Михайло Старицький. Облога Бушi
страница №3
...i захвату. Вона пiдiйшла до дiда йвелебно промовила:
- Дiду! Ви, що вже нажились на своїм вiку i своїми дiлами придбали собi
славу, можете вмерти тепер радiсно, з великою втiхою. З такими дивовижними
душами, як он тi, бути в однiм мiсцi - надмiрне щастя!
- Велике щастя, дитино моя,- вiдповiв зворушений дiд,- велике! Не вмре
наша широка Україна, коли вона родить таких синiв i таких дочок, як ти!
- Я Ще не вспiла, дiду, нi натiшитися життям, нi зробити нiчого на
користь моїй бiднiй Українi...
- Ще зробиш,- сказав прорбчо дiд.
- Нi, нi! Час мiй урвано, i вже надходить його близький кiнець; одного
тiльки б прохала я в бога - зумiти вмерти так, як умiють вмирати нашi не
знаючi жаху орли.
Саме тодi, як упав Вернидуб, з мiстечка розiтнувся глухий, довгий
вибух; в повiтрi почулося якесь чудне гудiння, змiшане з свистом, i по
водi коло польських драгунiв в багатьох мiсцях пiдскочили бризки i
бульбахи; четверо коней впало, останнi жахливо метнулися вбiк. Сполохались
уцiлiвшi драгуни i прожогом помчалися до млина, втiкаючи вiд картечi.
- А чи не можна, дiду, от з цiєї плющихи послати їм гостинця навздогiн?
- спитала дiда Орися.
- Нi, не повернеться,- сказав дiд,- вона наведена лише он на той шлях.
Усi глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, i побачили
наближаючогося вершника на баскому конi i в блискучому панцирi; за ним
їхали два шляхтичi, улани й кiлька татар. Уважаючи на гармидер бойовий, що
стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах
вартових, вершники пiд'їхали занадто близько i почали розглядати мури й
окопища.
- От цих добре можна шелеснути,- сказав дiд, i Орися запалила з його
люльки гнота.
- Стривай! - скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави
вродливого лицаря.- Не пiднось гнота! Знаєш, хто це?..
- Неприятель, ворог нашого народу,- байдуже вiдповiла Орися.
- Знаєш хто? - хвилювалась все бiльше подруга.- Це Антось, це Корецький
твiй... Скарай мене пречиста дiва, коли брешу!
Мов ток електричний пробiг по нервах Орисi; вона опустила запалений
гнiт на плахту i, захистивши лiвою рукою очi, вп'ялась у цього лицаря
поглядом... Так, сумнiву нема,- це вiн, її брат, її друг, її... коханець!
Це його чудовi, глибоко заглядаючi в душу очi; це його русявi кучерi
вибились з-пiд шолома; це його ухмiлка осяває теплом благороднi риси
молодого обличчя...
Чимсь гарячим сповнилось її затрiпотiвше серце i вогнем розлилося у
грудях, примусивши зашарiтись червоною зорею її блiдi лиця, блиснути
чорним алмазом очi; груди сколихнула хвиля забутого щастя...
Весна, сп'яняючi пахощi квiток, лагiдне сяяння мiсяця, тихi розмови,
радiснi мовчання пiд дзвiнке тьохкання соловейка й цi, дивлячiся
закохано-велебно, очi, - все це промайнуло в одну мить в її запаленому
мозку.
- Орисю, вiн, либонь, пiзнав тебе! Дивись,- хвилювалась Катря,- який
вiн славний, коханий твiй...
Буцiм нiж перевернувся в серцi Орисi, фарба збiгла з її обличчя, i
брови суворо нахмурились.
- Коханець! - вiдгукнулась вона глухим голосом.- Зрадник! Невiра!
Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, i, перемiгши бiль,
приставила до полички гнота.
Гримнув вибух, двоє вершникiв впало. Дiд обняв оскаженiлу Орисю i
надтрiснутим вiд здавлених слiз голосом сказав:
- Вище вiд цiєї любовi до своєї вiтчизни, дитино моя, немає на свiтi!
Прискакав до греблi воєвода Чарнецький; в лютостi, не знаючи, на кому
зiгнати свiй гнiв страшенний, звелiв вiн негайно запалити млин i дозволив
летючим загонам укупi з татарами сплюндрувати i зрабувати всi окружнi
селитьби, не милуючи нiкого, навiть кiшки.
- Ясний гетьмане,- обернувся вiн до пiд'їхавшого Лянцкоронського,- моє
передчуття справдилось - жменя проклятого бидла заподiяла новi рани нашим
славним бойовим силам!
- Так, я бачу,- сказав з сумною ухмiлкою Лянцкоронський. - 3 Марсом
жартувати не можна, як бажає того отаман коронний; до того ж, опрiч мiцних
природних позицiй, Бушу ще боронить не жменя бидла, як єгомосць мислить, а
жменя левiв!
- О, це гiєни - не леви! Вони заплатять менi сторицею за кожну краплину
кровi шляхетного славного лицарства!
- Доки вони заплатять, багато ще проллється цiєї шляхетної кровi! -
вiдповiв замислено польний отаман i пiсля невеличкого перестанку додав: -
Чи не можна б для виконання цiєї навiженої i безцiльної вигадки вжити хоч
татар?
- На штурм вони не пiдуть, та й мiсцевiсть не дозволить менi розгорнути
свої сили! - вiдповiв Чарнецький. - Помiж ними i так вже чути нарiкання, i
я дозволив кiльком загонам понишпорити в околицях.
- Руїна, одна руїна, i новi болячки ойчизнi, i новi краплi отрути в
серця розлютованих дiтей великої i славної колись Польщi! - зiтхнув важко
Лянцкоронський.
- Не дiтей, а гадюк, ясний гетьмане, - вiдповiв, скипiii-ши,
Чарнецький, i полум'я нелюдської ненавистi свiргонуло в його очах.- Я,
проте ж, придумав для них частування, услiд за котрим пiдуть i татари.
- Яке ж? - зацiкавився гетьман.
- Я от цю саму греблю звелю розкидати, одним вибухом висадити у вирiй,
випущу всю воду з озера в провалля, i тодi суходолом полiзуть i татари i
дощенту знищать це гадюче кубло!..
- Люто придумано, пане воєводо! - завважив гетьман. - Саме пекло навело
тебе на цю думку...
- Воно ж завтра i потiшатиметься на бенкетi кривавому, коли пiсля
розруху з гармашнi вашої вельможностi сарана налетить ззаду! - I
Чарнецький так злорадо, з таким запеклим сказом зареготався, що навiть
здригнувся вiд жаху Лянцкоронський i раптом повернув коня.
Коли вже стемнiло зовсiм i нових нападiв навряд чи можна було
сподiватись, Орися пiшла до своєї свiтлицi в роговiй баштi i по дорозi
зустрiла бабусю.
- Вклонявся тобi, доню, батько твiй, - сказала бабуся, поцiлувавши свою
Орисю в чоло,- i звелiв переказати, що господь бог огрiває їх своєю
ласкою, що не б'ється страхом козаче серце i не слабшає силою дух, що й
тобi вiн його посилає вкупi з батькiвською молитвою.
- Спасибi тобi, неню, за переказане вiд його слово,- обняла бабусю
Орися,- воно ще надає менi сили; отцева й матчина молитва зi дна моря
вертає, з тяжкої неволi визволяє... Що ж, як там? -додала Орися.- Чи
багато постраждало за правду?
- Є вже таки чимало в божому раю, - зiтхнула глибоко бабуся, похитавши
головою.
- Так, в божому раю,- пiдмiцнила Орися, здiйнявши до млистого,
неосяжного небосхилу свої велебнi очi,- я цьому глибоко вiрю,- i,
помовчавши трохи, спитала: - Ну а як же там окопища, ще не зовсiм
розваленi? А з гармат чи вцiлiла ж хоч одна?
- Окопища розвалено, але їх уночi полагодять; а з гармат же тiльки
товстопузиха ще держиться та баба, останнi ж усi пiдбитi,- говорила
спокiйно бабуся,- а то й їх якось прилаштують... Еге, я й забула, про що
мала казати,- заметушилась бабуся,до тебе батько прислав двох поранених...
- Де ж вони?
- Отам, коло твоєї свiтлицi.
- До смертi раненi? Так треба ж зараз їм запомогти або по батюшку
послати,- стривожилась Орися.
- Ранено їх здорово: у одного голова шаблюкою розрубана, а в другого
нога,- повiдала бабуся,- але вони не гоїтися прийшли, а допомогти нам
оборонятися.
- Все ж таки треба б перев'язати i заживити їм рани,- клопiтливо
говорила Орися, пiдходячи до свiтлицi, i зустрiла на порозi її двох
козакiв - одного, переправленого вплинь, з загону Вернидуба, а другого з
загону хорунжого.
- Вiтаю вас з славою, лицарi,- сказала Орися .привiтно,- i заздрю вашiй
славi!
- Не заздрiй, панно,- вiдповiв молодий ще козак з зав'язаною
скривавленим рукавом головою,- слави тут про всiх не забракне, але от
тiльки треба приготуватись i вам к завтрiшньому дню.
- Як? Хiба вже пригород не може триматися надалi? - спитала неспокiйно
Орися.
- Поки зможе - втримається,- зауважив другий ранений,- але проте ж
супроти такої хмари далеко не посунеш; вони ж, антихристи, тепера
розлютувались, так будуть дошкуляти страх як,- тож, стало буть, i треба
приготуватись, щоб почастувати їх як слiд.
- Та хоч вiдпочиньте трохи та дайте я з бабою перев'яжу вам рану.
- Не варто, панно,- вiдповiв молодий козак,- на одну нiч i працi шкода,
все одно завтра новi будуть.
- Правду кажеш, хоч i молодий,- зауважив з усмiхом сивий сiчовик.Так от
що, дочко, рани нехай самi собi гояться, коли хотять, а ти нам покажи, де
лежать колоди, їх треба розкласти як слiд, так от ми й поможемо, бо воно
хоч i ваш брат теж не дасть собi межи очi наплювати, але проте ж сили у
вас супроти нашої нiбито й менше... oil воно що! Та й цебри задля смоли
треба приготувати, дров наносити, корякiв придбати,- от коло цiєї справи
постараєтеся й ви, молодицi. Ну й весело промине останнiй день, далебi,
весело!..
- А ви, дядьку, й радi,- спитав, пiдморгнувши, молодий,- що i в останню
дорогу послав нам бог молодиць?
- Авжеж, радий! Чого менi брехати? Присяйбi, радий,- згодився щиро
старий,- веселiш, одне слово, веселiш!
- Спасибi вам, дiду, i тобi, лицарю, що не гребуєте нашою кумпанiєю,-
сказала з ухмiлкою Орися,- ми вам вiрними помiчницями будем i в
братерськiй дорозi не завадимо, бо там простору доволi.
- Певно! - пiдхопив дiд.- Ну, поведи ж нас, розумнице, покажи все i
попорядкуй, бо тебе батько тут головою настановив.
Орися вкупi з сiчовиком i молодим раненим пiшла назад до мурiв баштових
i показала в трьох мiсцях складенi колоди i бруси, а бабуся вiдчинила
комору, де береглись цебри, коряки, шаблi, списи, булави й iнша холодна
зброя. Щоб перенести все отеє, було виряджено ще двадцять молодиць пiд
проводом бабусi й два десятилiтнiх хлопцi для переведення наказiв.
Упорядкувавши все i запевнившись, що робота пiд кермою сiчовика й козака
закипiла та що для її виконання сил вистачає, Орися загадала собi ще пiти
до отця Василя поговорити з ним рiшуче i вислухати його останньої поради;
вона пiшла праворуч, по дорозi до церкви, i спинилась недалечко вiд неї,
коло глухого муру.
Надворi вже стояла нiч, тиха й морозяна. Небо було чисте й зорiло
мiльйонами блискучих i тихих вогникiв, тiльки на заходi з краю обрiю
темнiло вiдiрване пасмо хмари та на сходi в трьох мiсцях блимала зоря,
розливаючись кривавим вiдблиском угору. Орися повними грудьми вдихнула в
себе хвилю свiжого повiтря i почула, як у тiлi її знов прокинулись
життьовi сили, рiвнiше забилося серце, швидше потекла кров i свiтлiше
стало в головi, але вкупi з прокинувшимися силами прокинувся в неї i
страшний душевний бiль - приплив пекучої i безпорадної нудьги, нестерпучих
гризот, котрi доти були приголомшенi нервовим запаленням; серце трiпотiло
i стукало, як молоток, забиваючий цвяшки в трунову дошку. "Знай,- наче
вибивало воно,- надi мною ти безвладна; ти змогла пiдвести руку на свого
бога, могла залiзом розбити цей коштовний келих, ниточений для втiхи, для
щастя, але вiдiйняти в мене його образ ти не могла i не зможеш: вiн тут
вiчно царює i вмре хiба тiльки з останнiм ударом моїм!"
"Так, я люблю його,- промайнуло у неї в головi,- його, зрадника моєї
вiтчизни, цього Каїна, що пiдняв камiнь на брата,- я все ж таки люблю
його! Мої лиця горять соромом за його, а я все-таки люблю... Невже ж це
почуття дужче вiд мене? Невже ж i пiсля смертi... Та чи вбито ж його? Хто
впав?.. Вбито, вбито!..- Вона провела холодною рукою по гарячому чолi i
вiдкинула назад свою косу.- Ох, Антосю мiй, любий, коханий! Нащо все так
сталося? Нащо твоя злочинна рука тепер безвладно лежить на холоднiй землi?
Нащо твої чудовi очi застигли мутними крижинками? I нащо ж поклала тебе на
козачому степу сестра ж твоя i подруга? Чому не лягли ми разом з тобою в
домовину, переступаючи порiг цього життя з вiрою одно в другого i з
ухмiлкою раювання?! О, яка смертельна нудьга, який нестерпучий бiль!.."
Орися схопилась руками за груди, буцiм хотiла спинити в них трiпотiння
серця, задавити цю пекельну муку. Непрохана сльоза повиснула на довгих
вiях; блукаючий погляд упав униз i втонув у чорнiючiм проваллi, а думка
шепотiла щось непевне: "Нащо ж зосталась я сиротою? Нащо менi ця зайва
година життя? Та в нiй же, в цiй недовгiй годинi, стiльки мук i нудьги,
скiльки й довге безрадiсне життя не вмiстило б!"
Вона зробила крок, другий i на мить спинилася на самому краю...
Спинилася i одеревенiла вiд жаху; але не вид смертi її вжахнув, а
свiдомiсть своєї хвилевої легкодушностi, свого себелюбного i злочинного
перед другими замiру.
"Як? - мигнула в неї думка. - Ще один крок - i я зробилася б такою ж,
як i вiн, зрадницею вiтчизни?! Менi доручена доля моїх братiв, а я думаю,
як би самiй швидше спекатися турботи, як би збутися тiльки свого власного
горя,- коли ж воно нiкчемне, мiзерне перед великим горем моєї бiдної
країни... Нi! Геть вiд мене ця гидка легкодушнiсть!!" I вона твердою ходою
зiйшла з замкового муру, прямуючи до церкви.
Орися увiйшла в пiввiдчиненi дверi i стала бiля лiвого криласа.
В церквi було тьмяно i сумно; одна лише лампадка миготiла перед образом
пречистої матерi, освiчуючи стиха її лагiдний образ i граючи блищиками на
срiбнiй ризi. Отець Василь стояв навколiшках, упавши ниць перед владичицею
неба, розважницею наших слiз i туги; вiн молився мовчки, але Орися знала,
за кого з душi його лилася молитва i летiла поза межi всесвiту.
Орися затримала свої очi на божественному дитятку, що принесло на землю
мир i дало людям ласку.
Отець Василь пiдвiвся, приложився до образа i хотiв був пiти перед
вiвтар, але його спинила Орися.
- Я до вас, панотченьку,сказала вона рiвним, спокiйним голосом, - мiй
батько прислав з пригороду двох козакiв для останньої оборони з нами замку
- очевидячки, кiнець наш прийшов!
- Усе зважено на вiдвiчних терезах, - вiдповiв стиха отець Василь, -
без волi творця нi єдиний волос не впаде з голови нашої.
- Панотче! Я без супереки скорюся його святiй волi i донесу до кiнця
хрест, менi вложений.
- Не треба, проте ж, тратити надiї,- казав далi батюшка, - закони божi
- недослiдженi. Що для нашого грiшного ока вбачається неможливим i
необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть
бiльший вiд господа i де джерело любовi!
- Батюшко, отче святий! - сказала тремтячим голосом Орися. - Я вiрю,
глибоко вiрю...
- I вiра твоя спасе тебе! -сказав пророчо батюшка. Орися поцiлувала
побожно батюшкову руку i спитала пiсля невеличкого мовчання:
- Чи не дасте, панотченьку, яких наказiв? Може, треба що сховати вiд
вовчих зубiв або переказати кому з наших яку тайну,- бо часу ж лишилося
одна тiльки нiч.
- Нi, дочко моя, вiд цих гiєн не сховаєшся, - вiдповiв з журливою
усмiшкою батюшка,- вони все спалять i зриють дощенту, з могил повитягають
покiйникiв... А от що хiба тобi повiдаю: пiд цiєю церквою викопано
глибокий льох, i вiд нього ведуть чотири хiдники до кожної башти. Вхiд у
цей льох - за лiвим притвором; там є камiнь, а пiд ним драбина, далi
залiзнi дверi, а за ними - головна комора, з неї є й потайний вихiд до
одної печери, зовсiм закритий терном, що понад ставом росте; от i ключi
вiзьми, - скiнчив батюшка, вiддаючи два ключi Орисi.
- Що ж там, у тiм льоху? - спитала вона з цiкавiстю.
- Великi пороховi складницi, припаси Богуновi...
- О? Так я туди пiду! - скрикнула, здригнувшись, Орися.
- Пiди, пiди! Заховайся, голубице моя, вiд яструбiв,- сказав ласкаво
батюшка,може, i врятуєш собi життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж i
не жила на свiтi...
- Нi, панотче! - спалахнула Орися.- Хай впадуть прокльони i вiчний
сором на тую голову, хто подумає рятувати собi життя, коли всi призначенi
на смерть i муки! Треба всiм стояти за нашу святиню до останнього i опiсля
разом чесно усiм полягти в братерськiй могилi! Нi, отче святий, - додала
вона, - не про своє життя турбуюсь я - воно для мене бур'ян i тернiй...
Накрийте мене єпiтрахiлем, хай вiн укриє вiд бур мою душу i пiдкрiпить мої
сили!
I отець Василь накрив єпiтрахiлем схилену голову i, знявши до неба очi,
жалiсно сказав:
- Укрепiть її, сили небеснi, i окрилiть душу їй, херувими!
IX
В пригородi за пiвнiч кипiла хаплива робота: пiдсипали вали, плели новi
тури, лагодили вози, клали прямо долi безнадiйно пiдбитi гармати, а до
других станки з-пiд возiв пiдставляли. Перев'язали собi звечора рани,
випили за дозволом отамана горiлки з порохом i лягли вiдпочити, маючи
право на пiльгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб
канонаду, покотом лягло шiсть козакiв та ще ломаччям з возiв та турiв
п'ять було ранено. Для вбитих вирили вже другу могилу, i отець Василь
пiзно вночi сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими
могилами вiдспiвати вiдправу. При тусьменнiм свiтi трьох лiхтарiв, пiд
широко розгорнутою вгорi над головами молiльникiв ризою, осяяною зорями,
тихо й журно велась вiдправа. Схиливши понуро пiдголенi та чубатi голови,
стояли довговусi козаки й побожно клали хрести на свої груди могучi. Тихо
прорiкав панотець, що душi тих, що життя своє положили в боротьбi за вiру,
"в селенiях горних упокояються"; тихо, дрижачим голосом спiвав дяк
"житейськеє море воздвизаємоє"; тихо шепотiли козаки "вiчная пам'ять"...
У грудях їх, мов криця, загартованих, мимоволi вставало передчуття, що
завтра i вони також поляжуть на сiчовiй нивi i нiкому буде їх поховати, i
хоч як вони байдуже не дивились на життя, але проте ж обличчя смертi
викликало в їх неприязне враження, навiвало якусь тяжку задуму i смуток.
Коли все в пригородi затихло i потомленi нiчною хапливою працею усi
зборонцi, крiм вартових, положились, щоб хоча трохи вiдпочити перед
останнiм рахунком з бурливим життям, тодi й старий сотник пан Завiстний
примостився був на своєму возi, вкрившися вiд морозу кожухом, але сон не
злiтав йому на очi, i лише думи чорною хмарою обсiдали йому голову, не
даючи нi на хвилину спокою.
Орися, його єдина дочка, єдина втiха i радiсть, невiдступне стояла йому
перед очима й дивилася таким м'яким, замисленим, таким глибоко люблячим
поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою i
щемiло незвиклим жалем.
Вiн заспокоював себе тiльки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони
розстаються,- за кiлька хвилин i побачаться,- але поруч з цiєю глибокою
вiрою виринали десь з тiнi не то непрохана непевнiсть чогось, не то
бентежний страх невiдомостi...
- Ат, що буде, те буде, - сказав сотник, - а буде те, що бог дасть! -
I, заспокоєний трохи цим афоризмом, вiн набив люльку i почав смоктати
мiцний, задурливий тютюн; але й жорстока мархотка не втишила йому нервiв:
турбота за Орисею все ж таки точила йому серце.
"Не вiддасться вона в руки живою, о, не вiддасться! - запевняв вiн
себе.- Не такiвська вона, батькова дочка! От тiльки що молода, не вспiла
ще призвичаїтись до смертi... Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину i
її, голубоньку, схоплять цi бузувiри, цi пси-кровожери... Ховай боже! Адже
ж не пошанують вони анi молодостi її, анi вроди: назнущаються над її тiлом
чистим, насмiються над її душею непорочною, натiшаться її муками... О,
захисти ж її, царице небесна, вiд цiєї ганьби, вiд цього катування!"
Збентежений сотник навiть випустив люльку з рук i пiдвiвся на возi.
"Краще пiти зараз i самому її вбити, одним махом визволити вiд мук, що
мають їй статись... Так, так, це лiпше, то й менi легше буде на той свiт
прямувати,- принаймнi в останню хвилину життя не здригнеться серце вiд
жаху за долю дорогої дитини! Ще вспiю..."
Сотник рiшуче встав, але новий приплив думок знов зупинив його.
"Нi, - мiркував вiн,- у неї самої не здригнеться рука вiдiбрати собi
життя, коли той час прийде; я в цьому певний; так навiщо ж завчасу
вкорочати їй це життя? Може, воно ще й потрiбне, може, ще i в пригодi
стане своїй Українi?.. Адже ж там, в оселях творця, в книзi свiтовiй
записана доля кожної людини, i нiхто, нiхто не посмiє викреслити в нiй анi
жодного слова..."
Сотник сперся на воза i обвiв очима по темрявiй далинi; там теж ледве
примiтне мигтiли вогники,- знати, й ворог не спав, дбаючи про свої новi
смертодайнi сили; в морозянiм, тихiм повiтрi далеко чути було дзюрчання
збуваючої води; це дзюрчання звернуло на себе сотникову увагу.
"От iроди! Яку сатанинську штуку придумали! Певно, спускають воду з
ставу, щоб i звiдти ударити!.. Проте ж хiба не все одно, яку б штуку не
вигадали отi бузувiри, - мiркував собi сотник,- все одно нам не встояти
проти їх неомiрної сили i треба всiм полягти до єдиного; Богуновi ж не
випадає йти нас визволяти, бо мусить зачекати на головнi сили, щоб з ними
сполучитись. Добру послугу зробили ми для них, що дурних ляшкiв на три днi
затримали. Закортiло їм Бушу взяти - ну й здорово ж заплатять вони за своє
"бушування"!"
Сотник вiдкинув свою чуприну назад i замислився; якийсь сум охопив його
душу, викликавши тим часом в головi елегiйнi думи:
"I коли минеться ця братерська рiзня, грабiжка та розбiй на Українi?!
От хоч би одним оком зазирнути в золоту книгу i прочитати там долю нашого
рiдного краю, нашої любої неньки України! Гей ти, рiдна, дорога країно!
Широко ти, неосяжно розкинулася, мальовниче обгорнулася гаями,
причепурилася рясними ланами, оперезалася рiчками блакитними, прикрасилася
селами бiленькими... всiм надiлив тебе бог, красуне наша, тiльки от чомусь
щастя-долi не дає поки, чи за грiхи твої, чи за достатки!! Жити б нам на
тобi приязно, багатiти та радiти, так нi ж,- кожне заздрить на твої
розкошi i з мечем та вогнем геть жене твої дiти, вiднiмаючи у них все - i
добро, i родину, i життя, i навiть кохання до тебе, до нашої неньки!
Скiльки ти того горя зазнала - не злiчити, не змiряти! Палили, рабували
тебе усякi варвари, топтали рiзнi пройдисвiти, шматували свої, хатнi,
"удiльнi" чвари, плюндрувала тебе зi сходу насунувша татарва, а тепер
обливають кров'ю степи i лани твої свої ж брати в спiлцi з невiрою... А
все ж таки не доконають дiтей твоїх кревних - стоять вони непохибно i
стоятимуть до загину за свою змучену неньку i, доки свiт сонця, нi за якi
скарби, нiзащо в свiтi не продадуть своєї любовi до тебе, наша люба
вiтчизно!.."
На сходi вже починав яснiти край неба, коли сотник, обiйшовши пригород,
запримiтив на самому ближчому майданчику, сажнiв за триста, не бiльше,
якийсь вал, на серединi котрого видно було яснiшi крапки; не встиг сотник
гарненько розглядiти цi будови, як усi цi крапки разом сяйнули блискавками
i за хвилю розляглись страшенним грюкотом, що принiс у табiр спустошення.
- Геii, лицарi, хлопцi! Вставайте! Лях уже до заутренi дзвонить! - I
його грiмкий голос вкупi з прилетiвшою грю-котнею пiдняв на ноги заспаних
козакiв; вони флегматично пiдводились, пiдтягались, лiниво протирали очi i
лаялись:
- От нехристи, їй-бо, нехристи! Доброму козаковi й виспатися не
дадуть!..
- А ти не чухайся,- сказав Шрам,- бо тепер швидко розчешуть - ач якi
гребiнцi понаставляли!
- Хай чешуть,- вiдповiв Кудлач,- аби не самому морочитися...
Зiйшло ясне сонце, офарбило в рожевий колiр клубки бiлого диму, що
стелився з площi вниз понад яром, освiтило став, i замiсть блискучого
дзеркала перед здивованими очима вiдкрилася лише сама чорна влоговина з
тванi й багнюки, що вилискувала де-не-де калюжками.
- Ба! Та й не iроди! Ач яку штукенцiю пiдвели - увесь став попсували! -
аамiтив безрукий запорожець.
- Тепер уже сподiвайтесь татарської собачнi,- зауважив Шрам,-це вони
для цiєї поганi й шлях спорудили.
- А що менi той татарин? Ото дивовижа!-образився навiдь запорожець.- Я
йому, собачому синовi, таку дудю скручу й самою правою, що зачхає, та коли
до яечiнок дiйме, то й лiвою половиною в зубя ткну, їй-бо, ткну - та ще й
як!..
- Он вони вже, мов комашня, повилазили!..
- Пильнуй праворуч! - крикнув сотник.
Але татари, кинувшись у став, пройшли не бiльше як п'ятдесят крокiв i
мусили вовернути назад,- очевидячки, конi їх грузли в болотянiй тванi до
самого дна.
- Го-го-го! - весело реготались козаки, що дивилися на цю метушню.- По
пузо, по саме пузо! От спасибi тобi,- дядько став не пускає по своїй спинi
поганi топтатися!..
- Тепера не пустив,- замiтив Шрам,- а от як морозцем вiзьметься болото,
то й полiзуть.
А серед козачої гармашнi було саме пекло: ворожi ядра на такiй близькiй
просторонi лягали влучно i смертодайно, земля на валах розкидалась,
злiтала вгору i засинала рови; на трiски розбивались тури, з дзвяком
розпадались вози; товстопузиха встигла тiльки двiчi плюнути й шерепнулась,
пiдбита, в землю; бабi влучило ядро в саму пащу, вона пiднялась i зараз же
простяглась навзнак, плющихи теж були пiдбитi, i вся козача гармашня
замовкла навiки.
- Тепер, панове-товаришi й хлопцi, стережiться галушок! - командував
сотник.- Ставай лавами пiд вали, вартовi, пильнуй!
Не збiгло й хвилини, як град картечi обсипав увесь пригород; бiльшiсть
її врiзалась в окопища, деякi ж картечини з вереском i дзиком пролетiли
через голови в придолинок до Днiстра, а деякi врiзались у тiло козаче i
повалили па лоно землi-матерi непохитних оборонцiв правди. Гримнув ще й
другий смертельний вибух, i з-за густої хмари диму посунула струнка батава
майже бiгцем до пригороду. Перший спостерiг ворога Шрам i гучно крикнув
сотниковi з товаришами:
- Гей, пане сотнику, нiмота насувається! За рушницi, хлопцi!
- Всi - на вали! - пiдхопив сотник.
I висипало козацтво з запорожцями па вали, i, наче мак той, вкрило їх
своєю рiзнофарбною одежею.
Затрiщали рушницi й гакiвницi на пiдбiгаючого ворога i повалили першi
ряди, але другi ряди перескакували через трупи i неслися вперед,
пiдбадьоренi тим, що замовкла в пригородi гармашня; ще раз ударив стрiл,
змiшав ряди, проте ж не спини.в нападаючих,- вони вже пiдбiгали до ровiв i
по розвалених та пiдбитих ядрами й картечами укосах легко здиралися
нагору.
- Гей, пане хорунжий! Ану вiзьми з собою завзятцiв з нiвсотки та
спробуй їм у потилицю зайти, з болота; може-т'аки, став нам ще раз у
пригодi стане!
Вибрав хорунжий з своєї сотнi п'ятдесят завзятих i поспiшився праворуч,
бiля мiстечка, вийти на став; край берега оголене дно настiльки вже було
скуте морозом, що могло смiливо здержати козакiв.
А нiмцi, наче кiшки, дралися на вали; козаки приймали їх списами,
шаблями, пацугами i знятими з гармат та возiв колесами; а Шрам, ухопивши
голоблище, мотлошив ним ворога, широко розмахуючи та приказуючи:
- Ану!.. Ра-азом! От так їх;! Валяй!..
I валилися нiмцi як снопи; падаючi перекидали лiзучих, i сповнялись
рови трупами; повiтря тряслося вiд брязкоту, хрупоту, стогону, лементу,
вiд звiрячих вигукiв i прокльонiв. Купи трупiв сповняли рови i тим
улегшали нападаючим приступ. Частина пiхоти, ставши над берегом ставу,
почала стрiляти з рушниць, i кулi, пробиваючи козацькi ряди, скидали
чубатих з валiв униз, до нiмоти; мiж тим новi нiмецькi сили, бачачи, як
зменшується число оборонцiв, ще з бiльшим озвiрiнням лiзли на вали,
захоплюючи найпридобнiшi мiсця. Вже Мастигуба, пробитий двома кулями,
крикнув своїм: "Прощавайте, хлопцi!" - i впав навзнак, вiдкинувши далеко
свiй закурений порохом чуб; вже Рубайголова, пiднятий на чотири списи,
впустив ятаган i тiльки вспiв показати ворогам дулю; вже Горiлкодуй, з
розрублепим по саме перепело плечем, повалився, i коли його хотiли
пiдняти, просив тiльки, скрегочучи зубами: "Покиньте мене, братцi...
Швидко дiйду, а от повернiть мене тiльки спиною до собак, щоб очi мої
перед смертю не бачили цiєї поганi"; вже почала пiдупадати козача сила...
Коли зненацька праворуч розлягся стрiл, за ним услiд страшенний вигук, i
хорунжий, мов яструб, ударив з своїми завзятцями збоку; батави, що стояли
для пiдмоги осторонь, згубивши вiдразу чоловiка тридцять, шелеснулись на
цих же й зiбгали їх; тi, що злiзли на вали, остовпiли в нерозумiнню, а
хорунжий, як бурун, прорублюючи направо й налiво цiлi вулицi, вiдсував
ворожi ряди вiд валiв до провалля.
- Спасибi, хорунжий! Добре! - кричав несамовито Шрам. - Так їх,
каторжних! Бий, криши дияволiв на шматки!
- Анумо! За мною, дiти! Бий їх на всю руку! - гукнув сотник i з
перначем кинувся вниз на вiдступаючого ворога.
- Гей, погуляймо, хлопцi! - скрикнув Шрам, i все, що зосталося живого,
роз'ятрене сказом одчайдушної оборони, кинулось потужною хвилею на
збившогося в купу ворога.
Здригнулись нiмцi i подалися назад, не маючи сили витримати з двох
бокiв такого шаленого натиску, натовпом посунулись вони просто до ярiв та
бескидiв... Ще хвилина - i ряди їх, стиснутi озвiрiлими козаками, почали
стрiмголов падати з сторчавих скель униз на гостре камiння i ребра
гранiту, а козаки до того оскаженiли в своїй лютостi, що й самi почали
обриватися з скель услiд за нiмцями. Хорунжий схопив двох нiмцiв за горла,
зiпхнув їх зi скелi i сам полетiв за ними навздогiн.
- Куди ти, к бiсу? - спитав був його запорожець, а потiм почухав
потилицю й додав: - Ат, шкода чоловiка - добрий козарлюга був!
- Стривайте, дурноголовi! - кричав сотник, пiднявши скривавлену руку
вгору.- Що то ви стрибаєте в прiрву? Вже й жодного ворога не лишилося!
Коли юрба трохи опам'яталася, спинилась i вже почала була вимощувати на
ранених свою ще не втихлу лютiсть, сотник пiдняв над головою пернач i
грiзно крикнув:
- Годi! Анi з мiсця! Слухати мого наказу! Всi оточили сотника i, знявши
шапки, тiльки обтирали пiт i кров з розчервонiлих облич.
- Дяка боговi, ми з цими ворогами порахувались; але й нас, братцi,
значно зменшилось, лютi ж вороги оточують нас необорним колом; пiдбито
нашi захисницi-гармати, розвалено окопища, випущено в Днiстро наш став
рiдний, i от-от не мине й години, як цiлi хмари сарани цiєї налетять на
нас... Так от вам яка моя рада: хоча й все одно пропадати нам треба, але
проте ж хочеться подовше помахати руками i якнайбiльше вирядити в пекло
цiєї тварюки, так для цього треба нам цей пригород покинути, а перейти у
мiстечко, за мури замковi: там i вали суть, i чотири баби, - все-таки
трохи продержимось.
- Розумне твоє слово, пане сотнику! - з ухвалою вiдкликнулися всi.
- Ну, тож не гайте часу, братцi, бо ляшки з татарвою нам вiдпочити не
дадуть. Та от ще що: мертвих, тих, що зовсiм сконали вже, ми з собою не
вiзьмемо, бо нема часу з ними вовтузитися, а ранених не можна кидати катам
на знущання...
- Не можна, не можна, пане отамане! - обiзвались Шрам i старий
запорожець.
- А як i з собою брати їх теж неспроможне, бо й нам лишилося пожити на
свiтi годин зо три, не бiльше, то моя рада така: поскидати їх он з тої
кручi в провалля,- поки долетять, то й кiстки їм розсипляться, стало буть,
i смерть буде приємнiша!
- Що й казати! - згодився сивий запорожець.- Що приємнiше, то
приємнiше... Беркицьнутися разiв зо два-три в повiтрi, мов на релях, а
потiм i на перинi лягти.
- Вiрно! - пiддержав Шрам.-Але от тiльки менi здається, що треба б про
це поранених спитатися.
- Ну й Шрам! - загомонiли навкруги.- Скаже слово - так мов тобi дратвою
приточає!
I козаки кинулись лiчити трупи та зносити поранених на край провалля.
- А що, панове-товаришi й друзi,- звернувся до тяжко-ранених Шрам, - чи
волите тут лишитися межи нiмотою, бо нам брати вас з собою незручно, чи
хочете, може, прогулятися в останнiй раз от з цiєї скелi i спочити
козацьким сном на долинi?
- Не кидайте, братцi, нас тут па муки! - застогнали однi.
- Кидайте з скелi! - прохали другi.
- Вiд братньої руки й смерть красна - рiшили третi.
- Ну так, славнi лицарi й дорогi друзi, ми вволимо вашу останню волю,-
сказав велебно сотник,- i перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще
от у чiм: коли надiйде наш останнiй час i вцiлiвша жменя нас не спроможна
буде боронитися проти звiра, то ми також не дамо нiкого живим iiороговi в
руки i вб'ємо один другого! Чи згода, панове?
- Згода, пане отамане! Присягаємось! - шпарко вiдгукнулися всi.
- Ну, тож попрощаємося з ними,- сказав сотник i поцiлував першого
пораненого в побiлiлi губи, витерши рукою очi й промовивши: - Прощавай,
дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!
А поранений теж шепотiв:
- Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!
Найближчi козаки поцiлували ще раз пiдхопленого на руки товариша, а за
хвилину вiн уже з шумом летiв униз, наближаючись до смертного лiжка...
Х
Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона
помiж лежавшим бойовим припасом знайшла цiлий жмуток гноту i поклала його
у фартух; потiм з цiєю ношею вона зiйшла з муру до покою хорунжого. На
порозi сидiла, наче статуя, Катря, склавши на пiдобгатих колiнах руки й
схиливши безнадiйно голову, обважнiлу вiд надсильних страждань. Орися
окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навiть, так далеко
була вона в той час вiд цього мiсця.
- Катре! - доторкнулась Орися її плеча.- Ти заснула i завмерла зовсiм?
- Чого треба? Хто прийшов? - спитала стурбовано Катря i скочила нервово
на ноги.
- Тебе менi треба,- заспокоїла її Орися,- ходiмо поробимо вдвох, то,
може, й на душi полегшає.
- Куди пiду? До нього?
- Я поведу, вiзьми мерщiй двi лiхтарнi з собою,- командувала Орися.
Катря вийшла покiрно в сiни i зараз вернулась з двома засвiтленими
лiхтарнями.
- Ну, одну держи, а другу дай сюди i йди за мною. Проходячи повз
складницi всякої зброї пiд одною повiткою, Орися взяла два заступи i один
дала Катрi.
- На, неси!
- Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? - сполохалась Катря i вся
затремтiла.
- От зараз побачиш!
Орися пiдiйшла до церковної огорожi, вийшла на цвинтар i почала в
противолеглому кутку шукати щось межи кущами.
- Шукай ось тут камiнь! - запросила вона й подругу.
Незабаром остання пiд корою наваленого пожовклого листя знайшла його.
Пiсля двох-трьох потужних зусиль камiнь здвигнувся з мiсця i одним
боком пiднявся; трохи завалившоїся землi впало десь глибоко у вiдтуленому
пiд каменем колодязi, i це в порожнечi вiдгукнулося довгою луною.
Обидвi подруги, сторожко ступаючи на щаблi старої драбини, приставленої
до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.
В круглих, видовбаних у глинi боках в однiм мiсцi чорнiли вробленi в
кам'яну оправу низенькi залiзнi дверi. Орися пiднесла до них лiхтарню i
почала вставляти ключ, а Катря тремтiла вся вiд вогкого холоду й
цiкавостi.
Дзенькнув замок, i пiсля дужого натиску Орисi й Катрi важкi дверi трохи
вiдчинилися; у вiдкриту чорну пащу вдарила зверху течiя холодного повiтря
i мало не загасила лiхтарнi. Пройшовши, або, лiпше сказати, пролiзши через
вузький i низький прохiд, нашi подруги спустилися в осередковий льох, що
мiстився пiд самою церквою; вiн уявляв з себе помешкання середньої
величини. Баня його пiддержувалася в двох мiсцях товстими палями, що
пiдпирали простягнутi вгорi дубовi бантини. Праворуч у стiнi чорнiли ще
меншi залiзнi дверi. Орися вiдчинила їх i освiтила лiхтарнею вхiд; за
дверима йшли вирубленi з каменю схiдцi i заверталися вузеньким печеровим
хiдником налiво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькi нори, нерiвне
вигинаючись i кiнчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розмiщеними
пiд роговими вартовими баштами. В кожнiм льоху навалено було стiльки бочок
i барил, що трудно було й повернутися, а в головнiм, опрiч цiлої гори
бочок, стояв посерединi ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним
порохом i вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селiтри i сiрки;
завдяки тiльки вогкостi порохнява не лiтала в повiтрi, а лежала тихо на
сирiй долiвцi, бо iнакше смiливiсть двох вiдвiдачок з лiхтарнями не
минулася б безкарно.
- Ну, постав, Катре, лiхтарнi он туди далi, до стiнки. i бери заступа,-
казала Орися,роботи багато, а часу мало.
- Що ж треба робити? - спиталася, не зрозумiвши приказу, Катря з
заступом у руках.
- От вiд цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по
рiвчаку.
- Я думала, скарби будемо копати,- закопилила губу Катря, i в її голосi
почулося журне невдоволення.
- От скiнчимо мерщiй цю роботу, тодi й за скарби вiзьмемось,-
заспокоїла її з усмiхом Орися.
I подруги з подвiйною пильнiстю взялися до роботи.
Докопавши рiвчак до бочок у першiм роговiм льоху, Орися збила заступом
обручi з двох-трьох бочок i висипала пригоршнями з них порох, заложивши
всередину гнiт; потiм протягла цей гнiт по рiвчаку до самого шаплика.
А Катря сидiла, вiдпочиваючи, в осередковiм льоху i нетерпляче ждала
Орисю.
Те ж саме зробила Орися i в другiм роговiм льоху, як i в першiм, i, не
спочиваючи, стала копати третiй рiвчак. Вiд надмiрної напруги сил пекучi
сердечнi болi її непомiтно нiмiли i мозок визволявся вiд бурi хвилюючих
дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспiти довести
задумане дiло до краю i ошарашити радiючого ворога; якесь нове шпарке
почуття охопило всю її iстоту,- це було солодке почуття близької помсти...
Катря не довела-таки роботи до краю i, присiвши вiдпочити, похилилась
на складенi в головнiм льоху луб'я i крiп-ко заснула.
Орися сама скiнчила останнiй рiвчак, розбила в крайнiм льоху двi бочки
з порохом i провела гнiт до шаплика, але їй тепер спало на думку: що, коли
порох спалахне в осередковiм льоху i вибухом завалить отвiр ранiше, нiж
вогонь устигне по гнотах добiгти до крайнiх-льохiв, i вони тодi лишаться
непорушенi? Нi, треба зробити так, щоб не було й найменшого сумнiву, що
увесь замок злетить угору в одну мить. Невважаючи па те, що вiд тяжкої
роботи руки й ноги в Орисi були мов оловом налитi i ледве-ледве
пересувалися, вона зiбрала останнi сили i почала черпаком носити порох i
засипати ним рiвчаки вiд крайнiх льохiв до самого шаплика; потiм, не
задовольнившись i цим, вона ще попробивала сокирою, що валялась тута ж, у
нижчих клепках шаплика чотири дiрки над кожним з рiвчакiв, i коли з цих
дiрок у рiвчаки посипався порох, тодi лише вона заспокоїлась, а проте ж
таки ще раз пiшла подивитися з лiхтарною в руках, чи нема де промiжка в
зроблених нею порохових стежках, i для бiльшої певностi попкривала їх
лубками. Скiнчивши всю цю роботу, Орися так була захоплена своїми думами,
що й не помiтила, як свiчки в лiхтарнях догорiли i згасли. Темрява ночi,
що так несподiвано вкрила все навкруги, злякала Орисю. Вона, не знаючи,
куди ступити, навмання обвела руками круг себе, намацала холодну й мокру
стiну i... присiла. Спершу вона хотiла була йти кудись уздовж стiни -
шукати виходу, але зараз же її так потягло спертися спиною на стiну й
вiдпочити. Вона не могла встояти проти свого бажання, мимохiть простягла
вiльнiше свої натрудженi руки й ноги i замислилась... За кiлька хвилин
Орися вже мiцно спала.
Час iде. Там, угорi, давно вже настав день i принiс з собою нове пекло
i розрух, новi смертi i звiрства, а тут, глибоко пiд землею, панує нiч i
мертвий спокiй; тiльки далеко в темрявi ледве примiтне свiтиться бiла
пляма...
I сниться Орисi, що вона стоїть у березi Днiстра, але що вона - не
вона, а калина, вся напрочуд вбрана i квiточками, i пишними червоними
кетягами; па тiм боцi проти неї росте явiр, та такий стрункий та гарний,
що так їй i хочеться прилинути до нього, пригорнутися своїм листям i
лагiдним шепотiнням своїм злитися з могучим шелестом явора. Але бистра
вода буркоче, i крутиться, i роздiляє їх широкими каламутними хвилями;
даремно хилиться калина, даремно простягує вона до явора свої кетяги-їй не
дiстати його розмаїтого вiття... Але що це? Ясне, пекуче сонце вкрила
чорна, густа хмара; зi сходу невтримано несеться бурхливий, рвучкий вiтер,
вивертає в своїм хижiм летi i камiння, i лiси, з свистом i грюкотом
налiтає на калину, вириває її з корiнням i несе понад сердитим, клекочучим
Днiстром... Але й явiр крутиться у повiтрi... От вiн злетiв угору,
метнувся вбiк i цупко обхопив своїм вiттям калину,- вони сплелися,
сплелися навiки, нерозлучно... Вкупi несуться вони понад Днiстром, хвилi
його ростуть, здiймаються високо, червонiють вiд кровi, обертаються в
страшне палаюче полум'я i ловлять у свої обiйми улiтаючих калину i
явора...
Орися схопилася мов несамовита i довго вiд жаху не могла зрозумiти, де
вона i що з нею робиться. Вона тiльки почувала, що пiдупадi сили її зпоп
почали зростати i що треба їй насамперед поспiшитися, бо час, либонь,
минув; зрештою згадала вона все i стурбувалась.
- Катре! Катре! Де ти? - кричала вона у тьмi, повертаючи голову i туди,
i сюди.
Але Катря спала собi безпечним сном, i довго прийшлось Орисi кричати
без вiдмови, доки, помацки посуваючись край стiни, вона випадком не
знайшла її на лубках.
- Вставай, Катре! Ми з тобою розiспались,- смикала Орися її за плече,-
вже нiч минула, а може, й друга почалась. Нам треба мерщiй вийти на свiт i
довiдатись, що там з нашими сталось.
- А! Ходiм! - скочила Катря i впала, спiткнувшись на лубки.
- Сторожко-бо! - скрикнула Орися.- Ти зi сну собi ще й голову розсадиш.
Ходи за мною! - i вона помацки майже поповзла, прямуючи до блiдої кулястої
плями свiтла.
Як тiльки Орися з Катрею вилiзли з льоху на свiт божий i пiдбiгли до
замкового муру, саме в той час хорунжий довершив свою славну засiду. Катря
очi пасла на стягу, що мальовниче маяв у повiтрi i побiдно гнав
переляканого ворога.
- Це вiн! Це моя дружина! - велебно шепотiла вона.
- Так! Це нашi знов женуть ворога, i нема смертi їх славiї! - обняла її
Орися.
Але цiєї ж митi дорогий стяг урвався з кручi i щез у проваллi.
- Ай! - скрикнула несамовито Катря.- Вiн пропав! - I вона кинулась на
край муру, витягши вперед руки. Але Орися спинила її.
- Нащо ж менi тепер жити? - спитала ледве чутно Катря, стараючись
випручатися з Орисиних обiймiв i диким, блукаючим поглядом дивлячись перед
себе.
- Для того, щоб помститися! - вiдповiла їй Орися, мiцно стискаючи її
похоловшу руку,-помститись над катами нашої країни i над убийцями наших
батькiв i чоловiкiв!
У своїй свiтлицi в роговiй баштi, з котрої мусили пантрувати за вузьким
шляхом межи бескидом i ставом i куди вже раз був направлений вибух, сидiли
Орися i Катря.
Остання, з божевiльним, палким поглядом в очах, була нерухома i навряд
чи розумiла, що казала до неї подруга, але раз по раз вона проймалася
внутрiшнiм вогнем i, насуплюючись, шепотiла тiльки одне слово:
"Помститись!"
Коли ж Орися, ставши перед образом, освiтленим лампадою, з якимсь
фанатичним запалом промовила: "Заприсягнемося ж перед царицею небесною, що
й на одну хвилину не пожалуємо анi свого життя, анi життя близьких i
дорогих нам людей, але продамо його за тисячi смертей ворогiв
божественного слова її розiп'ятого сина!" - то й Катря пiднесла свої руки
до образа i вимовила твердо й виразно:
"Заприсягаюся помстити!"
Тодi саме увiйшла до свiтлицi бабуся i сповiстила, що до башти пiд'їхав
якийсь шляхтич, а з ним ще два вершники з бiлими хустками на списах i
засурмили. Орися хапливо вийшла з свiтлицi, доручивши про всяк случай
бабусi доглядати за Катрею.
Пiднявшися на горiшню площу башти, вона при яснiм сонячнiм свiтлi зараз
впiзнала в тiм шляхтичi свого друга й коханця Корецького, про котрого
думала, що вiн вбитий її ж рукою,- пiзнала i остовпiла. I почуття радостi,
що вiн живий, i прилив колишнього щастя, i гострий бiль, заподiяний його
зрадою,- все це вдарило їй в голову, схвилювало кров, зворушило гарячковим
стукотом серце. Зворушення її було таке велике, що вона, втерявши сили,
трохи була не урвалася з муру, коли б завчасу не вхопилась руками за
високий зубець башти; але за хвильку вона вже передужала себе,- повними
грудьми вдихнула свiжого морозяного повiтря i позвала на пiдмогу собi
охолонувший розум.
- Стрiляй з плющихи! - скомандувала вона двом козакам, що стояли коло
гармати.- Нiяких перемов!
Гримнув вибух, але вершники були занадто близько, i увесь набiй
пролетiв понад їх головами, не зачепивши нiкого; тiльки двоє коней пiд
татарами шелеснулись убiк, злякавшись вереску, а огир шляхтича, мов вiд
корчiв, тiльки переставив ноги i повiв ушима, та й сам шляхтич, склавши
навхрест руки, непорушне сидiв на конi, не зводячи очей з високої башти,
буцiм чекав своїми грудьми на бiльш влучний стрiл. Молодцi хапливо
заправили новий набiй i навели плющиху на непорушну мету. Але Орися
спинила їх порухом руки i, знесилена, опустилась на камiнь, вiдкинувши
голову назад, на холодну стiну.
Минуло чверть години. Невважаючи на пiднятi вгору два списи з бiлими
хустками, такої ж самої ознаки згоди на баштi не виставляли,- залiзна
брама лишалась зачиненою, i висячий мiст висiв на гаках.
Тодi вершники з'їхались, поговорили про вiщось, i один з них, вийнявши
лука, натяг i пустив тятиву; стрiла злетiла вгору, спинилась там на мить i
потiм, зробивши пiвкола, з силою вдарилась край п'яти башти i задрижала,
вгрузши глибоко в землю. Козаки кинулись до стрiли i знайшли прив'язаний
до неї папiрець. Орися звелiла принести його їй i з пожадливiстю почала
читати. Вершники тим часом пiд'їхали поза межу стрiлу i спинилися,
очевидячки, чекаючи на вiдповiдь. Лист був написаний до оборонниць замку,
головне ж - до Орисi, а писав його до неї її коханець Корецький, на
котрого вона вже двiчi пiдiймала смсртодайiiу руку; писав вiн ось що:
"Польний гетьман, яснiйший пан Лянцкоронський, дивуючись мужностi i
одчайдушнiй оборонi жменi ваших борцiв i бажаючи дарувати життя останнiм
завзятцям i їх родинам, радить вам вiддати замок на капiтуляцiю, лишити в
ньому всю зброю, а неозброєним вiльно вийти з сестрами, жiнками i дiтьми
куди завгодно, на що для забезпеки вашого життя i волi видадуть вам
прохiднi Речi Посполитої листи. Коли ж ви зречетесь цiєї ласки i вперто
змагатиметеся в своїм божевiллi, то вiн не пожалує тодi нi вашого, анi
дiтей ваших життя i вiд "Орлиного гнiзда" не лишить i каменя на каменi.
Речинець для розсуду i виконання цього ласкавого призволення скiнчиться
увечерi.
Осаул Антiн Корецький". _Далi, внизу, був ще припис, звернений особисто
до Орисi:
"Сестро моя, життя моє i ввесь свiте мiй, Орисю! Чому доля не дала менi
вмерти вiд руки твоєї? I щонайлютiша смерть була б менi в сто разiв легша
й милiша, нiж та ненависть, яку ти до мене маєш... i маєш несправедливо.
Ради моєї i твоєї матерi, що передчасно загинули вiд руки катiв, ради
всього святого в свiтi дай менi можливiсть виправдатися перед тобою: я не
смертi боюся, а лишень боюся невиправданим полягти у домовину. Я стоятиму
нерухомо доти, доки ти не виставиш бiлої корогви на баштi i не впустиш
мене хоча на годину повiдати тобi мою щиросерду й передсмертну сповiдь".
Лист затрiпотiв у руках Орисi, щось гаряче ворухнулося в серцi,
сповнило вiдрадою груди i теплими самоцвiтами зросило очi; вона вiдiрвала
той клаптик листа, де був припис до неї, i сховала його на своїм
стурбованiм лонi.
Потiм вона встала i звелiла скликати громаду на цвинтар, запросивши
туди й отця Василя; на мурах же i баштах приказала поставити дiтей.
Коли всi зiбралися, Орися прочитала громадi листа Лянцкоронського i
попросила всiх висловити свої думки про це на польовiй радi.
XI
На радi перше слово, певна рiч, було дадено панотцевi.
- Дiти мої! - почав вiн, розмiркувавши гаразд над змiстом листа
Лянцкоронського.- Я вбачаю, що в цiй магнатськiй ласцi обiцяно вам тiльки
життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано анi
жодного слова, - її призначено на руїну й блюзнiрство.
- Не продамо нашої церкви i за наше життя! - вигукнув старий, сивий
запорожець, що теж прийшов на раду.
- Не продамо! - гукнули навкруги й жiночi голоси.
- Життя, певне, коштовний дар божий,- провадив панотець далi,- але суть
коштовнiшi дарунки, що наданi нам духом святим, це - чиста вiра в творця
всесвiту. Життя - це часове благо, та навiть i не благо, а тягар душi.
Душа ж безсмертна, i якщо її положено за "друзi своя", за святу вiру, вона
досягне в свiтових житлах божих довiчного раю.
- Дак як же ваша рада, панове? Що вiдповiсти на цього листа, що нам
прислано? - спиталась Орися.
- А ось що,сказав лисий дiд.- Зброї козак нiзащо на свiтi не вiддасть у
руки ворожi; ми ж нi свого життя, нi життя наших жiнок та дiтей не цiнимо,
а шануємо лишень нашу вiру святу, та рiдну Вкраїну, та свободу нашого
вiльного люду!
- От тiльки, панове,- завважила одна з молодиць,- ми тут раду радимо
без пана сотника i без старшини, а їх би слiд було запитати.
Всiм стало нiяково, i нiхто не знайшов, що вiдказати на цю правдиву
увагу.
Але Орися виступила наперед i гордо пiдняла голову:
- Я за батька вiдповiдатиму i певна, що з моїм словом вiн згодиться
завжди i всюди. Не здаватись нi на якi улесливi слова ворогiв, а вмерти
всiм при зброї, боронячи до останнього нашi святощi! Але i вмираючи,
силкуватись залучити за собою в могилу якомога бiльше ворогiв!
А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блiдим обличчям i
шаленим поглядом, мов божевiльна, гукала:
- Усiм їм смерть! Усiм їм загин! Вони вiдняли в мене все, i тепер тут -
пустка, пустка! - била вона себе кулаками у груди.- Не треба менi життя,
бажаю лишень їхньої, бузувiрiв, смертi! Поможiть, хто в бога вiрує,
помстити оцiм собакам! Поможiть помститись!
Вона, як божевiльна, почала битися, i насилу вже її заспокоїла та взяла
бабуся.
Рада розiйшлася. Бiльша частина людей пiшла по споi'х мiсцях з
непохитним завзяттям та вiдвагою, а як ще декого i брав острах, то й вiн
мусив був зникнути перед лицарською вiдвагою бiльшостi, що складала
перевагу.
Орися пiшла на башту i, стоячи бiля корогви, боролася з почуттям
громадського обов'язку - не допустити ворога висловитись, i з почуттям
страшенної спокуси - хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого
друга. "Яке оправдання вiн може принести? - займався в Орисиному серцi
бурхливий осуд. - Нема в свiтi таких причин, щоб могли виправдати зраду
своєї країни, зраду супроти свого народу,- нема їх!
Але вiн так щиро пише, так заприсягається, що вiн не винен... Грiх же
не вислухати його i примусити обвинуваченим лягти в домовину!"
Орися пiдняла бiлу корогву i наказала впустити до брами одного лишень
шляхтича.
Сонце кривавим вогневим колом уже сiдало, виграючи червоним золотом на
церковнiй банi, рожевою загравою квiтчаючи зубцi мурiв, бiлi намiтки
молодиць, що стояли на них, i вис
