Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт
страница №2
..., пiч. Щось не нагрiюсь нiяк. I вижени отих-от,як їх, коней, чи що... Хай не гудуть менi... Бачиш, знов повна хата...
- Добре, вижену. Киш!.. - сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище.
- Вже нема. I вже тобi тепло,правда ж?
- А вiрно, що правда. Ой...
Демид стишився, i на його змученому обличчi промайнула ледве помiтна
усмiшка. Вiн посмiхавсь увесь свiй вiк - у радощах i в горi, в веселощах i
в працi, i в незлобивому глузуваннi з людей i з самого себе.
- Вже ми нiмцi тепер, Тетяно, он що. I дiти нашi теж пропали.
Блукатимуть по чужих державах.
- Та що ти, Демиде. Всi будуть удома, й нiякої Нiмеччини не буде.
- Справдi? Ну, спасибi...
- Все минеться. Вiдшумить, як хуртовина, - сказала Тетяна.
Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламутi хмар
потонули зiрки, снiгом замело по руїнах.
- Рятуйтеї.. - долинало крiзь заметiль.
- Це ти, Тетяно? - сказав Демид, нiби прокидаючись зi сну або щойно
повернувши з далекої дороги.
- Я, Демиде, Тетяна. Тобi погано?
- Заспiвай менi, Тетяно, колядки.
- Колядки.
- Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi
поприходять. Iван з дiвчатами. Га? Iван!.. Заспiвай про нашого Йвана.
- Про Йвана? Ну, добре...
I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матерi:
Молодець Iваночко та вибив ворота, -
Святий вечiр!
Пу-гу-у! - вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снiгами,
замiтала бездомних, розорених по лiсах та болотах.
Ой вибив ворота у чужi городi, -
Святий вечiр !
Та назбирав вiйська аж землi важко, -
Святий вечiр!
А молодця Iваночка цього вечора викликали до штабу дивiзiї, куди
приїхав командуючий армiєю Глазунов.
- Орлюка!..
- Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням!
Сержант Орлюк стояв у землянцi перед генералом Глазуновим у повнiй
готовностi. Це було вночi в донецьких степах.
- Завдання одержали?
- Так точно, товаришу генерал армiї!
- Це завдання, Орлюк, виняткової ваги. Його успiх - не тiльки наша
перемога, це збереження тисячi людей. Завтра ми втратимо приблизно... ну,
не буду передрiкати. Багато залежатиме вiд успiху вашої розвiдки.
Зрозумiло? Отже, на вашiй розвiдцi доля приблизно п'яти тисяч ваших
товаришiв. Я нiколи не перебiльшую. Зрозумiли?
- Так точно, товаришу генерал армiї!
- Я її доручив вам.
- Єсть...
- Пiдождiть. Перша умова - ви це зробите з своїм вiддiленням зараз же.
Орудуйте ножем, багнетом, чим хочете. Але жодного пострiлу, жодного
вигуку. Цiлковита, так би мовити, хiмiчна тиша. Зрозумiло? Язика
приведiть.
- Єсть!
- I ще. Наказую персонально повернутись живим.
- Єсть, виконати тихо й привести язика.
- Все.
- Дозвольте виконувати завдання?
- Iдiть...
Орлюк вiддав честь i, круто повернувшись, вийшов.
- Сержант Орлюк! - почув вiн генералiв оклик, коли вже причинив дверi.
- Сержант Орлюк!
- Орлюк!
- Єсть, сержант Орлюк!
Генерал Глазунов пiдiйшов до сержанта.
- Ви мене пам'ятаєте? - запитав вiн зовсiм iншим, тихим голосом.
- Так точно.
- I вiдразу впiзнали?
- Так точно.
- Чом же ви не сказали?
- Винуватий, товаришу генерал.
- Не гаразд. А все-таки?
- Я тодi дуже вас лаяв.
- Материв?
- Було всяке, - признався Орлюк i почервонiв.
- Гарний. - Генерал Глазунов звернувся до присутнiх офiцерiв штабу. -
Несе пораненого командира дивiзiї i лає його матiрно п'ять кiлометрiв.
- Винуватий, товаришу генерал армiї, - я не знав тодi, хто ви. Бачу -
кадр.
- Ну от. Добре, що я тодi був непритомний мало не весь час i нiчого
того не чув.
- А зовнiшнiсть у вас, товаришу генерал, чимала,
пудiв на шiсть, а кругом всi пораненi, ну, хоч плач, а тут противник
насiдає, а тут ще й рiчка. Переправа розбита...
- Так ти лаяти?
- Нi. Ви самi почали кричати й лаятись. То я тодi бачу, що ви мене
втопите в нервовому станi.
- Ну?
- Вдарив... по головi, щоб заснули.
- Чим_ _вдарив?
- Кулаком... Чим же?..
- I я заснув?
- Так точно.
- Гарний. Уплав тягнув?
- Точно. Потiм на собi. За рiчкою вдвох тягли. Той поранений хлопчина,
що допомагав менi потiм, лейтенант, казав, що вiн ваш син.
- Вiталiй?
- Точно.
- Нема вже Вiталiя, Орлюк... Ну добре. Спасибi тобi, брате. Як то
кажуть - гора з горою не сходиться...
- А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армiї! - сказав Орлюк.
- Дозвольте виконувати завдання!
Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Вiн дивився на сержанта
батькiвським поглядом. Був засмучений i тривожний. - Iди, солдате. Виконуй
свiй обов'язок, - сказав вiн тихо, як рiдному сину.
Не наша справа описувати в подробицях, де саме це вiдбувалось i перед
яким наступом. Таке й подiбне до цього дiялось скрiзь, де захищали життя й
честь Батькiвщини великi радянськi люди, вихованi для мирної працi.
Сержант Орлюк повз у снiгу в бiлому халатi, а за ним бiлими грудками
поволi просувались його гвардiйцi. Буря йшла зi сходу.
Перший гвардiєць:
- Кришка менi зараз чи нi? Кришка менi зараз чи нi? Нi! Я дуже молодий,
i менi властиво бiльш думати про смерть ворога. Взагалi, я можу думати
тiльки про гарне щось, i сон менi гарний приснився... Ага, правiше. Єсть,
правiше, так... Тiльки про гарне... Я вби ваю їх, це так. Це я уявляю собi
точно... Дивлюсь на годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком,
громадяни всього свiту! З новим щастям!
(Це думки гвардiйцiв. Слова промовлятимуть диктори. Самi ж гвардiйцi
мовчки повзтимуть до своєї мети. -_Прим. автора_)
Другий гвардiєць:
- Я не доповзу, звичайно, до Берлiна, брати й сестри. Це дуже далеко.
Де я, де Берлiн. Подивiться на глобус. Ну, та чорт з ним. Я не про це
думаю, не про смерть мiльйонiв моїх братiв i ворогiв. Берлiна нема для
мене. Є оцей от населений пункт... Ось вiн зараз...
Буря йшла зi сходу. Снiжна хуртовина розгулялася по всьому, здавалось,
свiту. Все живе залягло, заховалося в землю, в лiгва, в житла.
Третiй гвардiєць:
- Страшно менi. В головi нi думок, нi почуттiв. Я нiби розтанув, i
холод розповзається в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо я хоробра
людина. I сержант в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його
забрала. Нi, я подолаю все на свiтi присягою своєю. Все одно. Прощайте,
брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелi сержанта приймаю
командування.
Четвертий гвардiєць:
- Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не треба
менi такого щастя! Ти менi махорки дай, скiльки душа моя потребує. Без
махорки я не воїн, розтуди твою Гiтлера, Герiнга, Геббельса, Рiббентропа i
весь свiтовий фашизм... Або горiлки дають - сто грамiв! Хiба це дiло! Ти
менi дай її раз на три днi, але щоб я почував. А тут мете, прости господи.
Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти тут, фашистська
наволоч, де?
Орлюк:
- Вiтре, вiтре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметiллю
своєю! Трудний i страшний повзу я до ненависної мети, так чи нi, так чи
нi? Так! Посуваюсь точно. I взагалi - так, нi пера нi пуху... Приготуйсь!
_(Пошепки)._ За Батькiвщину! Благословiть, мамо... Тихо...
Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно
всадив ножа йому мiж лопатки. Метнулись гвардiйцi в Iмлi й зникли в
ворожих землянках. Завила хуга.
А його матiнка випроводжала, Випроводжала,научала;
Ой ти мiй синку, мiй Iваночку, Поперед вiйська не вихвачуйся, Позаду
вiйська не зоставайся. Держися вiйська та все середнього, Та за товариша
за сердешного, А Iван матiнки не послухався, -
плакала в хуртовину Тетяна.
- I добре зробив, - посмiхнувся в думцi сам до себе Демид. - Воювати -
кров проливати.
Поперед вiйська мечем махає, Мечем махав, сiче, рубав!..
- Отож. "А позад вiйська п'є та гуляє!" - прошепотiв Демид, побачивши в
снiжнiй вiхолi всю проспiвану картину.
- Дозвольте доповiсти, товаришу генерал армiї!сказав Орлюк, виринувши з
темряви перед генералом Глазуновим. - Наказ виконано!
- Добро. Ага, добро... А де Орлюк? - запитав генерал Глазунов, не
вiдразу впiзнавши Орлюка. - Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому
вина!
Орлюка, справдi, важко було пiзнати. Обличчя його було блiде, все в
липкому зеленкуватому потi й у кровi, пошматоване нiби пазурами хижих
птахiв чи звiра. Темно-лiлова подряпина над запухлим червоним оком в
кровi, пошматований мокрий халат у кровi. Вiд нього йшла пара. Вiн
хитався.
- Тиша цiлковита, товаришу генерал, - сказав вiн пошепки i раптом
затремтiв - його морозило.
Генерал швидко пiдiйшов до нього й по-батькiвському обняв за плечi.
- Ух, ти боже мiй. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?
- Нi. Гидко, - махнув рукою Орлюк i, гiрко посмiхнувшись, глянув на
генерала.
Випивши вина, вiн не захотiв закушувати i, щоб нiхто не помiтив, нишком
засумував у пiтьмi, посилаючи всьому проклятому свiту гiркi свої докори й
погрози, поки не здолав його сон.
А король не знає, вiйська питає, -
Ой коли б же я знав, чий то син воював,
Я ж би за нього свою дочку дав, - Святий вечiр, -
спiвала Тетяна.
Демид посмiхнувся й подивився на Тетяну останнiм поглядом. Снiжна
бiлизна вкрила його обличчя. Iнiй, що припорошив бороду, вуса й грубi
пухнастi брови, забiлiв на повiках.
- Гукай, Тетяно, мороза та давай вечеряти. Сiдай, Iване. Сiдайте,
дочки, - ледве шелестiли старi Демидовi вуста. - Морозе, морозе, а йди
кутi їсти! Морозе, морозе, йди...
I мороз прийшов їсти кутю. Демидовi стало тепло. I мороз, виявилось,
нiякий не мороз, а його небiжчик дiд Самiйло, а сам Демид зробився малим
хлопчиною i якось так легко й вiльно нiби знявся й полинув у свято. I вже
не Тетяна, а його молода красуня мати спiвала йому чарiвних пiсень -
колядок, яких нiхто вже й не знає сьогоднi. Вона спiвала про диво дивне,
чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б вiри не йняв -
Демид сам там бував, - святий вечiр! Демид сам там бував, - святий вечiр!
- шаблею лiд рубав, - святий вечiр! - шаблею лiд рубав i коня напував.
Добрий вечiр!..
Лютувала хуга.
I рай далекого дитинства розкривався перед ними червоними маками,
рожевим цвiтом i васильками. Вони бачили його i в ньому заснули обоє,
притулившись одне до одного.
На вустах у них застигла тиха усмiшка до всього свiту. Поступово їх
замело снiгом, i так їх i не знайшов нiхто аж до весни. А навеснi довкола
печi зацвiли вишнi й грушi, й тлiн загиблих батькiв злився з пахощами
вишневого садка.
Дивовижнi речi дiялись на землi!
Минула весна. Минуло лiто й зима. Пролинуло й третє полум'яне лiто.
Україна палала вiд Дону до Днiпра. Розгромленi в запеклих боях, котились
за Днiпро величезнi гiтлерiвськi полчища. Пiд натиском грiзної радянської
зброї вiдступала гiтлерiвська Нiмеччина з усiма своїми сателiтами.
Висаджувались у повiтря мости на Днiпрi. Високi пожежi довго осявали
Днiпро вiд Полiського верхiв'я до Запорозького Низу.
Чотири українських фронти рухались на захiд чотирма залiзними потоками.
У всеозброєннi воєнного досвiду, здобутого пiд Сталiнградом, Воронежем,
Бєлгородом, Харковом, на Дону i в безлiчi iнших битв, вийшли радянськi
армiї на Днiпро.
Двi стародавнiх столицi замаячило вдалинi на горбах. Тисячолiття
слов'янства на Днiпрi благословляло подвиги потемкiв, i святi Київської
зруйнованої Печерської лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з
своїх золочених уламкiв на темну воду великої слов'янської рiки.
- Днiпро! Це ж тут я купався! Це моя рiчка, братцi! - Сержант Орлюк
стояв по колiна у водi, а на березi на мокрому холодному пiску стояли його
бойовi друзi.
- Це мiй берег, дивiться! Онде навпроти, якраз на горi, бачите, грушi й
вишнi? То мої! А за вишнями й хата моя...
Але товаришi не бачили нi вишень, нi груш. Бачив їх сам тiльки
щасливець Орлюк: вони зацвiли цiєї осенi в його серцi.
Була темна нiч, одна з багатьох осiннiх ночей, сповнених воєнних див i
грiзного солдатського щастя. Був сильний вiтер. Днiпро неспокiйно нуртував
i кидався в iмлi. Чорнi хмари вгорнули всесвiт, i мряка стала стiною вiд
землi до неба - глухого, беззоряного. Йшов дощ.
Раптом замигтiв, запалахкотiв огнями весь правий берег вiд Києва до
Вишгорода й Межигiр'я, й стало видно гори за Днiпром, i Днiпро, й пiски
Лiвобережжя. За пiсками в прибережному лозняку й далi за лозами у лiсовiй
пiтьмi, краянiй безлiччю вибухiв, кипiла робота.
Рубали щогловi сосни й вiковi дуби, пиляли дошки, стругали колоддя,
палi для мостiв, крiпили понтони, плоти. Тисячi найрiзноманiтнiших засобiв
переправи - баркасiв, човнiв-душогубок, плотiв, бочок, дощатих ворiт i
всього, за що тiльки могла вхопитись людина, щоб не потонути, - все рушило
на людських плечах через заростi до Днiпра.
Важкi колоди й слизькi дошки випорскували з рук, падали в ковбанi разом
з людьми, але десятки тисяч теслiв, саперiв, понтонерiв, мостовикiв не
помiчали нi скалок, нi подряпин, нi геть стесаної шкiри на своїх
мозолястих руках i змуляних спинах, забували, що не спали вже двi доби й
майже не їли, тому що нiколи було їсти, i їжа стигла в куховарiв. Попереду
був Днiпро, i кожен, вiд генерала до солдата, розумiв, що треба поспiшати
на правий берег, поки розбитi в лiвобережних битвах гiтлерiвцi не
отямились.
Пiдтягалась величезна артилерiя, а вiд Переяслава-Хмельницького вже
пiдкочувались до Десни танки славнозвiсного Кравченка, але, не чекаючи на
повний склад пiдкрiплення, командування фронту звелiло солдатам i офiцерам
армiї Глазунова перейти Днiпро.
- Все... Починаємо! - сказав генерал армiї Гла-зунов i, поглянувши на
годинник, пiдвiвся над картами. Пiдвелися й усi генерали, полковники,
командири й полiтпрацiвники. Вiйськова рада закiнчилась.
- Залишилась година. - Генерал Глазунов обвiв очима всiх присутнiх i
сказав дуже тихо:-Забудьте на цей час накази, труднощi, всю суєту, весь
механiзм вiйни. Iдiть до солдатiв i скажiть їм найголовнiше. А
найголовнiше зараз - це добре слово. Скажiть їм найкраще, що пiдказує ця
нiч. Я знаю: їх не трз-ба нi переконувати, нi примушувати, - перед ними
Київ. Але Днiпро вiд цього не мiлкiший, i ворог не слабший. Це велика нiч.
Тому не бiйтесь великих слiв. Скажiть їм, що сьогоднi в усьому свiтi нема
людей нi прекраснiших, нi чистiших, нiж вони. Мiряйте життя й смерть
великою мiрою. Скажiть найпростiшiй рядовiй радянськiй людинi-солдатовi,
чиї дiди й прадiди вимолювали собi в бога за копiйчану свiчку дрiбок
безсмертя, скажiть їй, що вiчнiсть сама стукає до її грудей цiєї ночi.
Iдiть.
- Солдати великого Радянського Союзу! Форсуємо Днiпро!..
Полковник Рябов, Зарубiн, Федорченко й iншi полковники й пiдполковники
пояснили солдатам наказ
командування. Полки стояли в iмлi. Наказ був точний, i кожен давно вже
знав свiй маневр i передумав безлiч думок, готуючись до переправи.
- Тисячу рокiв тому тут приймали хрещення нашi предки. Сьогоднi в цю
священну рiку увiходимо ми! - Полковник Федорченко, незвиклий до високих
слiв, вробив паузу, наче дивуючи собi самому. Вiн нiколи ще так не
говорив, але вiдчував, що генерал мав рацiю, що саме цi слова потрiбнi
були солдатам зараз. I сам вiн був сповнений благородного вiдчуття
iсторiї. Голос його був ясним у туманi й глибоко людяним: - Хай же кожен з
вас подумає, нащо вiн народився на свiт у цей знаменний час! Чого чекають
вiд нього народи? Якого подвигу! Роздивiться. Прислухайтесь кожен до
голосу своєї душi. Чи вiльна вона вiд тягаря особистого, спогадiв,
бажань?!
- Смерть фашистським окупантам! - глухо вiдповiв полк з iмли.
- Це велика рiка, - казав майор Пiдсiкайло своєму батальйону вже край
берега. - I хоч мости всi зруйновано, ми, однак, будемо на тому березi.
Так звелiла нам Батькiвщина.
Майор Пiдсiкайло подивився в той бiк, де пiд осiннiми вiтрами нуртували
днiпровi хвилi, й грiзно нахмурився. Дощ перiщив його пiд вiтром, та не
про дощ думав командир батальйону.
- Чого ж нам побажати цiєї ночi й що заповiсти нашим нащадкам, якщо,
виходячи з усiх даних, чимало з нас зачепить, так би мовити, снарядом, або
накриє хвиля? Заповiмо їм, браття... - Пiдсiкайло ще раз глянув на кручi
київських висот. - Тобто, я хочу сказати, що коли наш час настав, значить,
заповiмо їм безсмертя!
_Батальйон._ Смерть фашистським загарбникам!
_Пiдсiкайло_. Значить, пояснюю: перед нами не просто той берег Днiпра.
Перед нами, так би мовити, той берег долi. Все! Перший човен веде сержант
Орлюк!
_Сержант Орлюк_ _(в човнi)._ Не озиратись - раз! Цiлковита тиша - два!
Дивись обома - три! Давай!
Так почалася ця битва. Спочатку пiшло їх небагато, якихось пiвдесятка
хистких човнiв. Хвилi кидали ними в рiзнi боки, розносили їх, захлюпуючи
бризками. I пiтьма, хоч око вийми. Але коли на пiвдорозi спалахнув раптом
з правого берега ворожий вогненний вал i все осяяло феєричне свiтло,
побачив Орлюк, який грiзний Днiпро був перед його хатою. Вода клекотiла й
пiнилась вiд куль. Освiтленi вибухами, водянi смерчi вiд мiн та снарядiв
розтинали пiтьму й спадали на тих, хто плив i тонув, важкими студеними
потоками.
Геть-чисто вся рiка, скiльки оком кинь, праворучi лiворуч, ряснiла
бiйцями. Вони пливли, простуючи вперед i вперед, туди, до смертоносних
вогнiв, на рибальських човнах, на плотах, на бочках, на позриваних з
ворiтниць воротях, озброєнi самою лиш легкою зброєю й мужнiстю.
Вони перепливли рiку. Батальйони Пiдсiкайла, Сави, Нефедова, Чупая
першi кинулись на правий берег, показавши приклад вiдваги на довгi часи. А
першi з перших переможцiв Днiпра - Конак, Сокольников, Третьяков i
Трохименко стали iсторичними солдатами. Сконав тiльки Євген Баряк уже на
самому березi в них на руках, та сержанта Орлюка не стало.
Коли його човен перевернуло й пiдкинуло вгору вибухом снаряда, вiн,
поранений, вилетiв з нього й шубувснув далеко у воду, й холодна бистрина
понесла його вниз за течiєю разом з тисячами його сучасникiв. Промайнули
перед очима берег, вишня, хата, й нiчого не стало.
Страшний був Днiпро, потемнiлий вiд кровi. Каламутна хвиля.
- Далi!
Перед хiрургом лежав Орлюк.
Вiдтодi, як чиїсь добрi руки витягли його з води, минуло кiлька днiв. I
що не день, йому гiршало. Жар у його позбавленому кровi тiлi перейшов за
сорок перший градус. Страшна газова гангрена вразила його руку. Рука
лежала поряд нього розпухла до неймовiрного розмiру, темна, в
багрово-синiх плямах та пухирях, i нестерпно смердюча. Три днi не спускав
з неї очей Орлюк. Вiн дивився на неї, як на смертельного ворога.I
мовчав.Руку Орлюковi врятувати не можна вже було.
- Пiзно, - сказав хiрург до свого помiчника, - доведеться вiдтяти руку.
- Вiдтинайте! Рiжте швидше! - рiшуче й швидко сказав несподiвано Орлюк.
Здивований хiрург повернув голову. На нього дивились широко розплющенi
серйознi Орлюковi очi.
- Рiжте швидше! - наказав Орлюк i навiть мотнув головою, нiби
вiдкидаючи непотрiбну руку.
Не допомогли Орлюковi нi протигангренозна сироватка, нi спроба
переливання кровi. Його спорожнiлi кровоноснi судини спались i тепер
чинили вже опiр введенню кровi. Вiд плечового суглоба гангрена поплазувала
вже через надплiччя до шиї. Розпухле плече являло картину грiзну й
нестерпну.
Коли його перевезли в тиловий госпiталь, вiн був уже без пульсу. Вiн
був безнадiйним. Життя покидало Орлюка. Але вiн не здавався. Свiдомiсть не
затьмарювалась нi на хвилину, й жодна душа в палатi не почула жодного
стогону. Вiн мовчав, i вся його воля пiшла на цей напружений i мовчазний
опiр смертi.
- Як ти себе почуваєш? - спитав хiрург, що був на обходi палат, i взяв
його за руку. Пульсу майже не було.
- Нiчого... Добре... Скажiть, докторе, жити буду? - прошепотiв Орлюк,
вдивляючись докторовi, вдавалося, в саму душу.
- Жити? Обов'язково, аякже! - вдався хiрург до своєї звичайної
рятiвничої брехнi й, бачачи, що Орлюк вже помирає, що йому лишилось
якихось кiлька хвилин життя, вiдiйшов до другого пораненого, не
призначивши йому навiть перев'язки.
Орлюк зрозумiв, що надiя покидає його назавжди.
- Стривайте!.. Доктор!..
Хiрург знiяковiло озирнувся. Орлюк прочитав його думки.
- То перев'язка вже не потрiбна? Га? - спитав вiн, згоряючи в огнi
своєї гангрени й обпалюючи його палаючим поглядом.
А що сказати хiрурговi? Що казати хiрургам щодня бiля постелi
вмираючого?
I пiшов хiрург з лiкарями й сестрами-жалiбницями до перев'язочної, а
Орлюк вiдкинувся на подушки й заридав,Пригадав вiн свою Київщину, золоту
свою країну, свої розлогi лани, сади. Старий Днiпро замигтiв у його
пам'ятi своїм вiчним святковим простором. Пригадалась Уляна, з якою мрiяв
прожити життя над прекрасною своєю рiкою.
- Де ти, Улю? Поглянь на свого Iвана! Бачиш?.. Заметався сержант на
своєму смертному ложi. Забився, неначе пiдбитий птах. Не помирати хотiлось
Орлюковi - жити!
Раптом з'явилась Уляна, або що iнше привидiлось йому.
- Ай! - застогнав Орлюк 1 глянув по палатi, а в палатi самi тiльки
пораненi на бiлих койках.
- Ось де я...
I раптом вiн встав.
Обiйшовши всi палати, хiрург Богдановський зайшов у перев'язочну й,
розпорядившись щодо перев'язок, присiв край вiкна, чекаючи на початок
роботи.
Ранок був сiрий, хмарний. Богдановський опустив голову на руки й
замислився.
Несподiваний дужий стук у дверi примусив його здригнутись. Хiрург
озирнувся - Орлюк!
Вiн стояв у дверях в самiй бiлизнi, в мокрих вiд кровi й гною бинтах,
вкритий холодним потом.
- Перев'язку!.. - застогнав Орлюк i, витягнувши вперед праву руку,
попрямував до столу. - Жити хочу! Давайте перев'язку й усе, що там
треба!..
Сержант Орлюк iшов до операцiйного стола, хитаючись i заточуючись, як
на палубi корабля в ураганному морi.
Вражений неймовiрнiстю того, що сталось, хiрург застиг. Страшний був
Орлюк i прекрасний.
- Ви думали, я вже помер? Я живий! - заметався Орлюк, шукаючи опору
здоровою рукою.
- Перев'язку! Перев'язку дайте... Жити хочу!!! I Орлюк упав на руки
пiдбiглому хiрурговi. Схвильований хiрург пiдняв його, як хлопчика, й
поклав на стiл.
- Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати? - запитав його асистент, що
вбiг саме до перев'язочної, й почав подавати зi звичною точнiстю
iнструменти.
- Вiн уже сам себе врятував, - сказав хiрург дзвiнким голосом. -
Держiть. Так... Та держiть, хай йому... Ну!
З хiрургом сталось щось дивне. Вiн зовсiм перемiнився. Вiн почав
працювати весело, з надзвичайною енергiєю i, працюючи, вiн милувався
сержантом.
- Ах, ви подивiться, який велетень! Яка грудна клiтина! А плече яке,
га? - захоплено казав хiрург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом
водню й накладаючи на неї асептичну пов'язку.
- А ноги якiї А шия! А хода яка! Ви бачили, як вiн увiйшов? Стрункий,
як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах, який юнак! Ви погляньте, якi
м'язи. Як вiн увiйшов!
- Але ж як вiн увiйшов? Вiн же був лежачий хворий! - здивувалась
медсестра.
- А що ви там тямите! Курка!
- Не смiйте мене ображати.
- Пробачте...
- Але де вiн набрався сили? В нього ж не було пульсу? - сказала друга
сестра.
- У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдiть пiд три чорти!
- Ви думаєте, вiн житиме?
- Вiн житиме довше нас з вами! Тримайте!.. Так... Повiрте менi, вiн
зробив для свого життя вже бiльше, нiж ми робимо зараз... Бинт!
Хiрург працював з незвичайним натхненням. Нiколи ще не прагнув вiн так
пристрасно врятувати людське життя, як зараз. Iван лежав перед ним
непритомний, але його могутня воля до життя й боротьба передались
хiрурговi й заполонили його. Вiн забув свою втому, свої безсоннi ночi й
працював, як пiсля чудодiйного сну й ванни, працював легко й радiсно, i
сонце, що вигулькнуло на хвильку з хмар i зазирнуло в операцiйну, немовби
посмiхнулось до нього, як обiцянка щастя. Так сила опору смертi вмираючого
помножила силу волi лiкаря, i цю силу лiкар повертав хворому сторицею.
Вливши йому ще раз протигангренозну сироватку й пiвлiтра кровi, вiн
наказав дати йому теплого вина й гарячого чаю й довго грiти його грiлками.
Поступово пульс у нього почав вiдновлюватись, порожевiли щоки, i Орлюк
розплющив очi.
В сiрих очах горiло ще те саме запитання. Всi четверо - хiрург,
асистенти й сестри - кивнули йому й вiдвернулись вiд складного напливу
почуттiв.
Орлюк глянув на хiрурга й посмiхнувся.
- Ви виграли генеральну битву майже без будьяких засобiв для перемоги,
- сказав схвильовано хiрург. - Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь
перед благородством вашої волi.
Коли Орлюка везли з операцiйної на койку, йому аплодувала вся палата.
Пораненi з гордiстю дивились на свого товариша й кричали йому "ура", й
койки двигтiли вiд їх благородного зворушення. Це була велика хвилина
злагоди, єдностi, щастя. Все посмiхалося Орлюковi - всi люди, стiни
госпiталю, небо. Вiдчинились бiлi дверi.
- Товаришi пораненi, визволено Київ! - пролунав високий, чистий голос
сестри ще з порога.
Гучне "ура" пiдхопило Орлюка, пiдживило його сили, й вiн побачив свiй
Київ - Золотi ворота. Щоправда, не зразу вiн його побачив. Понад мiсяць
минуло, перше нiж позбувся вiн своїх ран i поїхав на поправку додому, в
рiднi Павлiвцi.
Мине ще пiвроку, а може, й рiк. За невмолимими законами вiйни, пiсля
небачених пожарiв наших мiст спалахнуть аж до неба ворожi мiста. Впаде
Берлiн. Гiтлер зникне, впадуть його друзi, скуштувавши отрути з скляних
ампул. Дантовими рядами побредуть полоненi по сплюндрованих своїх вулицях,
серед битої цегли, пороху й тлiну руїн, похиливши голови, не пiзнаючи, не
розумiючи, жахаючись. Стрiлятись почнуть натхненники безглуздих Drang`ib
nach Osten, трагiчної Нiмеччини й вiшатимуться на шовкових шнурках з
дiтьми, вiвчарками й вовкодавами серед речей, яким належали їх неситi
обдуренi душi.
Пам'ятники iмператорiв та їх коней з бронзи, i їх орлiв i левiв з люто
роззявленими пащами впадуть потрощенi пiд ноги, i будуть кинутi додолу їх
знамена, цi трагiчнi символи великих хибних думок правителiв нiмецького
народу, якi даремно шукали щастя за допомогою штика майже сто рокiв...
Нiчого не знайдено, крiм спустошення i загибелi цвiту людського.
Але все минає.
Новi знамена - i не ворожнечi вже, а згоди i дружби - заполум'янiють
над багатьма розкрiлаченими столицями, й цiлi нацiї в захватi плескатимуть
їм з слiзьми зворушення, припадатимуть на площах до сiрої солдатської
шинелi сержанта Орлюка, питатимуть, звiдки вона, де шита, ким заворожена,
чи багато разiв прострелена. Потiм багато хто з них вгамується згодом, бо
все минає - i захват, вдячнiсть, i неповне просвiтлення - i, пiдкоряючись
злобi дня, життєвiй пошлостi й застарiлiй iнерцiї пропаганди, почнуть,
можливо, ганити шинель за недосконалий крiй i дражливий некомфортабельний
запах чужих далеких рiвнин.
Але господь з ними, з столицями, з захопленням i з чужим комфортом.
- Додому!
- Нехай воюють дипломати! Хай журналiсти проливають чорнило! Зупинись,
кров! Прийди скорiше, мир!
- Хай живе перемога! I мир!
_- _Хай живемо ми!
- Хай живу трохи i я, Iван Орлюк, сержант. Ось вона, моя станцiя.
Бувайте здоровi, товаришi мої!
- Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся вiд нас своєму дому i всiй фамiлiї. До
побачення! Не засиджуйся!
Товаришi випили ще раз на прощання, i Орлюк, що дiстав вiдпустку для
поправки, висадився з вагона.
Поїзд пiшов на фронт.
Орлюк оглянувся навколо - станцiї нема. Тиша. Така тиша, що в нього
задзвенiло в вухах. Вiн навiть похитнувся. Час, що три роки мчав iз
швидкiстю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори,
плакати? Тихо. Батькiвщина не вийшла зустрiчати свого сина. Не вийшли нi
батько, нi мати, нi сестри,нi вона.
Не було нi прапорiв, нi привiтання. Радiохвилi не сколихнули ще
довколишнього благовiстям Перемоги. Не було народу. Не було нiчого, про що
мрiяли захисники Батькiвщини, ляскаючи зубами й зброєю так довго. Все це
буде за другого повернення.
А зараз Орлюк стояв на своїй сплюндрованiй землi, на свiжих слiдах
недавнiх битв. Перед ним простерлись його рiднi руїни. Це були мертвi
переддвiр'я Києва - стертi з лиця землi Бровари, Дарниця, Слобiдка,
Вигурiвщина, випалений Труханiв острiв. Понiвеченi устої зруйнованих
вибухами днiпровських мостiв пiдносились над повiддю потворними голими
кiстяками. I скрiзь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшнi слiди руїни й
нещадного палiйства. Тiльки трупами вже не тхнуло, їх вже прибрала земля.
Життя перемагало. Вже зеленiли тополi, верби. Починалась весна.
Пройшовши через Київ, Подiл, поминувши Вишгород дорогою вiйни,
весняного вечора сержант Iван Орлюк прийшов у своє село й спинився бiля
рiдної хати.
Хати не було. Була сама пiч з високим комином серед руїн бiля грушi.
Спочатку йому здалось, що вiн помилився, що це не його хата, тобто не його
пiч. Вiн почав роздивлятися, щоб по сумiжних будiвлях переконатися у
власнiй помилцi. Але пустка була навколо, i все було незнайоме. Лиш
де-не-де стовбичили такi ж самi печища, й тiльки попiд горою тулилося
кiлька хат, та й то безверхих.
Дома вiн чи нi?
Дома.
Орлюк пiзнав це по грушi.
Хто не впiзнає своєї старої грушi, цього дерева пiзнання добра свого
дитинства?
Так, удома Орлюк.
Ось його хата, бiла, з теплою солом'яною стрiхою, порослою зеленим
оксамитовим мохом, архiтектурна праматiр пристановища людського.
Незамкнена, повсякчас вiдкрита для всiх, без стуку в дверi, без "можна?" i
без "увiйдiть!", житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили
його не людськi руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плiд серед
зеленi й квiтiв.
Не було в нiй челядi. Не було нi вiтальнi, нi спалень, де довго
висипляються, не було мiсця для лiнощiв. Не було на бiлих її стiнах нi
фамiльних портретiв, нi шкiрою оббитих крiсел, нi скринь у кутку, нi
панцерiв предкiв, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були
хлiбороби батько й мати, що весь вiк творили хлiб i мед для людей.
Де вони? Куди подiлися з цiєї прекрасної хати? Де похованi? Якi
прокльони шепотiли перед смертю? Чому так тяжко й так мало щастя? I час
так летить, i iсторiя так швидко старiється, нiби хата щезла вже
давним-давно? Тiльки смуток залишився на печi, щемить розлука й ще щось.
Орлюк плакав. У цю хвилину вiн любив свою хату над усе в свiтi, дужче
за всi палаци й храми, що є на землi. Скiльки вiн марив нею в багнюцi, в
ямах, у водi й вогнi. Скiльки думав про неї, як боявся не побачити її,
проносячись по чужих руїнах. Скiльки розставань, невтiшних розлук, марних,
не здiйснених чекань пiшло з цiєї хати з вогнем i димом?
Коли вона ще була жива й кущики пшеницi проростали на її зеленiй старiй
стрiсi, i кругом було безлiч насiнин, i була вона привiтна, як мати, однак
споконвiкiв кидали її, i хто кидав - рiдко повертався. Носило його вiтрами
по свiтах, або й сам вiн бiгав, як той собака, за випадковим чужим возом,
i тiльки зрiдка згадував її, як щасливе дитинство, як свою юнiсть
занапащену й свою мову призабуту, й звичаї, i вiрування, й красу неба й
землi.
- Я не славословлю тебе, моя стара хата, - здавалось, примовляв Орлюк,
пiдхоплений нестримним потоком найважчих почуттiв. - Коли нема в живих нi
батька вже, нi матерi, нi лагiдних сестер моїх, i нiкого, й тебе самої вже
нема, що менi пишатись, що втiшатись твоєю неiснуючою старою дiрявою
стрiхою. Я навiть не пригадаю чи й справдi була трохи далi клуня з
чорногузом, чи то наснилось менi. Нiхто не дорiкне менi, що я вихваляв
тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе своєю зброєю й ранами.
Я прощаюся з тобою. Я казав ще перед великою вiйною, коли було менi
весело, i я багато хотiв: щезни з моєї землi! Хай тебе не буде! Обернись
на хороми, вкрийся залiзом, пiдрости, пiдведись над садами, роздайся вшир
i вгору. Хай гасають по твоїх просторих кiмнатах веселi дiти, хай
спочивають i розкошують у достатках i щастi дозвiлля твої люди. Хай це
будеш не ти, аби лишень щез смуток i клопiт з твоїх куткiв i холодних
твоїх сiней...
Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Менi жаль. В тобi так хороше пахло
старовиною й спокоєм, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. I з доброї
твоєї печi пашiло борщем i свiжим хлiбом, печеними й сушеними яблуками,
насiнням, зiллям, корiнням. А в сiнях твоїх пахло маком, гниличками й
хомутом. Нема тебе, й нiде менi прихилити свою голову. Крiзь твої малi
вiконця так лагiдно зазирало сонце з соняшниками, й рiзними квiтами, i
всiляким пахучим зiллям. А на покутi над бiлою скатертиною стола й темний
бiлобородий бог у срiбнiй ризi, i Шевченко, i Ворошилов, i козак Мамай, i
Будьонний, i Георгiй Побiдоносець на бiлому конi, i ще якiсь добрi люди й
боги дивилися з стiни на пiч i на порiг, i на всякого доброго чоловiка, що
скидав шапку, станувши на дверях, дивились лагiдно й мирно, нiби
припинивши трудне й завзяте своє змагання, й проживали в мирному
товариствi й злагодi, розмовляючи, коли нiкого не було в хатi, з
домовиком, що жив за комином у каглi, i з принишклим, старим-старезним
українським чортом, i снились усi гуртом бабусi вночi, поки не хрестилась
крiзь сон бабуся, бурмочучи з переляку "Ом'яця й сина".
Довго стояв Орлюк у тяжкому зацiпенiннi. Дорогою вiйни неподалiк
пропливали на захiд величезнi, неначе кораблi в морi, багатотоннi машини з
народом. У весняному небi рокотiли лiтаки. Смеркало.
Заглибившись у тисячi спогадiв, у споглядання картин незчисленних
пожеж, що в них його хата була лише iскоркою в степу, Орлюк не помiтив, як
неподалiк вiд нього, висадившись з проїжджої вантажної машини, зупинився
молодий солдат у сiрiй шинелi, великих чоботях i шапцi-вушанцi.
Орлюковi було не до солдата. Доля батькiв, стертих, здавалося, з лиця
землi, заступила вiд нього весь свiт. Мiж тим, солдат поволi пiдiйшов до
грушi й, раптом обiйнявши її, так якось сумно пригорнувся до неї.
Здавалось, вiн плакав, поринувши в свою самотнiсть, нiчого не помiчаючи
довкола.
Помiтили вони один одного не вiдразу й, навiть побачивши, не зразу
кинулись назустрiч, таким неподiбним було все на ту давно минулу
дiйснiсть.
- Невже це ти?
- Iване?
- Уляно?! Уля!
Вони й не вони! Тi ж самi й не тi! Майже зовсiм не схожi. Нi, схожi!
Але чому все стало iнакшим? Чому весь свiт такий несхожий?.. Де воно? Де
воно?
- Чи ж це ти?
- Iване!
Вiд цього обоє вони заплакали, а тут ще двов поранених пройшло,
обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, - теж, певно, зiйшовши з машини,
прямували дорогою життя i смертi. I так цi забинтованi солдати пройшли
десь до своїх попелищ i так спiвали "Забiлiли снiги", що не те що живi, а
й мертвi не витримали б, такою великою була влада пiснi там, де вона
повсякчас народжується.
Он i заболiло тiло, козацькеє бiле, ще й голiвонька.,.
Сотнi розпитувань, сотнi дотикiв. Запитання стикались одне з одним на
близькiй вiдстанi, впритул, громадились, розсипались, збочували, i все
здавалось не тим, не головнiшим. Але любов розумна й прозорлива. То
посмiхаючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увагою, вони
майже вiдразу вiдчули, що вони перемогли, що нiяке нi зло, нi помилка, нi
нещастя не стало мiж ними, й вiдкрилась їм радiсть життя.
- Скiльки раз менi здавалось, що я виносила з бою тебе. Сотнi раз
здавалось менi, що це ти, що я тебе несу, тебе, Iваночку! - казала Уляна,
обмацуючи груди й руки Орлюковi й не спускаючи з нього очей, як
зачарована. На якусь мить в її очах спалахували ще в промiннi радостi
старi страхи, так багато знала вона про смерть i калiцтво.
- Як же ти живий зостався?
- Не знаю. А ти?
- Не знаю.
- Де ти була?
Вона була там само, де й вiн. Вона дiсталася туди майже чудом. I коли,
збиваючись i хвилюючись, вона вiдкрила йому лише соту частину перейдених
шляхiв, назв мiсцевостей, подiй, вiдходiв, маршiв, i перемог, i знайомих
iмен, Орлюк зрозумiв, що та легендарна сестра Уляна, про яку згадували
пораненi у багатьох похiдних госпiталях на всьому щонайважчому шляху
вiйни, яку з захопленням i вдячнiстю описували не раз Орлюковi, яка
частенько була поряд нього в сусiднiх частинах, що це й була вона.
Оселились Орлюк i Уляна в Орлюкової тiтки Антонiни. Вiд неї й
довiдались про загибель своїх батькiв, i матерiв, i багатьох сусiдiв.
Iншим часом, за iнших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю
страшну втрату свого роду, але вiйна - теж життя. Посiявши довкола таку
безлiч смертей, життя владно продиктувало їм свої закони. Iван i Уляна
вирiшили стати подружжям.
На превелику радiсть Орлюковi, в селi стояв ще штаб його пiдроздiлу, а
в сусiдньому - штаб армiї. Вони з'явились до генерала Глазунова вже як
мiсцевi жителi просити, щоб вiн їх звiнчав.
- Що?! Цього ще тiльки й бракувало командуючому! - обурився вартовий
офiцер, коли Орлюк виклав йому своє прохання. - Там опрацьовується план
наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прiзвище?
Орлюк вiдрапортував.
- А-а!.. Орлюк? - раптом з'явився на дверях командуючий i привiтно
посмiхнувся сержантовi. - Ну як, живий-здоровий?
- На батькiвщинi, товаришу командуючий. - Орлюк доповiв генераловi про
свою наречену, про смерть рiдних i про мету, з якою прийшли.
- Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб
усе життя згадувати нам цей день, як свято.
- Розумiю, розумiю, ось тiльки не знаю, як це робиться. Не доводилось,
- сказав генерал. - А що ви, примiром, хотiли б?
- Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до вiйни.
- Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, - додала Уляна.
- Цiлком вiрно, щоб трохи врочисто, вiдповiдно до умов мiсцевостi, -
сказав Орлюк.
- Добре, постараюсь. Тiльки дайте менi подумати трохи, - сказав
серйозно генерал Глазунов i, глянувши суворо мимо генералiв i полковникiв,
що стояли близько нього, наказав ад'ютантовi приготувати цивiльну чорну
пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тiльки очима посмiхнувся, - вiн
тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю вiйну розсердився.
Уляна стояла сама в скромнiй хатинi тiтки Антонiни й скидала з себе
звичайний свiй солдатський одяг - скинула шапку-вушанку, сiру шинель,
гiм-настьорку, спiдницю, поскидала важкi грубi чоботи, до яких насилу була
звикла. Потiм, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед
дзеркалом в давно забуте, здавалось, дiвоче вбрання.
Тут невеличке дзеркальце вiдразу почало показувати Улянi такi
зворушливi змiни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве
стримуючи сльози.
"Чи й справдi це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке
щастя, що не гнию в ямi, не нидiю в рабствi. Що я жива й отака от! Ой!" -
дивувалась Уляна, торкаючи легенько свої брови, обличчя, груди.
Вона побачила, що в неї гарна нiжна шия й плечi, що в її великих темних
очах спалахують iскорки не-розтраченої нiжностi й юного натхнення, що вся
вона легка й струнка.
Вона дивувалася своїй вродi.
Перед дзеркалом у напiвзруйнованiй недогорiлiй хатi з важкої сiрої
солдатської шинелi воїна Великої Вiтчизняної вiйни виникла, як таїнство,
дiвчина-наречена.
Материне шлюбне вбрання - бiла сорочка, вишита великими червоними
квiтами, вишнева шовкова спiдниця, теж у квiтку, i веселе намисто з
коралiв, i розмаїтi стрiчки, - все так хороше пахло домом i давниною
безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про все
на свiтi. Потiм, вже зовсiм вдягнена, вона глянула зненацька на свою
сiреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна до шинелi, пригорнулась,
притисла до серця.
Рипнули дверi, увiйшла Антонiна.
- Мiсто якесь забрали, та не дочула.
- Яке?
- В базарi була.
- Яке мiсто? Хто казав?
- Та розсаду ж попродала.
- Мiсто яке? Що забрали?
- Атож. Та купила оце чорнобривцiв та маку.
- Коломию? Чернiвцi?
- Та барвiнку трохи, та мальви.
_- _Та чи ви глухi, тiтонько? Оглухли?
- Авжеж. Хай, думаю, цвiте собi. Так ото люблю, коли в горiдчику
квiтки. Пам'ятаю, казала моя мати:
"Цей свiт, як макiв цвiт. Зранку цвiте, до вечора опаде!" Отак i все...
Антонiна порозкладала на вiкнi насiння й почала поратись бiля печi,
великої, затишної, не перестаючи оповiдати Улянi:
- Ото як стала Нiмеччина, то вони що? В партизани, та давай вже їх
стрiляти, отi твої Орлюченки. А вони тодi зайшли та пiвсела й спалили. Та
дiвчат до себе погнали, а нас по самий яр захопили та чисто всiх i
пострiляли в яру.
- От звiрi!
- Еге ж. А я ж їх човном возила битись.
- Фашистiв?
- Та нi. Партизанiв отих! Везу якось їх, а вони, iдоли, як почали
стрiляти, тi вже фашисти, щоб їм добра не було. То я тодi кричу вже до
партизанiв:
"Не хитайте човна, потонете. Стрiляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!"
Так i не судилося їм цього разу дiстатися берега. Прострочили кулеметами
всiх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що
вони мертвi, i кажу це їм, нещасним: "Тихо, синочки, не хитайте човна..."
- Антонiна схлипнула й пiдiйшла до Уляни.
Так i постали партизани перед очима в Уляни, як розповiла Антонiна.
Однi лежали, звернувши до неба блiдi свої обличчя, й зорi погасли в їх
мертвих очах. Iншi похилили голови за борт i бачили зiрки далеко внизу пiд
собою, i здавалося їм в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну
сяючу далину.
- Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антонiна гребла,
вибиваючись з сили, а води в човнi прибувало. Потонули партизани на очах,
як лежали, а її схопили полiцаї-хижаки й поставили перед есесiвськими
офiцерами на допит, мокру, биту.
- Не питайте мене. Нiчого не казатиму, такi ви менi гидкi й бридкi.
Убивайте. Все одно дiтей моїх повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас
сира земля не прийняла...
Тодi гестапiвець ударив її у вухо. Вона впала, її вкинули в яму, повну
трупiв. Потiм в неї вистрiлили й яму закидали землею. А вночi почала
ворушитись земля, - Антонiна вилiзла з могили, як праведна душа на старiй
картинi страшного суду. I вилiзли ще пораненi Демид Сорока й Роман
Клунний, якi опритомнiли вже в могилi. - Отак-то, голубонько, щоб ти
знала, - сказала Антонiна Улянi по довгiй паузi. - Вiдтодi й оглухла я.
Таж дурнi дурнями, що там не кажи, нiчогiсiнько по-нашому не тямлять, ну,
як та деревина чи скотина, одне знають горiлку дудлять та по-своєму -
гала, гала. А гнали ж у Нiмеччину корiв, свиней, коней, всякого добра. А
людей вибрали - тисячi тисяч. Дiвчат, хлопчакiв, таж так було жалiсно! Ой
господи!.. Ну ж i забалакались. Пiду город копати. Давай шинелю винесу. -
Антонiна взялась за рукав шинелi.
- Не дам!
- Та навiщо вона тобi? Ти глянь-но на себе, - бо-женьку мiй, молода та
гарна, як квiточка, їй-бо, правда. Давай.
- Ця шинель найдорожча менi над усе в свiтi, - сказала Уляна, не
випускаючи з рук шинелi. - Я її, тiтонько, в скриню замкну, щоб дiти мої й
онуки дивились...
- Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хiба що дiрки.
_- _О, багато побачать!
- А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж менi хвастощi, та
брудна, - хто там на неї дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!
- Тому й кажу.
- А!.. Забувати треба, щоб не труїло душi. Геройство! Не геройство, а
напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже
їдуть!.. А, рятуйте мою душу...
Справдi, кiлька машин пiд'їхало до хати. На порозi став Орлюк з
бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весiльному вбраннi, Орлюк спинився
в захватi й навiть ступив крок назад.
- Уляно?! Товаришi, ви гляньте!_ _Нi_,_ ви подивiть-ся-но. Картина
вiдродження!
- Поїхали!
- Вже? Дайте ж поблагословити сирiт, - захвилювалась Антонiна. - Нi
батька в них, нi матiнки. Самi-однi, як билиноньки...
- Нi, не самi, тiтонько, - заговорили бiйцi-танкiсти. - Такого
товариства хоч кому побажати!
Тут танкiсти й дiвчата оточили молодих. Якi саме слова казала їм
Антонiна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом i заплакала. Але
перед тим, як благословити молодих, вона одiбрала-таки в нареченої шинель
iз словами:
- Давай, кажу тобi, не сором мене!
Машини стали бiля пiд'їзду сiльськогосподарського iнституту, єдиної
великої будiвлi, якої фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в
повiтря.
В навстiж вiдчинених дверях молодих зустрiв генерал-лейтенант Григорiй
Григорович Глазунов. Вiн був у цивiльному, що робило його схожим на
вченого. Тiльки колодка бойових орденiв, що блищали на грудях, i особливий
владний погляд видавали полководця.
Нащо вiн так зробив, нiхто нiколи не питав. Але всi, хто був при
несподiванiй появi генерала в цивiльному, - вiйськовi, невiйськовi, молодi
й старi, - всi зразу збагнули особливу значущiсть хвилини й ставлення
генерала до вiйни й миру, до життя, й усiх перейняло особливе тепле
почуття до нього - вдячностi й любовi.
Взявши Iвана й Уляну за руки, генерал Глазунов повiв їх до залу. В
пограбованому залi не було нi картин, нi статуй, нi коштовних старовинних
люстр. Але та жива картина, що несподiвано вiдкрилась молодим, вразила їх
своєю величчю.
Триста товаришiв стояли тут у залi плiч-о-плiч, триста танкiстiв,
артилеристiв, десантникiв, офiцерiв i полiтпрацiвникiв, а бiльше -
простого сержантського й рядового люду зустрiли Iвана й Уляну.
В свiтлi електричних похiдних ламп i свiчок груди їх сяяли орденами.
Окремо стояли дiвчата-воїни й звичайнi дiвчата й пiдлiтки, з квiтами, в
звичайному одязi. А одна група, чоловiк з тридцять, була, як один, у бiлих
пов'язках. Це пораненi з госпiталю прийшли привiтати перемогу життя.
Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна.
Идет война народная,
Священная война!
Всi спiвали, весь зал. Могутня пiсня Вiтчизняної вiйни гримнула, як
тiльки з'явились молодi, з такою силою, що Iван i Уляна на мить
зупинились.
Не спiвала тiльки невелика група лiтнiх жiнок. Це були матерi забраних
у фашистську неволю дочок i розкиданих долею по всiх фронтах синiв, що вiд
них нi вiстоньки, нi чутки ось уже третє лiтечко. Тривожнi сни висушили
душi матерiв, i битви вiри й розпачу день у день, нiч у нiч не загасали в
їх скорботних очах.
Вони дивились на торжество, жально всмiхаючись, i тихо плакали вiд
спiврадостi й примислення до щастя молодих i себе, й любих дiтей своїх, i
вiд споглядання краси i врочистостi, яку так полюбляє народ в неповторнi
години.
Орлюк i Уляна зупинились перед невеликим столом. На столi, на
гаптованому золотом червоному прапорi, лежав великий вiнок з колосся, а в
вiнку - книга, Конституцiя СРСР. Хор замовк.
- Прошу повторювати за мною, - тихо сказав генерал молодим i,
повернувшись до столу, на якусь мить застиг.
- Перед лицем закону, - пролунав у тишi генералiв голос, - Союзу
Радянських Соцiалiстичних Республiк ми, Iван Демидович Орлюк i Уляна
Василiвна Рясна, виявляємо свою волю на спiльне життя.
- Волю на спiльне життя... - повторили молодi.
- Як подружжя...
- Подружжя, - сказали Iван i Уляна. - Засновники родини й продовжувачi
роду свого, - казав генерал Глазунов, - на виконання закону життя...
- Закону життя, - повторили молодi, вiдчуваючи велич своєї ролi на
землi.
- ...в iм'я блага нашої держави, безсмертя народу й особистого
добробуту.
- ...безсмертя народу й особистого добробуту, - сказали Iван та Уляна,
думкою звертаючись до всього свiту й своєї совiстi.
Їм подали книгу, й вони розписалися. Потiм, коли розписалися свiдки,
генерал Глазунов оглянув усiх присутнiх i сказав урочисто й проникливе:
- Iм'ям закону Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк стверджую
взаємний вияв волi громадян Iвана Демидовича Орлюка й Уляни Василiвни
Рясної на спiльне подружнє життя чоловiка й жiнки, батька й матерi дiтей
своїх, засновникiв родини й продовжувачiв роду в iм'я блага держави,
особистого добробуту й безсмертя народу.
Потiм вiн сказав подати їм бокали вина й звелiв поцiлуватись. Молодi
поцiлувалися й випили вино.
- Я не знав ваших батькiв, Iване й Уляно.
- Вони були мученики! Вони були герої! - озвалися свiдки життя їх -
колгоспники.
- Вони були радянськi люди, - сказав генерал, - i я, що народився на
Волзi, схиляюсь перед їх красою, бо тiльки красивi люди могли виховати
таких дiтей на Днiпрi.
Потiм, обернувшись до молодих, вiн сказав:
- У великий час подали ви руки одне одному, Iване й Уляно. Ми
перемагаємо наймогутнiшу темну силу - фашизм. Весь свiт з подивом дивиться
на нас. Хто ми? Де воно в нас, оте найголовнiше, нездоланне? Чим
перемогли? Хоробрiстю? Щедротою? Генiєм? Трудом?
Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лiчити нашi рани,
сяяти вдячнiстю чи заклякати з ненавистi. Пишатимуться нами, боятимуться
нас, лякатимуть нами один одного, збиватимуть капiтал на недосконалостi
нашiй i применшуватимуть нашу перемогу й кров.
Творiть дiтей, молодi. Були ви щедрi на бойовий труд, будьте щедрi й на
любов, на крики народжень.
Творiть дiтей, народжуйте смiливо й багато. Повнiть нашу землю.
Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжує дiтей своїх, i зростають
вони вовками на землi. Велике покликання матерi народити людину, але
найвеличнiше - народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата.
Хто, як не ми, спiзнали це, справджуючи свiй iсторичний похiд i бачачи на
кожному кроцi, як жорстоко скривдила вiйна радянську матiр. Скiльки синiв
i дочок занапастили вороги, скiльки нездiйсненних зачать висушило матiрне
серце!
Схлипували нишком матерi, згадавши загиблих своїх дочок, а молодi
дiвчата-воїни широко розплющили очi. Набiгли сльози на Улянинi очi.
Генерал помiтив це й звернувся до дiвчат-воїнiв, що стояли праворуч:
- Не в солдатських чоботях i не в сiрих шинелях з'являлись ви, дiвчата,
у мрiях наших юнакiв.
- Правда, - почулися глухi голоси солдатiв та офiцерiв.
- Щонайкращi вбрання й запашнi квiти ввижалися юним очам, але доля
судила Iнакше. Вона надягнула на вашi дiвочi плечi шорсткий одяг воїнiв.
Не музику дарувала вам, а гуркiт гармат, i не квiти, а полум'я пожеж, i
трупний сморiд замiсть пахощiв цвiту! - сказав генерал з глибоким
почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в своєму життi, - чи то чесну
молодiсть свою, чи героїчну смерть...
