Олександр Довженко. Щоденник
страница №2
...н на мiтингутам, де говорив про Україну, посварився з полiткомiсаром з-за того, як
ставити слово "саме" - попереду чи позаду. "Iди ти к чортовiй матерi,
убога твоя скаредна душа. Хiба не однаково, де воно стоїть. Ти на людей
дивись, а не на слова. Хiба ми тут на дипломатичному прийомi чи в
президiуми збираємося сiсти? Я пе слова бачу, а кров. Ми перед смертю
стоїмо. А вмирати я годен за Ленiна на всiх мовах - за матiр, за предкiв i
потемкiв, коли вгодпо. Як ви, тату?" - "Iстинна правда, синку, аби вмерти
достойно i чесно, а хоч перемогти. Людипу прикрашають дiла, а не слова.
Треба, щоб дiло стояло мiцно, а слова... що слова! Слово - добро, коли
вопо в лиху годину веселить душу товариша, коли воно пiднiмає її на
подвиги чи на добру роботу".
Дак вони тодi подали один одному руку та й кинулись в огонь.
Як поховав Кравчина свого сина, що вони сказали один одному перед
смертю. Як перед тим, як умерти, сип попросив поставити його. Тодi я
пiдняв його i держу:
"Що, Василю, бачиш Україну?" - "Бачу, тату".- "Яка вона?" -
"Благословенна, тату. Палаєi"
15 / Х / [19]45
ЗОЛОТI ВОРОТА III
Двi глави.
Зустрiч з американцями. Се були [з] Канади i США.
Вони були переважно українцi.
Розмова Кравчини з американськими українцями мусить бути блискучою...
I не американцi, i не свої. Чужi, заграничнi... Сервiс теж вiн
зневажав. Гарне, та ж воно не ваше. Воно американське. А в мене хоч i не
той, та воно своє.
- У нас є сервiс.
- Ну й що?
Друга.
Кравчина дiє проти бандерiвцiв.
Переговори з оточеними бандерiвцями. Його послали, можливо,
парламентером. Можливо, що там, в каменоломнi, де вони були, де їх було
застукано, був i один його син.
Як вони не хотiли взнавати один одного чи не показали виду нiкому, що
впiзнали. I син був, може, старшим групи.
Так чи iнакше, по довгiй i глибокiй розмовi про iсторiю i про
ультиматуми вони всi були знищенi. Я нiкому не признався. Тяжко менi i
соромно, що виродивсь мiй рiд. Нема в мене гордої вдачi Тараса Бульби. Не
став я при всiх, не назвався. Не сказав: що, синку, помогли тобi твої
ляхи? Не сказав. Побоявсь, що не повiрять та почнуть пiдозрiвати в
родствених связях. Убив мовчки. Ще й, признаюсь, убивши його, зрадника, як
собаку, i глянувши навiть па його красивий труп, як Тарас отой Бульба на
свого зрадника-сина, навiть бровою не повiв отакечки, неначе не син вiн
був мiй, а падло. Не скоро, вже аж уночi, пiшов я в хлiв, зарився в
солому, затулив шапкою рота та й до-о-вго-довго ридав, приказуючи такi
слова, яких уже нiхто тепер i не говорить.
Вiн дiяв i мислив вiдповiдно силi речей. Вiдступаючи перед ворогом, вiн
ненавидiв свiт i самого себе.
Вiн кляв своє воєнне щастя.
Се не значило, однак, що вiн не вiрив у своє щастя чи вiрив у конечне
щастя ворога.
Нi. Йому просто iнодi були недоступнi всi складнi механiзми шляхiв
управлiння i планування (планiв) щастя, вся складнiсть його шляхiв.
Наступаючи, вiн проймався натхненням, вiн жадав наступу, не дивлячись
на велетенськi втрати, на кровопролиття жахливi.
Одне слово, вiн був такий, якою була сила речей.
Одночасно вiн був продуктом сiєї сили i її чинником.
15 / Х / [19]45
Старший лейтенант. Пробув на вiйнi чотири всi роки. Повернувся з
Нiмеччини.
- Скажи менi, що ти винiс узагалi зi страшного з усього смислу вiйни? -
спитав я його по досить довгiй розмовi.
- Що винiс? - подумавши, сказав вiн менi. - Я прийшов до висновку, що в
-життi все набагато грубiше, нiж писали нам колись, i говорили, й
говорять. - Вiн одповiв на свої якiсь складнi думки по множеству, напевно,
найконкретнiших явищ.
- Що скажу? От у всiх письменникiв у книгах чи статтях: вiйна - так се
сльози, плач, горе. Се неправда. Я не бачив нi слiз, нi горя. Все дуже
просто. Хлопнули - чоботи геть i в яму зарили, - готово. Нiхто нiчого й не
думає. Навпаки, весело i повно смiху.
- А люде?
- А я їх не бачив, їх там взагалi нема. Вони виселенi.
- А в ямах, у байраках, лiсах, льохах? А пiд час наступу? Ти ж усю
республiку пройшов, да не одну, а кiлька?
- Да я з людьми не стрiчався. Може, й свiдомо.
- Друже мiй, ти був на вiйнi душевно i фiзично слiпий, - сказав я. Менi
хотiлося додати: "Ти був дрiбненький егоїст i боягуз. Ти боявся
зустрiнутись з людським лихом. Ти обминув його. Бо ти порожнiй".
Отсей молодий чоловiк тепер хоче i буде творити фiльми про вiйну.
18 / Х / [19]45
КНИГА
Не спав я цiлу нiч. Писав.
- Запиши пас, Кравчино, до своєї книги. Узнали ми, що завтра зранку
помремо. Загибаєм всi.
Се не було нiяке надприродне передчуття. Се було точне знання на основi
досвiду й характеру приказу. Се знали командири всi i знали ми.
Надприродним було те, що ми дiяли.
I от почали солдати проситися до мене в книгу. "У мене, - кажу, - для
себе паперу не стає".
- Запишiть хоч на один рядок. Що був отут пiд Сандомиром такий-то...
- Чим можеш похвалитися, в чому показатись? Що має посвiдчити за себе?
- Дiвку оскорбив. Визволену з неволi.
- Ти?
- Брехав усе життя з трибуни. Я заворожив у своєму селi трибуну, i так
заворожив, що нiхто не мiг сказати з неї того, що думав.
- Дурень, у трибуни своя правда.
- Я перейменовував свiй город так часто, що вже й не знаю, звiдки я.
- А мене запишiть у партiю. Такий-то.
- Записую.
- I мене запишiть. Пишiть, що вмер геройською смертю, бiльшовиком.
_ Всi ми хлопче, тут бiльшовики. I всi вмремо. Кажи, якщо вже хочеш,
щось таке просте, житейське. Може, маєш грiх який чи особливу заслугу. Чим
одрiзнявся ти од нашого народу.
- Пишiть: великому Сталiну слава. Сержант Горобець.
- Пишу "славу". Слiдуючий.
- Напишiть про... (Запис обривається.)
(до 18 / Х1 [1945)
Написати велику главу прагнень. Бажали перед битвою. Юнаки i юначки. А
вiй записував. Се були найчистiшi романтичнi душевнi програми кращого.
Стосувалися вони переважно моральних сфер, проте багато з них носило чисто
життьовий характер. Нiби перед смертю прозрiли очi на те, що завжди було
перед ними i чого вони не бачили. I тепер вони самi дивуються. Один
сказав: "Товаришi, як же се все просто, я все бачу, я можу сказати всьому
свiту, як треба жита! Записуйте". Тарас записував, вдивляючись в юнака, i
якимсь одним властивим його лише землянiй душi способом вiдчув, що так
говорять перед смертю. Велика туга обхопила Тарасову душу. Невже те-то й
те-то, невже ве обнiме вiн уме дiвчину, не назове її своїм щастям, не
порадується на дiтей своїх, не зробиться професором... i т. д.
Дiйсно, вiн був убитий.
1. Написати дiалог перед смертним боєм.
2. Се може бути окрема новела, може бути роздiл "Золотих ворiт".
3. В "Золотi ворота" внести "составителя законов" - солдата рокiв пiд
п'ятдесят з гаком.
//Нацiональний епос - втiлення iсторичної пам'ятi народу.
Роман мав бути написаний народною мовою.
Життя послало нам сюжети незвичайнi, їм треба дати художню обробку.
Фантастичне змiшалося з героїчним.
Жорстокiсть - зi спокоєм i благородством людського
духу.
Ницiсть iз вiрнiстю.
Хихикання i агакання безумцiв з неухильним сарказмом смiлого розуму на
шляху до справжньої мети людської революцiї: до єдностi свiту в думцi i
дiї.
Iдея революцiйного гуманiзму.
Революцiйної героїки.//
КРАВЧИНА
II
СМЕРТЬ ДIВЧИНИ
Дiвчина вмирала, дивуючись. Невже отеє i все i I вже смерть? Невже
нiхто мене вже й не пригорне, не приголубить? Мене ж iще нiхто не цiлував.
Я ще не займана. Господи! Товаришi! I вже в мене не родиться дитина!..
Вмираю. Людоньки!
Що ж я знала? Солдатську одежу та роботу. А чоловiки, що намагались
пiдiйти до мене, все були такi безстиднi, i не так безстиднi, як
некрасивi. А я так... Менi так хотiлося красивого, так хотiлося
красивого-красивого.
Я дiвчина. Товаришi лiкарi, не солдат я. Дiвчина. Прощайте...
19/ХI [19]45
Менi сказав сьогоднi Николай Митрофанович Крилов 13 (академiк), мiй
великий приятель:
//Я вiдчуваю i знаю тепер одне. Ми живемо па початку епохи загибелi
цивiлiзацiї, принаймнi європейської. Усе, що вiдбувається в свiтi, нiчого
iншого менi не говорить.
- Чи припускаєте ви можливим, як учений, що нашiй планетi в цiлому
загрожує катастрофа вiд розриву атома?
- Безумовно. За весь час свого iснування людина вперше торкнулася явищ
космiчного порядку. Безумовно. Ну, що ж! В усякому разi, коли я, сидячи в
цьому номерi готелю, бачитиму, що свiт руйнується, я скажу без жалю, що
нiчого кращого людство не заслужило.//
Довго й багато говорив менi старий. Думки його часом в'язались погано:
склероз вже заморозив його прекрасний мозок, але крiзь непослiдовнiсть
думки, сарказм, iронiю, часом чудакуватiсть i крайнiй скептицизм
проривається велика житейська драма видатної людської iндивiдуальностi з
величезною ерудицiєю, гордої й вибагливої. Таких людей зараз нема. Весь
стрiй його iнший. Се дев'ятнадцятий вiк Європи. Часом вiн здається менi
персонажем з якоїсь п'єси. Се образ многогранний, багатий, натхненний i...
комедiйний трохи.
19/ХI 1945
Аморальнi мiркування Тараса Кравчини на шляхах вiйни...
- Господи, хоч би вже мене вбили чи розiрвали мiною. Голова пухне од
думок. I нащо я почав писати, прах його вiзьми. Ну повiрите, не можу вже
ступити, щоб не думать. От лиха година. Да думки ж якi поганi лiзуть в
голову, неначе чорт який нашiптує па ухо: пиши, пиши. Ну й пишу. Пишу
таку, наприклад, думку, що всяка вiйна безнравственна в своїй внутрiшнiй
основi. Тому i зображати її в книгах як благородство i красу людських
вчинкiв - злочинство й глупота. Вiйна - дурна. Жорстокiсть i всесвiтня
дурнота, одягтись в атавiстичне пiр'я, прославлене тисячолiттями книжної
брехнi i кровожадних дурощiв, перетворюють мене в щось гiрше, дурнiше й
страшнiше за дикого звiра. Я вже не кажу про таких благородних i достойних
пошани тварин, як собака, кiнь чи корова.
Вiйну називають мистецтвом. Вона таке ж мистецтво, як шизофренiя або
чума.
Продажнi писательськi пера освятили її в вiршах i товстенних книгах.
Малярi дурноголовi споконвiку придумували для неї одяг, фарби, рiзьбярi
ставлять на майданах пам'ятники не ганьби i глупства, а слави ватажкам i
їх коням. Те, що повинно давно вже стати предметом громадського сорому i
непристойностi, возвеличується. Атавiзм дикунський iснує. I вченi дурнi
служать атавiзму, як раби з мiзерною фантазiєю i вiдсутнiстю достоїнства
людського, - атомна бомба.
Чому всi правителi так ненавидять всiх, хто проти вiйни принципiально?
Тому, що всi вони раби атавiстичних iнерцiй. Попробуйте сказати голосно
проти вiйни - i зразу суд за аморальнiсть. Отже, вiйна моральна.
В Нюрнберзi суд. Тече з Нюрнберга кров, гнiй, злоба, жорстокiсть i
безпросвiтна людська дурiсть фашистських людожерiв. Не придумати кари нi
для одного. Посадити. Нi, не карав би я їх. Посадив би голих у великi
банки зi спиртом i розставив би банки на всiх майданах європейських
столиць на триста лiт. На пам'ять i в науку про iдiотизм атавiстичного
(нрзб).
А суддi хто? Американцi. Англiйцi. Хрещенi батьки пiдсудних i до якоїсь
мiри учнi. Мрiяли ж вони про знищення людоїдами Росiї, України? Про
загибель десяткiв мiльйонiв наших людей, щоб потiм приставити нiж до
Гiтлерової пельки. Ну, сталося не так трохи. Суд iде.
Готується нова вiйна.
Новi герої, новi сироти, новi калiки, новi злочинцi, спасителi.
24 / Х / [19]45
ЗОЛОТI ВОРОТА
III
- Не покладу, каже, оружiя! А той собi каже - не положу. Он якi були.
Ну, що поробиш. Так ми й собi, раз так, то так, будеш уже битися. А що
людей набили, як г... Трупом смердить, понас... скрiзь, а вошей було! Хiба
тепер оце вошi!? Де-пе-де тобi частично вошка проповзе, та й та нiмецька.
Я своєї вошi давно вже не годував, забув уже й яка вона. Хiба вже десь,
видно, пiсля вiйни полiзе. Уже тепера до кiнця вiйни i не побачу.
Сiм'я в мене є. П'ятеро синiв i дочка. Двi дочки. Правда, синiв
повбивано. Ну, дочка старша не проста. Знаменита дiвка на цiлий свiт.- Вiн
так розповiв про її красоту, яка вона була малою, що сльози виступали в
усiх на очах. Олеся.
- Героїня?
- Нi. В тилу прославила епоху,
- Чим?
- Не скажу.
- Ну, скажiть.
- Не скажу, догадайтесь самi, чим могла прославити двадцяте столiття
молода красива вдова, розумна, з середньою освiтою?
- Нi.
- Нi.
- Нi.
- Нi.
- Нi.
- Ну, кажiть же, люде добрi. Нiхто не вгадав. Тодi я вам скажу. Вона
ходила в ярмi удвох з коровою. В епоху пари, електричества.
Я думаю, що не радiо, не розклад атома, не пенiцiлiн ї не "лiтаюча
крiпость" найбiльшi подiї у свiтi. Я презираю крiпостi i атоми, хай на
мене не гнiвається Америка. Найбiльша подiя у свiтi - моя дочка Олеся з
коровою у плузi, її душа i моя нiкому i нiколи не простять. Хоча нi,
прощу. Нащо менi носити ярмо ще й у серцi своєму?
Прийде додому, нап'ється горiлки, заспiває - та й "му". А потiм плаче,
приказуючи такi слова, яких ще свiт не чув i нi одна газета не
видруковувала. "Му" та "му".
Моя рiдна дiвчинка, дочка моя Олеся.
Коли б я був великий художник чи рiзьбяр, чи коли б я завiдував чимось
великим, от кому б я створив пам'ятник епохи. Не синам моїм, не героям, що
лiтали попiд небесами, кидаючи бомби, не полководцям, що водять нас в бої,
не парубiйкам полум'яним, що кидались в високiм пароксизмi грудьми на
кулемети. Нi, я створив би пам'ятник Олесi. Я поставив би її в упряжцi,
пам'ятник iз золота, створений руками великих майстрiв. Я повелiв би
майстрам, перед тим як кувати її постать на вiчнi наповнюють його щодня
духовною їжею в видi рiзних однакових для всього людства вiдомостей. Вiн
пожирає ту їжу. Вiн був просто нерозумною людиною, людиною, так .би
мовити, малолiтражною розумове. Зате вiн був слухняний, позитивно
слухняний, чесний, завжди готовий до всяких позитивностей, з гарною
усмiшкою, хоч-не-хоч, як гусак у сажу.
- Е, якби йому дати пару хороших розумних заступникiв! Хiба ж так би
було! Заступники сволочi, - зiтхали роками спiвробiтники Торохтiя
Макогоновича, ненавидячи його заступникiв.
25/Х/ [19]45 Начальнику i предсiдателю кiнематографiї. Користуючись
пiдготовкою до знiмання фiльму "Життя в цвiту", шанобливо повiдомляю Вас,
що вiд сього дня я перестаю одержувати заробiтну платню. Я прошу Вас, не
вбачайте в сьому моєму вчинковi нiчого такого, що могло би Вас дратувати,
примiром, абощо. Я роблю се не з метою демонстрацiї чи непослушенства.
Навпаки, я хочу сим особливо пiдкреслити свою лояльнiсть щодо своєї
оплати. Але разом з тим я не можу й не думати про якiсть картини, яку я
розпочинаю знiмати. До сього часу я розглядав себе як одного з найкращих
режисерiв кiнематографiї. Я звик до сiєї думки, i вона, певно, помагала
менi триматися па високому моральному рiвнi у виробництвi. Зараз же
призначена менi мiсячна плата по третьому розряду щомiсячно два рази
пригноблює мою свiдомiсть i поселяє в менi сум i зневiр'я в своїх
здiбностях. Тому я для того, аби зберегти свою душу од непотрiбних i
шкiдливих для мого стану натякiв па свою творчу неповноцiннiсть, прошу
вважити мое прохання, аби я мiг спокiйно вiддаватись владi своїх мрiй i не
порушувати звичної уяви про свою гiднiсть. Платню за роботу, будьте
ласкавi, визначiть менi в якiй iншiй формi по закiнченню фiльма,
вiдповiдно до його якостi.
З пошаною заслуж., лауреат i т. iн. Ол. Довженко
26/Х/ [19]45
ЗОЛОТI ВОРОТА
II
Географiю роману треба виписати особливо точно, з документальною
правдивiстю.
Треба описати село, краєвиди, район. Припустим, вiн з Великого Перевозу
або з Шишакiв.
Отже, мусить бути описано, як нiмцi пiд час бою чи вiдступаючи палили
село, як утворилася замiсть села пустеля.
Рiка. Пригадати бiй коло рiки з "Перемоги".
Озера, сiнокоси. Дерева, рослини, трави, все, що росло в полi, як
звалося. Зробити iлюстрацiї i фотографiї флори i фауни села. Можна дати
також i фотографiї вулиць, хат. Людей окремих. Ландшафту. Надати, таким
чином, усьому вигляд справжньої i точної документальностi.
Таким чином, мiй рукопис мусить бути оздоблений не тiльки заставками,
кiнцiвками, заглавними лiтерами, не тiльки великою кiлькiстю iлюстрацiй, а
й фотографiями. Зробити все рукою любовно i досконально, як твiр життя.
Лiтопис.
Розподiлити книгу, власне її внутрiшню основу - характеристику Тараса,
па роздiли. Кожний роздiл, будучи органiчно об'єднаним з усiма iншими
роздiлами, мусить мати своє точно визначене спрямування:
Роман - наївний, простий i недотепний.
Роман - розумний, складний i дотепний.
Веселий i безжурний.
Нi, сумний i глибоко замислений.
Добрий i недобрий. Вiн м'який як вiск. Вiн i твердий як криця.
Мстивий i великодушний.
Лiнивий, не лiнивий трудяка.
Одне слово, вся повнота народної психологiї, народного характеру
повинна знайти в ньому собi мiсце, розмежувавшися в належних правдивих
пропорцiях, вiдповiдних основам українського нацiонального, народного
характеру.
"Мiра життя" може й повинна увiйти до епопеї як складова частина другої
частини.
Тарас Кравчина - Петро Скидан. Може бути i другий варiант: не Петро
Скидан, а Мина Нечитайло. Можливо i напевно се буде що краще.
Приїзд С. в колгосп остається, звичайно, з послiдуючими Тарасовими
коментарями.
В першу половину, власне па початок третьої частини, епопеї ляже
перероблена "Україна в огнi", де Тарас Кравчина - Лаврiн Запорожець або
Мина Товченик.
Очевидно, проте, Запорожець.
Далi йде повернення, могутнiй наступ Червоної Армiї. Запорожець-
Кравчина їде до армiї.
ЙОГО СОН
Сон - форма, спосiб монтажний, композицiйний для висловлювання рiзних
цiкавих i надзвичайних речей i можливостей нездiйсненних. Часом губиться
межа мiж сном i дiйснiстю.
ЙОГО ЖАЛЬ
Можлива форма лiричних екскурсiв. "Як жаль менi, що я не писатель,
написав би я тодi книжку чи казку, як одну людину..."
КОМПЛЕКСИ - ЕТИЧНИЙ, МОРАЛЬНИЙ, ЕСТЕТИЧНИЙ
Збагнути все, чим мучився все життя. Основний комплекс пристрастi -
етичний.
ЛЮБОВ ДО КРАСИ
"ПОГИБЕЛЬ БОГIВ" Може цiлком ввiйти до одної з частин.
"Перемога", "Тризна", "Зачарована Десна", "Китайський святий", "У
країна в огнi", "Велике товариство".
Пристосувати, переробивши все вiдповiдно до бiографiй синiв i до його
власної бiографiї.
СНИ I ПРИКМЕТИ
Снам, i прикметам, i спостереженням придiлити особливу увагу.
МРIЇ I БАЖАННЯ УЯВЛЕННЯ
Вiн мiг уявити себе конем, убитим, повiшеним, спаленим, деревом
плодовим пiдрубаним. Вiн уявляв собi, як пiймав Гiтлера i як судив його.
Зробити велику сцену, велику главу уявленого суду. Суд - це моральний
кодекс Кравчини.
Кравчина i Гiтлер. Кравчина i Гесс.
Розмова з Гессом( начальником концтабору). Гессу забажалося, знищивши 2
мiльйони людей, побалакати з 2 000 001 жертвою. Се був Кравчина.
Через всi "Ворота" i особливо через третю частину проходитиме думка:
"Вiдстала Європа. Передова Азiя".
Отже, ми нiби пе вiдстала Європа, а передова Азiя.
Європа має палке бажання забути про нашi жертви.
Хотять забути, не помiчати нас. Тому, що ми їм пе подобаємось
органiчно, вони хотять, аби нас не було в їхнiй свiдомостi. Вони
витiсняють нас в пiдсвiдоме. Тiльки полiтики не забувають про наше
iснування, загрозливе memento mori, i пильно стоять на сторожi старого
європейського свiту.
Старий свiт боїться нас.
ОПИСАТИ БIЙ ПIД ГРАЙВОРОНОМ
//1. Артилерiя.
2. Танкова атака.
3. Пiхотна атака.
4. Женцi.
5. Бронебiйники бiля рiчки.
6. Дiвчата купаються.
7. Переходять рiчку вбрiд i
8. Снаряди падають у рiчку.
9. Сцена в госпiталi (пiд Харковом).
10. Убита жiнка в долинi.
11. Жiнка плаче в госпiталi там те.
12. Бiля кiп цiлуються та iн.
13. Несуть на носилках для гною полоненого пораненого чорта.
14. Мимо везуть померлу матiр дiтей.//
Описати хату Кравчини з iлюстрацiями i фотографiями. Фотографiї богiв,
святих i великих людей. Пiл, пiч, долiвка земляна, помийниця, сiни, двiр в
натуральному виглядi, бувший двiр з непотрiбними хлiвами, клунею,
повiткою. Вбиральня, як дикий i непристойний (нрзб). Вбиральня на свiжому
повiтрi.
Колодязь. Вода.
Страва. Взагалi харч.
Iкони. Боги. Як при нiмцях вiдновлювали церкву в селi.
Як художники писали з Кравчини апостола i як се признати було йому...
(нрзб).
Правда про релiгiю.
"Загибель богiв".
Як, проте, служили в церквi, що була перероблена га крамницю
промкооперацiї. I як нiчого з сього не вийшло.
У богiв пе вiрили, проте тримали їх на покутi для краси i для всякого
случаю.
301Х1 [19]45
Ранок пройшов у роботi з Чинир'яном над текстом вiрменської картини,
яку я роблю... Вдень провiв бесiду з братом Героя Радянського Союзу
Супруна, що прийшов до мене з Ляховецьким у справi можливого створення
сценарiю про брата героя. Зараз iду до Рошаля i Строєвої обiдати. Вiтер i
холод надворi. Болить серце, i нерви напруженi до краю. Невесело менi.
Смуток оволодiває моєю душею. I тривога. Неначе я вмер уже, коли подумаю
про Україну. Нiщо пе долiтає до мене.
ЗОЛОТI ВОРОТА
Листопад 1945 р,
III
Людина родиться для щастя й для радостi, i бореться вона i дiє во iм'я
щастя. I розцвiтає людина в щастi, а не в журбi, в свiтлi, а не в темрявi
й незнайствi, в сiм'ї, а не в розлущ, i нiколи не в неволi.
Самотнiсть людинi потрiбна в свiй час i в своїй мiрi.
Руїни обурливо огиднi. Вони пригноблюють душi, i в них не хочу я шукати
красу. Народ не бачить краси в руїнах. Пробував заспiвати на руїнах веселу
пiсню. I замовк.
Благороднi руїни? Не знаю. Я знаю жалюгiднi руїни.
ЗОЛОТI ВОРОТА
Листопад 1945 р.
III
Доля моя!
Свiте мiй великий!
Благословляю вас, що не впiймали ви мене. Що не дали менi в руки нi
меча, нi клейнода, нi печатi, нi заборонного статуту. Що звiльнили ви мене
од тягаря управлiння чи його видимостi, що не дали в мої руки скрижалiв
законiв людських, не примусили забороняти, гнати, не терпiти, розлучати.
Що ношу я царство свободи в своєму серцi. Що можу думати неухильно
тiльки про велике i пiднiмати природу до самого себе, аби вона вiдображала
мою душу. Що можу радуватися малому, i сорадуватися одверто, i жалiти
вiльно, знаючи, що тiльки через повноту й свободу жалостi людина остається
людиною, а не каменем з викарбувапими на ньому письменами законiв
людських!
Що можу простити стiльки, скiльки не дано простити нi одному царевi.
Я прощаю многих, многих.
Я суджу в своєму душевному трибуналi за живими законами народного лиха
i прощаю...
Листопад [19]45 p.
Розмова солдат про Е.
- Коли читаю я його чи слухаю, як хтось читає, чомусь так жаль менi
його стає.
- А чом?
- Скiльки в цiм ненавистi. Подумать, отака безодня.
- I де вона в ньому береться. Тяжка i пристрасна душа. У ненавистi, як
у коростi.
- Еге. А може, просто страх його бере, що не вистачить у нас його
отруйного чуття - знаряддя.
- I я так думаю. Не вiрить вiн в наш гнiв i розум, в нашу свiдомiсть
iсторичного часу.
I по жалiє серця нашого, що, так одстукавши боїв чотириста аж до
Берлiна, мусить, якщо не перестане битись, знайти в собi ще сили для
життя, для товариства...
- Для милої, браття мої, i для творення потомства. Немає в нього
жалостi до нас живих. Є тiльки крик по мертвих. Тому й но хочу я його
читать. Досить з мене мого гнiву i всiх картин, що бачу вже чотири роки i
сам творю обов'язок кривавий.
- Не надавайте значення. Хай пише. Нам воно нiчого,
а нiмцiв дражнить...
4 / ХI/ [19]45
Я абсолютно перекопаний, що зараз я вступив в найважливiший перiод
свого життя, себто що зараз моя творча вартiсть, що все те, що я ношу в
собi, все, що продумав, перетворив в образи, сформував у мислi, - є
найбiльше вiд усього, що я зробив по сей день. Менi зараз потрiбно тiльки
одне - десять рокiв повної фiзичної сили, ясностi мозку, бездоганностi
серця. I я сього не матиму. Менi часто здасться, що я скоро помру. Серце,
мов ворог, турбує мене i пригноблює, роблячись часом таким важким, що я
падаю, i то менi мало. Мене нiби тягне вже в небуття. I я вмру, не
здiйснений в самому головному - у книзi, що її хотiв б її я оставити
народу, одну-єдину книгу. Я знаю - її нiкому там зараз написати. I се
особливо гфигпоблює мене. Як жаль менi себе, що так мiй день повечорiв i
сонце моє зайшло, не встиг i оглянутись.
6/ХI/ 1945
П'ятнадцять лiт обробляв я свою чи, сказати б, громадську ниву. Не
жалiв нi сили, нi часу. Не знав часом свят i навiть недосипаючи ночей. Все
думав, як би краще знять врожай. 1 в мене родило. Був добрий хлiб на
'моєму полi, були яблука в сяду i мед на радiсть усiм, хто їв, хто хотiв
їсти. Один лише раз не вийшов у мене врожай. Не так якось виорав, не те
посiяв чи молитву не ту прочитав, i болiла до того ж вельми голова i
серце. Тодi прийшли на мою политу марним потом ниву недобрi люде, серед
зiв'ялого саду поставили наспiх збиту трибуну, подiбну до ешафота, i,
прикриваючи свiй сором, а хто не сором, а недобрiсть чи пустоту свою,
кричали голосно:
- Ось вiн! П'ятнадцятьма врожаями обдурював нас. Забивав нашi памороки
красотою труда свого. Але нам пощастило нарештi. На шiстнадцятому роцi вiн
викрив своє справжнє лице. Розiпнiть його, розiпнiть його! Ненавидьте,
зневажайте! Iменем великого бога, отця панюго, - розiпнiть його. Не своїм
iменем, бо в нас його нема, iменем соратника...
Тодi я мовчки впав i вмер...
9 / ХI/ [19]45
Ми єдипа в свiтi країна побудованого соцiалiзму, в якiй слово
"iнтелiгент" звучало (колись) як зневажливе слово. У пас було заведено
поняття "гнилий iнтелiгент". А мiж тим iнтелiгент нiколи не був у пас
гнилим. Навпаки, вiн був полум'яним, чистим, передовим. Гнилою у нас була
не iнтелiгенцiя, а мiщанство. Воно осталося гнилим i нестерпно смердючим i
зараз, не дивлячись на високi державнi посади, що воно їх посiдає.
Сьогоднi iнтелiгенцiя "завоювала" собi честь стояти на третьому мiсцi
пiсля робочих i селян. Знаменний розподiл. Кажу собi: людино, пам'ятай -
вища твоя мета - стати на третє мiсце, на мiсце найвище, найдостойнiше,
найпрогресивнiше.
Люби се слово, хай буде воно твоїм символом - людинаiнтелiгент, бо не
може бути радостi життя сьогоднi у країнi, де тебе немає, де ти занедбана,
третьорядна, фальшива чи пiдроблена, якi б високi слова не написала па
кам'яних скрижалях рука великих iнтелiгентiв Маркса, Енгельса i Ленiна.
1 / ХI / [19]45
"ЗОЛОТI ВОРОТА"
II
Все переходить, мiняється.
Все тече. Повинуючись закону гiдростатики, Тарас Кравчина прийняв форму
того сосуда, в який його влили. Правда, при вливаннi чимало розхлюпалось,
да i влившись, i розташувавшись всiма своїми молекулами паралельно стiнкам
сосуда, вiн довго ще смердiв старою попередньою посудиною приватництва,
власної думки тощо. Деякi його молекули, наприклад, довго ще базiкали
казна-що, деякi вiрили в бога, а деякi, та що й казати, хотiли б збiльшити
трохи присадибну дiлянку, - одним словом, вещество, з якого складався
Тарас Кравчина, було неоднорiдне. На чому сходились, правда, усi його
молекули - на фашистах. Вiн ненавидiв їх всiм своїм єством.
15 / ХII // 1945
РАБСТВО
(ТЕМА СЦЕНАРIЮ)
1. Люде, пошуки першого класу. Цвiт людського мозку - знання.
2. Вiйна охоплює всесвiт. Не хватило уяви у вчених. Вистачило на все:
на електрони, позитрони, нейтрони. Пронизали пайтоншим аналiзом
доскональним мiкроннi всесвiти, проникли в тайни мiкрокосму. I... стали.
3. Що робити? Ступати останнiй крок чи нi? Сказати слово - хай буде
атомна бомба? Чи не сказати? В отсей роковий для iсторiї землi момент
великим ученим не прийшло на допомогу серце. Воно було глухе. Вони були
духовно вбогi люде. Вони були позбавленi уяви, голосу, серця, чулостi
душевної. Вони були раби своїх винаходiв. Слово було сказане.
4. Перед сим сперечалися дома. I все-таки мислили вони не па висотi
свого винаходу, як слуги капiталу.
5. Бомба була випробувана. Резонанс всесвiтнiй. Всесвiтпi наслiдки.
Тiльки вони вже не знали їх. Нiхто їм не рукоплескав. Не осаждали їх
журналiсти. Не знiмали кiнооператори.
Якимсь педобрим вiтром повiяло по свiту.
6. Вони були замкненi. Їх розлучили з рiдними, з дiтьми, з усiм свiтом,
їх стерегли в пишних тюрмах як соцiальне небезпечних людей, якими вони
справдi вже стали, доторкнувшись до космiчних сфер.
7. Твiр їхнього духовного генiя дiстався злочинцям, жорстоким i дурiгим
правителям, що перебували по горло в атавiзмi.
8. Вони знищили цивiлiзацiю. Чи, може, й усю землю.
21 / ХI/ [19]46
Суд над фашистськими фюрерами є найстрашнiший i найзловiснiший процес,
який будь-коли вiдбувався в iсторiї людства. До такого дикого занепаду
людство ще не доходило. Пiд час вiйни ми всi мiряли подiї боями, пожежами,
звiрствами чи проявами iнших ганебних блюзнiрств з боку нiмцiв... I тiльки
зараз па процесi в Нюрнберзi виявляється, виникає з-понад усiх масштабiв
звiрювань, нещастя, мук i страждань, з усього, що творилося в Європi i по
всьому свiтi, з усього, що творилося в Нiмеччинi, тiльки зараз постає на
цiлий свiй зрiст справжня картина фашизму, справжня суть свiтової
трагедiї...
Потрiбнi антиподи Гiтлера, новi свiтлi нiмецькi генiї, i не один, а
много, якi б осяяли людство чистим промiнням такої незмiримо високої
творчостi, такої радостi i чистоти, яка могла б заповнити всi бездоннi
провалля зла, що вчинив народ нiмецький свiтовi, родивши Гiтлера. Чи
вистачить у нiмецької нацiї сили на такий злiт?
Стою на колiнах. Цiлую землю, по якiй проходили нашi солдати з боями, в
якiй полягли в множеств! мiльйонiв, рятуючи себе й стару Європу.
27 / ХI/ [19]45
Тiмiрязєв, Мiчурiн, Ушаков...
Особливiсть великих людей полягає, очевидно, в тому, що, викопуючiї
iсторичну задачу своєї державної системи, вони переростали задачу i в
момент переростання входили тим самим в конфлiкт з системою.
281ХII [19]45
Треба мати залiзнi нерви, кам'яну душу i серце раба, аби витримати те,
що робив я сьогоднi. Сьогоднi у мене дома засiдали: я, С., А. i С.
Розробляли план i змiст поправок до сценарiю "Жизнь в цвету" згiдно з
вимогами N. Нема сил писати, що се було за засiдання. Жива картина,
достойна пера Гоголя, Щедрiна, Свiфта. Се був живий документальний
Сатирикон Крокодилович. Саме жахливе в тому, що i С., i С., i А., який, до
речi, увесь час мовчав, - що всi вони культурнi i розумнi люде i всi
знають, що творять абсурд i не можуть не творити. Нема у них своєї волi,
думки, смаку, гiдностi, не повинно бути. Якi тут можуть бути розмови про
мистецтво?..
Не пройшло менi даром засiдання. Трапився напiвудар. Припадок важкий i
довгий серця в якiйсь новiй формi з головним болем i памороченням голови.
Страшно менi. Невже я вже не робiтник мистецтва? Невже я iнвалiд? Невже я
напередоднi смертi чи нещасного убогого калiцтва, нiкому не потрiбний?
Зайвий? У вовчому царствi кiнопотвор?
[1945 рiк]
Описувати треба красивi дiла, розумнi розмови людськi, а не оцi от
неприроднi вигуки, да руїни, да головешки чи смердючi трупи.
Написали б щось, як вiрно любили одне одного, та про що гарно думали,
та що треба знати, аби краще на свiтi жити.
Да як, примiром, чоловiк щось там любить, чи чогось умiє добре, чи як
воює невтомно i щедро, думаючи.
А ви все пишете - убив та вбив, та спалив, та засмажив, повiсив, та ще
вбив так да сяк. Да все лайки, да крики, да прокльони.
- Еге, щось протиприродне, одне слово.
- Ми ж самi бачимо, нащо його писати.
- I чому ее так, що, аби попасти в письмо, треба вбитися, спалитися чи
повiситись?
- Напишiть нам щось веселе, смiшне.
- Так над чим же смiятись, дозвольте?
- Ну, посмiйтесь хоч падi мною, як я i Устя запрягаємось у плуг i
оремо, як корови. Да щоб пе плакати, мукаєм або смiємось самi одна з
одної.
(1945)
- ...Я не розумiю, чого ви хочете од мене?
- Любовi, ось чого. Чогось веселого, смiшного, доброго. Радостi треба,
а ви лякаєте. Зроблено так багато зла, що вже помстою його не затулиш.
Потрiбна не лють i ненависть, а висота розуму.
- Глупостi ти говориш. Не слухайте його. Пишiть усе, що бачите, - весь
жах, весь бруд, всi нелюдськi жертви i страждання. Хай знає людство. Хай
пожалiє нас!
- Хто смiє пас жалiть?
46 рiк
1 / 1 [19]46
В усiх моїх творах є сцепи прощання. Прощаються чоловiки з жiнками,
сипи з батьками. Прощаються й плачуть чи, махнувши рукою, подавляють
ридання, оглядаючись на рiдну хату в останнiй наче раз. Є, треба думати,
щось глибоко нацiональне в сьому мистецькому мотивi. Щось обумовлене
iсторичною долею народу. Прощальнi пiснi... Розлука - се наша мачуха.
Оселилась вона давнодавно в нашiй хатi, i нiкому й нiколи, видно, не
вигнати її, не приспати, не вкрасти.
Основний мотив пiсень народних наших - смуток. Се мотив розлуки...
2 / 1 [19]46
Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сiм рокiв, майже не
згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловiк. Зараз я постиг
невеличку краплину своєї облуди...
Бог в людинi. Вiн є або немає. Але повна його вiдсутнiсть - се великий
крок назад i вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа,
звичайно, не до приходу. До божественного в собi. До прекрасного. До
безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сiрої нудьги, звiрожорстокого,
тупого i скучного, безрадiсного будня.
5/1 1946
Вiйну в мистецтвi треба показувати через красоту, маючи на увазi,
великiсть i красоту людських вчинкiв персональних на вiйнi. Всякий iнший
показ вiйни позбавлений всякого смислу.
Се парадокс, один з найбiльших в iсторiї людства.
Бо: вiйна - дурна. Жорстокiсть i дурiсть, одягшися в атавiстичнi
одiяння, оволодiвають масами злочинцiв, затикають на час своїх злочинств
рот мистецтвам, себто тому, чим людира одрiзняеться од тварин. Освячують
сей критиничний акт невмирущим твердженням: коли стрiляють гармати, музи
мовчать.
I сам iдiотизм убивства i найганебнiшого масового гвалту возводиться в
ранг - мистецтво вiйни! Воєнне мистецтво!
Воно таке ж мистецтво, як шизофренiя.
Чому правителi ненавидять пацифiзм завжди i особливо напередоднi сказу?
Тому, що всi вони по сутi своїй - раби глибоких атавiстичних iнерцiй, на
яких базується й процвiтає вся сила й природа їх влади. Гляньте на Землю.
Вона вкрита пам'ятниками вбивцям i їхнiм коням у багато, багато бiльшiй
мiрi, нiж їх антиподам.
I ще одне: всi пам'ятники антиподам вбивць i мучителiв дешевенькi.
15/1 [19]46
...А вчора менi снилося, неначе мене обнiмав i цiлував
Станiславський-небiжчик, з яким я персонально i не був знайомий за його
життя.
Пишу. Поглиблюю Мiчурiна. Паморочиться в головi I серце болить-болить.
20/1 [19]46
Починав гримiти "Молода гвардiя" О. Фадеева. Читають по радiо, по
школах, друкують. Автора обирають до Верховної Ради Союзу РСР.
I я радий його успiху, нiби се є мiй власний успiх. Радий i вдоволений,
що вистачило сил i наполегливостi у Сашi пiднести такий великий труд.
Радий, що втихомиряться лiтературнi парвеню, що вже намагалися здавати
його в архiв...
Фадеев крупний талант, i Фадеев справжнiй комунiст, i за се я завжди
шанував його, при всiх його невдачах, довгих простоях. Починається його
друге народження - зрiлий вiк.
Якщо не встрягне друг мiй знову в Удеге, що одняло в нього стiльки сили
й часу, створить безумовно щось значне i велике. Щасти йому, доле!
20/ II [19]46
Сьогоднi закiнчив "Життя в цвiту" - лiтературний i режисерський.
Нi над чим ще так багато не працював.
Тепер менi треба забути все i писати далi. Проте нi. Тепер я мушу
повiсити замка на свiй розум i бажання i добрий рiк повторювати вже
здiйснений i закiнчений творчий процес на плiвцi в тяжких, каторжних
умовах, з щоденними неполадками, хаосом убогостi виробництва, холодом i
злом. I так усе життя.
Господи, поможи менi!
З/II/ [19]46
//Учора в "Советском искусстве" читав "Жизнь в цвету". Читати менi було
важко фiзично.
Очевидно, читання справило велике враження. Тепло реагував i,
виступаючи, тепло промовляв мiй друг В. Шкловський i С. Герасимов.
Очевидно, рiч має в собi якусь магiю, її однаково сильно сприймають всi,
хто читав чи слухав...//
16/II/ [19]46
Пишу книгу. Я пришлю її Вам через три роки. Якщо ж я її не допишу, якщо
я, що втратив усе за одну лише помилку серця свого, умру отут од печалi в
тяжкiй самотностi, я прошу Вас тiльки про одне - хай вiзьмуть тодi в моїх
грудей серце i поховають його на скривавленiй батькiвщинi моїй, на
Українi, на українськiй землi.
Чи може бути надмiрною любов до батькiвщини? Нi. Немає такої любовi. I
моя не була, хоч я i вмер вiд неї.
Єдиною метою мого трудного життя було возвеличення радянського народу
засобами мистецтва, яке дослала менi доля i батько з матiр'ю...
23/ II/ [19]46
Сьогоднi знову мевi дякували вiрмени за фiльм "Страва родная", який я
зробив для них, змонтувавши його й написавши... дикторський текст.
Вони радiють, вони вiтають мене, отсi культурнi брати мої, вiрмени.
Вони кажуть: ми всi говоримо, що так зробити про нас фiльм мiг лише
майстер, що любить свою батькiвщину. Я слухаю сей високий комплiмент i
плачу. Так, я люблю Батькiвщину, люблю народ свiй, люблю палко i нiжно, як
син може любити, як дитя, як поет i громадянин...
2/IV [19]46
Двадцять дев'ятого березня читав у Спiлцi письменникiв "Життя в цвiту".
Читав аж три години. Народ слухав, як заворожений. I тiльки пiсля читання
я помiтив, як всi були збудженi i схвильованi.
Всi встали i довго вiтали мене оплесками. Я поклонився їм, вдячний за
увагу i пошану. Проте менi було дуже сумно. Було в цьому вiтаннi, у всьому
щось трохи подiбне до демонстрацiї. Я бачив перед собою людей, якi радiли
моєму твору i радiли моїй працездатностi. Радiли, що не загинув я вiд
удару грубого i жорстокого кулака, не став духовним калiкою, хамом i
лакизою, не впав у розпач i не прокляв свiту.
Вже рознеслися чутки по Москвi. Театри, шiсть театрiв, вже вимагають
п'єси. Напишу п'єсу. Признатись, так чомусь не хочеться ставити фiльм.
Коли згадаю Потилиху - Майданек, всi труднощi, все нiкчемство
кiностудiй, жалько робиться свого дорогого часу, якого вже не так багато
осталося в мене. Жалько.
16/IV [19]46
Згинув патрiархальний устрiй одноосiбництва. I разом з ним щезла з
життя безповоротно краса побуту, повiр'я, одежi, тихої, лагiдної
помiркованостi. Розпався клас селянства, обернувшись у людство.
Розпад висвободив таку енергiю, з якою не зрiвнятися й атомнiй. В
великих трудах, жертвах, утратах, напруженостi, самовiдданостi родились
герої, труженики.
- Хоч я в колгосп iти i не хотiв, i лаю я його нишком на чiм свiт
стоїть, - ну захищаю я його, як своє життя, бо вiн є мiй колгосп. А не
чий-небудь. Захищав i захищатиму, хто б на його не пробував iти землею,
водою, небом, воздухом чи дипломатичною поштою...
На початку нової ери я до колгоспу iти не хотiв, сс факт. I записали
мене в нього так, на "ура". Ну, я крутивсь, крутивсь i так i сяк - не
виходить, живе. Тодi я розсердився i не посiяв. Пропаду, думаю, i вас
потягну за собою в могилу. Отакий грiх совершив нечуваний, небачений. Боже
ж мiй, як почали ж ми вмирати! Лежали покотом, як гнiй (взяти з "Мiри
життя" велику сцену докладно про Нечитайла, Верещаку). I от з того часу
рiшив я критично поставитись до свого нехотiння. Мало чого я не хотiв би.
Не та доба. Отак як не потече Днiпро назад, не потече назад життя...
Вiн буде розказувати, як його брат Оверко не давав Любченковi хлiба i,
коли той пристав до нього, який вiн гордий вихiд знайшов з сього
становища...
Отаке-то. Я помiчаю в цiй картинi, що тiлечки змалював, веселу i лукаву
усмiшку недовiр'я читача. Знаем, мовляв, усi твої брехнi з коровою в бою i
з... рушницею, що б'є з-за вугла. Смiйтеся, се мене тiшить, дуже тiшить.
Тепер життя ще поки що трудне i слiз (нраб) ще пролито так багато, що я
годен би з дорогою душею зробитися блазнем, аби викликати посмiшку у друга
свого читача.
Що ж до випускання Оверкових книжок, то тут я собi думаю: нехай мiй
твiр буде мов та рясна яблуня, з якої кожний може струсити по мiрi сил
своїх. Кажуть, що справжнiй мистецький твiр має в собi не один, а кiлька
смислiв i вiрним завжди лишається той, який людина для себе вибирає. Да й
не в Оверковi дiлоРозказав я про смерть Оверкову, проте не для смiху, а
зовсiм для другої мети. Я хочу прославити в ньому свiй рiд.
Багато вже прошумiло часу, мя виросли всi, порозумнiшали, постарiли,
щоб дiлити великий i прекрасний свiт на двi убогi половинки: куркульську,
некуркульську.
Сила була. Сила буяла в Оверку. I гордiсть, як у царя. Ое був
цар-парубок з двома орденами первої сотнi Червоного Прапора. Я його бачу
навколо себе, в багатьох героях. Вiн i Берлiн забрав сьогоднi...
12IV [19]4б
Я видiв сон.
У полi жито золоте, скiльки око гляне. I небо таке сине, таке барвисте,
якого нiколи в свiтi не буває в життi. А коли й буває, а коли й здається,
то хiба в надзвичайнi часи. А було небо i степ України.
А на передньому планi посеред жита стояли три молодi, прекраснi дiвчини
з серпами. Стояли, одягненi в ту одежу, в яку вже не одягаються.
I плакали. Мовчки.
Небо, жито, дiвоча краса, сонце i пекучi сльози трьох не здiйснених
жiнок.
А був навiть не плач. Була невимовна мовчазна туга i сум. Не котилися
сльози додолу. Застигли в очах.
Де ви?
25/V 1946,
Я бачу картину.
Запрягшись у важкого плуга, Три вдови,
Зiгнувшись вiд потуги над проклятою, политою кров'ю i потом землею, Три
вдовицi, Зцiпивши зуби й витрiщивши очi,
Тягнуть соху, спотикаючись, в тваринячих шлеях, Три вдовиченьки -
сестри мої, ластiвки, Важко дишуть i проклинають свiт Увесь, до одної
людини. I я кляну i плачу разом з ними.
- Де ти була? Звiдки ти? Тебе не убили? Невже тебе не вбили?
- Нi.
- I нiхто тебе не мучив, не гвалтував?
- Нi.
- Правда?
- А коли б i нi, яке се мав значення тепер, коли нiчого, куди й на що
не глянь, не осталось на своєму мiсцi?
- Прости мене.
- Прощаю.
- Се спiвчуття, се не ревнощi.
- Я вiрю. Я теж боялася щодня.
КРАВЧИНА
18/VI [19]46
II
Один син Кравчини, льотчик, ас знаменитий, улюбленець цiлого фронту,
попав до полону. Власне, не до полону. Вiн був убитий в бою. Товаришi
бачили, як падав на ворожу землю його самольот, мов огненний язик. Вiн
загинув, i всi його оплакували. I вже аж через три роки з'явився вiн живий
з полону (прототип Б.). Його нiхто не прийняв до армiї. Од нього всi
одвернулися, нiхто з ним не знався. Чому ти живий? Чому не вбився? Чом не
вмер за колючим дротом? Ти живий? Ти живий - чи не слуга ти "їхньої"
розвiдки? I т. д.
Вiн жалiється своєму батьковi. I тiльки в ньому знаходить утiху
Кравчина. Старий Кравчина посмiявся над сином, як над малим хлопчиком.
Вони дурнi, позбавленi людської уяви. I старий так розповiв йому про
життя, про щастя, про добро i про радiсть, що вiн на хвилину заспокоївсь i
заснув у нього на колiнах.
Описати, як падав пiд Харковом з неба мiй син божественний. Як лежав
вiн, жарений на алюмiнiєвi,
КРАВЧИНА II
...Я бачив сотнi тисяч убитих моїх товаришiв. Вони вкрили своїм сiрим
трупом безкрайнi, безконечнi шляхи од Кавказу i Волги до центру Європи.
Вони падали в кавави, в ями, на дорогу, розлiтались в шмаття, валялися в
осiннiй грязi, як темнi барельєфи героїв i великомученикiв на царських
вратах епохи. Золотих воротах епохи!
241Х [19]46
Написати цiлий роздiл, як один з синiв Кравчини з якогось драматичного
приводу оплакує долю народу. Сей плач великий, глибокий i такий по своєму
змiсту, пристрасний в такiй мiрi, що десь на своїх верховинах розпачу
перекликається з бiблейським плачем. Плач, що свiдчить про бездоганну душу
синову, попадав в руки батька. Як Кравчина, прочитавши його уважно,
дивується, чого така нiсенiтниця лiзла в голову хлопцю. Вiн заперечує плач
по всiх пунктах. Все навпаки. Вiн смiється над його тугою-журбою. Се
зробити слiд так, щоб вiн, власне, все признав i все поняв, тiльки
приховував розумiння, щоб не бентежити сусiда, чи сусiдiв. А потiм, вже на
самотi, подивився на небо, як Чабан у "Колючому дротi", i подумав про сина
й про все.
Тремтiли зорi в урочистому вiчному небi.
27/Х [19]46
ЗОЛОТI ВОРОТА
III
Довго лаявся Кравчина з канадськими солдатами... I от один з них
раптом:
- Дядьку, а скажiть менi, чи стоять над Ворсклою отi три верби, де ми
гуляли колись? Отi вербички, чи стоять вони над водою?
Та й заплакав. Тiльки їхнiй унтер не знав, чого вони... Тодi Кравчина
пожалiв їх, почувши, що де б людина
не тягалася, як би не потопала в розпустi i безвiрництвi,
вона остається людиною.
13/Х/ [19]46
Закiнчення картин своїх я не дививсь нiколи. Колись прогляну всi зразу.
Тiкав од них, i всi їх помилки, вiд яких душа моя переверталась сотнi раз,
i недоробленi мiсця, i недостаток працi й талану знав бiльше вiд усiх. Так
знав роботяща українська мати все ластовиннячко i всi родимi плямочки пiд
сорочками i штанцями ледачих дiточок своїх i по старинному вкраїнському
звичаю:
- А чиї ж бо се такi дiточки гарнi? - одповiдає сумно:
- Ото? Чи не мої, нехай вони повиздихають. Як, очевидно, й усi митцi, я
бачив помилки свої в бiльшiй мiрi i завсiгди чомусь не там, де бачили їх
великоухi критики, чiпляючи на мене свої убогi книжнi ярлики i тавруючи
вимучену мою шкiру таврами рiзноманiтних "iзмiв".
29/Х/ 1946
Один з плотникiв - составитель законiв. Можливо, вiн не дуже балакучий
i промовляє тiльки законами. Всi його закони дотепнi й мудрi, повнi
житейського гумору й смислу.
Деякi закони вiн носить, виголошує вiдповiдною, запозиченою з
радiогучномовцiв мовою, вродi:
- Товаришi робочi, робiтницi, генерали й адмiрали. Приказую один
процент щорiчного врожаю жита й пшеницi молотити в околот... Повинних у
порушеннi приказу притягти до суворої вiдповiдальностi як помилково
усуспiльнених дурнiв, позбавлених смаку i почуття красоти i
iнтелiгентностi.Регiт.
Щоб голови колгоспiв мали всi вищу освiту. Кому потрiбна вища освiта?
Кому нi? Про довголiття й продовження життя.
31/ХII [19]46
...Сьогоднi здав Комiтетовi мистецтв "Життя в цвiту". Беруся за "Хату"
чи за "Мiру". А може, чи не вiзьмуся я за "Повiсть полум'яних лiт" i чи не
зроблю я що хоч що-небудь.
Як менi хочеться створити чистий i високий твiр, хоча б один, тривалий
у часi, одну бодай ланку буття, одну краплину безконечного.
1947 рiк
29/II/ 1947
Благословен день!
Сьогоднi у моє вiкно заглянуло щастя.
Я придумав перемогу тепла над холодом, життя над смертю. Пiсля смертi
Ленiна весною: повiдь, льодохiд, повiдь, розцвiтання квiтiв, рiст корiння,
повiдь, сади в цвiту з панорамами, надзвичайнi торжества в небi, весiннi
хмари, гарнi потоки в цвiту, птицi в небi перельотнi.
Гiмн життя,
Музика,
I всiм отсим диригує Мiчурiн, натхненний i щасливий.
Розцвiтає радiсть в душi творця. Власна юнiсть i любов проходить серед
спогадiв весни.
I неодмiнно весняний перший грiм. Нехай зливається вiн з музикою в
серцi...
29/II/ [19]47
Весь час на рiзних художнiх радах порiвнюють кольорове кiно з
малярством.
Невiрне, поверхове порiвняння.
Малярство статичне. Колiр в кiно процесуальний, динамiчний. Вiн iснує в
станi невпинного руху.
Отже, колiр ближче до музики, нiж до малярства.
Вiн є - зорова музика.
I так, як нiякий акорд не робить музики один, - не робить фiльму i один
кольоровий комплекс.
18/Х [19]47
ЗОЛОТI ВОРОТА
III
Одна з тем, з лiнiй "Золотих ворiт", з тернистих стежок - тема
перемiщеної особи.
Складаючи велику трагедiйну повiсть двох осiб - одної, що мусить десь
загинути, i другої, що повертається на Батькiвщину, автор мусить змалювати
весь велетенський хаос аморального всесвiту середини XX столiття.
Хто сi особи?
Одна може бути дочка Кравчини.
Або син?
Чи, може, сам Кравчив?
Краще хтось з синiв. Нехай навколо його долi сплететься все, що
довелось продумати менi, читаючи виступи Вишинського...
Перемiщена особа - об'єкт випробувань всiх модерних видiв зброї -
хiмiчної, бiологiчної i атомної бомби.
Написати великий роздiл абсолютно детально, як вiн ровряджав мiну чи як
споживав бiологiчну отруту, що з ним робилось, як йому болiло чи як не
болiло, що думав про роботу чи про емерть, очевидно, таки про роботу, про
механiзм. Як стався вибух i як вiн розлетiвсь у прах, як його не стало.
Зовсiм. На 10 сторiнках оцей ультрарапiд мiльйонної долi секунд".
I написати, що таке свiт без мене. I що таке страждання. I взагалi
почуття.
16/III/ [I9]47
Поранений. Перед смертю в остаивю хвилину (нпл). Оповiдання про
народження його.
НАРОДЖЕННЯ ДИТИНИ
Яке велике торжество в свiтi - вароджеиня людини. Яка краса i диво!
Муаика матерi. Радiли й величалк матiр i його,
ВЕЛИЧАННЯ ДИТИНИ
Приказували: рости такий-то i такий-то. Людина народилась для любовi,
радостi,
ЧИ НЕ ГЕНIЙ ВОНА, ДИТИНА ОТСЯ?
Чому не бути їй генiєм? Якi батьки й увесь рiд! Дiди, нрадiди.
Як любились батько й мати замолоду, як бажали одне одному любовi.
Вiн родився зимою. Спiвали йому "Щедрик", "Будеш мати вiк хороший".
Всю дивну поезiю пiснi радостi"народження.
Душе моя, душе моя! Очистилась ти в стражданнях, умившися кров'ю?
Украсила свiт? Пречисту петавку друга їла в Європi в серединi XX вiку?
Гай, гай." "О поле, поле, хто тебе засiяв мертвими костями". Нiмий
страждалець умирав. Музика й потрясаючi дiалоги чи монологи. Свiтове
звучання.
МАРИНI ДУЖЕ ВАЖКО
1. Вона зразкова трудiввиця,
2. Її люде шанують.
3. Скидан її любить.
- Який я щасливий. Ти щастя менi повернула, Марисю. Я такий став дужий
а тобою.
- I я.
4. Але її замучила пiдозра почуття неповноцiнностi.
5. Загрози.
6. Шантаж.
Йому i їй хочеться дiтей багато. Хочеться творити так, нiби щодня вiн
розривається в захопленнi на десять частин i кожна щоб дiяла i пiзнавала
свiт. I перетворювала свiт.
- Ти щасливий, Петре?
- Да. Сьогоднi я кажу Гусаковi: все одно я знищу тебе. Не треба i бiйся
його, заклинаю.
- Вiя руку має у райкомi.
- Ти, каже, всмiхатися не вмiєш... Н-ну!
- Ти не вмiєш усмiхатись.
- Петре, скажи, коли вже буде повний кому...
