Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт
страница №3
... свого сина лейтенанта Вiталiя, щозгорiв у танку пiд Сталiнградом, - бо таким ще нiхто не бачив генерала.
Здавалось, всi затамували подих i на якусь мить нiби вiдiрвались вiд
землi.
- Любiмо ж нашу росiйську шинель, - посмiхнувся генерал, - найчеснiшу з
усiх одягiв свiту. I нiколи не забуваймо, як проносили ми пiд нею по
шляхах свiтової вiйни свої братнi серця до перемоги, до миру, до щастя
народiв.
На цьому й скiнчилося вiнчання.
Коли молодi йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танкiв, що
спричинився до веселого переляку й радого смiху. Тiтка Антонiна посiяла
молодих зерном i, хрестячись, шепотiла принагiднi стародавнi добрi слова.
Старi народнi звичаї перекликались iз звучанням бурхливого часу й самi
оновлювались, набуваючи вже iншого, новiтнього змiсту й надаючи новому
м'якiсть i водночас мiць пiдвалинам часу.
Весiльний похiд рушив додому. Чемнi дiвчатка почали спiвати старовинних
весiльних пiсень.
Водiї озирались на своїх пасажирiв i радо посмiхались. А почувши, що
пiсня стосувалась саме їх, вони почали пiддавати такого газу, що нiхто й
незчувся, як вiлiси вскочили вже в село.
Аж ось i рiдне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження
старої весiльної пiснi:
Повернулись додому,
Повернулись додому,
Пiсля довгого грому,
Як фашистiв побили,
Весь Свiт звесiлiли
Стрiляли з гармати,
- Нiде й ночувати!
Цi слова дiвчата спiвали вже бiля хати, сiдаючи за стiл. Столи стояли
вряд бiля розбитої хати просто в саду, одним своїм кiнцем врiзавшись аж у
город i мало не сягаючи днiпрової кручi.I тут на древнiй, пiдмитiй водою
горi, пiшли спогади, розповiдi. За всесильним законом життя й моцi
народного духу говорилося й спiвалося про веселе й радiсне, i про
найдужче, що так щедро виявлялось в радянськiй людинi в цi полум'янi лiта.
Приїхав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антонiна
Троян. Коли генераловi показали на тiтку Антонiну, вiн пiдiйшов до неї й
пiд грiм оплескiв поцiлував їй руку.
- Ой пусти! Не лякай... чого тобi? - сказала Антонiна.
Тодi генерал виголосив довгу промову, з якої всi присутнi гостi не
тiльки зрозумiли, хто така була Антонiна, але й вiдчули до неї глибоку
повагу. I як же не зродитись повазi, коли вона, лiтня вже, немiчна жiнка,
десятки разiв переправляла через Днiпро рiдних партизанiв, рятувала вiд
переслiдувань вiйськовополонених, що опинились в оточеннi, яку катували в
гестапо, внаслiдок чого вiн, генерал Рябошапка, й приїхав сюди, щоб
особисто вручити їм медаль за бойовi заслуги.
- Медаль? Не хочу, - запротестувала Антонiна. - Хто на мене подивиться,
- скажуть: "Стара баба з медаллю!" - та ще на смiх вiзьмуть.
- Бути цього не може! - сказав генерал i вже хотiв був грiзно
насупитись.
- От побачите! Не знаєте ви наших людей. Тут же всi такi заздрi та
язикатiї Ти менi, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не
сердитимешся?
- Кажiть! - сказав генерал Рябошапка.
- Купи менi золотi сережки, - сказала Антонiна, показуючи пальцем вухо.
- От бачите, вже й смiються! - докiрливо похитала вона головою, бачивши,
що дехто справдi засмiявся. - Були в мене сережки, золотi, материнськi, то
хiба ж не видерли з вух клятi гiтлери! Та ще й побили. А я тепер без
сережок геть оглухла, нiчого не чую, гуде в головi, та й годi!
Генерал почухав потилицю й замислився. Вiн був проста людина й такої
доброти, що навiть грiзнi золотi погони мало що йому помагали. Вiн
скидався на перевдягнутого колгоспника середнього вiку. хоч
висококалорiйний харч i споживання деяких напоїв трохи зiпсували йому
колгоспну талiю. - Як ви? - вапитав вiн якось невпевнено старого
колгоспника Максима Трояна, чоловiка Антонiни.
- Подумати треба, - розсудливо вiдказав Максим. - Взагалi, звичайно,
вона завжди в мене була бiдова жiнка, ну, та в мiркуваннях, так би мовити,
медалi, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в
синiв же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись,
та чотири внуки в армiї, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже
досi не загинули, то там вже всi груди в медалях, вогонь, а не хлопцi! Так
що треба зважати, сказати б вам, на вiк, щоб не було мороки: медаль - це
дiло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та
тим i обiйдеться.
- Нi!категорично заперечив генерал Рябошапка. - Не згоден. Сережки це
iнша мова. Це не полiтична справа.
- Правильної - озвались хором бойовi гостi.
- Сережки, матiнко, ми тобi розшукаємо в Берлiнi, - сказав сибiряк
артилерист Дубровiн. - Уже як-небудь та добудемо. Повiрте моєму руському
слову!
Грiм оплескiв покрив слова лейтенанта Дубровiна.
- А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору i не сердь
генерала.
Шд новий вибух оплескiв генерал Рябошапка вручив героїнi медаль.
Антонiна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на
чоловiка:
- Чого очi витрiщив? Завидьки беруть?
- Ну, буде вже тепер, - подумав уголос Максим Троян i, докiрливо
подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою.
Всi засмiялись.
- Дарма ображаєтесь i смiєтесь дарма, - сказав повчально лiтнiй вже й
напiдпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув свої
старi георгiївськi хрести.
- На все треба мати своє спостереження. Баба з медаллю - вiйна при
благополучному завершеннi. Примiчайте спостереження.
- Цiкавий прогноз! - зауважив один танкiст.
- А, не вiрите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистiв геть
нужа понападала? Щоб ви знали, теж провiщення - печаль. Е-е!.. Я примiчаю,
та оповiстку даю народу, кажу, - Гiтлеру могила. Та хiба не смiялись тодi
з мене, а десь за тиждень листiвки почали скидати вашi вже, чи, сказати б,
нашi.
- Товаришi, чи не забрати нам мого хазяїна в штаб розвiдки й воєнних
передбачень, - сказав капiтан Нетудихата й сам засмiявся, трохи голоснiше
й трохи ранiше, мабуть, нiж годилось.
- Смiйтесь, а прикмета велике дiло, - сказав Шамрило, нiби й не чувши
його жарту. -_ _От_,_ скажiмо, помiчаю я, - заходить до мене до хати
капiтан. Шапки не скидає, не здоровкається, недокурок додолу, - три
прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не знаєте, то я скажу: командир
полку поганий, - Шамрило подививсь на капiтана Нетудихату з таким
виглядом, нiби те, що вiн казав, нiякою мiрою капiтана не стосувалось.
- Неправда! Наш командир полку Герой Радянського Союзу! - сказав
капiтан Нетудихата й дуже почервонiв.
- Так я ж не про вашого кажу, - сказав Шамрило, - а коли й про вашого,
то вiн же Герой Радянського Союзу, щоб ви знали, на ворога. А на друга, на
своїх, так би мовити, людей потрiбне не тiльки геройство, а ще й
привiтнiсть його капiтанiв, приємнiсть й iншi прикмети. Ну, та хвала
боговi й за те, що є. Будьмо здоровi! - Тут двiчi хрестоносець старий
драгун Богдан Шамрило пiдняв чарку й так якось несподiвано, наче на очах
одмiнився, сказав зворушливо з батькiвською глибокою стриманою нiжнiстю,
немовби здоровлячи рiдних своїх дiтей: - Щоб же здiйснилось ваше бажання!
- Спасибi! - сказали всi.
- Вип'ємо за вашi найкращi прикмети, - за доблесть вашу, й за труд, i
за нездоланнiсть нашої радянської землi.
- Спасибi!
- Хай благословить вашу путь вся Європа, i хай полюбить вас людство!
Щоб вашi гармати були страшнi, а голоси вашi завжди людянi.
Коли всi випили, зразу пiдвiвся Орлюк.
- Дякуємо за хорошi нашi прикмети, - i вип'ємо, товаришi, за
найблагороднiшу прикмету дядька Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та
прикмета, що за нашу Батькiвщину четверо синiв рядових комунiстiв полягло,
кажуть, ще в перших боях - Петро, Семен, Володимир i Павло Шамриловi. За
цю головну прикмету не соромно зняти шапки в дядькових сiнях всiм
капiтанам, всiм генералам!
Всi встали й потяглися з чарками до старого осиротiлого батька.
- Спасибi, - сказав вiн, посмiхнувшись раптом, i поклав на серце руку.
Голос його тремтiв. - Сьогоднi не поминання в нас, а весiлля. Тож будемо
про життя й про радiсть думати, - звiдки вона приходить людинi? А
приходить! Неодмiнної -Є ще в мене одна собi прикмета, - мусить же хтось
та вернутись...
- Товаришу генерал армiї, дозвольте привiтати батька, - дзвiнко
вигукнув раптом молодий офiцер, з'явившись, як у казцi, з фронтової
дороги.
Шамрило глянув - Володимир!
- Здрастуйте, тату!
Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, один за
всiх братiв, мiцно-мiцно. Потiм вiдхилився вiд нього, немовби хотiв знову
побачити перед собою й, не соромлячись слiз, що зволожили очi, знову
обiйняв його, радiсно зiтхнувши:
- Ах, батьку! Боже ж ти мiй!
Потiм вiн узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими своїми
руками, дивлячись в очi без слiв... Потiм вiн звучно поцiлував батькiвську
руку, як маленький, хоч i було в нього шiсть бойових орденiв. Так прийшла
радiсть.
Звеличений жертвами й любов'ю стояв перед сином батько. В лiвiй його
руцi тремтiла невипита чарка, й прозорi краплини падали на землю,
виблискуючи на сонцi. I тому, що за ним тої митi незримо стояли iншi
батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину.
Чи прийде ж щаслива зустрiч i чи далеко попереду вона? Чи принесе воїн
радiсть додому? Чи тiльки сама слава осяє рiд його холодним небуденним
свiтлом, а сам вiн спопелiє в сталевому своєму палаючому танку де-небудь
пiд Бреславом, Будапештом - скiльки мiст, скiльки битв попереду! Антонiна,
мабуть вiдчувши все це, руками сплеснула.
- Та годi вже тобi... Чого б я тут плакав! - сказав її чоловiк Максим
Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись до такої слабостi. -
Медаль i сльози - все в одну купу!
- Так жалiсно, каїне ти нечуственний! - сказала Антонiна, що
любила-таки поплакати i при прощаннi, й при стрiчаннi. - А хто ж нас тепер
жалiтиме?
- А чого нас жалiти? - сказав Максим. - Тепер не жалiти, а боятись нас
будуть.
На другому кiнцi столу, куди, залишивши молодих, пiдсiв генерал
Глазунов, розмови точились про iншi речi, але куди, власне, йшла мова
звивистою стежкою, вiн довгенько не мiг добвати.
Розмовляли дуже тихо й стримано троє колгоспникiв, що були вже
напiдпитку i, як завжди буває в таких випадках, заважали один одному
говорити.
- Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти менi кажеш?
- А що я кажу? - сказав колгоспний бригадио Роман Клунний. - Сказав я
хiба що?
- Та нiби - нi.
- Дурня знайшов. Треба ж думати, що до чого, коли й як. А не так от -
сказав та сказав!
- Та про це ж i мова мовиться!
- А певно. Треба ж таки метикувати. Аякже!
- Iменно.
"Хитра дядькiвня", - подумав Глазунов i присунувся ближче до дядькiв.
- Я що кажу? - звернувся Клунний до генерала. - Я кажу, що розор
справдi-таки величезний, нечистий би його взяв, того Гiтлера, але не знаю
вже, як воно там вийшло по сукупностi рiзних причин i обставин, тiльки з
одного боку це, з другого ж навпаки, я кажу, будь ти неладне, що може
бути... Власне, я не кажу, що може iменно бути, я цього не кажу, та тiльки
я так собi мiркую, та навiть, коли вже чисту правду казати, то й нема в
мене такої думки, а буцiм от питаю, що, може, й отак можна думати, чи нi,
товаришу генерал? Вам уже воно виднiше, чи як ви... Хомо!
- Та ми, що ми. Ми, як усi, - сказав Хома i запитливо подивився на
генерала. -_ _Це дуже делiкатна справа!
- А ти, Сильвестре?
- Та й я так само.
- I я кажу, що так, - сказав Клунний. - Хiба я що кажу?
- А певно! Ти що казав?
- А що я казав?
- Ти_ _сказав...
- Та нiчого такого я не казав. - Клунний повернувся до генерала.
-Товаришу генерал, що я сказав? Я сказав, - як люди, так i я! Та що там
говорити! Я своє дiло знаю.
- Е, Романе!.. - сказав Хома, маючи, певно, на думцi впiймати його на
якомусь словi.
- А ти не екай менi перед генералом! Сьогоднi з ними гуляю, а завтра
вони мене в атаку посилатимуть, так ти їм про мене будеш тут екати! Тобi
скiльки? П'ятдесят п'ятий?
- П'ятдесят шiсть.
- Ну, ось бачиш. А я призваний. - Клунний видобув з кишенi призивну
посвiдку. - Ось! Ти про мене екаєш, а я завтра подвиг зроблю! От вiзьму й
зроблю!
- Роби, - сказав Хома, - тiльки ж не треба так неполiтично розмовляти.
Роман образився.
- Ну, ви подумайте... Товаришу генерал, що ви скажете?
- Не розумiю, про що мова, - сказав генерал, остаточно зацiкавлений
цiєю дипломатичною розмовою.
- А мова про те, - Роман рiшуче махнув рукою, - що я хочу запитати вас,
як рiдного, вибачайте, брата, так ось рота затуляють.
- Хто?
- Нiхто не затуляє. А тiльки ми його знаємо: за хвилину такого може
наговорити, що за п'ять рокiв потiм не вiдкрутишся.
- Дурниця!
- Про мене, нехай, нехай буде дурниця, питайся, тiльки нас не вплутуй,
- сказав Хома. - Ми на цю мову не пристаємо.
- А в чiм рiч? - спитав генерал.
- А в тому, що страшнi речi скоїлись. Генерал помiтив, що Роман був
добре напiдпитку й що його мучить якась нiсенiтна думка.
- Вже ж такого розору, вогню та нiвечення вiд сотворiння свiту не
бачено. Вiрно я кажу?
- Ну_,_ припустiмо, - сказав генерал.
- Так от спало менi на думку...
- Та помовч, Романе, годi.
- Менi не шкода! - випалив Роман, вдаривши себе кулаком у груди й
пильно вдивляючись в лице генераловi.
- Чого саме?
- Анiчогiсiнько! Нехай горить! I нехай воно прахом ляже! Бо все ж iде
на краще, от пригадаєте моє слово!
- Романе, чи ти здурiв, чи п'яний?
- Не п'яний я.
- Ну, годi! Кинь-но вже. - Ковалевi Сильвестру було дуже нiяково й
прикро. - Вибачайте, товаришу генерал.
- Не перебивай. Дай перевiрити душу на розумнiй людинi. Я тверезий. Я
такий тверезий, товаришу командуючий, - казав Роман генераловi, що мене
вже нiчим не напоїш... Нема жалю! Був, i нема. Отак от. Зрозумiло? I от я
думаю - чому? Що я за людина?
- Совiстi в тебе нема, - з докором сказав Хома.
- Нi, є. А в вас нема iнтелiгентностi нiякої! - розсердився Роман. -
Образливо менi, так! Приходять двоє гiтлерiвцiв, один по-нашому навiть
говорить, мабуть, чи не з колонiстiв. У вас, каже, все погане, а самi ж
завидющi, жаднючi, аж трусяться. Ах, ти ж, кажу, розтуди твою, грабiжнику,
злодюго! Геть, кажу, злиднi! Напiдпитку трохи був.
- Ну й що?
- Розстрiляли, сучi сини. Ось, бачите, дiрка. Сюдою увiйшла, а сюдою
ось вийшла. А це друга. Мало не пропав... А оте все, - Роман махнув в
напрямi вигорiлої вулицi, - все тлiн, мотлох... Хiба це... не довiку ж пiд
стрiхою та стрiхою. Хiба це житло?
- Романе!
- Та коли вже нiякої тобi влаштованостi нема, а в вiйнi ми, бач, гору
взяли, наше таки зверху, то й краще, виходить, має тепер прискоритись,
душа з нас геть! Як ви гадаєте, мушу я жалкувати за цим усiм? - Роман
ударив себе кулаком у груди i вп'явся очима в генерала.
Всi принишкли.
- Якого року? - спитав генерал, посмiхаючись.
- П'ятдесят! - вiдповiв Роман.
- Однолiтки. Питання цiкаве. Хай молодi скажуть. Бо ж вони в основному
воюють. Орлюк !
- Єсть. Орлюк_ _встав.
- Народ цiкавиться, як воювали, як проливали кров. З чим додому
вертали. Чого жаль, чого не жаль, якi думки? Якi бажання?
- Бажаю перемоги! - сказав Орлюк.
- Нi, ти особисто скажи! - перебив Роман.
- Кажи особисто!
- Особисто я, безумовно, воював, сказати б, три роки майже. Є
поранення...
- Це не вiдповiдь, це факти, в мене теж_ _вони є!
- Кажiть цiлком особисто...
- Особисто я не з Америки прибув, а з фронту, - сказав Орлюк,
звертаючись до Романа. - I цiлком не розумiю, де воно починається, це ваше
питання. Коли я скажу, що бажаю розкiшну хату на мiсцi оцих руїн, чи дiтей
у цьому саду, чи багатий врожай пшеницi, саду, чи гарної одежi зажадаю, чи
картини, - хiба це цiлком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал?
- Кажiть, кажiть.
- Нiколи в боях, або коли лежав поранений, чи побачив розвалену хату,
де на печi замерзли батько мiй i мати й сестер моїх занапащено, нiколи не
хотiлось менi нашої перемоги так, як сьогоднi, коли стояв з Уляною перед
законом. Коли ви говорили про продовження роду в iм'я блага держави, я
раптом нiби побачив на мить усiх загиблих товаришiв, усiх! I я збагнув
сьогоднi життя. - Орлюк оглянув своїх гостей, руїни навколо й величну
далечiнь Заднiпров'я. - Так! Менi дуже жаль! Жаль менi вбитих,
замордованих, жаль кожної вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну
потолочену ниву, кожне зруйноване мiсто. Ненависть i презирство ношу я в
своєму серцi до фашизму, бажаю добра народам, тому цiлком особисто битись
хочу, тому що бажаю перемоги й бiльше поки нiчого не бажаю!
Генерал подивився на Романа. Бригадир колгоспу стояв перед Орлюком
схвильований до глибини душi. Вiн вiдчув безплоднiсть, пустопорожнiсть
свого домислу. Не можна вiдокремлювати пожежi, руїни, страждання людей i
величезне напруження їх сил у вогнi й бурi, не можна вiдокремлювати це все
вiд бажань i завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього вiд
самотностi, що в нiй задихалась його пристрасна натура бiльше двох рокiв.
Вiн дивився на Орлюченка i не впiзнавав його. Риси суворої мужностi
наклала Вiтчизняна вiйна на його молоде добре обличчя. Це був зрiлий
офiцер-солдат, звершитель перемоги. Роман уперше за п'ятдесят рокiв життя
до кiнця зрозумiв, що в перемозi сьогоднi заховане життя, весь його
вирiшальний змiст i життя. Стиснувши кулаки й щелепи, вiн аж затремтiв вiд
припливу волi. Вiн зажадав подвигу, захотiв побрататися з перемогою.
- Ми молодi, - казав далi Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, - але
оскiльки загинули батьки й матерi нашi, й нема в нас нiкого, крiм
товариства, i ми з Уляною починаємо рiд спочатку, казатиму, як старий, вiд
батька й матерi й усiх предкiв i нащадкiв наших: нiколи нi перед ким не
вiдступить мiй рiд з цього днiпрового берега, з цих колгоспних полiв!
Нiколи!
Саме тодi генераловi Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь
мить генерал пiдвiвся. В глибокiй тишi пiдвелись всi командири й бiйцi. Це
був iнший уже генерал, i iншi бiйцi й командири.
Був вечiр. Танки йшли на захiд з важким гуркотом та виском. Пiд хатами,
що аж стугонiли вiд того гуркоту, прощалися танкiсти з дiвчатами. Гула й
двигтiла земля. З заходу нескiнченним потоком iшли зустрiчнi машини з
безлiччю слiдiв вiйни на своїх забризканих кузовах. На машинах громадились
покалiченi машини, потрощенi, посiченi кулями лiтаки, забинтованi солдати.
Бiженцi котили на двоколках убогий свiй скарб. Визволенi з концтаборiв,
змученi, виснаженi люди тривожно подивлялись навколо, наче не вiрили ще в
свiй порятунок.
- Герої вiйни, iнвалiди поверталися зi Сходу в свої вiдвойованi села,
здивованi й схвильованi.
Зустрiчi. Сльози. Розпитування. Обнiмалася радiсть з горем на дорозi
вiйни, в немазанiй хатi: син повернувся в старiй потертiй шинелi на нових
милицях.
- Iнвалiд я,батьку!
_Батько_. Бачу. Обмiркувати треба цю справу.
_Син_._ _Яку!
_Батько_. Справдi-бо, синку, iнвалiд ти. Тепер вже ти не просто людина,
а людина безнога.
_Син_. Точно.
_Батько_. А безногiсть це дуже делiкатна й непроста штука.
_Мати_. Калiка нещасний!..
_Син_. Ви менi, батьку, лекцiй не читайте.
_Батько_. Я не читаю. Сам бачу, що одної ноги нема. Болить?
_Син_. Уночi. Прокинусь, лап! - пусто, а-ай!
_Мати_. Ой горенько!
_Батько_. Не плач, наплачешся.
_Мати_. Камiнь!
_Батько_. Помовч. Iнвалiди, сину, рiзнi, як i все на свiтi. Однi вiд
геройства, iншi по случаю, а ще iншi вiд неакуратностi. На те вiйна. Є
навiть iнвалiднiсть вiд боягузтва й вiд горiлки є.
_Син_. Не злiть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозумiли?
_Батько_. Тепер однаково, - в атаку, не в атаку. Вiйна кiнчається.
_Син_. Це Бєлгородська дуга! Зрозумiв? _(Постукав по тлилицi)._
_Батько_. Хай буде дуга. Тiльки ти її поменш виставляй, щоб людям на
тебе не було незручно дивитись.
_Син_. Тобто як це так?
_Батько_. А так, що не обтяжуй людей. Людям i без твоєї дуги важко,
синку.
_Син_. Ну, спасибi, тату! Он якi люди!
_Батько_. Люди як люди. У кожного своя бiда. Так що подякуй долi та й
кульгай собi делiкатно, не пияч, не горлай та утримуйся вiд брехень. Чому?
Тому що вiд поранення до брехнi - раз плюнути! По собi знаю. А балакати
почнеш годiв через десять, як воно вже там було не було. I буде тобi й
шана, й повага... А певно, горе, що тут казати.
_Мати_. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!
_Батько_. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вiтчизна мало не
загибла, - треба ж кров проливати!
До малої пiдслiпуватої хатини край села пiд'їздить на вiлiсi генерал i
два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,
_Дiд_. Це ти, Опанасе?
_Генерал_. Я, дiду.
_Дiд_. А це?
_Полковник авiацiї_. А це ми - Володимир та Максим. Невже не впiзнали?
_Генерал_. Яка мала хата. Дивно!
_Полковник _Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мiй!
_Полковник Максим_. Так. Адже вона була велика?
_Дiд_. Розкажiть же, онуки, звiдки ви?, Живi чи вбитi? Чи вже сам я
помер? I вже душа моя говорить з вами. Чи як же менi думати, прости
господи?
_Генерал_. Живiсiнькi, дiду!
_Полковник_. Ми авiацiя. Важкi бомбардувальники. Прольотом.
_Дiд_. Так-так. Важко, кажете.
_Полковник_. Не важко, - лiтаємо з важкими бомбами.
_Дiд_. Де?
_Полковник_. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом.
_Дiд_. Чого?
_Полковник_. Над Мадрiдом. В Америцi - переганяли лiтаки. Над Берлiном,
Плоєштами! I взагалi облетiли, дiду, всю майже планету.
_Дiд_. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив.
Пролiтала колись отам за хлiвом з великим хвостом. Японську вiйну
провiщала. А от нiмець двiчi приходив уже без комети.
_Полковник_. Уже вiн, дiду, без комети й без хвоста.
_Дiд_. Он як. Ну, розказуйте ж, який той свiт, що ви його облетiли!
_Полковник_. Свiт? Це питання!
_Полковник_. Справдi!
_Генерал__. _Свiт_,_ дiду, малий.
_Дiд_. Малий, кажете?
_Полковник_. Невеликий вiн, дiду. Зовсiм невеликий.
_Дiд_. Ай-ай-ай! Шкода менi вас, що так ото свiт ваш всохся та
поменшав. Колись-то свiт великий був. Вирушимо було з Полтави на
Кременчук, давно вже, ще хлопцями чумакували. То виїдемо було в степ, а
степ широкий-широ-о-окий-широкий! А там шляхiв на Миколаїв, Молдавiю...
Великий свiт та веселий... Так, кажете, поменшав?_ _Ну, що ж, така вже
ваша доля.
_Генерал_. А скажiть нам, дiду... Що мати наша казала перед смертю?
_Дiд_. Мати? Та щось казала, тiльки забув. Генерал витяг з запiчку
пучечок сухих чорнобривцiв, понюхав i ледве не заплакав.
А на другому кутку села пiд горою, звiдки так далеко видно Заднiпров'я,
мати з дочкою зустрiчаються в хатинi. Невесело й смутно. В сутiнi сiней
причаїлась по кутках печаль. А мати змарнiла й дуже постарi-лась.
_Марiя_. Мамо!
_Ганна_. Донечко! Марiє!
_Марiя_. Матiнко...
_Ганна__. _Жива? Чи я сплю, Марiєчко?!
_Марiя_. Я, мамо, я...
_Ганна_. Повернулась... Людоньки!
_Марiя_. Здрастуйте, мамо... А Павло? Не чути Павла? Не повернувся
Павло?
_Ганна_. Вдома.
_Марiя_. Павло! Вдома? Де ж вiн? Павле!
_Ганна_. Стоїть на майданi.
_Марiя_. На майданi?
_Ганна_. На тебе чекає. Невже не стрiлась?
_Марiя_. Не бачила. Я йшла низом. Боже! Ну, що ж вiн? Не поранений?
_Ганна_. Цiлий.
_Марiя_. На вiйнi був?
_Ганна_. Бився довго.
_Марiя_. Ким був?
_Ганна_. Капiтаном.
_Марiя_. Капiтаном? Що ти, мамо?
_Ганна_. Чи героєм, - вже не пригадаю. Казали щось.
_Марiя_. Побiжу!
_Ганна_. Тихо йди.
_Марiя_. Не лякайтеся! Мамо?!
_Ганна_. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.
_Марiя_. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'ється! Ой рятуйте! Страшно
менi, мамо!
Не чуючи землi пiд собою, нiчого не помiчаючи навколо, слiпа й глуха
пiшла, побiгла на сiльський майдан, спотикаючись i тяжко й тривожно
зiтхаючи вночi :
- Ой пiду я не берегом-лугом. Ой пiду я не берегом-лугом, та чи не
зустрiнусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений
друже... Нi, не так... Що це я? Нi!.. Ой пiду я, молода, не
берегом-лугом... Нi... Iду я, молода, берегом-лугом. Нi, не берегом-лугом,
- низом-долиною... Ой iду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрiнусь з
мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж
це я! Це ж пiсня. Це пiсня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слiв, як у
мене, нi в однiй пiснi нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу
всi сили, всi смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!..
Де ж вiн? Чому я не бачу його? Павле, обiзвись! Це вернула з неволi твоя
безталанна Марiя-полонянка, дружина твоя. Принесла тобi свiй сором i муку,
дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалiй, коли ти герой. Де ти,
Павле? Чого менi так темно? Що це менi? Де я? Павле!!!
Не обiзвався Павло, хоч i був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже
не їй, а цiлому свiту.
Вона поклала бiля його пiднiжжя дитину, а сама припала до бронзових
грудей i застигла, як бронза, доповнила пам'ятник.
- Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластiвко моя? Пожалiй мене. Де ти
бродиш, гуляєш з iншими, чорна моя сестро? Прилинь, усмiхнися до мене...
Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як менi жити?..
- Втiшся, жiнко. Доки є молодiсть, виконуй свiй закон. Хай плаче по
менi материна старiсть.
- В чому мiй закон, чим утiшусь?
- Працею, любов'ю, дiтьми.
- Де я найду?
- В добрiй течiї добрих часiв.
- А коли нема їх там для мене? Безлiч нас...
- Тодi звелич себе в стражданнi.
- Нi, не можу. Не хочу.. Не зумiю. Немiчна й мала я для страждання. Я
не вмiю думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи,
порадь мене, як побороти страждання? Якою зброєю?
- Працею.
- Ще чим?
- Iнших шляхiв не знаю. Нема їх, мабуть.
- Ти правду кажеш, великий мiй герою?
- Я не великий i не герой, хоч товаришi мене й запевняли. Але я
трудився для Батькiвщини у великий час з великими людьми i частку їх
великостi прийняв на себе, i от я бронзовий стою на сторожi нащадкiв. Ти
пам'ятаєш, - сам я мало думав про велике, i говорив я негарно, й жартував
часом нерозумно.
- Ти завжди з усього смiявся.
- Я дiяв, i менi повсякчас було нiколи. Було менi нiколи аж до самого
кiнця. Мало любив тебе, хоч i народжений був для любовi та миру.
- Прощаю...
- Мало голубив...
- Мало.
- Часом забував зовсiм. В походах жалiсть гнав. Суворий був я й часто
навiть злий i грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонiв, крикiв
про пощаду, труднощiв та iншого. Клятвеним був мiй час, i я виконував свою
клятву серед гуркоту й скреготу залiза, поки одного разу не розлетiвся
кривавим шматтям.
- Мученику!..
- Нi. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати - я нiби весь
зрiсся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навiть радощi свого ремесла, i
помер я в хвилину захвату. Я йшов тодi в наступ, i ворог тiкав перед мене.
Так i перекажи своїм дiтям - пiд кiнець тiкав мiй ворог передо мною,
тiкав.
Довго дивились Орлюк i Уляна вслiд танкам. I тiльки коли останнi машини
зникли в пiтьмi за горбом, i гул моторiв, i брязк залiза злилися вдалинi в
знайому музику похiдних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.
- Ну, Улю, пiшли.
- Ходiмо. Навiть не вiриться, - тихо зiтхнула Уляна, вiдповiдаючи на
щось своє.
- Так, розумiю.
- Залишились удвох, i я неначе, правду тобi скажу, i з тобою, й нi.
Половина з тобою, щаслива, - половини нема. Пiшла з ними й не може
повернутись до тебе.
- I менi так.
- Менi так сумно.
- I менi.
- Правда?
- Еге. Я ж про тебе зовсiм часом забувала.
- I я.
- Правда?
- Ну, де там не забути...
Вони зрозумiли, що не вийшли ще з вiйни. Вони належали ще їй, як
палаюча будiвля належить вогню. Перед ними поставали в пiтьмi кричущi
заграви трьох полум'яних лiт.
Вони згадали, як гнiв загиблих товаришiв мiцнив їх вiдвагу. Як,
забуваючи одне про одного на нескiнченно важких дорогах вiйни, вони частку
своєї любовi переносили на товаришiв по зброї. Як любили вони їх, мов
частинку самих себе, свого гнiву, й чим далi, тим дужче, i ця любов
пiдносила їх дух i привела додому. Смерть довго полювала за ними i не
вполювала. Вони пiдiйшли до своєї хати.
- Хто тут? - пролунав незнайомий голос вартового.
- Свої.
- Тут зайнято.
Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовикiв спало вже на
долiвцi, на лiжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навiть на столi
й тихо стогнав.
Вони пiшли до Антонiни. Там було те ж саме. Тодi Антонiна постелила їм
шлюбну постiль у садку на старих санях. Вони були щасливi пiд вiдкритим
зоряним небом.
- Яке небо! Iване, глянь... Кiнчилась наша вiйна.
- Нi. О нi!
- Яке величезне неймовiрне життя! Яка вiйна!
- Ага.
- Ми нiде про це не читали.
- Не читали, не думали. I нiхто не думав.
- Все наче сон.
_-_ I менi. Так, нiби ми цiле сторiччя прожили.
- Атож. Ти помiтив? Все-все стало iншим. Все змiнилось.
- Так. I я?
- I ти.
- А ти?
- I я. Але ж ти весь вже зi мною?
- А ти?
- Менi здається - так. А ти?
- Я? Пам'ятаєш, я не раз казав тобi перед вiйною про свою жадобу до
життя?
- Так.
- Менi завжди хотiлось нiби роздвоїтися, розмножитися, розiрватися на
сто шматкiв, i щоб кожна моя частина жила, й творила, й пiзнавала рiзне
гарне, i щоб все це був я.
- Пам'ятаю.
- Тобi вже нiчого не шкода там?
- Нi.
- Ти любиш мене?
- Я люблю тебе.
- Я люблю тебе. Я люблю в тобi все - люблю землю, по якiй ти так багато
пройшла. Люблю небо й повiтря, яким ти дихаєш.
- Коханий мiй.
- Кохана моя. Я люблю тебе, як хлiб i мед i як воду. Люблю цей сад, i
цей берег, i Днiпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього,
й смiялась на його пiщаних берегах.
- Я заплющу очi, - кажи.
- Я багато... вбив.
- Не треба.
- Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...
- Нi. Нi. Кажи, що ти думав.
- Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо бiля основ життя. Вся найголовнiша
праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети,
всi пейзажi, всi сходи й заходи сонця, всi трави, квiти, плоди, насiння,
всi жнива, всi пори року, - все, що дороге й любе живiй людинi, все це
наше. Роса вечiрня i вранiшня роса...
- Роса! Iваночку, як я люблю вранiшню росуi
- Багато людей не знають, що то - роса.
- Бiднi.
_- _Їм не потрiбна роса. В них iнше щастя. Схiд Сонця їм теж нi до
чого.
- Так. Вони нiколи не бродили по росi босонiж.
- В них дуже тоненькi пiдошви.
- Я б усiх примусила ходити по росi.
- Це поки що неможливо.
- Чому?
- Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранiшню росу.
Навколо неї цвiстимуть сади. А в квiтучому саду неможливо не те що вбити,
а навiть лаятись.
- Правда. Я пам'ятаю...
- А зараз не роса людинi, а дах потрiбен.
- Не треба менi даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорi.
Так почалось їх нове життя.
Дорогою вiйни йшли вдалинi силуети машин i гармат. До них долинала
нiчна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.
На високiй днiпровiй кручi бiлiли руїни. На руїнах зацвiтала перша
молода вишня. А за вишнею в прозорiй синявi ночi далеко внизу мерехтiла,
танучи у пiтьмi, могутня днiпрова повiдь.
I от на Уляну найшов сон.
- Хто тут?
- Кияни, - сказав той, що пiдiйшов. - Князь Святослав i воїни. Ми -
сон.
- Нi, нi... - прошепотiла Уляна. - Хiба може приснитися людина людинi
через тисячу рокiв?
- На цьому мiсцi, так, - сказав Святослав. - Це старий берег. Он там
стояли мої човни.
- Але ж якi лiта минули. Столiття пройшли...
- Вони зiйшлись нинi край твоєї постелi, ланки часiв минулих i лiта
прийдешнi.
- Не розумiю, не збагну... Iване. Ти спиш? Iване...
- Яка древня трава, - сказав Святослав i взяв жмут трави, - i так само
пахне. I тi ж зорi. I Днiпро вже тодi був старий, коли я линув думкою за
Дунай.
- Але чому цiєї ночi... товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх
дiтей?.. Iваночку, це ти?
- Що тобi?
- Ти спав?
- Нi.
- Нi?..
- Я думав про Дунай.
- Ой коли? Скажи, коли це було?
- Га? Не знаю. Я сплю, я сплю пiд цим небом.
- А що ти сказав? Iваночку, що це було!
- Що було?
- Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всi сторiччя зiйшлись,
розiрванi... Що ти ще сказав? Ну, пригадай!
- Це тобi приснилось.
- Менi страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумiв? Що це?
- Це було почуття. Тiльки це сон.
- Та хiба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни
мене. Боже, як хороше... Якi зорi! Якi! Ми щасливi. Та хiба ж можна бути
такими щасливими?!
Вiн обняв її своїми мiцними руками.
Вона дивилась на зоряне небо, i дорогоцiнна таїна щасливого майбутнього
засвiтилась у її очах.
Свiтало.
Незабаром все Правобережжя Днiпра прийшло в рух. Всi чотири українських
фронти вiд полiських болiт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної
руки й рушили на захiд.
Але коли скресли раптово рiки i древнiй бог весняної грязюки пустив у
дiло свої ресурси, що нi кiнному, нi пiшому не стало ходу, куди не
поткнись, загули моторизованi армiї, забуксували, залаялись всiма мовами
водiї машин i стали.
Тодi чотири українських фронти вiдокремились вiд своєї технiки з самою
лише легкою зброєю й пiшли наперекiр стихiям i воєнним доктринам громити
ворога й гнати його так, як не гнав ще нiхто нiколи.
Багато напишеться книг про цю дивовижну весну, багато складуть пiсень,
наукових праць та спогадiв.
Ненависть воюючих була такою великою, незлiченнi маси обох сторiн так
пристрасно жадали загибелi одна однiй, убитих було так багато, що смерть
часом нiби вiдмовлялась приймати загиблих, i тодi вони нiби проламували
вутлий човен життя i, здавалось, силою поринали в небуття нескiнченними
Дантовими рядами. Iншi ж виходили живими з самих глибин пекла й,
оглядаючись з наївним подивом на смертну свою путь, вражали нечуваною
силою й мiцнiстю своїх натур.
Нiколи, мабуть, iсторiя не стискалась у такий химерний клубок, нiколи
серця мiльйонiв не бились у такому наднапруженнi, нiколи європейський
Захiд не падав так низько в особi найпiдлiших представникiв, але нiколи не
являла людина й стiльки благородної сили й величi духу, скiльки явила у
свiтовiй вiйнi незмiрна радянська душа.
Визволялись мiста. Визволялись тисячi сiл. Виходили партизани з лiсiв.
Мiльйони правобережних чоловiкiв i парубкiв влились у довгождану Червону
Армiю. Якi зустрiчi, якi прощання за Днiпром та Бугом!
- Здрастуйте!
- Прощавайте!
- Не забувайте!
- Рятуйте!
- Визволяйте!
- Знайдiть!
- Повернiть!
- Пометiться!
- Чекайте!
Прощалися поспiхом, де як доводилось, нашвидку й рушали, кваплячись,
неначе навздогiн за долею, i тiльки на останнiх пагорках, за якими надовго
чи й навiки зникали рiднi хати, озирались i, тамуючи хвильову тугу
неповторним помахом руки, прискорювали крок.
Багатьом з них нiколи вже не повернутись до рiдної хати, не побачити нi
роду свого, нi неба, нi гарної землi. Пронесуть вони славу Вiтчизни своєї
по багатьох мiстах i поляжуть навiки, хто пiд Львовом, хто пiд Сандомиром
чи Варшавою, хто пiд Будапештом, а хто й пiд самим Берлiном. Кого
поховають товаришi в братських могилах, кого птахи поклюють по чужих
болотах, хто пошматований розлетиться в прах на гiгантських фугасах, наче
й не було його зовсiм на свiтi, i тiльки гнiвний його дим понесуть над
землею схiднi вiтри, та невтiшна мати до кiнця своїх днiв питатиметься в
подорожнiх: "А чи не бачили, чи не чули?"
Але про це нiхто не думав. Не було вже коли. Iшли в атаки, форсували
рiки серед битої криги.
Зникали у весняних вiхолах. Провалювались у воду. Червонiли каламутнi
води, пiдмивали береги. Фашистськi загарбники, вiдступаючи, метались
величезними зграями.
Цепи брели по колiна в багнюцi, в дощ, в снiгопад.
Вже вiлiси позастрягали в баюрах, i генерали спiшились i брели
непролазними шляхами. Генерал Глазунов на ходу розглядав географiчну
карту.
Дощ, снiг, вiтер.
Витягали гармати з ковбань та багон. Снiг.
Наводили мости по шию у водi серед битої криги.
Скресали рiчки.
Стрiляється гiтлерiвське офiцерство у великих i малих оточеннях.
Дощ. Валки машин в невилазних калюжах.
- Воздух!
Генерали, офiцери, гауляйтери, продажнi жiнки вискакують з машин i
падають живi й мертвi в багнюку.
- Вооздух!
Друга хвиля "iлiв". Третя. Четверта.
_- _Гальт! Куди?
_- _Я! Я туди...
- Тiкати? Старий український пес! - Брудний офiцер пiдповз до
Грибовського.
- Ви мiй наказ одержали?
- Нi, пане полковник, - зблiд Грибовський, пiзнавши з голосу Шредера й
вiдчуваючи, що вiн попався.
- Перевiрю... Тiльки дарма ви намагаєтесь вислизнути з ваших болiт.
- Я...
- Ви пiдете в тил для диверсiй.
- Я втратив всiх людей.
- Брешете! Ви завжди брешете, чорт би вас узяв! Майте на увазi, виходу
у вас нема. Про перехiд до бiльшовикiв, натурально, можете не думати.
Однак вам там вiрьовка. Але тут бережiться! Зрозумiли? Не забувайте, що я
вас уже раз розстрiляв. Виходить, ви стрiляний, тобто караний, тобто
винуватий, зрозумiло? Чорт би вас забрав з усiм вашим народом.
- Пане полковник!
- Всi ви нас ненавидите! Розкусив я вашу Україну, проклятi. О, будь вiн
проклят навiки, той час i той день! - згадав фон Шредер старого вчителя
Рясного, його пророчi слова перед розстрiлом.
- Ляга-а-ай!!!
Все бухнуло в грязюку,
Командуючий фронтом генерал фон Бреннер сидiв у безнадiйно загрузлому
посеред дороги "опель-адмiралi".
Навколо нього по колiна в рiдкiй багнюцi стояла група штабних офiцерiв.
Офiцери ледве тримались на ногах. Багато днiв вiдступали вони пiд
могутнiм натиском Радянської Армiї. Поглядаючи назад, на схiд, на чорнi
поля й розмитi дороги, де залишилась вся їх технiка, вони не раз падали
долiлиць куди попало, рятуючись вiд авiацiї. Охопленi психозом оточення,
вони кидались на всi боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги.
Це так змiнило їх зовнiшнiсть, що майже нiхто нiкого вже не впiзнавав.
Багато хто з них був п'яний або скидався на п'яного.
Генерал фон Бреннер збожеволiв. Це сталося з ним ще позавчора, але про
це не наважувались говорити, або ж просто всiм було не до нього: все
плазувало до прикордонної рiки, задихаючись вiд втоми.
- Майне дамен унд герен, прошу налити бокали!- сказав фон Бреннер з
безтурботною посмiшкою. Офiцери застигли зчудованi. Генеральськi слова ще
не дiйшли до їх свiдомостi. Але землиста жовтизна обличчя, сухий вiдсутнiй
погляд i безтямна посмiшка генералова вразили багатьох з них дужче, нiж
загибель полкiв i захоплюючих iлюзiй.
- О готес вiль! - глухо застогнав один, немолодий вже, брудний
полковник i озирнувся на захiд.
- Панове, прошу сiдати, - посмiхнувся фон Бреннер, зробивши при цьому
такий вишуканий жест рукою, що слухнянi штабiсти навiть озирнулись на
примарнi крiсла, але, побачивши пiд собою рiдину земного покрову,
утримались.
- Ляга-а-ай! - пролунав хрипкий зойк. Офiцери впали, насмiшивши тим фон
Бреннера до слiз. Посипались бомби. Але поблизу нiхто не був убитий, i за
хвилину офiцери повставали.
- Сьогоднi вночi, панове, спала менi одна щаслива думка, - сказав фон
Бреннер. - Я почав помiчати, що маршали Конєв i Ватутiн абсолютно
iгнорують вiйськову думку. Внаслiдок цього цiлi танковi армiї захрясли в
багнюцi невикористанi. Ми з дружиною вiдразу звернули на це увагу... Я ж,
панове, одружений, ви знаєте. Одружений з Гiтлером. Сподiваюсь, вам
вiдомо, що наш фюрер - жiнка, якщо не брати до уваги вусiв i схiдного
життєвого простору. Айн, цвай, драй, фiр! Айн, цвай, драй, фiр!!!
Офiцерам стало моторошно. У полковника Тiца, що перебував у станi
надзвичайного нервового напруження, з'явилось бажання застрелити генерала,
але маузер був геть у болотi, руки в болотi, i рух так i лишився
недовершеним, i Тiц, зцiпивши зуби, раптом почав дрiбно тремтiти в нападi
м'язового пароксизму.
- До речi, хто вигадав цей схiдний життєвий простiр? - запитав раптом
генерал фон Бреннер. - I чому вiн життєвий, а не смертний простiр?
Вiдповiдайте! Генерал Гiммельшток!
- Я не генерал Гiммельшток!
- А де генерал Гiммельшток?
- Його вбито.
- А я що сказав?
- Ви сказали - генерал Гiммельшток!
- Неправда. Я не мiг цього сказати. Я хотiв сказати щось iнше. Вбитий
полковник Гаус, нi?
- Вбитi Гаус, Шмiдт, фон Редiгер, Ратценау, фельдмаршал Манштейн.
- Дозвольте, а хiба не ви фельдмаршал Манштейн?
- Нi. Я капiтан Шульц, - сказав брудний капiтан, нiмiючи з страху.
Генерал фон Бреннер встав i витягся перед ним, як перед маршалом, i
Шульц вiд цього мало не збожеволiв.
- Але ж ви були вбитi, пане фельдмаршал! Нi?
- Нi! - пробелькотiв Шульц.
- Я бачив вас особисто перед смертю, пане фельдмаршал!
- Я не фельдмаршал, ви помилились!
- Ви бiгли з маршальським жезлом по цьому життєвому простору, потiм ви
впали, i в мене так заболiла голова, а-ай!
- Я капiтан Шульц!
- Лягаа-а-й!
Пройшла ще одна хвиля винищувачiв.
О дiти Нiмеччини! О сироти i вдови великої країни! Генерал дон Бреннер
стоїть по колiна в багнюцi.
Водянистi очi його спрямованi назад, на пройдений кривавий шлях до
самої Волги, вони позбавленi проблиску думки.
Скiльки загинуло умiв, роботящих рук у розквiтi сил!
Якi майстри, умiльцi, якi таланти укрили трупом землю на тисячi верст!
Сумна слава... В серединi XX столiття, коли все уже є, щоб перетворити всю
землю в рай, в сузiр'я її народiв, великих i малих, - що зробили з Європою
вашi загиблi батьки, якi були отруєнi мертвою iдеєю фашизму?! О юнi сини
фатерлянду! Якщо минулi iмперiалiстичнi вiйни нiчому не навчили ваших
батькiв, прозрiть хоч ви при свiтлi своїх палаючих будинкiв: нiчого, крiм
горя й руїн, не здобудете нi ви i нiхто вже в Європi з допомогою багнетiв
i унтер-офiцерiв.
Зустрiчайте ж бурю, якщо посiяли вiтер. Зазнайте тягаря вiйни i на
своїй землi, i кривавого жаху вiйни, i всi її грiзнi чесноти. До вас iдуть
зi зброєю розгнiванi радянськi люди, яким нiколи не хотiлося бути вашими
ворогами.
Фон Бреннер стояв у болотi пiд самим румунським кордоном. Нестямнi очi
його свiтились божевiллям. Праворуч i лiворуч з'явились грiзнi цепи
маршала Жукова.
Офiцери пiдняли руки.
Потяглися довгi валки полонених. Випавши з орбiти загального планового
руху, брели поволi й без мети, нiби не пiдлягаючи вже закону тяжiння, й
здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошенiсть. I зустрiчнi
потоки радянських солдатiв дивились на них байдуже, без злоби й ненавистi,
як у порожнечу. Прямуючи на захiд, всi думали свої думи.
В Павлiвськiй школi почалось нове життя. Уляна прийшла в свою школу з
чоловiком.
Уляна. Знайомi? Вчитель Мандрика, Гордiй Павлович.
_Мандрика_. Пробачте, ми знайомi. Ви, здається, хм...
_Орлюк_. Еге ж!
_Мандрика_. Чи, може, я помиляюсь?
_Орлюк_. Нi. Орлюк.
_Мандрика_. Ага! Ка-хи... Пробачте, я , здається, на вас дихнув?
_Орлюк_. Що? Нi, що ви!
_Мандрика_. Не дихнув? То пробачте. Менi здалось, що дихнув. Пробачте
ласкаво.
_Орлюк_. Прошу.
_Мандрика_. Так не дихнув?
_Орлюк_. Нi, нi.
_Мандрика_. Ну, пробачте, хм... Нi, то ви той, ви пробачте, хм... Як же
це, хм... Уляно Василiвно! Ой! Пiшла. Куди це вона?
_Орлюк_. Пiшла в клас.
_Мандрика_. Так, так.
_Орлюк_. Як все змiнилось.
_Мандрика_. Ага. Так от, ви знаєте, я дуже радий. Я зразу хотiв сказати
це Улянi Василiвнi й вам, що я дуже радий, що можу чесно дивитись вам в
очi.
_Орлюк_. Важко вам було?
_Мандрика_. I не кажiть!.. Дозвольте потиснути вашу руку. Ой, я,
здається, знову дихнув?
_Орлюк_. Дурницi._ _Ну_,_ що ви, справдi!
_Мандрика_. Спасибi вам за визволення з нiмецько-фашистського ярма. Тут
таке робилось! Жах! Де ж це Уляна Василiвна?
_Уляна _стояла посеред класу. Перед нею в тишi сидiли дiти. Половина
класу пустувала.
- Що ж це вас так мало, дiти?
- Нема бiльше.
Уляна зайшла до другого класу, - те саме; в третiй, четвертий, - та ж
картина. В сьомому класi не було нiкого - клас стояв пусткою, потрощенi
парти, бруднi голi стiни.
- А!
Тодi вона сiла за припалий пилом стiл i схилила голову. Минуле постало
перед нею: тридцять шiсть чепурних хлопцiв i дiвчат засiли лави. На стiнах
виникли портрети великих дiячiв людства. На столi квiти. Школярi вродливi,
з добрими очима. У дiвчат чудовi голоси.
Пригадався урок спiву. Тихо виводили веснянку:
Поставлю свiчу
Проти мiсяця, -
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по бiлому, Тихо йду.
Потiм клас почав мiнятися на очах: учнi немов зникли й тодi знову
повернулись звiдусiль - худенькi, заморенi дiвчатка з фашистської неволi,
герої фронту, повiшенi молодi партизани з зашморгами на шиях, пораненi,
понiвеченi, живi з концтаборiв, перевдягненi в чужий одяг.
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по бiлому, Тихо йду.
- Уляно Василiвно! - пролунав у тишi тоненький дитячий голосок. Уляна
пiдвела голову. Еа дверях стояла дiвчинка Настя Гулакова з сiрими очима,
сповненими цiкавостi.
- Ви вбивали фашистiв?
Уляна стенулась i випросталась. Настя причинила дверi. Уляна ще раз
обвела очима порожнiй клас i повернулася в учительську.
_Мандрика_. Уляно Василiвно. Дозвольте подякувати вам за визволення з
нiмецько-фашистського ярма.
_Уляна_. Скажiть, це ви замазували в пiдручниках портрети?
_Мандрика_. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку я гадав...
_Уляна_._ _Що?
_Мандрика_. Слово честi, нiчого, клянусь честю. Той, як його, це ж,
повiрите, я мало не втiк до партизанiв.
_Уляна_. I що ж вам перешкодило?
_Мандрика_. Ну, якось так зразу не той, не бiгтимеш. Ви не знаєте
фашистiв. Це такi страхiтливi вороги людства. Я плакав.
_Уляна_. Я розумiю сльози вдiв, матерiв, дiтей.
_Мандрика_.Я проклинав їхi
_Уляна_. Справдi?
_Мандрика_. Я їх ненавидiв!
_Уляна_. Саботували? Чинили озброєний опiр? Навчали стiйкостi учнiв i
батькiв?
_Мандрика_. Я? Так, безумовно.
_Уляна_. Сiяли вiру в нашу перемогу? Чекали на нас?
_Мандрика_. Вас? Ви ще питаєте!.. О!
_Уляна_. Не треба.
_Мандрика_. О!.. Ага, ой...
_Уляна_. Скажiть, що говорив мiй батько перед смертю? Як загинули
Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учнi?
_Мандрика_. Якi?
_Уляна_. Де дiвчатка, де майбутнi матерi нашого народу?
_Мандрика_. Не знаю. Там, у них.
_Уляна_. Що ви сказали їм на дорогу? Що заповiли?
_Мандрика_. Це що - суд?
_Уляна_. Нi. Вчителя запитує вчитель серед живих i мертвих мiльйонiв.
Ви злякались?
_Мандрика_. Нi... я...
_Уляна_. Не бiйтесь. Сьогоднi судиться весь свiт, всi народи, вся
фiлософiя, iсторiя, полiтика. Судиться сучасне з минулим, людське й
геройське з нiкчемним i злочинним.
_Мандрика_. Так... той... Дозвольте.
_Уляна_. Хто ви? Для чого ви живете на свiтi? Скажiть, що винесли ви з
страшного змiсту вiйни? Що ви робили тут?
_Мандрика_. Але ви не знаєте, що тут робилось. В свiтi дiється щось
таке...
_Уляна_. Я питаю вас про мале: що робили ви?
_Мандрика_. Я страждав. Тут таке дiялось...
_Уляна_. Те, що тут дiялось, не сподiється нiколи. Це був час героїв i
мученикiв нашого народу. Шкода менi, що ви не стали нi тим, нi другим. Все
життя ви проходили навшпиньки, - сказала Уляна i пiшла до дiтей.
- Уляно Василiвно, ви вбивали фашистiв? - знов запитала Настя Гулакова.
- Нi_,_ дiти, нi, я не вбивала. Я тiльки рятувала наших солдатiв вiд
смертi.
- А як ви рятували їх?
- Я виносила їх з вогню, поранених. Я перев'язувала їх рани, давала їм
свою кров.
- I багато ви кровi вiддали?
- Багато.
- Ще розкажiть.
- Я посмiхалася їм, говорила привiтнi слова.
- А ви не бачили мого батька? Ви не врятували його?
- Нi, твого батька я не бачила.
Уляна вирiшила перемiнити тему розмови.
- Слухайте, дiти, сьогоднi великий день. Нашi вiйська очистили
Батькiвщину й б'ють ворога на його територiї. Сьогоднi в нас не буде
навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.
- Тарас теж убив двох фашистiв, - сказала Настя.
- Трьох.
- Який Тарас?
- Бовкун! - пожвавiшали школярi, показуючи на мiцного, як горiх,
хлопчиська Тараса Бовкуна.
- Тарасе, це правда?
- А!.. Мадьяри були, - дiловито сказав Тарас.
- Вони вбили нашого батька, i його батька, й дiда, й Гальку, а Тарас
повбивав їх, - сказала Настя. - Я тепер, коли виросту, буду Тарасова.
- Ото не бачив, - махнув рукою Тарас i вiдвернувся.
- А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистiв, - сказав зовсiм ще малий
школяр.
- Так, - замислилась Уляна. - А ти чого хочеш? - запитала Уляна
дiвчинку.
- Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалiбниця.
- А я хочу хлiба.
- Так. Ти?
- I я хлiба.
- Ти?
- Я хочу автомат.
- А менi плакати хочеться i їсти хочеться.
- А ти?
- А я хочу, щоб батько мiй i дiд повернулися з вiйни а орденами. I хочу
спати в хатi.
- А ти, Гупало?
- Я? Менi б тiльки швидше вирости, - я їм тодi покажу, - сказав
поганенько вдягнутий хлопчик i гидко вилаявся.
- Не смiй лаятись. Це соромно й гидко.
- Вiн самогон пив.
- Вiн уже був п'яний. I курив сигарети.
- Ти був п'яний?
- Був гетрункен драй маль.
- Бiльше не будеш?
_- _Не буду... Менi б лише вирости.
- Я знаю, щоб скорiше вирости, треба спати. Менi баба казала, що я
росту ввi снi. Це правда? - спитала цiкава Настя.
- Правда.
- А Вася Ступак женитись буде.
- Я сам скажу.
- Ти хочеш одружитись, Ступак?
- Думаю, - тихо сказав Василь Ступак i подивився на вчительку. Було
щось зворушливе в особливому виразi його не по-дитячому вдумливих
темно-сiрих очей.
- Скiльки от живу на свiтi, нiколи не думав, а зараз думаю.
- Але ж ти малий ще. Скiльки тобi рокiв?
- Тринадцятий. Полiцаї батька вбили. А матiр повiсили потiм. Так баба з
переляку померли, а дiвчата - одна в Нiмеччинi, а друга хтозна-де. А на
менi двоє малих. I корова скоро отелиться, молоко буде. I город же треба
обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумiю,
що я ще не вирiс, та не пропадати ж дiтям. Чи вже почекати хiба? Тепер же
колгосп не дасть менi пропасти з дiтьми? Якви?
- Нiколи. Колгосп нiкому не дасть загинути, нiкому! - сказала Уляна
впевнено, нiби вiдповiдаючи на якесь бiльш загальне й глибоке питання. -
Колгосп не дав загинути державi, Ступак, а вже тобi й поготiв не дасть. Ми
прийдемо до тебе додому сьогоднi ж i все вла...
