натовп немов
переступив з ноги на ногу.
Сотник закiнчив читати i поманив Гривастюка. Коротко переговорили.
- Панове! - вигукнув Криж.- Я зважив на просьбу пана Повсюди, чоловiка
без рiднi й притину, недавнього фронтовика з ще не загоєними ранами, то
постановляю,- обличчя його стало веселiшим,- не лишати роботу, як перше
казав, а покiнчити, що почали.
Окiль загомонiли. Та не важко було зрозумiти чого: вони ще нi про себе,
нi загалом нiчого не усвiдомили I нiчого ще не вирiщили. їм треба було
сукупно наступити на привида, пiти на примирення з сумлiнням. I хоч тут не
треба було розкидати розумом, адже нинiшнi пробунки полякiв - це завтрашнє
ярмо, людська пролита кров зворохоу била їх, наповнила душi страхом.
- Вiдлягло вiд серця? - посмiхнувся Криж, торкнувшись до мого плеча -
Ошукав я Ярину, признатись, бо менi доручили. Будуть тут усiлякi хрунi
тикати носом упоперек.
- Щиро вдячний,- сказав я i на бiльше чогось не знайшовся.
- Йолоп,бубонiв сотник.- Приїхав i поїде, а менi припало раду давати,
свiтити перед людьми лицем.
Вiн, здається, був прозiрливiший, нiж я сподiвався. Або чоловiк справдi
не простяк, яким виглядає, або те, чому служить, валиться без часу, не
претендуючи на виправдання i поблажки.
Впродовж усього дня я один раз перезирнувся з Мариною. I не було коли
думати про неї. Лиш, нiби добра надiя, жила вона десь у глибинi єства,
зiгрiваючи хвилями тепла.
Карантинний загiн, а вiрнiше - до зубiв озброєна бойова сотня,
прокотилась мимо бункера i здивованих толочан на Лiсничiвку. Я скрiзь
розшукував Миколу, та вiн наче крiзь землю провалився.
Гостина пiсля толоки не вдалась. Випили усе, а варене й печене
позалишалося на столах. Левадиха бiдкалась: - Пропадає, пропадає,
людоньки, праця! I почала на...
