Михайло Старицький. Облога Бушi
страница №2
...ан сотник.- А ви ще, хлопцi,приволочiть їй до гурту й до бесiди хоч зо двi панянки та приладнайте їх
по обiруч у панi; нехай вони втрьох завтра побрешуть та поприскають трохи
на вузенький той шлях, дак менi навiть цiкаво, як до наших добродiйок
дiстануться непроханi гостi.
- Повинно не iначе, як рачки або шкереберть, - постановив Шрам - зналий
запорозький гармаш, пiд чиїм доглядом i риштувались бойовi озброєння.
- Вiрно! - змiцнив i пан сотник. - А ось, Шраме, я ще мiркую у цi
закутки приладнати по двi гакiвницi i по двi плющихи в додачу. (Плющихами
в iнших мiсцинах звалися баштовi рушницi з широкими на кiнцi i сплющеними
гирлами).
- Чого й краще! - згодився Шрам.- Коли б навiть i гетьманша з панянками
не зупинила безглуздих, то можна буде їх покропити ще нахрест.
- А ми ще з-поза маж почастуємо, то й будуть вiтанням контентнi, -
пояснив сотник.
- Потiха, та й годi! - додали з реготом ближчi чуприни.
- Тривайте, братцi! - укинув з тривогою сивоусий козак. - А де ж нашi
баби-цокотухи? Без них, бра, i свято не в свято!
Всi сполошилися й оточили дiда кружком.
- Як без бабiв? Без бабiв неможливо! Вельможнiй гетьманшi i панянкам
буде скучно без баб, та й нам самим за їхньою лайкою охвiтнiше! -
загомонiли довкола.
- Не турбуйтесь! Бабiв я волочу! - почувся з пiтьми голос хорунжого. -
Двi захопив, а чотири на всяку пригоду лишив у мiстечку; та й важкi ж,
проклятi,- по три пари волiв ледве тягнуть.
- Нам i двох досить, адже й двi баби ярмарок чинять, - завважив пан
сотник, i юрба вiдповiла на те спiльним реготом. - Ти от, Шраме, упорядись
з жiноцтвом: ти ж коло цього дiла ходити зугарний!
- Коло баб'ячого? - засмiявся Шрам. - Воно хоч у нас, у Сiчi, за цей
крам частували киями, ну та ачей господь бог i неука умудрить: ми цих
бабiв мiж панянками та плющихами приладнаємо, дак вони у свiй час як
вергонуть галушками та горохом, то й вийде лишень "пшепрашам"!
- Ух, славно! Баби нашi, верещухи-брехухи! - зрадiли козаки своїм любим
i погладили ласкаво по мiдяних пащах.
- А в мiстечку що дiється? - спитав хорунжого сотник.
- А тамечки Максим Розсадилоб з левенцями порається- пiдновляють окопи,
розставляють гармати i запасають припасу; а як упораються, так лишать там
на сторожi вартових, а самi з припасом прибудуть сюди.
- Добре,промовив пан сотник, - так ми до свiту геть-геть улаштуємось i
вхитримося ще й вiдпочити, поки вилежуватись будуть вельможнi панята. Ну,
а у млин пiд лотоки на чати готуються?
- Авжеж, пане сотнику! Вернидуб бере десять чоловiк з левенцiв та
тридцять з охочих...
- О? То чудесно! - заспокоївся сотник.- Дружнiше, хлопцi, метнiться,
напружтесь та кiнчайте роботу!
Всi заметушились. У хмурiй пiтьмi, завiянiй ще туманистою мрякою, на
плямах мутного одсвiтку з лiхтарiв ледве мрiлися широкi плечi та могучi
розхристанi перса, що згиналися й розгиналися нишком. Скаженiла негода;
лютував вiтер; холодний дощ, а то й ожеледь аж рiзали по виду, а козаки в
самих сорочках, що парусили на вiтрi, та в широких штанях з такою втiхою
походжали, немовбито душної лiтньої ночi, чекаючи до розмови коханку.
Коли всi землянi роботи було скiнчено, гармашню геть розставлено,
бойовий припас знесено i розпайовано до потреби по торбах козачих, тодi
пан сотник зiбрав усiх оборонцiв край своєї мажi i мовив:
- Ну, тепера, товаришi-братове, все готово до зустрiчi гостей - i
кавуни, i галушки, i горох, i капуста, i пиво червоне, так i нам оце слiд
перед бенкетом смикнуть оковитої. Тiльки слухайте мого розпорядку: ти,
Шраме, заправляй панями i бабами; ти, Лобуре, засядь з своєю лавою в
правий закуток, а ти, Жидолупе, - у лiвий; хорунжому доручаю тридцять
Вернидубових левенцiв та сiм десяткiв охочих,- це задля випаду до
потреби... щоб в усiх келепи, шаблi, й ножi, та пiстолi, а то й списи. Та
слухайте ще, братове,- у стрiльбi не хапатись, не метушитись i не пускать
набоїв на вiтер, а мiритись добре, аби кожна куля козача несла смерть,
кожна бомба-погибель: адже їх - ворогiв i поганцiв - як сарани, цiлi
хмарища, так, спасибi боговi, мета буде ловка. Ну, а тепер по трудах
вип'ємо.
Кашовар налив перший кухоль пану сотнику, i той, пiднявши його угору,
промовив:
- Ну, дорогi мої друзi i браття, - за святу вiру, за волю, за нашу
матiр Вкраїну i за вас за орлят! Хай вороги не потiшаться нашою
полохливiстю та покорою, а хай у сто крат заплатять за кожну душу козачу!
Покажемо, братцi, цiлому свiту, як ми умiємо за праве дiло стояти, як ми
умiємо весело й умирати.
- Покажемо, пане сотнику, покажемо! - розлiгся дружний галас навколо.
- Ну, випийте ж тепер кожен по кухлю та розставте вартових на чатах, а
пластунiв пошли, Шраме, на засiди; решта ж спочиньте трохи перед весiллям.
- За твоє здоров'я, пане сотнику! - всi вiдгукнулися радо i по черзi, з
повагою стали до кашовара пiдходити.
За пiвгодини все козацтво бентежно попiд валами та пiд возами лежало, i
тiльки-но буйний висвистував якусь-то погрозу.
Нарештi прокинувся день i глянув на свiт божий пiдслiпуватим,
сльозовистим оком; в пригородi застав вiн усiх козакiв i жвавих, i
бадьорих, i веселих, при дiлi: iншi вигострювали шаблi й ножi, iншi
переносили в потрiбнi мiсця припас i оружжя, iншi налздовували у рушницях
кремницi, iншi чинили коротку молитву, а здебiльша лежало по валах та по
мажах i, смокчучи люльки, пантрувало пильно за кожним рухом ворожим.
А ворожий табiр починав уже теж ворушитись i розповзатись чорними
плямами, мов збентежений той мурашник. Праворуч, за греблею, незграбною
хмарою насовувались татари; лiворуч, коло польського генерального обозу,
риштувались лавами польськi улани й драгуни; i в далинi млистiй можна було
вiдрiзнити високi кiвери вiд живчастпх патлатих шоломiв. Посерединi
густими потугами згромаджувалась пiхота.
На бiлому пишному румаку у многоцiннiй збруї виїхав граф Потоцький i
зупинився на найвищому горбику; за ним тягся потужного лицарства поїзд.
Гетьман глянув на башти розкiшного замку, що красували з-за широкого
ставу, глянув на мiстечко i пригород, що тулились до скелi пiд крилом його
i були сповитi мертвим покоєм, глянув навколо i здивувався, що й досi ще
нападу не почато.
Генеральний обозний пояснив яснiйшому графовi, що польний гетьман казав
перетягти спочатку на греблi гармати i розгрюкати окопища, а потiм уже на
здобут мiста рушити.
- З такою рванню та ще церемонiї вигадав? Послать миттю татар i
розчавити вiдразу гадюк у їхнiм кублi,- спалахнув Потоцький.
- Татари зреклися вiд штурму,- вiдповiв обозний.
- Гiєни падлючi! - процiдив з злобою гетьман. - Тiльки на падла
збiгаються! Так женiть до напольного гетьмана i вiд мене накажiть, аби
зараз п'ятсот чоловiка нiмоти i тисячу наших на пригород рушили i гарда
добули,- я хочу ниньки обiдати в замку.
Генеральний обозний послався вiддавати накази, i за пiвгодини на краю
вузького шляху, що вiв аж до пригорода, лаштувалась уже грiзна батава.
- Чого це пани-ляхи; так довго морочаться? - спитав сотник, занудившись
чеканням.
- Уже на шляху готуються, дурнi,- вiдповiв Шрам iз бiйницi.-Ти, батьку,
дозволь менi першому привiтати їх гостинцем.
- Та тобi, Шраме, завсiгди щонайперша шана у бога,- згодився сотник,
смакуючи люлькою, i сам зiп'явся на мажу, щоб полюбувати першим привiтом.
- А славно обмерзли голощоком окопи,- завважив вiн, глянувши,-от для
ворiженькiв буде скобзалка напрочуд.
- Так, так! - вiдiзвався й Шрам.- Михайло святий нам спомiг.
Шляшок до окопищ звивавсь понад берегом i тулився одним боком до
ставка, а другим - до узбочi, що стрiмкою кручею зривалася вниз до
страшного провалля; чим ближче до пригороду, тим урвище ставало i глибшим,
i жахо-витiшим: в одному мiсцi воно вузило шлях до шести сажнiв, потiм
знову вiдходило i знов наближалося, утворюючи якусь площину на взiр виспи,
якої ворогам було не примiтити. Довгастими лавами, пiд згуки литавр i
сурем, напасники рушили весело, оглядно.
- Гармашi, пильнуй!-командував Шрам.-Набивай бабiв дрiбною картоплею, а
панiй - галушками, а гакiвницi й плющихи - горохом, наводь усi метко на
тамту площину, пiдготуй на змiну набої, i як махну люлькою - шквар!
- А в вас, хлопцi, чи рушницi готовi, чи на поличках є порох? Оглядiть,
пiдсипте сухого! - обернувся до козакiв, що за возами засiли, пан сотник.
- Усе, батьку, напоготовi, тiльки гукни! - вiдмовили з-поза маж веселi
обличчя, хочай очi їм блимали лиховiсним вогнем.
Батава дiйшла до вузької перейми, зупинилась у непевностi, боячися
пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде
жодної вiдсiчi, рушили наперед.
А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн
махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули,
задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими
цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами.
Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на
голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську
зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в
порох,- сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв,
i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на
пробi, i лемент, i обiрваний стогiн...
Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з
узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так
трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок
розкидав їх грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть
зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i,
задубiвши, зразу пускалися на дно...
- Tausend Teufel! - покрикнув нiмецький проводир.- Наперед! Не то вони,
собаки, нас тут, як курчат перелуплять!
- До зброї! Бiгцем! - розляглася i в другiм мiсцi команда.
Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за
ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв їх
вибух гарматний i вчинив жаховиту руїну; чавун i свинець пронизували з
шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом
мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед... Але ледве
надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з
гакiвниць i плющих який нiвечив їх украй; проте недобитки, з палу не
тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до
окопищ.
- А нуте, хлопцi, тепера наша черга! - крикнув сотник i двiстi жерел,
виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньої сили.
Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у
рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали... I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки
дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б
не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили
шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.
- Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! - смiявся сотник.
- Занятно! Го-го-го! - реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над
нiмцями та ляхами.- А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи
пiдлатаємо.
- Агов, хлопцi! Локшiть їх упень! - крикнув сотник i випалив iз пiстоля
у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений:
- Donnerwetter! Бийте тих хлопiв!
Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо.
Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк,
сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом
б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край нiг i благає, на бога,
пощади.
А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону
бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв
до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до
небесних осель бога любовi та ласки...
V
Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої
пiшаницi i з нетерплячкою чекав тої митi, коли вона, проминувши залому,
стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздої рванi, що
зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може,
отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i
придбає Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi
поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту... А це враз
несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого
диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до
темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд
Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман
вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i
третiй...
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до доброї вiдсiчi, що
не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито
виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать
його своїм досвiдом.
Коли ж по малiм часi прибiгло з боїща п'ять чоловiка i довело, що все
послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат
i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i
забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому
перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки.
Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного
гетьмана.
- Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? - накинувся граф
Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути
вину.
- Ясний граф на теє наказу менi не поставив,- вiдповiв з уїдливим
усмiхом Лянцкоронський.
- Коли дав я наказа до штурму, то мається розумiти, що решта виника iз
його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!..- розпалявся
Потоцький. - Гадаю що на те ясновельможного пана i озброїла владою Рiч
Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
- Але ясний граф вiдхилив мої розпорядки, i йогомосць, - пiдкреслив
ущипливо Лянцкоронський, - зауважив менi, що вiдповiдає за все гетьман
коронний, а польний тiльки має пильно справляти його накази, отож я їх до
цяти справив...
- Не час тут, пане вельможний, до елоквенцiї, а час до поновлення честi
нашої славетної зброї i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох
лицарiв мужнiх, до вiдплати такої страшної, вiд якої б здригнулося й
пекло! - Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а
синi губи крилися бiлою пiною.- Але їх там не жменя; панську вельможнiсть
ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки
чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.
- Там, ясний графе, нема Богуна, - це менi досконально вiдомо, -
вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда.- Там засiла манесенька
купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по
недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i
людей.
- Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! - крикнув Потоцький i аж
посинiв.
- Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно,
запобiгши напад гарматним вогнем
- Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря,
чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса,
а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських
тортур.
- Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу...
- До вечора! - заносливо крикнув Потоцький i вiд'їхав навзаводи, не
бажаючи нiяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ воєводi Чарнецькому незабаром на кам'янiй
греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по
валах грюкати.
- Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа,- зауважив Чарнецький, - але
захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.
- Правдiсiнько так, - згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б
спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне,
аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.
Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський
доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не
можна було б iще звiдтiль на замок ударити?..
Їхав ходою Корецький на своїм конi воронiм, схиливши замислену голову.
Багато її обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi
бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна
ненависть i злоба до брата - та хiба ж таким виром нелюдських загар може
бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз
нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене
панство, - вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння;
отi щирозлотi серця i зимньої мужностi, i теплої, безкрайньої прихильностi
повнi; не чiпайте тiльки їхньої волi, їхньої вiри, їхнiх звичаїв,- i вони
на свої перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня
Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти... Та хiба ж цi думки
можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але
переважне число супротивних їх подавило...
Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу... Перед
очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають
розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i зграї хортiв.
Мiж думних i пишних постав туманiє одна - i хороша, й ласкава; вона ясними
очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче,
притуливши його до свого лона... Аж ось за реготом i вигуками вчувається
лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно...
Далi все захиталось i розпалося у руїнi... Якийсь галас, i гвалт, i
несамовитий жах чорної ночi... а далi вже хата проста, тепла сiм'я i
лагiдний спокiй... Минають перед його очима iншi картини; вони лишають
ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.
Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо стоїть на яснiй оболонi й
блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся
рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлистi
дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема - його змiв
уже весняний подих.
Стоїть вiн у садочку з своєю милою i очей не вiдiрве вiд її хорошого
личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма
їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грiє своїм духом її
похололi рученьки;
тiльки дiвчина не усмiхається, як колись, а зажуреними широкими очима
дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i
довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?
- Сьогоднi їдете? - пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.
- Батько казав, до схiд сонця,- давлячись, вiдповiв юнак.
- Значить... за хвилю...- По обличчю дiвчини блискавкою промайнула
мука, ясною росою вiдбилася в очах.- I коли вернетесь - невiдомо...
- Пiд осiнь, як завжди...
- О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе,
- схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно
голiвку.
- Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його
уповай,- поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю,-наша доля
така: аби день до вечора - так не варт заздалегiдь i тужити.
- Не жах мене пригнiтив тугою,- повернулась поривчасто дiвчина, i на її
блiдих щоках спалахнуло зарево,- не за твоє життя я боюсь, бо й про своє
не вельми-то дбаю;
не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти їдеш
по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкраїну, i коли, по волi
божiй, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою пiду мiж
людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм
серцi, поки воно не захолоне у грудях...
- Єдина моя, навiки, навiки! - Обняв козак дiвчину i занiмiв у тих
обiймах.
- Слухай,поклала вона йому свої бiлi руки па плечi, а голiвку заховала
на персах,тiльки... мене не забудь... цим серце ниє... що б не сталось...
пам'ятай, що воно цiлком, без роздiлу у тебе...
- Тебе забути? Та хай земля розступиться пiдi мною!..- присягається
козак i поцiлунками глушить її речi.
Лагiдний образ голубки-дiвчини прозорою тiиию заколивався i взявся
туманом, тiльки теплий погляд хороших,
щирих очей все проймав його душу; а ось знову пiднявсь якийсь нелад i
розрух i скаламутив колiр прозористих мрiй.
Знову пишний палац. Яскравими зорями миготить свiтло. Все навкруги
розкошами i перепихом сяє. Музика луна: голосять скрипки i стогнуть
суремки; з знадливими згуками зливається шепiт знадливий i хвилює у теплiм
та воннiм повiтрi. Мiж барвистих слiпучих кольорiв оксамиту, єдвабу, парчi
малюються снiжно-бiлими плямами плечi цукровi, здiймаються високо перса,
усмiхаються небесною втiхою личенька гожi, вабливi, очi залассям горять i
спокушують раюванням незнаним... I вiн, бiдний сирота, козарлюга запеклий,
там, мiж панством тим пишним, тiльки в якiйсь химернiй, неподобнiй
одежi... вiн там, i всi йому вклоняються, всi вiтають його, бо вiн сам i
єсть властитель тiєї пишноти. Якесь сталося чудо, але те чудо сп'янило
його, задурманило чарами розум; хлоп став вельможним магнатом, лихий бiдар
- дукою; можна було вчадiти, i розпочався якийсь чудовий, маревничий сон,
в якiм i розiбратись думками було неможливо. Вiн тiльки про одно марив:
щоб прищепити свої думки-гадки на панських гадках, але поки що вони не
приймались...
Якась пишна та делiкатна панянка, з бiлесеньким прозористим личком, з
хвилями кучерявого темного шовку, з синiми, як волошки, очима, з рожевими
устоньками, щось шепоче йому, залицяється i пориває до танцю; вся її
постать, легесенька та струнка, то згинається, то звивається красно,
легурно; ручка стиска його руку, голiвка лежить на плечi, а вiд неї аж
пашить гарячим, запашним духом... Отрута збурює кров, мозок туманить, а
проте в серцi стоїть якась непрохана, невгасима дратiвля...
- Яка я неомiрно щаслива! - втiшається красуня.
- Чого ж то, моя пишна кралю? -спалахнув лицар.
- Того, що... хiба ж пан не бачить, серцем не чує...- червонiє,
лицяючись, краля.- Ах, ця солодка хвиля як налинула несподiвано, так
незабаром i зникне... а потiм знов,- зiтхнула милесенько панна,- ще гiрша
темрява i нудота...
- Для чого ж панна в одну тiльки хвилину хоче замкнути цiле життя? Воно
широке i має безлiч солоднеч i розривок, якi чергуються i тiшать нам
почуття...
- А коли яка радiсть,- щуриться панна так любо,- охопить усi почуття i
опанує серцем цiлком... Хiба пан ще не кохав нiкого нiколи?
- Я? - аж зблiд, пополотнiв пишний лицар, так його зразу здавила за
серце незвана нудьга.
- Так, пан! - допитувалась панянка, положивши свої манесенькi,
гарнесенькi ручки на його дужу й жилаву руку i не зводячи з його очей
пронизистого погляду. - Скажiть-бо! Ну, я прошу... Чого ж пан мовчить?
Хiба моє прохання так мало варте у пана, що його можна занедбати? - Для
чого вам знать те? - важко зiтхнув пишний господар i понуро схилив голову.
- Для того...- у пишної кралi здригнула брова i якась хмарина перебiгла
по захололому личку... - я хочу знати, я хочу! - тупнула вона нiжкою.
- Ну, коли панна править... так я кохаю...
- Кого? - аж загорiлась i затремтiла красуня...
- Навiщо ймення? - глухо i натрудженим голосом вiдповiв лицар.- її тут
нема... вона далеко...
- Хлопка! - скрикнула панна i зникла.
Закипiло у юнака серце, нудним йому здався той бенкет, холодом повiяло
вiд усього цього розубраного та пишливого панства, огида заворушилася в
душi, i йому стало жаль своїх викоханих жадань, своїх випещених по широких
степах мрiй, свого сiчового завзяття, своєї буйної волi...
Тепер вiн тихо-тихо їхав, попустивши повiддя, i понуро мiркував над
питанням: що далi чинити? Коли б не цяцькований той шляхетський повин,- не
зрадить вiтчизни, коли б не нестрачена ще надiя оздоровити шляхетськi
думки народним духом, то вiн би зараз... Але справдi, за що ж вiн стоїть i
що нищити хоче? А вони, отi, що п'яничили вчора, за вiщо стоять, за яке
добро, за яке благо? Нащо вони привели у надро своєї родини сорок тисяч
вовкiв-сiроманцiв, сорок тисяч хижакiв лютих? В головi у його туманилось,
а на серцi тупа, неминуча болiч розпалялася зараз таким пекельним вогнем,
такою нестерпимою мукою, що йому здавалось, нiби його серце гарячими
клiщами рвуть на кавалки. I знову у тiм пошарпанiм серцi воскрес образ
дорогої тихої дiвчини i мрiяв вабливими барвами...
"Де вона тепер, моя зiрочка ясна, моя запашна квiточка? - маячили перед
Корецьким думки.- Адже вона єдина над моїм серцем цариця, i нiколи,
довiку, до суду, у моїй душi не згасне свiт очей її, не змовкне срiблистий
згук її голосу, не зникне ухмiлка її смiло окреслених уст... А от доля
вiдiрвала мене i незагiйну рану на серцi вчинила; кому ж на потребу та
мука, кому ж на рятунок офiра?" Над'їхало до Корецького два улани з
десятком татар.
- Прилученi до пана хорунжого воєводою Чарнецьким,- пояснили шляхтичi.
Корецький здригнувся. Пасмо думок його обiрвала тяжка, огидлива
дiйснiсть. Вiн пiдiбрав повiддя, торкнув острогами коня й покрикнув:
- За мною, панове!
VI
- А що, хлопцi, чи повкладали усiх ворiженькiв спати? - запитав сотник
у козакiв, що по кладках iз рову вертались до маж.
- Усiх, батьку, до єдиного,- вiдповiв сивоусий запорожець,- одному
нiмотi не хотiлося страх як з оцим свiтом прощатись - усе махав шаблею,
боронився, дак я таки його упрохав, садонувши пiд ребро списом поштиво...
ну й послухався, язика показав...
- Це вiн тобi в насмiшку, на глум,- засмiявся Шрам.
- Та хай йому вже господь бог пробачить, як i я дарую,- вiдповiв
запорожець сумирно.
- Аз наших нiхто не поцiлував землi-матерi? - спитав сотник.
- Трьох-таки, клятi, уклали,- пробурчав Шрам,- спочатку вони були
покидали зброю i стали валятись на пробi в ногах, а коли нашим було
неспромiжно руки спинити, що замашно розмахалась i ворiженькiв, як
галушки, на списи стромляла, так деякi в скрутi кинулись знову до зброї i
давай вiдбиватись... ну, трьох наших кулями й цокнули...
- Кого ж та кого?
- Ех, славних козакiв, товаришiв добрячих,- зiтхнув глибоко Шрам: -
Стецька Спотикача, Охрiма Шибайголову, Романа Гонивiтра...
- Зробiм же першим новосельцям i першу честь - поховаймо їх
по-козацьки, по-лицарськи, щоб вороги над їхнiми тiлами не знущалися, а за
те, може, й нам нашi друзi вiдшукають там, угорi, по придобнiй мiсцинi:
адже все одно, братцi, ми тут не забаримось.
- Не забаримось, не задержимось! - вiдповiли деякi сивочубi понуро.
- А мене навiть кортить туди швидше, - зауважив весело Шрам, показуючи
на небо рукою, - що скiльки там нашого славного лицарства - сила!
- I нiхто ж то назад до нас не вертається,- додав, мiркуючи, сотник.
- Знати, що й там добре,- запевнив чуприндир-запорожець i почав з
другими козаками копати спiльну братську могилу.
Вирили незабаром яму глибоку, поклали в неї трьох товаришiв мертвих при
повнiй зброї козачiй, поставили кожному в голови по пляшцi горiлки й
покрили червоною китайкою.
Сотник перший кинув на неї лопатою грудку землi i промовив:
- Спiть, брати-товаришi, спокiйно! Нехай над вами земля пером, нехай
милосердний бог пригорне вашi душi козачi, бо за його, святого, та за
родину-матiр ви їх положили.
Всi побожно поздiймали шапки i понурили замисленi голови...
Орися з Катрею стояли на вежi у замцi i пантрували за подiями першого
нападу пильно. У стислих бровах i в холоднiм поглядi у Орисi не знати було
нi цiкавостi, нi тривоги, а свiтилась лишень непохила воля та похмуре
жадання продати життя найдорожче; зате нервове, ворушливе обличчя у Катрi
вiдбивало на собi всi перелети бурливих сердечних почуть.
Нижче по мурах, мiж бiйницями, купчилась iнша жонота i дiти; жiнки
прикипiли очима до дружин своїх, до братiв, до синiв, що скаженому
напаснику-ворогу добру вiдсiч давали; по скам'янiлому виразу думних лиць
було не пiзнати, якi болiння трудили їм серце, по нiмому тремтiнню їх уст
було не рiшити, чи вони шепотiли молитву за братiв своїх кревних, а чи
прокльони на ворогiв? Самi тiльки дiти, безжурнi, цiкавi, перебiгали раз у
раз з однiєї бiйницi до другої i голосно й весело переказували одне одному
свої подиви i враження.
А отець Василь з хоругвами i процесiєю ходив по мурах i вiддаля кропив
оборонцiв святою водою, благаючи у милосердного бога ласки на погибель i
загин ворогiв i спiваючи йому хвальний псалом:
- Помощник i покровитель, бисть мнi во спасенiє!
Стара няня вийшла з закутньої башти, а їй ще три баби услiд; у кожної
на плечах по мiшку книшiв, паляниць, пирогiв, сала.
- Я, моя дитино,- обернулась до Орисi няня, - понесу снiданок нашим
заступникам, а то вони натрудились...
- Неси швидше, мамо,- поквапила її Орися, - хай хоч трохи пiдживляться,
поки вороги послупiли, а то як прочумаються, то не дадуть i шматка хлiба
до рота узяти.
- I я пiду з бабусею,- захвилювалася Катря, - хоч на одну мить гляну,
побачусь...
- I я, i я теж! - кiлькоро голосiв ще похопилося.
- Нi,вiдперечила Орися, - i я, може б, жадала, ще й як, свого батька
хоч раз ще побачити, проте не пiду i вас прошу не ходити: не гаразд у такi
хвилини, коли душа уготувалася до смертi, хвилювати її свiтовими прихилами
i збавляти тим її силу.
- Воiстину так, - пiдмiцнив i отець Василь, - менi подобає до
тружденних зiйти i окрилити їх силу хрестом, а ви зоставайтеся тут з
миром.
I панотець за проводом дячка i бабiв спустився з закутньої башти в
мiстечко i попрямував аж до окопищ.
Сивий кобзар сидiв на мурi пiд одним зазубнем спиною до валiв i
розпитував у свого проводаря i у других хлоп'ят, що робиться у пригородi й
навкруги, - чи перемагають ляхи козака, чи не ламається, сила козача? Коли
ж йому довели про славетну вiдсiч, про знищення до ноги перших напасних
ватаг, то старець незрячими очима заплакав i голосно заспiвав:
Лечу конем, махну мечем, списом перекину
Та захищу на часину свою Україну.
Ой чого ж ви полягали, ворожiї-душi?
Мабуть, добре напилися пiд мурами Бушi?
Тихо, уважно оточили народного спiвця i молодицi, i дiти, и баби i з
розчуленим серцем вчували ту думу захватну та вельбучну.
А навдалi, на греблi, ворог готує новi жахи: звозять на кам'яну загату
шестериками й восьмериками устяж тяженькi гармати, повертають їх пащами до
пригороду i набивають смертодайним знаряддям; коло них гармашi метушаться
i зносять усякий припас.
Зауважив пан сотник, що на греблi лаштується грiзна грiмниця, почесав
сердито потилицю i обернувся до Шрама:
- А що, пане Шраме, ляшки-панки, здається, готують нам подарунки?
- Бачу, батьку, - вiдiзвався Шрам, - це б iще байдуже, а досадно,
матерi його ковiнька, що несила нам їм назад вiдiслати гостинцiв: панянки
нашi, мабуть, що не теє, а от хiба товстопузиха чи не доплюне, та ще,
може, от он баба...
- А спробуй-но зараз, - сказав сотник.
Заметушився з пiдручним Шрам, навернув жерлами до греблi гармати,
намiрив метник добре i двигонув першим набоєм iз баби. Всi з надзвичайною
пильнiстю, захистивши долонями очi, стежили за летом знаряддя, за мiсцем
вибуху; але ядро, очерконувши величезну дугу, не досягло мети i шелеснуло
перед греблею в воду, метнувши догори цiлi пасма яскравого поплеску.
- Овва! - засмiялися козаки.- Стара баба, видко, на втори слаба!
- Авжеж! - додали другi.- Розгуркалась змолоду, так тепер, як iз
решета...
- Або як iз вершi,- вставив запорожець.
- А тривайте, хай гукне ще й панi, - сказав Шрам i приставив гнота до
полички.
Грюкнула панi, та так, що аж земля кругом стрiпонулася i посипалась
грудками в рiв, що аж присiли козаки-гармашi; далеко дихонула вона
поклубом бiлого диму i важко вiдкотилась назад. З вискотом ядро рiзонуло
повiтря i невидимо полинуло наперед; вискiт хутко змiнивсь стогоном, який
теж ослаб умить i завмер, а разом з ним у сподiванцi завмерло багато
сердець; але плесо на ставку було все ясним, супокiйним, знати було, що
ядро все ще летiло, не черкаючись поверху водяного... а це враз на
самiсiнькiй греблi мiж пушкарями знялась хмарою курява i щось замиготiло в
повiтрi...
- Докинула, докинула панi вельможна! - зрадiли козаки. - Саме на
середину греблi шерепнула!
- Спасибi, добродiйко! - поклонились другi.- Вiдпасла, хвала боговi,
черево, так за те ж по-панськи й гримнула!
- Та он, гля, братцi,- деякi аж припали до греблi,- певно, винюхують...
панський гостинець... Усi зареготалися весело.
- Гей, пильнуй! Стережись! - крикнув Шрам. - Ворог запалив люльку.
На греблi щось блиснуло i в одному мiсцi тоненькою цiвкою вибухнув
бiлий димок; але жодного гуркоту ще не чулось у повiтрi. Деякi козаки
присiли за турами й за мажами. Аж ось розляглось, наближалось хутко якесь
немовби квоктання i щось недалеко вiд берега шелеснуло по водi, кинувши
догори цiлий снiп з бризок, та й чавкнуло iще ближче у тванi, розляпавши
її очертом.
- Не доплюнула! - крикнули козаки.
- Не радiйте ще, хлопцi, бо рано, - зауважив пан сотник.
- Та то вони примiряються тiльки, - вставив Шрам,- а гармати у поганцiв
подужi: ач як кашляють!
Тiльки тепера долинув до них здалеку гуркiт i покотився луною в долину.
- А ось, братцi, й друга закурилася, i, здається, немов у лiвий куток,-
постерегав Шрам.Гей, ти, Жидолупе, пильнуй!
Знов у повiтрi почувся квокiт летючий, i щось важке промайнуло над
головами i щезло в долинi.
- От тепера вже, братцi, сподiвайтесь справдi гостинця,- повiншував
усiх чуприндир-запорожець.
- Поки прилетить, i ми плюнемо! - крикнув Шрам, приложивши гнота до
товстопузихи.
Але не встигло ще заспокоїтися сполошене грюком повiтря, як почувся
рiзкий трiскот на валi, i три тури розлетiлось у скибки, обсипавши козакiв
глиною та цурпалками.
- Важно ляпнули! - пiдхвалив запорожець, утираючи полою собi вид, i
чуприну, i вуса.- їй-богу, добре, от хоч i ляхи, а коли добре, так добре!
- Що й казати, - згодились другi, - запорошили очi. Але ось налетiв з
скиготом другий вибух, посипалась i розметалась геть-геть надокола з
окопiв земля; одна пiдбита панянка з дзенькотом похитнулась i заорала
носом; дальнiй, аж у лiвiм кутку, вiз з дзвяком розпався... Почувся
стогiн...
- Стає душно, - завважив пан сотник,- тiльки ви, хлопцi, начхайте на
оцi переклики здалеку: нiсенiтниця, однi жарти.
- Авжеж, звiдтiль у руки не вiзьме! - згодився запорожець.Досадно
тiльки, хрiн їм та редька, дарма стояти - руки сверблять.
- Потерпи, пожди, - буде робота й рукам... Коли це вмить як шерепне
ядро в найближчу мажу, так вiдбитою глиною i вiдшматувало у запорожця аж
за пальцi лiвицю.
- От тобi й дочекався! - засмiявся сивоусий завзятець.- Ще спасибi, що
лiву, а то б за праву я лаявся здорово, їй-богу! Ач, - роздивлявся вiн
розбатовану в шмаття долоню,хоч би ж вiдтяли та по-людськи, а то тiльки
понiвечили... Гей, Лобуре! Ану лишень вiдiтни її чи сокирою, чи шаблюкою,
тiльки щоб менi рiвно!
Без суперечок i без жодних вiдмов пiдiйшов Лобур, махнув по повiтрю
разiв зо два ятаганом турецьким i вдарив по скалiченiй руцi, яку
запорожець поклав на полудрабок; по самiсiнький згиб рiвно вiдчахнулась
рука вiд сурелi i впала на землю, а з вiдрубка похлинула кров.
- Оце так справно! - похвалив запорожець.- А тепер порохом та землею
забивай мерщiй виразку та замотуй тугiше повивачем,- ухмiляючись у вуси,
наставляв вiн свого випадкового лiкаря,- а менi, батьку, дозволь михайлик
горiлки, бо трохи щипа...
- Випий, голубе, на здоров'я...- стиснув йому правицю пан сотник.
А ворожi ядра налiтали частiше, лягали густiше, руйнуючи все надокола,
шматуючи бiле тiло козаче...
VII
Пiд кам'яним склепiнням на греблi, саме пiд яловим спуском, що мався на
повiдь, була порожня мiсцина, яка льохом тяглась i пiд млин; з цих льохiв
було вийстя одно пiд лотоками, i в них засiла Вернидубова ватага з десяти
левенцiв, запеклих i завзятих у сiчi, i з тридцяти охочих, ще не скурених
димом. Усi вони, зiгнувшись, навколiшках чи майже лежачи, тислись пiд
темним склепiнням у печерi; тiльки через вийстя досягав туди неповним
променем свiт, та й те на тепер було завалено каменем. Край самої
продушини лежав Вернидуб i пильнував за ворожими рухами; на цьому
просвiтку вирiзувалась показно широчезна спина i груба, жилава шия, на
якiй придобно було б гнути обiддя.
Вернидуб бачив, як праворуч вiд них уставлялися на греблi подужi
гармати; гармашiв коло них по його рахунку було чоловiка з сотню, а мо, й
бiльш, та зараз же за греблею при гармашнiм обозi вартувало з пiвтори
сотнi пiхотинцiв. Найближчi ж загони головних потуг стояли за вузьким та
стрiмким узвозом сажнiв за двiстi вiд греблi, а кiнниця бовванiла ще далi,
сягаючи лiвим крилом аж до хмарищ татарських.
Козаки на засiдах чули, як з грюкотом та брязкотом з передкiв
здiймались гармати, як командував i верховодив усiм гвалтовно не лях, а
якийсь чи нiмота, чи, може, француз, як прилетiла на греблю з окопищ перша
бомба, як ударила з дзенькотом у щось металеве i як за вибухом розляглись
i крики, i лайки, i стогiн.
- Доброго гостинця прислали нашi,- засмiявся тихо Вернидуб.
- То, певно, дядько Шрам так вiтає,- зауважив сусiда.
- Авжеж, не хто,- пiдмiцнив Вернидуб. А на греблi хтось басом ляско
зiпав:
- Проворнiш! Пiднiмiть поранених i побитих! Наводь, намiрюй на тих
бестiй першу й другу! Пильнуй! Готуй! От я їх, псiв...
- Але тi бестiї... молодець! Браво, браво! - проводив басовi якийсь
тенор.
Здригнулася гребля раз, два i грюком та громом заглушила козакiв у
пiдвалi; два-три каменi зiрвалося з склепiння, i посипалась на спини
козачi крем'яшня й глина.
- Уже гавкнули, iроди! - прошипiв Вернидуб, коли змовк гуркiт.
- А що, як нашим? Докинули? - цiкавились найближчi до його.
- Не видко, братцi; та, певно, докинуть- гармати у цих гаспидiв добрi,
здоровi,- з нашого добра накували.
- Поскидаємо їх у воду! - гукнув Безухий (у його таки справдi одно ухо
було ятаганом вiдтято).
- Пождiть трохи, хлопцi,- почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести
гармат вибух - громом забив враз його голос i так здвигонув мури й
склепiння, що в деяких мiсцях засвiтилися щiлини.
Зараз за цим вибухом гримнув другий, далi третiй... i почався
страшенний пекельний гуркiт i гвалт; усi iншi згуки згубились у йому;
козаки понiмiли й поглухли; вони в цьому страшносудному громi тiльки тiлом
вчували, як зрушалось повiтря, як здвигалась земля i як з усiх бокiв їх
посипало камiння.
Одна бомба з окопищ ударила саме в склепiння пiд спуском i, пробивши
дiрку аж наскрiзь, застряла, але через щiлини окружнi й прозорi проступила
вода i почала спадати двома чималими цiвками в льох.
Збентежились козаки, почувши пiд собою воду холодну, яка хоча й поволi,
а все прибувала, заметушились i, спираючи один одного, подалися всi до
вiддушини, коло якої лежав Вернидуб.
- Дядьку Дубе! - кричали йому на вухо найближчi сусiди.- А чи ж нам у
холоднiй водi потопати, то краще удармо!
- Пождiть! Покупайтесь трохи! - вiдгукпув Вернидуб. - З холодної купелi
ще охотнiш буде грiтись; тiльки-но порохiвницi та рушницi вище тримайте, -
пильнуйте, аби не замокли, - а гасло я дам!
Вода все прибувала i заливала печеру; вже лежати козакам було
неспромiжно в калюжi, i вони, зiгнувшись пiд низьким склепiнням, стояли
майже по колiна в водi, яка рiзала їм пекучим холодом ноги; деякi
непризвичаєнi хлопцi тремтiли й цокотiли зубами, другi, навпаки, були нiби
контентнi з цiєї новини, - це їх бавило.
- Ач, уже за колiна сягнуло, можна буде швидко й поплавати; далебi,
чудесно скупатися перед парнею! - вигукнув один чуприндир, мочачи у
крижанiй водi свою голену голову.
- Незабаром пiрнеш i з чуприною, - вiдповiв другий, - вода почала
гаразд прибувати - певно, прорвало дiрку цiлком.
Вернидуб тим часом пильно зорив, як густий дим з пострiлiв по греблi
туманом слався i заволiкав її геть бiлою хмарою; коли вона непросяжною
пеленою окрила все чисто, так що й найближчi очерети, й речi в їй
потонули, Вернидуб пiдлiз, розкидав награмасаний у пролазi камiнь i стиха
гукнув:
- Ану, тепер, хлопцi, за мною - пора!
Нiким не помiченi, сорок завзятцiв викралися з темного льоху i нишком
по скосу за млином на греблю дiстались. Тут було трохи-трохи не виявив їх
ворожий вартовий, що безпечно собi люльку палив, так курiнний похопився
завчасу пронизати йому перса ножем i зупинити його сполоханий окрик на
пiвгуку.
Ушикувавшись на греблi, наготувавши стрiльбу i взявши кинджали у зуби,
нашi запеклi шибайголови наближалися потай до гарматнi. Густий дим
дозволив їм надiйти крокiв на двадцять, i козаки, зробивши вибух
смертельний, кинулися з гуком та гвалтом на переляканих жахом гармашiв.
Отi голенi голови з гадюками-чупринами на повiтрi, отi виряченi пекельною
лютiстю очi, отi пiднесенi руки з ятаганами, кривими шаблями, отой
нелюдський регiт i гик, з яким вони в курявi на ворогiв остовпiлих
метались,- здавалось, належали до втiкачiв з самого пекла i цiпили все
надокола жахом. Без вiдсiчi, безборонне всi гармашi були посiченi шаблями
впень, потрощенi келепами; кинулась була до помочi щонайближча сотня, так
козаки її привiтали таким чортячим наскоком, що оборонцi вмить накивали
п'ятами, та марно: здебiльша їх лишилось на греблi i скрасили її геть усю
червоною кров'ю, деякi попадали у ставок на глеїсте дно, i тiльки
хто-не-хто вiд бiди втiк, галасуючи зопалу, що незлiчимi богунськi ватаги
греблю добули.
Поки Вернидуб порався з нiмцями та ляхами, левенцi лагодили гармати:
заклепували цвяхами запали i вiдбивали келепами панiвки.
- Гепай їх усiх у ставок, - певнiша рiч! - верховодив Вернидуб.
- А може б, хоч одну дотягти нашим? - завважив один козак, весь
обляпаний кров'ю.
- Чи не здурiв ти? - сперечив Вернидуб.-Та ти ще спробуй дотягти свої
ноги, то й то буде з тебе!
За хвилину всi гармати з грюкотом i виплеском шубовтались i зникали пiд
пiнявими хвилями у ставку.
- Ну, лицарi, справили справу, а тепера час i назад в ноги, - квапив
завзятцiв своїх Вернидуб,- нам уперед через хмарища ляхiв та татар не
пробитись, а марно гинути жаль, так спробуємо по той бiк ставка
прокрастись до своїх на пiдмогу.
- Чому не спробувати? Спробувати! - вiдгукнулись козаки. - "Втiк не
втiк, а побiгти можна".
- Тiльки ось двох наших забито, а трьох поранено,- зауважив Безвухий,-
не лишати ж їх на знущання, пане отамане?
- Мертвих у ставок вкинути, а поранених узяти на плечi з собою,-
постановив Вернидуб.- Та проворнiш, он уже ляхи наступають.
Дiйсно, крiзь опавший злегка до землi дим можна вже було проглянути, як
густими лавами пiхота насовувалась до греблi, а кiннота з другого боку
бчертом наступала, аби вiдрiзати вiдступ. Козакам iще щастя сприяло, що
вороги, збентеженi й здивованi зухвалим нападом степових "чортiв",
надходили дуже поволi, з великою осторогою, - сподiвались на велику силу
козачу.
А козаки, окритi димом i млою, щасливо греблю минули i майже бiгцем
прямувати стали другим берегом до окопищ; уже перейдено було бiльшу
частину шляху, коли ляхи постерегли, що тiльки горстка одна забiсованих
колiїв такий розрух вчинила. З прокльонами i з криком до помсти, добувши
шаблi, двi сотнi драгонiї понеслося на цих зухвальцiв, i нiякий би опiр не
спинив їх смертодайної сталi, коли б не знайшлась несподiвано по шляху їм
ковдобина, що її не завважила якось погоня; першi конi, що наскочили на
неї, попадали, а через них i другi ряди - то перекидались, то плутались,
то розбiгалися врозтiч.
Тим часом, поки цi двi сотнi, повикидавши покалiчених коней, шикувались
задля нового нападу, Вернидуб добiг до одної досить вузенької коси, що
врiзалася у ставок; зупинився вiн на краю i наказав козакам покидати тяжу
у воду, а самим плисти через став до окопiв, умiстивши мiж Дарами плавцiв
i поранених; сам же вiн з тими, хто захоче, зостанеться тут - зупинити
драгонiю i тим захищати вiдступа. З Вернидубом побажало одинадцять
чоловiка лишитися, а решта вирядилася уплинь, один тiльки з поранених
вiдпрохався зостатись.
- Мене, братцi, не берiте з собою,- прохав вiн товаришiв,- менi
перебито обидвi ноги, я i в дорозi, i вдома буду тiльки на перешкодi...
покиньте мене краще тут та покладiть навкруги набитих рушниць штук п'ять,
а то й десять; дак поки нашi левенцi будуть стояти, то й я, може, кiлькоро
гривакiв укладу i не з порожнiми руками на той свiт прилiзу...
Так i зробили: посадовили його з рушницями на купинi в кутку, а самi
кинулись уплинь другого берега досягати.
Не забарилася наскочити й розсатанiла драгонiя i кинулась на цих
дванадцятеро шаленцiв; призначенi смертi грюкнули враз iз рушниць i
пiдставили довгi списи; кiль-коро коней упало й загородило тiсний прохiд,
а другi кинулись уплинь... але й тут перших зустрiчав спис або куля...
Недовго, проте, здолало дванадцять чоловiка такiй силi противитись:
ближчi напасники падали, але другi злазили з коней, бiгцем добiгали до
обложених i навiжено кидались урукопаш. Стали козаки колом, спинами
досередини, персами до ворогiв, i давай працювати списами. Не одного
розсатанiлого драгуна з яскравою шаблею у руцi пiднято було догори списом
i скинуто, мов снопа, у воду, не одного ще й перед списiв валив кулею
додолу Безногий... Але все ж таки багато списiв уламалось вiд трупа,
багато завзятцiв з сталевого кола поклонились рiднiй землi вiд куль, якими
посипали їх з берега вороги.
- Постоїмо ж до краю, братцi, за вiру i вмремо, як лицарi, чесно! -
покрикнув Вернидуб, ухопившись за мiцний держак.
- Умремо, батьку, як слiд! - вiдгукнулись товаришi дружно.
Блиснули у руках у козачих кривулi, засвiрготiли леза в повiтрi блиском
холодним, та на кожне ж з них впало десять других; розлiгся в повiтрi
брязкiт вiд крицi, хруст вiд келепiв, хрнп вiд прокльонiв i стогiн...
Сивий запорожець Безвухий уже чотирьох шляхтичiв пишних шаблею вклав, а
лiвицею встиг i двом нiмцям встромити кинджала, але догодила й йому криця
шляхетська у лiвий висок, i сп'янiв козак вiд того чоломкання, випустив з
дужої руки омочене у кровi лезо i безвладно рухнув на землю. Молодий
чорнобровий козак, що з ухмiлкою постачав пообiруч смертельнi дарунки, з
ухмiлкою ж полiг на Безвухого; страшенно захрiп i рябий запорожець,
закотивши пiд високий лоб свої очi орлинi; повалився за ним услiд i
Лопата, не постерiгшися з тилу кривулi, яка розпанахала йому спину аж до
вiрного серця...
Тiльки двоє ще з Вернидубом стояло та третiй, Безногий, все сидiв ще
мiж трупом i часами посилав у перса ворожi незрадливу кулю...
- Гей! Продаймо себе щонайдорожче! - крикнув Верни-дуб i, зiбравши
останнi сили, ринувся у окружню юрбу; за ним кинулись разом i два
товаришi.
Осатанiвши вiд скаженого скруту, з нелюдською силою стали локшити цi
леви все, що їх оточало: їх велетенськi пбсiки розбивали надвоє голови,
розкраювали молодi вродливi обличчя, розвертали перса могутнi; пораненi,
покривавленi перебiйцi все ще рушали вперед пiд блискавками навислої над
їх чолами крицi... Але ось у одного товариша якось лiниво пiдвелась шабля
угору, та на пiвколi зупинилась на мить i спустилась безсило додолу,
другий товариш присiв чогось i собi, самий тiльки Вернидуб все ще махав
перебитим геть лезом, аж ось i йому на голову впав з хрустом тяженний
обух, та похитнувся дуб i полiг, зваливши розгоном свого мертвого тiла
якогось шляхтича в смерть.
Озвiренi, розсатанiлi вiд страшного опору ляхи з ненавистю кинулись над
козачим трупом знущатись i наскочили якось ще на живого Безногого.
Завзятий ватажок батави пiдбiг до його перший, бажаючи живим узяти на
дратiвлю; але напiвсконалий Безногий, що вже кров'ю зiйшов, змертвiлою
рукою пiдняв ще раз пiстоля i послав ватажку у самiсiньке серце кулю
прощальну... Зблiд молодий пан i посунувсь на руки жовнiрам, та покотився
до нiг його i Безногий, порубаний, посiчений шаблями...
А плавцi вже досягали до свого берега i радiсно вiталися з своїми
братами, яким вони добре воза доклали; тiльки-но двоє з найтяжче пораненим
серед ставу барились i безнадiйно задубiлими на кригу руками гребли по
зимнiй водi, що снiговою кашкою вже шерхла.
- Братцi! Пустiть! - став нещасний проситись. - Все одно не дотягти вам
мене...
- Як же так кинути? - сперечив йому пiдручний плавець, якому вже
забивало дух вiд утоми. - Та, їй же богу, менi на днi буде й спокiйно, а
ви й там станете у пригодi. I - Чи не правду пак каже Книш? - зауважив
другий.
- Правду, братцi, святу правду! - стогнав поранений.- Все одно менi вже
на свiтi не жити.
- Ну, так бувай здоров, друже, та нас жди! - попрощались товаришi i
кинули пораненого на волю; вiн зразу й пустився на дно, лишивши на плесi
води кiлька кiл, якi розходились, коливаючись, i зникали навдалi.I
знялась, полетiла козача душа за своїми подругами услiд за хмари високi до
невiдомих i недосяжних просторiв...
VIII
Сивий, зовсiм лисий дiд стояв у бiйницi рогової башти i пильно стежив
старечими очима за боротьбою; бiля його стояла блiда, зi зцiпленими
зубами, з божевiльне уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала,
де вона стоїть i ще робиться навколо. Душа її, покинувши тiло, здавалось,
тiнню лiтала над пригородом, шукаючи межи уламками свого дорогого
хорунжого. Орися стояла сама, трохи вiддалiк вiд цiєї групи, спершись
головою на камiнь, зосереджена в самiй собi, застигла в однiм охопившiм її
iстоту почуттi; вона зимно дивилася на тусьменiючу далину. Скоро грiм
гармат, що нiс округи смерть i розрух, зненацька несподiвано замовк i
завмер перекотливою луною. Орися очунялась i обернула здивованi очi на
греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї
скаламученої води пiдказали їй, що це штуки молодцiв-запорожцiв. Слiдуючi
прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її
блiдi щоки фарбу задоволеної гордостi ...
