Роман Андрiяшик. Люди зi страху
страница №10
...ї гори i, сiвши неподалiк од десятирiчних картярiв,став стежити, як вони мiняться на лицi, вiдчуваючи близький виграш. Одна
пара облич засвiчувалась свiтанком, друга окутувалась тiнню тваринної
туги.
Тодосiй був у похмурому настрої, мало не плакав. Вiн сидiв на цеглинi
спиною до Живецького, обхопивши руками голову.
- Що з тобою? - запитав я.
- Не можу бiльше, Прокопе.
- Яка ще стiна перед тобою стала? - переждавши трохи, спитав я. В той
же час це запитання стосувалося не лише Тодосiя: перед нами всiма виросла
ворожа кам'яна стiна, що вiдгородила нас од свiту, i ми не можемо себе
знайти.
- Треба їхати, Прокопе. Побуду тут ще тиждень i збожеволiю.
- Ти посварився з Грушевичем?
- Лiкар добрий чоловiк. Всi ви добрi люди, але я тут бiльше не можу.
- На тебе впливає Живецький?
- Нi, Прокопе. Менi однаково, що вiн є, що його нема.
- Де ти стiльки грошей вiзьмеш?
Тодосiй звiвся, ступив крок до мене, стрiпнув рукою i пiшов з льоху.
Невдовзi i я вийшов. В присутностi Живецького менi було так, нiби мене
замкнули до глухої залiзної скринi, куди пробиваються лиш льодянi сутiнки.
Я поквапливо - це вже була звичка - перейшов вулицю. На будинку Корнякта
лежали смуги хворобливостi. Вiн потускнiв, заструпився пучками моху, од
виразок рябiли колони й гiрлянди над аркою. Будинок скидався на
недоумкуватого дiдугана. Зсунутий портал, аттiковий поверх, фiгури короля
i рицарiв над карнизом кривилися гримасою огиди, доповнюючи враження
виняткового розладу, бездушностi i нарочитої вульгарностi.
Подекуди вже свiтилося. Я минав мовчазнi корпуси фабрик. Колись у них
весело поблискували шкiви, вимахували коромисла шатунiв, захоплено
сплескували паси. Пiдприємства оповивала похмура тиша.
У Вiзнякiв, видко, нiкого не було дома. Колись вони тримали продуктову
крамничку. Вiзнячка хвалила мене: "Ви чемний хлопець, Прокопе, але не
встрявайте в полiтику. То нещастя. Я знаю, що дає людинi спокiй. Кажуть,
лiпше солом'яна згода, нiж золотий процес".
Я постукав до Покутського, будиночок якого стояв поряд з кам'яничкою
Вiзнякiв.
- Що сталося, Прокопе? - стривожився майстер, побачивши мене.
Я не був у його хатi з того вечора, як утiк через вiкно вiд полiцаїв.
- У мене невiдкладне прохання. Тодосiй божеволiє. Позичте грошей. Я
дещо дам, Микола допоможе, i вiдправимо бодай до Польщi. Може, йому
пощастить влаштуватися кочегаром на пароплав. На устах одне слово: Канада.
Старий заходив по кiмнатi, цмокав. Потiм враз зупинився бiля стола,
тупо подивився на складенi газети, знов пройшовся з кутка в куток i
пробуркотiв:
- Що це за пошесть така? Я питаю тебе, що це за пошесть?
Я не мав що вiдповiсти.
- Немає бiльше терпiння? Коли так пiде далi...
Вiн не докiнчив. Видобув з шафи гаманець, поклав на стiл грошi.
- Бери.
Я заховав грошi, погляд мимохiть упав на газетний заголовок:
"Тимчасовий вiдхiд з Києва".
- Поляки здали Київ? - запитав я.
- Вiдступають.
Покутський стояв бiля вiкна, зiгнувшись i заклавши за спину руки, як
втоптаний у долiвку. Вiн навiть не вiдповiв на моє "добранiч".
Виявилося, що ми дещо маємо. Принаймнi Тодосiєвi вистачить добратися до
Гданська. Наступного дня я випросив у кашоварiв телятини, позбирав зi
столiв у їдальнi залишений солдатами хлiб. Коли я прийшов з роботи,
Грушевич походжав по льоху в пiднесеному настрої, а Тодосiй сидiв на
нарах.
- У нас великi успiхи,- похвалився Грушевич.- Ми дiстали Тодосiєвi
паспорт.
Олекса винiс з кутка пляшки з самогонкою. Ми порозсiдалися на долiвцi,
пiшла по колу кварта. Хмiль одразу вдарив у голову, i почуття розлуки
загострилось. Ми тихо заспiвали. Ганиш жалiбно виводив:
Ой пiду я до млина
До дiрявого,
Чи не найду Василя
Кучерявого.
Тодосiй звiвся на ноги, раптом постарiлий, зашморгав носом, закрутив
квартою, та так нiчого й не видушив з себе.
За пустеє, за пусте,
За пустесеньке,
Та й за теє яблучко
Червонесеньке,-
спiвав Павло, обминаючи зором Тодосiя i похитуючись такт мелодiї.
Тодосiй на очах старiвся вiд якихось передчуттiв. Я обвiв поглядом хлопцiв
i жахнувся - вони так само зiв'яли, поскульбачувалися. З-пiд професорових
окулярiв зморшками просочувались сльози. Тодосiй встав, спотикаючись
пiдходив до кожного, подавав руку. Ми посхоплювалися, обнiмали його,
востаннє зазирали в вiчi.
- Прощай, Тодосiю.
- Напиши з дороги.
- Не забувай.
Вiн шльохав, поривався щось сказати, м'яв шапку тремтячими руками.
Ми провели його до поїзда. Повертаючись, знову наспiвували, а в льоху
я, мало не плачучи, переконував себе: "Тодосiй поїхав..." Ми цього чекали,
та не стало його з нами - i важко було повiрити.
З того дня ми збiгалися до пiдземелля, як члени сiм'ї, як зi школи
дiти. Балакали, чи мовчали, чи, лiгши на нари, читали газети, та кожен
дорожив цими хвилинами, i коли кому-небудь треба, було пiти до мiста, вiн
напружувався, нiби, повернувшись, мiг нiкого не застати.
Кiлька разiв я помiчав, що Ганиш з Чорнотою начебто хотять менi щось
сказати, та я робив вигляд, що поспiшаю, а коли життя в людини - поспiх,
їй важко довiритись, нема внутрiшньої певностi, що до тебе поставляться з
бажаною увагою. Проте, думаючи про цих хлопцiв, я нiтрохи не сумнiвався,
що ми прийдемо до одного. А поки що не завадить побути окремо, аби не
вкралося личкування.
Робота наша в казармах закiнчувалася. Покрутившись до обiдньої пори, ми
з Покутським крадькома вибиралися за ворота. Я йшов у поле. Пiсля пiзньої
весни лiто надолужувало спекою, горiло, як рано овдовiла жiнка в обiймах
несподiваного коханця. А там бiлявими пролизами в блакитi надбiжить осiнь.
Так i в життi. Нiбито нiчого особливого нема, минають звичайнiсiнькi днi,
але повiльно i неминуче наближається щось дуже iстотне.
В полi я складав листи до Ванди. В одному я написав:
"Ми собi шукали релiгiю розуму i добра, а прийшли до релiгiї
насильства". Я нападав на Пiлсудського, потiм похопився, що цим можу
вiдстрашити дiвчину, але розпочинати заново було лiньки. Я навiть пишався,
немов учинив подвиг.
Сьогоднi перед тим, як рушити в поле, я повернув на пошту. Вандин
почерк став для мене тим самим, що змовницький потиск руки. Опустившись у
глибокий, зарослий лiщиною яр, дном якого протiкав струмок, я розпечатав
конверт, припав поглядом до аркуша, як сатир до лона насолоди. Потiм
витягнувся на травi, мов кiт пiсля снiданку.
"Ти думаєш, ми не розумiємо, як це несправедливо? Тут дехто кричить, що
Польща повинна вiдшкодувати своїх сто рокiв. Менi таким людям хочеться
плюнути в лице..."
Хiба це мало - мати смiливiсть плюнути в лице? Ми часто до цього йдемо
такими завулками, що сумно. Але нам iнакше не можна. Як почнемо зрiзати
гострi кути, то чи дозрiємо до якогось здвигу. Не раз уже намагалися
перескочити вибоїнку, а тодi були змушенi вертатися i тратити час на те,
щоб покласти мiсток, бо за очима на мiсцi вибоїнки утворилась прiрва,
вiдрiзавши дорогу туди, де знаходивсь вiдпочинок.
Тепер Вандi можна написати, що Вiктор нездужає. Наша одвiчна тривога,
тривога нашої людської природи примушує нас з неясним смутком дивитися у
той бiк, де сiдає призахiдне сонце. Там, у нереальному, реально
простягається в сонному позiханнi земля. Там не знають, що їх чекає. А я
повернув очi дiвочої тривоги на схiд. Сюди Ванда дивитиметься зi спеки
дня, i буде їй дуже важко, бо коли ми спрямовуємо погляд на захiд, ми вже
все, призначене нам цього дня, пережили. Слiдкуючи за призахiдним сонцем,
ми тiльки спiвчуваємо тим, до кого воно несе сповнений гiрких несподiванок
рух життя. Свiтанок все-таки лелiє для нас надiї, а Вандi свiтанок не
даруватиме втiшних сподiвань.
Я вклав до конверта оранжеву квiтку нагiдки, В нас нагiдки майже не
ростуть у дикому станi. Вони квiтують бiля призьб, пiд стрiхами, з яких
скапує вранiшня роса. Просто дивно, як у цiй ярузi насiялись нагiдки.
Може, пiд берегом була хата i її знищила вiйна?
Я ступив на стерню, пiшов попри межу. Деревiй; материнка, птича гречка,
тягнучись угору, утворили на межi ще один пруг, який дiлив поле. Стерня
м'яко похрускувала пiд ногами. Я недавно розмовляв з одним польським
солдатом. Повернувшись з маневрiв, розтривожений полем, вiн лаявся як
скажений. Його мобiлiзували до австрiйської армiї в чотирнадцятому роцi,
пiсля вiйни присилували служити в польськiй, з того часу вiн як не на
брукованих плацах, то в казармi. Вiн грубо, по-солдатськи лаявся, та
обвислi русявi вуса робили його обличчя добрим.
Комуна була в якомусь зговорi. Щось вiд мене ховали. Так ми й
повкладалися спати. Рано, збираючись на роботу, я не побачив Кривов'яза на
нарах.
- Де професор? - запитав я в Миколи.
Рум'яний зi сну Павлюк подивився на мене насмiшкувато.
- Ти хiба не знаєш? Йому високу посаду призначили.
Я згадав, як кiлька днiв тому Микола витискав з Кривов'яза текст
листiвки. Тричi повертав зшиток. Професор, замислившись, поправляв окуляри
i поквапливо бiгав по паперу кiнчиком олiвця. Прочитавши перероблений
текст, Микола задоволене усмiхнувся, а менi за нього зробилося соромно.
Професор попередив Павлюка, щоб бiльше до нього не звертався. Микола,
мабуть, знайшов iншого помiчника. Вiн друкував вiдозви раз на мiсяць.
Крiм кiлькох реплiк i тiєї розмови з Грушевичем, яка вiдбулася, ще коли
професор вперше прийшов до нас ночувати, я вiд нього так нiчого й не
почув.
- Пiд квартиру пообiцяли дати цiлий поверх,- додав Микола.- Цього й
слiд було сподiватися. Ще видасть, старий дiдько.
- Що таке? - наставився Грушевич.
Ми не озивалися.
- Хлопцi, ми повиннi радiти за професора,- зайшовся гарячим шепотом
Грушевич.- Вiн тепер має можливiсть щось робити для народу. Я так само
невдовзi пiду, менi нараяли посаду в психiатричнiй клiнiцi. Ви й про мене
так подумаєте? - Грушевич ображено опустив на груди голову.- Кривов'яза я
знаю, як своїх п'ять пальцiв. То наша бiда, що живемо, як чужинцi, а тодi
збираємо шкiру в зморшки. Люди пiзнаються через довiр'я.
Микола стиснув менi плече, мовляв, мовчи. Раптом скрипнули дверi, й до
льоху зайшов Кривов'яз. Обличчя в нього було стомлене й незнайоме.
Побачивши, що всi вперлися в нього настороженими поглядами, професор
невиразно кивнув головою.
- Вони менi запропонували оббрiхувати мiй край,- мовив вiн i нервовою
старечою ходою обiйшов льох, зупинився бiля нар.- Я, либонь, ляжу
вiдпочити.
Миколинi очi нiяково нишпорили по долiвцi. Щоб зам'яти незручнiсть, вiн
звернувся до мене:
- З Кракова приїхав один прогресивний лiтератор. Буде у мене в
редакцiї. Приходь послухати.
Вiн пояснив, як заходити, щоб не накликати шпикiв. Я пiшов туди просто
з роботи. Редакцiєю виявився перегороджений навпiл коридор. Вiкно виходило
в темний колодязь мiж стiнами. Викладена кольоровими плитками долiвка була
ретельно застелена домотканими хiдниками. Тут умiстився маленький столик,
шафка для книжок i чотири стiльцi.
- Повинен бути з хвилини на хвилину,- сказав Микола.
- Тiсно в тебе. А де друкарня?
- В льоху через дорогу.
- Що за птиця цей лiтератор?
- Закiнчив Кракiвський унiверситет, викладав у гiмназiї в Тернополi,
брався перекладати Жеромського, знайомий з Яворовським, листується з
Стефаником. Передали менi, що можна довiряти.
- В такому разi менi випала велика честь.
- Тiльки не перебiльшуй. Iнодi чоловiк - мов та енциклопедiя, а
придивишся... Iде...
Микола взяв у руки вiдбиток листiвки, я схилився над газетою. Дверi
вiдчинив чорнявий середнього зросту чоловiк рокiв тридцяти п'яти. Про його
обличчя я мiг би сказати, що скальпель сумнiвiв нiколи не торкався до
нього. Низьке чоло, настовбурчена чуприна, довгi, покритi заростом руки.
Микола запропонував йому сiсти i сам сiв поруч.
- Менi дуже приємно,- усмiхаючись почав вiн,- що скрiзь, де не буваю,
чую тверезi голоси на захист збiдованого населення. Особливо радує, що всi
виявляють правильне розумiння нацiональної проблеми.
Колись щире серце - Гiрчак прохопився перед аудиторiєю, що бiльшiсть
галицьких iнтелiгентiв добрi спецiалiсти, але всiм бракує культури. Це
патрiоти мужицтва, найманi плаксiї. Народ мовчить, терпить i ненавидить, а
iнтелiгенти скиглять.
- Рiзке полiвiння у свiдомих українських сферах,- продовжував гiсть,-
вiщує iстотнi змiни. Польща буде змушена поступитись. Бажано ще ширше
популяризувати нацiональнi здобутки.
Вiн розповiдав про страйковий рух у Францiї, заворушення у Варшавi й
час вiд часу робив кислу мiну: "За такої ситуацiї треба показувати...
треба створювати, було б добре, якби...". Потiм торкнувся питання про нашу
селянську лiтературу, знову збився на басовi партiї: "Треба записувати
народнi говiрки... В лiтературi повиннi говорити традицiї..."
— А чи немає можливостi,-запитав я,- видати Франковi записи фольклору?
Гiсть спохмурнiв.
- Якби ж то добивалися. Збiрник, безперечно, мав би успiх.
Я встав нiбито вiдчинити вiкно, та, закуривши, залишився стояти i не
слухав дальшої розмови. "Якби ж то добивалися!" А ти? Серед української
професури в Польщi є люди з свiтовими iменами, одначе нiхто не
добивається, "Бiс iз ним, автохтоном, коли б не взяли на пiдозру..." За
посади бояться.
- Чого ти так очевидячки виказав неповагу? - накинувся на мене Микола,
коли лiтератор пiшов.-Треба бути дипломатом.
"Треба".
- Вiн i мене знудив,- вiв Микола.- Але такi люди потрiбнi.
- Вiн потрiбен тобi, ти - йому. Щоб не почувати самотностi?
- Будь ласка, на мене не поширюй своїх дефiнiцiй. Заглянемо до
друкарнi?
- Ходiмо.
У просторому льоху пiд стiнами стояли шкiльнi лави, на них - каси з
шрифтами. Посерединi - друкарський прес.
- Вiн мене втомив,- признався я Миколi.
- Чого?! - знизав вiн плечима.
- Прогулюєтеся по ранах, граєте поняттями, якi озиваються в душi як
виразки. Я розумiю, ви цим самим пiдноситеся духом, але слухати вас -
каторга. Тебе з твоїм мозком i з серцем кладуть на кувадло, а ти не смiй
виявити неповагу. Це що - метод збудження? I не сприймаю настанови на те,
що лiтература не повинна готувати купелi з медунок. Розвиток мистецтва
вiдбувався навколо осей: людина - природа, людина - людина, а нинi навколо
осi людина - суспiльство. Лопатою сучасної лiтератури треба вивертати
грунт соцiальних умов, а не мiстифiкувати традицiї та медунки, запряженi в
жалях i тузi. Думаю, лиш так можна розвивати почуття людської гiдностi.
Досить пам'ятникiв. Люди з лiнивою душею завжди вигадують собi богiв.
Замiсть того, Щоб показувати людину, пишуть про цвiт папоротi, тонкi
натяки мiж рядками перетворюють у...
- Стiй, гiмназисте! - перебив мене Микола. I засмiявся.-.Але в тобi є
щось генiальне. Воно химерно переплiтається з предковiчно темним.
Я завертiв корбою преса.
- Кампанелла сказав би, що я тримаю в руцi штурвал епохи. Як усе це
опошлили...
- Мрiю, Проколину, про журнал.
- Вiзьми мене коректором.
- Та от своїх не переконаю. А сам не справлюсь.
Iван Деркачук спiвав у всiх європейських столицях, близько десяти рокiв
був окрасою Варшавської опери. До Львова повернувся в похилому вiцi пiд
час вiйни. Свої заощадження вiн потроху витратив, пiдтримуючи обдаровану
молодь, взяту на облiк польською жандармерiєю i загнану в пiдпiлля, i
унiверситетських вчених, якi залишилися без посад.
Це була невимовне чуйна людина з енциклопедичними знаннями. Природа
зрiдка дарує таку пружнострунну душу i такий високий розум. Олекса
пiдiйшов до мене, схлипуючи, не в силi що-небудь вимовити.
- Помирає Деркачук,- сказав вiн, трохи заспокоївшись. Ганиш стояв чорно
замислений бiля одвiрка.
- Пiдемо, Прокопе?
Я заховав у лахмiття на нарах томик Моатеск'є нiмецькою мовою,- його
Грушевич звiдкiлясь принiс, маючи намiр перекласти кiлька витягiв для
Миколи,- i приєднався до хлопцiв.
Бiля кам'яницi, де мешкав Деркачук, ходили полiцаї i переодягненi
агенти. Всередину не пускали. Гуртками по п'ять-шiсть чоловiк стояли, тихо
перемовляючись, Деркачуковi друзi й знайомi. Ми зупинилися бiля одного з
гурткiв.
- Давно вони тут? - запитав Павло, показуючи на полiцаїв.
- З обiдньої пори. Якийсь доброзичливець дав знати.
- Бiля хворого є хто-небудь?
- Усiх попросили вийти. Привезли санiтарку й монаха. Ми вже говоримо:
Деркачук зберiг багато цiкавих документiв, щоденники, листи од вiдомих
людей. Усе пiде з димом.
- А завтра в польських газетах буде написано, що вiдбулися похорони
видатного спiвака, що проводжало його в останню дорогу багато люду, що, на
жаль, Деркачук жив тiльки сценою i не залишив нiяких лiтературних
матерiалiв
- Час i папiр усе витримають,- сказав я.
Я бачив, що всi тут близько знайомi Олексi й Павловi i для чогось менi
треба було з ними заприязнитись. Коло мене стояв юнак з довгобразим
обличчям i витрiшкуватими щирими очима. Ми перекинулись кiлькома фразами,
та продовжити розмову не вдалось, бо до нас наблизилось двоє дiвчат, одною
з них була та, що пiдслухувала нас у Корнятовому льоху.
- Познайомтеся панове товариство,- запропонував юнак, узявши дiвчат пiд
руки.Марiйка Вiстун i Зоряна Мигельська. Марiйка - музикознавець, Зоряна,-
юнак ввiчливо усмiхнувся,- наша поетична надiя.
Я вiдчув, що червонiю, але, на щастя, Марiйка Вiстун мене не впiзнала
або тiльки вдала, що не впiзнала. Вона була одягнена в малинову до стану
сукенку, коси скромно пiдхопила синьою стьожкою. Це було таке прекрасне
створiння, що менi перехопило дух, i я не одразу зважився торкнутися її
простягненої руки.
- Варвари,кинула Мигельська вслiд жандармовi, що минав нас.
Як багато означають слова, коли ненавидиш! Скiльки викликають
асоцiацiй...
- Їх послали,- сказав юнак.
- Варвари! - повторила Мигельська, презирливо надувши губи.
До однiєї з груп приєдналися Микола з кракiвським лiтератором. Там
почалась жвава розмова. Там обурюються, шукають в iсторiї аналогiй. Тим
часом старий спiвак умирає пiд поглядом агента-монаха.
Був теплий вечiр. Неосвiтлена вулиця скидалась на якесь казкове
пiдземелля. Ми стояли на протилежному вiд кам'яницi тротуарi. Тихо
стелилися гомони, сновигали полiцаї, побрязкуючи шаблями. Близько пiвночi
до нас наблизився полiцай i повiдомив, що Деркачук помер. Полiцай ходив з
цiєю звiсткою вiд групи до групи, а через десять хвилин рознiс нове
повiдомлення: можна вiддати покiйному останню шану, тiльки прохання не
товктись.
Монах клячiв над молитовником бiля голови померлого. Деркачук лежав
майже в порожнiй кiмнатi, на низькому дерев'яному лiжку, застеленому
знятим зi стiни килимом. Дверi до сумiжної кiмнати були зачиненi, й до них
нiхто не наважувався пiдступити. Я ще раз глянув на обличчя мерця. Воно
було сумне i ледь-ледь скривлене. Нiби перед смертю старий спробував
повернутися i тут його настиг невгамовний бiль.
Я зловив на собi Марiйчин погляд. У ньому була боязка цiкавiсть: як я
сприймаю цю картину? Я опустив очi, бо не вiдчував нi жалю, нi болю. Мене
переймало тiльки одне: полiцаї навколо будинку, куди завiтала смерть.
Ми поверталися разом. Iшли мовчки. Не доходячи до середмiстя, нас
покинула Зоряна Мигельська, потiм юнак з довгобразим обличчям. Я, Олекса,
Павло i Марiйка Вiстун заглибилися у Валову вулицю, i нам уже треба було
прощатися, щоб не показувати, де наш притулок, але й залишати дiвчину в цю
пiзню годину не годилося.
- На добранiч! - сказав я, звертаючи в провулок.- Менi сюди. Олекса на
мить зупинився у ваганнi, та рушив далi.
- Щасливо вам! - сказала Марiйка.
Мене проводжала музика її слiв.
Ми з Покутським обмiрковано розтягували роботу, але всьому є край. Ось
ми вибрали свої останнi порцiї, одутлуватий полковник заплатив нам грошi,
й ми опинилися на вулицi.
Весь наступний день я пролежав на нарах з томиком Монтеск'є, немало
дивуючись, що деякi мудрi люди, широко i досить часто розшифровуючи його
думки, не посилалися на француза. Колись я прочитав у журналi статтю
чеського лiтератора про сучасну епiку. Вiн стверджував, що описовiсть поза
рацiональною обробкою почуттєвих даних здатна породити лише натуралiстичну
пародiю на дiйснiсть. Цю ж думку, тiльки висловлену нiмецькою мовою, я
знайшов у томику Монтеск'є.
"Не хотiлося б на кожному кроцi посилатися на авторитети..." Отак-то
воно. Та я чогось вiрю, що такi люди, вiддалившись од нас через панування
iдей безпосередньої практики, повернуться знову, коли наступить пора
оцiнювати цю практику i осмислювати новi потреби людства. Дiти часто
прагнуть побути без батькiв, тим паче, коли батьки такi молодi духом.
Повернувся Микола. Зняв сорочку i лiг на нари. Невдовзi Ганиш принiс
яблук. З'ївши одне, замислено почав водити корiнцем по шибцi.
Я з зацiкавленням стежив, що з цього вийде. Олекса склав бiля печi
хрести, витер пiт з чола, взяв двоє яблук з нар, одне поклав до кишенi,
друге надкусив. Прийшов професор з Грушевичем. Професор роздягся, виклав
газети й брошурки i лiг. Грушевич сiв на цеглину, задумався.
Я давно зауважив, що, позбiгавшись, хлопцi починають перестроюватися.
Це триває п'ятнадцять-двадцять хвилин.
Ось Микола потяг якусь брошуру в iсторика, Грушевич зняв з гачка
iнструменти i почав оглядати, чи не поржавiли, Олекса впорався з другим
яблуком, пройшовся уздовж нар i кинувся до картини, Павло вистрелив
корiнцем у бiк дверей, вiдкрив футляр. Провiв пальцем по струнах, вийняв
скрипку i смичок. Сьогоднi менi не хотiлося музики, i я вийшов на вулицю.
_
IV _
"Невiдомий добродiю,- писала Ванда.- Я передчувала, що з Вiктором щось
скоїться. Дiвчинi не годиться так казати, але полетiла б горлицею до того
проклятого Львова, аби турбуватися про свого коханого. Я буду за вас вiчно
молитися - не покиньте його мiж чужими людьми. Окремо переказую, вам
грошi, може, йому треба їсти фрукти, а нинi всюди така дорожнеча...
Скажiть йому,- не знаю, чи то добре,- але я показувала його листи багатьом
у нас в мiстi, один лист навiть надрукували пiд вигаданим прiзвищем у
газетi. Нашi люди не хотять, щоб тамтешнiй народ їх проклинав за вчинки
нерозумних синiв. Але дiти не виннi. Вони мусять... Пишiть, будь ласка,
частiше, як почуває себе Вiктор. Зичу вам щастя!"
Ми третiй день перебивалися на яблуках. Кривов'яза брали корчi.
Грушевич поїв нас якоюсь мiкстурою, але вона мало допомагала. Тiльки
Грушевич i я ще сяк-так трималися. Миколу перед цим поклав грип.
- На поштi є на моє прiзвище Вiкторовi грошi,- сказав я.
Першим озвався Грушевич.
- Одiшлiть назад, пане Повсюдо.
Олекса став навкарачки, застогнав i знову лiг.
- Не годиться брати тi грошi,- сказав Грушевич.
- Пане Грушевич, розкажiть анекдот. Щось з лiкарської практики,-
попросив Олекса.
Грушевич кинув на Олексу швидким поглядом i чогось зблiд. Я боявся, що
вiн зараз дасть Олексi ляпаса, але вiн зблiд ще дужче, схопився за живiт,
зiгнувся в три погибелi i заквапився до виходу.
Не було його з пiвгодини. Коли вiн повернувся, обличчя вже подобрiло i
розм'якло.
- Розповiм одну бувальщину,- несподiвано зголосився вiн.
- Залиште ради бога,- простогнав Кривов'яз.
Грушевич потупився, рушив до Олекси i почав розказувати пошепки.
- Ха-ха-ха-ха! - зареготав Олекса i тут же, скривлений, злiз iз нар i
понiс вражений недугою живiт надвiр.
Хто його знає, як ми виглядали б комусь збоку. Але в хлопцях, якi
вирiшили познущатися над людською недосконалiстю, було бiльше
витривалостi, нiж у Кривов'язовому мовчаннi. В цi хвилини вiн нагадував
здичавiлого трагiка.
На завтра в нас i яблук не лишилось. Завтра буде важкий день.
- Чогось мене хилить на сон,-сказав я.
Хлопцi почали влягатись, нiби чекали команди.
Я здав перепустку, але мене знали всi офiцери в полку, i я вирiшив пiти
до казарми.
На пропускному пунктi чергував Стефан Сiдлецький. Колись вiн простояв
бiля нас кiлька годин, придивляючись, як ми працюємо, бо й сам був
слюсарем. У вiйну Сiдлецького контузило. Вiн гикав. Мабуть, офiцерська
аристократiя кепкувала над ним.
- Пан-новi Повсюдi м-моє в-йiтання,- перестрiв мене в проходi
Сiдлецький.- Як ж-життя? В-ви чогось д-дуже п-подалися.
- Кепсько,покрутив я головою.- Нема роботи.
- М-менi з д-дому те сам-ме пиш-шуть. Йдiть до дi-да,- так усi в полку
називали командира.-М-може, щось знайдеться.
Я по-дружньому потиснув йому руку.
Полковник засiдав з штабiстами. Я опустився на лаву в коридорi. Темнiло
в очах, млоїло. Я мало не падав.
Минуло близько години. В. Кабiнетi почався гомiн, офiцери виходили
курити. Я переступив порiг. Полковник ще розмовляв з начальником штабу,
батькiвським, наставницьким тоном щось розтлумачував. Вiн кiлька разiв
зупиняв на менi погляд, та не бачив. Але ось начальник штабу вiдступив од
столу, я привiтався.
- Що вас знову привело до нас?-запитав полковник, видко, ще не забувши,
як я молив його, щоб, крiм мене, взяв на роботу Покутського.
- Чи не знайдеться яке-небудь дiло?
Полковник звiвся, втомлено випростався.
- Нiчого не можу порадити.
Я не рушав з мiсця. Мнучи шапку, думав: "Тiльки б не впасти". Вiйськовi
витрачають половину життя на умовнi iгри й не люблять комедiантства.
- Водогiн працює добре,- мовив полковник.- Ви квалiфiкованi
спецiалiсти. Та що вдiєш? Не можу вам нiчого запропонувати. Хоч...
Дивiться самi: треба розiбрати старi туалети й позасипати ями.
- Згодний,сказав я.
- Тодi попросiть у чергового iнструменти i приступайте.
- Але якби ваша ласка, то я взяв би продукти наперед. Тiльки тепер
полковник глянув на мене пильнiше.
- Я розпоряджусь,- сказав вiн, опускаючи очi.
...Коли тобi вкрай погано, думай, що комусь ще гiрше. "Вони десь
нанiвець пропали. Бiднi мої хлопцi..." Я пригортав до грудей пакунок з
продуктами. Вишневе пруття за пазухою терпко поколювало шкiру. Я то
пiдбiгав, то йшов повiльнiше, вiддихуючись, то знову пускався пiдтюпцем.
Чому нiхто з психологiв не напише дослiдження "Людина в бiдi"? Це була б
надзвичайно актуальна книжка. Грушевич клявся, що Живецький крутив головою
i силкувався дiстати рукою до очей.
- Це рiдкiсний рiзновид захворювання,- твердив вiн з нар, випнувши
по-старечому гостру, роздiлену надвоє бороду.
Закiнчив вiн тим, що тепер можна смiло йти по Вiкторовi грошi. "Тепер
можна..."
- Вже завтра,- сказав я. Наблизившись до нього, я розгорнув пакунок з
їжею: - Дiлити все? Грушевич здивовано пiдняв брови.
- Дiлiть, пане Повсюдо,- мовив вiн, чогось випнувши груди.- Все...
Покладатися на нього як на лiкаря я все-таки не наважився. Я загрiв
води i половину хлiба роздробив на юшку. Всi повертали голови i дивилися
тужними очима, не розумiючи, що я чарую. Я розлив юшку в горнята, дав
вистигнути, тодi рознiс кожному.
- Даремно ви мене не послухали,- мовив Грушевич з сумом i звiв очi до
стелi.
На прохiднiй мене чекав Сiдлецький.
- П-пане П-повсюдо! Сюди переб-базовують ще два полки. П-поспiша-шайте
на П-пiдзамче. Й-їм треба л-лагодити буд-динки.
Я подякував.
- Постараюся i вам стати в пригодi.
- Вже нi,заперечив Сiдлецький. Я п-подаю рап-порт. Над солдатами
збиткуються, казав вiн не ховаючись. Нищать людей. Командир полку чоловiк
побожний i добрий, але офiцери казяться вiд бездiяльностi, поринають у
звади, знущаються над пiдлеглими. Начальник штабу - картяр i сука.
Полковник його побоюється i дивиться на все крiзь пальцi Начальник штабу
пiд'юджує проти нього офiцерiв.
"Якщо починається гризня мiж посiпаками, мусять бути якiсь змiни".
Я розiбрав один з офiцерських туалетiв i пiшов на Пiдзамче. На будинках
справдi висiли оголошення. Я, очевидно, наймався першим, бо квартирмейстер
вiд нудьги влаштував менi справжнiй допит.
- Поляк? - запитав вiн.
Вiн наскрiзь пронизував мене поглядом. Я подумав, що цим поглядом вiн
мiг примушувати казати те, що йому хотiлося вчути.
- Так, єстем поляк.
Капiтан випитував, чи був я на фронтi, де воював, у якому чинi
демобiлiзований, чи не служив у галицькiй армiї, чи не був на сходi. На
останнi запитання я впевнено вiдповiдав, що нi, i капiтан записав моє
прiзвище.
За Покутським я поїхав каретою. Старий оторопiв, побачивши мене з
їздовим. Я його майже витрутив з хати, на ходу розповiдаючи, як поводитися
з квартирмейстером. Потiм через усе мiсто пiшов до Адама за продуктами.
Хлопцi вже снували по льоху. Я зрадiв, що й Микола пiднявся. Олекса
вуглем компонував нову картину. Грушевич варив чай з вишневих прутикiв i
слухав художника.
- На руїнi, пiд цiєю одинокою колоною, я намалюю грека-жебрака. Уявiть,
як це буде контрастувати. Минуле i сучасне Грецiї.
Iсторик, зiпершись плечима на стiну, розмотував струни для Ганиша -
музикант натягував на скрипку новий комплект.
- Є робота, хлопцi,- гукнув я з дверей.- Треба сказати, що ти поляк i
не був за Збручем.
Усе полишивши, Грушевич, Ганиш i Чорнота пiшли до мiста. А наступного
дня ми сушили сухарi. Почалась iнфляцiя. Колись для мене за цим словом
ховався якийсь потворний рiзновид гадюки. У мiстi зчинилась панiка, грошi
знецiнювалися з катастрофiчною швидкiстю. Пiсля роботи ми ходили по
ярмарку i виторговували хлiб. Напакованi сухарями торбинки пiдвiшували на
стелi, аби не дiстали щури. Ми запасли сушених груш, в'яленої риби.
Грушевич без угаву торохтiв, що знецiнення нiмецької марки, яка досi
перебувала в обiгу, примусить польський уряд вжити спiшних заходiв, що,
можливо, до влади прийде революцiйнiша партiя, яка вiзьметься за економiку
й на окраїнах.
У льоху появилися свiжi газети. В них про iнфляцiю i згадки не було,
але ми це тлумачили по-своєму: властi бояться викликати заворушення.
Мовчання - це ознака страху i безпорадностi.
- Економiка - це такий кiнь, якого не втримаєш нiякою уздою,- заявив
професор.
- Треба чекати змiн,- пiдхопив Грушевич.
Микола, який останнiм часом усе частiше ночував з нами, чогось
усмiхнувся. Ми зустрiлися поглядами. З виразу його обличчя я не мiг
збагнути, що вiн думає, i про всяк випадок сказав: '
- Все-таки я не радив би вiдпускати ремiнцi. Секрет далi ярмарку не
пiде. Якби щось мало перемiнитися, то вже i тут би знали.
- Отож,озвався Микола.
Менi стало приємно, що потрапив, у тон Миколиних думок.
Та взагалi ми ожили. Олекса намалював гiгантську колону на руїнi, Павло
щовечора награвав на скрипцi, Грушевич зворушливо упадав бiля Живецького,
грошi якого ми завбачливо розпустили.
Для мене особисто старалась Вiкторова Ванда. Вона називала мене
батечком, добродiєм i квiтиком. Я написав, що Вiктор починає видужувати,
бо Грушевич таки переконав нас, що органiзм Живецького "витримав кризу".
Кривов'яз пiсля голоду подобрiшав, як улещена теща. Вiн жартував,
смiявся, намагався кожному сказати що-небудь приємне.
- Все минеться,- запевняв вiн, захопленим зором обводячи нари, збираючи
у веселi снопи дрiбнi зморшки навколо очей.
Ми щовечора розкошували над казаном з вишневим варом, ще бiльше почали
дорожити пiдвальними задумливими сутiнками i нашими невибагливими
розмовами. Ми говорили про те, що поляки продовжують у мiстi облави,
очищаючи його вiд бездомних. Цих неборак партiями гнали в концентрацiйнi
табори. Ми потай втiшалися, що тут, у самому серцi Львова, нiхто не
здогадається нас шукати. Ми були вдячнi бруковi старовинної площi, на
якому день при днi гомонiли ярмарки, i ми могли виринати з пiдземелля
непомiченими, i так само пiрнати назад.
Нам щастило. Грушевич знайшов клiєнтуру, Олекса успiшно торгував
хрестами, а якось, узявши з собою "Вербницю", вже не принiс назад. Картину
купив якийсь можновладець, варшав'янин. Ми справили по нiй поминки. В долю
з Чорнотою увiйшов Ганиш, який влаштувався репетитором у польського
офiцера. У мене вiдкрилась перспектива постiйної роботи в казармах. Я
колов на зиму дрова, їздив на товарну станцiю за продуктами. Але потерпав,
що все це може одного дня закiнчитися. Для бiди, як кажуть, багато не
треба. А вона ходила в мiстi пiшки.
Справжнiй страх охопив мене трохи пiзнiше. Я встав уранцi з вiдчуттям
якоїсь небезпеки i почав собi втокмачувати, що на свiтi нема такого, що
могло б мене здивувати. На площi вже ярмаркували. Ця площа була нiби
гамiвкою, де накопичувалися сили життя. Я йшов мiж рядами перекупок i
раптом побачив Марiйку Вiстун. Вона продавала книжки i скрипку. Я нагнувся
до книжок. Це були збiрники народних пiсень, музичнi хори Лисенка, твори
Шопена, Баха, Бетховена. I в цю мить вiдчув бiду. Зневiрившись у тому, що
це добро куплять, Марiйка навiть не глянула на мене. По дорозi до казарми,
пiд час роботи i потiм, коли повертався, мене не покидало вiдчуття якоїсь
загрози. Воно осiдало в душi, як цемент.
Ярмарок потроху розповзався, та Марiйка все ще стояла на тому самому
мiсцi, де я її побачив уранцi. Вона так слабо трималася, нiби звелась
пiсля довгої недуги.
- Що чувати. Прокопе?- спитала вона першою.
- Та нема чогось добрих новин,- вiдказав я.
- Ви працюєте?
- Комфорт воякам створюю. То водогiн монтував, а тепер дрiбноту рiзну
лагоджу. Будучи вами, я не пускав би з рук цi збiрники. Коли хочете,
знайду покупця.
- Так? Нi, не треба. Якщо досi не трапився, то тепер не продам.- Вона
потупила очi, нервово смикнулись брови i куточки рота. Я повiрив, що вона
помре з голоду, а бiльше не покажеться тут. Ми стояли мовчки. Потiм вона
присiла зв'язувати книжки.
- Треба йти.
- Допомогти вам?
- Дякую, не треба.
Вона знизу вверх глипнула на мене затуманеним зором, зiбрала
позв'язуванi книги й попрощалась. Я обiйшов ратушу, як слiпий кiт мишачу
нору, i побачив Марiйку вже на розi Чорної кам'яницi. Постояв, вагаючись,
поплiвся вслiд, потiм наздогнав Марiйку, взяв з її рук один пакунок.
- Ви ж порiжете собi долонi мотузками.
Вона йшла поруч, не озиваючись. Мовчки добралися до її будинку. Я на
крок вiдстав, вона озирнулась i звернула в пiдворiття, поволi стала
пiднiматися на другий поверх. У вузенькому напiвтемному коридорчику
поклала на долiвку свiй пакунок, дiстала ключ.
- Не несiть книжок до кiмнати. Залиште в передпокої. Крiзь вiдчиненi до
кiмнати дверi я побачив низенький столик, а на ньому - порожню вазу i
зчервонiле недоїдене яблуко. Марiйка сховала яблуко за фiранку на
пiдвiконної й запросила до кiмнати.
- Вибачте, в мене трохи неприбране. Я сiв на єдиний стiлець. Марiйка
опустилась на канапу, Ця квартира - теж свого роду льох. Життя тут так
само в запертi, а це означає, що нi думка, нi мрiя не вириваються на волю.
Зрештою, для чого їх туди треба перти локомотивом, та й то чи вийде з
цього що-небудь.
- Ви зустрiчаєтеся з тими хлопцями, з котрими познайомилися в
Деркачука? - запитала Марiйка.
- Нi. Голод ходить по п'ятах, немає часу.
- Знаєте, вони менi не подобаються. Я з ними знайома давнiше. Це тi
хлопцi, що переказують, хто де виступав, хто що робив, яка вiдозва вийшла.
Смакують, а самi анiчогiсiнько не роблять.
- Балачками нiчого не змiниш.
- Авжеж. Я наслухалась i вирiшила сидiти дома. Менi було цiкаво зiйтися
з людьми, що займаються дiлом. Вони пообiцяли, що при нагодi зведуть мене
з ними, але бачу, не нагоди бракує, вони самi не мають до тих людей
доступу. А вiдводити душу в теревенях не люблю.
- Я теж минаю,- сказав я.
Невже є такi, що займаються дiлом? Хто вони? Микола видав кiлька серiй
вiдозв, але чи можна на це дивитися серйозно? Очевидно, це тiльки слова.
Базiки зчиняють галас навколо вигадок.
Промовами не створиш iлюзiї опору,- додав я.
- Я вам скажу iнше,- почала Марiйка.- Народ таки протестує. То тут, то
там. А цi диваки милуються собою. Якби справдi навколо стояла глухомань
покори, то й зiбрання, i чутки всякi мали б сенс. А коли навколо неспокiй,
то навiщо тiшитися цим?
- Хотять, аби й про них знала iсторiя.
- Так воно виглядає.
- Це спосiб триматися в кандидатах на провiдникiв. Адже те саме дiялось
до створення республiки, яку згодом самi ж довели до занепаду.
- Ви тiєї думки, що мiцну владу можна здобути силами однiєї добре
збудованої партiї?
- Я поки що не перестаю носити в уявi iдеал демократiї. Тому засуджую
полiтичний стрiй диктату. Може, я помиляюсь, та що зробиш, коли несила в
однiй принуцi чекати iншої.
- Так, так. Ми, мабуть, завсiди будемо жадати особливого погляду на
себе. Хiба ми не через це iнодi кажемо, що ми нацiональне монолiтнi, що
соцiальне вивiнування у нас не грає ролi. Нас привчили до цього чужинцi.
- Перед загрозою фiзичного винищення, у який бiк не пускаєшся...
- Боже, як перед нами темно,- зiтхнула вона.
- То Грушевський має рацiю?запитав я.
- Якщо нас будуть i далi тримати в резерватi, який називають
автономiєю, то має.
Вона сперлась лiктем на бильце, звiсивши на плече голову. Знову
зiтхнувши, сказала:
- Над усiма примара смертi.
- Щось схоже було, мабуть, тодi, коли Мойсей виводив свiй рiд на
офiровану землю.
- Ой, давайте балакати про щось iнше,- попросила вона.
- Та менi пора,- звiвся я.- Дозвольте колись принести кращi слова.
- Спецiально пiдготуєтеся?
- Спокiйної ночi!
- Добранiч.
Марiйка провела мене до дверей i повернула ключ у замку. Пiсля цього
вона доїсть своє яблуко i ляже спати.
Може, принести їй сухарiв? Менi щастить приходити туди, де наступає
край. Це не випадковий збiг обставин.
Яка навколо темрява. Ми поздихаємо, як рудi мишi. Однi в Корняктовому
льоху, iншi в концентрацiйних таборах, ще iншi у спалених селах. Народ, як
отемнена секта, чекає свого кiнця.
Я затримався в казармi до вечерi. Допомагав Адамовi рiзати хлiб,
розливати в казани суп i настiльки пiддобрився, що наладував собi
повнiсiньку торбу. До Марiйки Вiстун я прийшов пiзнiм вечором.
Вона нiтрохи не здивувалася, побачивши мене. Я спитав, чи немає чим
посвiтити. Вона принесла з передпокою замусолену лампаду. Я виклав на стiл
продукти. Але й вони її спершу не цiкавили. Лише згодом вона сумовито
глипнула ла нарiзаний хлiб i вiдвернула задуманi очi. Я заховав до кишенi
торбину, рушив до дверей.
- Я вчора купила сахарину,- сказала Марiйка.
- Зi мною розплачуються продуктами.- Я переступив з ноги на ногу.-
Ситуацiя звiсно яка, а в мене запас. Думаю, подiлюсь, адже на ярмарку нинi
не багато накупиш.
- Вчора хлiба й не було,- нiби лиш заради ввiчливостi пiдтримала вона
бесiду.- Селянки винесли коржики, та вмить розхапали.
Вона була якась в'яла, байдужа, потойбiчна. Нiби розуму торкнулось
безумство.
- Вдень я нагрiла чаю, але чогось не могла пити. Ми, голодуючи,
пробували грати, а вона до краю занепала.
- Я стала в чергу, цiлком забувши про книжки, та на них нiхто не
поласився. А коржикiв для мене не вистачило.
"Мабуть, i вчора не мала крихти в ротi".
- Навiщо так багато. Прокопе? - мовила, розтягуючи слова.- У вас
турботи й без мене.
Вона взяла зi столу грiнку й почала поволi їсти.
- Як я вiддячу?
- Аби ми жили, Марiйко,- вiдказав я так, як на таких випадках
вiдповiдають у Колобродах.
У її очах застиг бiль. Я натиснув на клямку, але не йшов. Менi
здавалося, що я повинен якось втiшити її. Та що говорити? Хiба я знаю, де
кiнець недолi?
- А чого ви йшли тодi за мною?
- Коли?
- Тодi... першого разу. Невже ви забули?
- Не знаю,почав я збентежено.- Просто блукав вулицями. Ну, до
побачення, Марiйко. Бiжу, бо поцуплять патрулi.
Вона встала зачинити дверi.
Наступного вечора я прийшов знову. Дверi були залишенi наотвiр. Я тихо
ступив до передпокою i побачив Марiйку в кiмнатi на канапi. Вона читала
книжку. Димiла лойовим чадом лампада. Цього разу я тут почував себе
вiльнiше.
- Ти хвора?запитав я.
- Голова болiла. Думала, що засну, а ви не достукаєтесь, тому залишила
дверi вiдчиненi. Сiдайте, будь ласка,- запросила Марiйка, та тут же
спохватилась: - Ой, я пролила на стiлець жир. Моя сусiдка хотiла забрати
лампаду, але я попросила залишити i позичити оливи. Голова так болiла, що
тремтiли руки. Витрiть ось газетою
Я вiдчував незрозумiлу вiдраду, слухаючи її мову. Про неї не можна було
подумати погане. Принаймнi менi так здавалося.
- Голова болить, а ти взялась читати,- сказав я з легким докором.
- Це я переглядаю татусевi промови. Я їх знаю майже напам'ять, та
просто дивлюся. Татусь мiй був депутатом за Австрiї. Сiльський учитель
вирiшив переконати сейм. Не встиг виголосити одну самостiйну промову, як
навчив тих, хто його ощасливив депутатством. Пiсля цього йому вручали
заздалегiдь кимсь складенi промови, i залишалось тiльки виголошувати. Коли
татусь помер, дуже шукали тексти - я їх закинула i не змогла знайти. Один
професор питав. Хотiв видати, мовляв, мають наукове значення.
- Пошесть,сказав я.-За приписами скоро будуть глину мiсити. Коли звичку
перетворюють у науку, тодi розум спить. Це декому на руку. Якби кошеня
вчили бiгати за мишею, воно згодом здохло б з голоду. А люди, привченi до
сплячки, потрiбнi. Це раби.
- Вас приємно слухати, коли ви в такому гуморi.
- Наполеон казав: хто може все сказати, той може все зробити.
- Хотiлося б побачити. Ви якась неподатлива людина. Ви вмiєте знайти
винного, i вам легше переносити тяготи. Я про це вчора думала, коли ви
пiшли.
- Не хвали, Марiйко, бо зiпсуєш. Похвали з уст такої дiвчини...
- Якої?
- Небезпечної.
- Чим?
- Гм... Вродою. Але ще краще, що ти вмiєш думати.
- Я переважно безтурботна.
- Неправда.
- Легковажна... Ви ж знаєте, що являють собою гiмназистки. Я була
справжньою гiмназисткою. Сьогоднi що-небудь допускала до голови, а
завтра...
- Перепрошую, Марiйко,- перебив я.- Помовч,- додав я, засмiявшись.
Вона опустила очi. Зi стуленими вiями, ледь пiднятими, тоненькими, мов
з пляшкового денця вирiзаними горбками брiв, з падаючою на щоку косою вона
була така по-жiночому мила, що я здивувався, що все це бачу.
- Замолоду багато помиляються,- сказав я.
- Не вiриться, що й ви помилялися.
- Я жив пiд бичем, тому не нарiкаю. Але через нерозумнiсть робив
дурницi.
- Що, наприклад?
- Я не любив злих людей.
- Вони лiпшого не заслуговують.
- Е нi, їх треба ненавидiти. Одного разу я сiв на товарний поїзд,
добираючись додому. Мене в степу скинули, зупинивши поїзд. Я пiшов уздорж
колiї, мене захопила нiч, я шкутильгав шпалами до свiтанку. Я сердився на
залiзничника, а це був негiдник, якого мало задушити, як гниду. Адже вiн
бачив, що я гiмназист, що торбина моя порожня, а очi свiтяться вiд голоду.
Я на нього сердився i оплакував його, бо це був галичанин. Я справдi
плакав, iдучи по шпалах. А тепер, згадуючи цей випадок, я шкодую, що не
поволiк залiзничника пiд колеса. Це легко було, бо поїзд лишень притишив
хiд. Зрештою, я мiг зiштовхнути його з тамбура i сплигнути з iншого боку.
Мене б не спiймали.
- Чи менi причулося, чи хтось стукає? - пiдвелась з канапи Марiйка.
- Гримають.
- Якщо це полiцiя з перевiркою квартири - менi кiнець.
- Вiдчинiть, Прокопе. Це або моя сусiдка, або Зорянка. До мене бiльше
нiхто не приходить.
Я, мов зненацька застуканий звiр, переминався бiля дверей, не знаходячи
ключа.
- Що там з тобою? - почувся жiночий голос. Я зiтхнув i вiдiмкнув дверi.
- А! - сказала Мигельська, минаючи мене i прямуючи до кiмнати.
- Ага,вiдповiв я, невдоволений її вторгненням. она озирнулась i криво
посмiхнулась. Я вiдповiв тим самим, i юна поетеса, вiйнувши спiдницею,
лягла поперек канапи.
- Ти не сама,- звернулась вона до Марiйки, нахиливши, як гуска, голову.
Волосся Мигельська стригла пiд хлопчика, щось хлопчаче було в усiй
будовi її тiла.
- Це Прокiп,- сказала Марiйка.- Та ви ж знайомi...
- Тебе давно не видно мiж людьми,- не звернувши уваги на Марiйчинi
слова, сказала Мигельська.- Я написала нового вiрша, прийшла похвалитись.
- Читай. Прокопе, ви любите вiршi? Я вiдповiв, що люблю, i згадав, що
так само мене колись питала Грушевичева Христина. Що за дурне запитання?
Хiба поезiю можна любити чи не любити, якщо вона поезiя? Побачимо, якою
сприйнятливiстю надiлила природа цю кiстляву дiвицю.
- Слухай:
На могилу серед степу
Впав серпанок,
В шовк трави неворушкої
Вповз душею...
"Розiйшлися круторогi по долинi..." Якби ж то вона писала про нещасних
чумацьких воликiв, але вона претендує на тон святих кобзарiв-заступникiв i
плете нiкчемний плiт з вiчних тiней. Вони шукають на Шевченкових стежках
холоднi яри i зарослi травою могили з єдиною метою - звернути на себе
увагу.
...Боже, боже, Україно,
Спiв кайданiв...
- Не з тої ноти заспiвала твоя муза, дiвчино. Тобi б писати про зимовi
вечори i схилену тiнь старої вiдданицi над рукодiллям. Та Марiйка слухала
уважно. Iнодi, коли серце стужиться, досить сказати, що це вiрш, а у вiршi
- згадати про смуток чи надiю, i людина повертає на свою протоптану
дорiжку.
- Подобається?
- Гарно, Зорянко.
- А вам?Мигельська явно минала моє iм'я.
- Я не все зрозумiв,- сказав я.
Мигельська журно опустила очi: "Народе мiй, для кого я стараюсь?!" Вона
кiлька хвилин мовчки виконувала цю коронну арiю усiх двадцятилiтнiх
генiїв, потiм обмiнялась з Марiйкою усмiшкою i стала розповiдати мiськi
новини.
- З Кракова приїхав Повсюда-Завадович. Читав нам спогади. Що це за
чарiвна людина, якби ти бачила!
- "Ще один месiя,- подумав я.- Що в Йосипа можуть бути за спогади?"
- Привiз нам Ролланову "Декларацiю незалежностi духу" Я з такою
насолодою читала цю рiч, що описати той не можу. Як вiн страшно змальовує
плутократiю! Повсюда-Завадович розказує, що декларацiя покорила серця, на
неї вiдгукнулися найвидатнiшi люди Європи. Iншим разом я тобi принесу
копiю. Це, якщо ти читала "Клерамбо", Аженорiв гiмн, гiмн вiльного
сумлiння. Я не сумнiваюсь, що декларацiя полонить галицьку iнтелiгенцiю.
- Ви, Прокопе, читали "Клерамбо"? - запитала Марiйка.- Я маю цю книжку.
- Я її в окопах читав,- вiдповiв я.- 3 того часу я вирiшив нiкому не
говорити, що вчився в гiмназiї.
Широкий рот поетеси розтягнула посмiшка. Вона дивилася менi в вiчi, i
погляд її казав: "Як ти смiєш тут сидiти?"
- Ви оце вели мову про Йосипа Повсюду?- запитав я Мигельську.
- Так,сказала вона недбало.- Ви щось чули про нього? Вони не знали мого
прiзвища, i я вiдповiв:
- Я його дуже добре знаю.
Мигельська зиркнула на мене з недовiр'ям. Я вирiшив помститись Вийнявши
свої австрiйськi документи, подав їй в руки. Вона замислено потримала й
передала Марiйцi. - Кого ж вiн згадує у своїх мемуарах? - запитав я.
- До речi, один його спогад - про вашi Колоброди.
- Йосип ще у Львовi?
- Цього не знаю. Його збиралися повезти в повiти.- Тепер поетеса не
минала мене очима.- А ви скритний, Прокопе.
- Змушений, я шпигую.
- За ким? - усмiхнулась вона, готова повiрити.
- За долею.
- О, за своєю, мабуть, нецiкаво.- Вона поправила спiдничку на колiнах
i, зустрiвшись зi мною поглядом, опустила очi.
- Помиляєтесь. Оце мушу наймати спiльникiв, бо самому не встежити за
нею. Вона метушлива, як повiя.
- Ти маєш веселого гостя,- звернулась Мигельська до Марiйки,-
вiдпустила б трохи до мене.
"Тобi поголодувати не завадило б",- подумав я.
- Я вашої дружби не порушу,- додала поетеса.- Я тiльки хотiла б навчити
Прокопа розумiти поезiю.
- Це ти його розвеселила,- вiдповiла Марiйка.- Досi вiн сидiв
задуманий, важкий. Таким я його сама вперше бачу. I вже його нiкому не
вiддам.
Вони таємниче перезирнулися.
- Не вiддавати, Прокопе? - запитала Марiйка.
- Я можу швидко зiпсуватися.
- Не допущу. Тодi я собi перестала б вiрити. А чого ви, Прокопе,
сказали, що пiсля Ролланового роману вирiшили не признаватися, що вчилися
в гiмназiї?
- Щоб усi знали, що я слюсар. Менi не подобалося бути без голови i без
нiг.
- Пояснiть точнiше, ми не зрозумiли.
- Це ж передбачала альтернатива "незалежностi духу".
Мигельська збагнула, що камiнцi падають все ближче до її городця, i
встала.
- То не погоджуєшся вiддати Прокопа? - звернулась вона до Марiйки, але
вже безбарвним тоном.- Тодi менi треба бiгти. Завтра я напишу про вашу
iдилiю баладу. Проведи мене, Марiйко.
Вони ще трохи перемовлялися в коридорi, вибухаючiї смiхом, а я ходив по
кiмнатi й кривився, нiби проковтнув недокурок. Цi репетицiї, цi дiвицi...
Дивна людська природа. I кортить побалансувати над прiрвою, i не
подобається, коли на цю прiрву показують. Повернувшись, Марiйка стала бiля
вiкна у своїй звичнiй, дбайливо вишуканiй позi з похиленою головою, iз
звисаючими косами, з чеканням i наслухуванням в усьому тiлi.
- Не подобається менi твоя Зоряна,- сказав я.
- Вона i мене бентежить,- вiдповiла тихо Марiйка.- Щось є в нiй...
Якась грубiсть, змiшана з кокетуванням. Вона талановита, правда?
- Не сказав би. Талановитi вiдкривають, а вона повторює те, що люди
бачили i знають, але в силу обставин позбавленi його.
- Коли Зоряна пiшла, менi хотiлося заспiвати для вас. Тепер, я боюся. Я
буду повторювати те, що ви чули i знаєте. Пiснi, мабуть, викликають
найсталiшi почуття.
- Це зовсiм iнше. Ця сталiсть, як казав мудрець, основа доброчестя.
- Однаково тепер я не можу спiвати.
- Втекла нiжна пташечка?
- Навiщо ви її прогнали? Хiба це лiпше? Я думаю, що треба щадити божi
iскорки, а не гасити їх. Нехай собi горять. Не обов'язково створювати
генiальнi речi. Досить створити приємнiсть, як стара мила комедiя. Тисячi
спiвають, не маючи нi виробленого голосу, нi музичного слуху. Але в цьому
мелодiйному повiтрi народжуються i генiальнi речi.
- Так, але ми повиннi бути вимогливими до себе.
- Ви жартуєте? - Вона ступила крок до мене.- Нi? Я цього вiд вас не
сподiвалась. Вчора думала про смерть, а нинi менi захотiлося щось собi i
вам нагадати таке, вiд чого нам стало б приємно. А ви не дали менi досягти
тiєї пiсеньки з отого,ось гляньте,- з отого лiхтарика над церковними
дверима. Вона зiрвалась у темряву од вашого суворого голосу, на бруднi
холоднi сходи, пiд ноги слiпого жебрака. Ось жебрак вклякнув на те мiсце,
де вона впала росинкою, висушить її своїм потовченим колiном, i йому це не
принесе полегкостi. Адже не принесе?
- Нi, Марiйко.- Мене почала гнiтити її меланхолiя.- I не скаржся на
мене.
- Бо що?
- Я не можу цього слухати. Я пiду.
- Iдiть.
- До побачення.
- До побачення...
_
V_
Недоля заслiплює.
Тодi обрiї розпливаються, далина тускнiє, небо навалюється на землю
брезклою масою, пригнiчуючи свiдомiсть, дороги западаються i натомiсть
випинаються ворожi скелi. Все пiдстерiгає i жбурляє каменюки зневаги й
образ.
Навколо мерехтить тьмяна мла, видно лише найближчi предмети. На них
налiтає з кулаками охоплена вiдчаєм людина. Погано в цьому колi, де все
скрипить люттю, пашить ненавистю i дихає отрутою. Тодi нема винних. Тодi
причини злими духами гогочуть над головами, але їх нiхто не помiчає.
Марiйка наспiвувала про бiдолашну чайку i нещасливих чаєнят. А я тим
часом думав про Миколу Павлюка. Я знову застав його над аркушем паперу.
Вiн писав черговий звiт iсторiї. Попросив, щоб навiв мене на слiд
Повстоди-Завадовича. Вiн пообiцяв. Був веселий. Червонi побили полякiв пiд
Житомиром i тiснили їх далi. Микола затримувався в мiстi, його схоже на
диню обличчя свiтилося втiхою. Я радий за нього, радий, що б'ють полякiв,
тiльки не радий, що Марiйка почала пiсню, яку любив мiй батько.
Вона кривилась спiваючи й ставала негарною. Очi бiлiли, як половiюче
жито, морщився нiс. Але я боявся її зупинити, бо був з нею у прiрвi.
Соромливi, нерiшучi й несмiливi люди бунтують у присутностi близьких. Мiж
чужими це ангеля, а для своїх - напасники. Тим паче в прiрвi.
Вона чудово спiвала, але пiсня не викликала в мене споминiв. Проте,
скiнчивши, Марiйка запитала:
- Ви знаєте кращу пiсню?
- Так,сказав я.
- Яку?
- Ось послухай:
Гомiн, гомiн, гомiн,
Гомiн по дiбровi,
Туман поле покриває;
Мати сина виганяє:
"Iди, сину, iди, сину,
Прiч од мене-
Нехай тебе орда вiзьме,
Нехай тебе орда вiзьме!"
- Ви можете зробити честь будь-якiй нiсенiтницi,- захоплено сказала
Марiйка.
- Запам'ятаймо, Марiйко, цей день.
- Чим вiн визначний?
- Колись про це. подумаєш,...
