ОПОВIДАННЯ КАВУНИ
Категории
Оригинал
Те, про що кажу, робилося в невеликiй убогiй хатцi. Там сидiла мати-вдова та ïï син Санько, хлопець рокiв семи. Санько сидiв на лавi й скиглив:
— Ну, мамо, ну дайте чого добренького попоïсти! Дайте! Хочу! А мати казала:
— Та де ж я тобi вiзьму i чого ж тобi дам? Он хлiб є. Але Саньковi хлiба не хотiлося:
— Що хлiб! Хiба його вгризеш?. У мене аж зуби пiсля нього болять, бо черствий. Якби сальця!
— А як i того черствого не буде? — спиталася мати.
Саньковi це не сподобалось.
— Не буде? Ви все кажете так, що не буде! А що ж менi робити, коли я сала хочу?
Малий Санько надув губи i сердито одвернув обличчя вiд матерi в куток. Там павук снував туди й сюди своє мудре мереживо. Санько забув на хвилину про сальце, зацiкавивсь i став дивитися на павука. Та дививсь вiн недовго. ïсти таки хотiлось, i Санько почав свою пiсеньку знову:
— I таки хочу сальця!.. А ви все не даєте!.. Он Грицьковi дає мати щоразу та ще й такий великий шматок.
— Так то ж багатi люди, синку.
— Хiба що, як багатi? Ви все не даєте.
Мати рада була б сина задовольнити, та не мала чим. ïй надокучило те скиглiння, i вона промовила сердито:
— Кажу тобi, що нема! Хочеш ïсти — бери, що є, та й ïж, а не вередуй i не скигли менi!
Санько замовк. Похнюпився, взяв iз столу сухий окраєць хлiба i разiв зо два вкусив його своïми бiлими зубами. Та не ïлося. Положив шматок знову на стiл i вийшов з хати. Трохи постояв бiля порога, подумав... Куди б його пiти?..
А! Надумав! Вибiг з сiней, перебiг двiр, перестрибнув у город, а з свого городу — у Стецькiв. Стецько — це був його товариш. З городу — у Стецькiв двiр. Сiни в хатi були вiдчиненi, — Санько увiйшов туди. З хати озвалася тiтка Мотря, Стецькова мати:
— Хто там?
— Це я.
— Та хто ж?
— Нехай Стецько вийде.
— Нащо?
Але Стецько з хати пiзнав Санькiв голос i зараз вискочив сам. Мати була гримнула на його:
— Та куди ж ти бiжиш? Стривай!
Але це було даремно, бо Стецько з Саньком уже поспiшилися втекти з двору.
Там, на Стецьковому городi, одиноко, помiж огiрковим огудинням та картопляними кущами, стояла стара груша. Пiд тiєю грушею посiдали хлопцi i почали розмовляти. Бiлявий Санько казав чорнявому Стецьковi:
— Знаєш що? Ходiм на баштан до дiда Кучми.
— А чого?
Санько тiльки крутнув головою:
— От який чудний — чого! Кавунiв рвати.
Стецько замислився. Кавуни — то така добра штука, а вiн ïх ще не куштував цього лiта. Але ж баштан береже старий дiд Кучма. Сердитий дiд! Як пiймає, то й шапки познiма. А Стецьковi батько купив недавнечко нового картуза. Що, як знiме?
Санько почав умовляти:
— Ну чого думаєш? Та ми так пролiземо, що Кучма й незчується. А кавуняччя в нього яке! Так черева проти сонця й повивертало! Ми собi вирвемо такого великого, що ну! Як жар буде червоний!
Великий кавун, як жар червоний, дуже ласа штука. Стецько пiдскочив з землi i промовив:
— Ну, то як же? Зараз?
Санько й не думав ждати. Мати сала не дали, то кавуном поласувати.
— А звiсно — зараз. Ходiм!
I товаришi побiгли.
Баштан був чималий i гарний, а старий дiд Кучма,
одставнийсолдат, умiв пильно доглядати хазяйського добра. Але Санько його не боявся, то й Стецько забув про страх.
Хлопцi вже вилiзли з маленького гайка, що пiд ïм був баштан. Поки лежали пiд кущами i виглядали, чи не видко де Кучми.
— Вiн тепер, мабуть, спить, — догадувався Санько, — пообiдав та й спить. Нищечком та стиха полiземо рачки до кавунiв, а тодi котом, котом ïх, — та й повикачуємо сюди.
Стецько був не такий смiливий, як Санько, тому думав iнакше.
— А як не спить, а де в бур'янi причаïвся та й дивиться на нас? Скоро ми на баштан, а вiн до нас.
А Санько впевняв:
— Та й чудний же ти! Ну чого вiн тепер буде в бур'янi?
Адже тепер, опiвднi, душно, — усi дiди на баштанах по куренях сплять. Ну, лiзьмо мерщiй! Ти глянь, якi кавуни!
Кавуни й справдi були гарнi, ïх бiлi та рябi черева так i вилискувались проти сонця. Стецько трохи подумав i став з Саньком навколiшки. Тодi обидва, припадаючи до землi, тихо зашарудiли огудинням. Спершу тяглися довгi й товстi плiтi з величезних гарбузiв, вони стягою обходили увесь баштан з краïв. За ними починалися кавуни.
— Ну, рви! — зашепотiв Стецько, як Санько перший долiз до них.
— Стривай! Це малi — он бiльшi! — одмовив Санько.
I вiн полiз далi, ведучи перед. Але Стецько вхопив його за ногу:
— Не лiзь далi!., побачить!.. Рви тут!
— Не побачить! Лiзь! — командував пошепки Санько, випручуючи ногу у товариша з рук.
Але Стецько здорово боявся i казав, уже мало не плачучи й голосно:
— Я не хочу далi! Я вернуся...
— Цить! Почують, то й справдi пiймають! — лякав його Санько i знов смiливо полiз наперед. Стецько не знав, що робити. Лiзти далi — страшно, але й назад боявся вертатися без Санька. Вiн подумав трохи i полiз далi. Огудиння знову зашелестiло.
— Фю-i-i... фю-i!.. — гостро розiтнулося над хлопцями в повiтрi. Вони вiдразу ззирнулися. Обидва були бiлi як крейда.
— Фю-i-i!.. Фю-i!.. — знову рiзало повiтря якесь гостре свистання.
Перший Санько догадавсь, що воно є, i шепнув:
— Кобець...
Над ними у повiтрi справдi ширяв хижий кобець, гостро й пронизувато свистячи.
От i кавуни. Санько зiрвав щонайбiльшого i покотив до Стецька.
— Коти! Далi другий.
— Буде, Санько, вже буде.
— Ще цього здорового.
Вирвали ще й здорового i тодi почали котити по баштану назад, плазуючи, як i перше. Кавуни часом плуталися в огудиннi, але котилися. За кiлька хвилин хлопцi були вже не на баштанi, а в густiй травi, що росла коло нього.
— Ну тепер добре! Оце так кав... — почав був пошепки
Санько, але остання половина слова увiрвалась у нього з уст.
Обидва хлопцi щiльно припали до землi i лежали, затаïвши духа: недалеко вiд них чулася хода та гомiн. Товстий старий голос питався стиха:
— Отут, кажеш, бачив? А другий одмовляв:
— Та ось недалеко вiд цiєï осики.
Боже! це ж нас пiймають!— подумав Санько i, штовхнувши Стецька у бiк, шепнув:
— Лежи, як мертвий!
А Стецько й справдi мов умирав; дух йому перехопило, горло стиснуло, серце затрiпалося i завмерло, — наче вмерло; голова палала. Страшне дiдове Кучмине обличчя та його солдатськi вуса так i уявилися хлопцевi. Йому здавалося, що Кучма його хапає. Вiн скрикнув несамовито, зiрвався з мiсця i побiг.
Дiд Кучма iз своïм товаришем уже поминули були хлопцiв, як зненацька почули позад себе крик. Озирнулись i побачили, що Стецько тiкає. Вони кинулись за ним.
Стецько побачив, що вони ось-ось ухоплять його. Кучминi руки вже сягали до його спини. Почував, що гине, i скрикнув з усiєï сили:
— Це не я!., не я! то вiн!..
— Ге, тут i другий є! — скрикнув Кучма i озирнувсь, а за ним його товариш. З цього скористувався Стецько i вскочив у гай. Кучмин товариш побiг за ним, але зачепився за кущ. Стецько дуже випередив його, перебiг уже гай. Тепер йому не страшно було, i вiн, не так уже поспiшаючись, добiг додому.
А тим часом Кучма, кинувши Стецька своєму товаришевi, повернув до Санька. Вiн йому не дав утiкати i зараз же вхопив його своïми товстими здоровенними руками за волосся i скрикнув:
— А, ви красти! От я ж вам дам! Я вас навчу красти!
Санько шарпнувся з рук.
— Ге, тiкати хочеш! Нi, хлопче, не втечеш вiд мене! — мов загарчав над ним Кучма, i його руки ще болячiше потягли хлопця за волосся. Санько заплакав.
— Ба, тепер плаче! А красти вмiєш?
I товстi руки без жалю почали скубти його за волосся, за вуха. Хлопець кричав, пручався, але даремно.
— Утiк! — сказав, вертаючись, другий чоловiк.
— Шкода! Ну, та дарма: цього пiймали, то знатимем, чий i той, — тодi до батька пiдемо. Чуєш, ти, бiсеня, чий то хлопець з тобою був?
Санько мовчав.
— Чи ти оглух? Чий то хлопець утiк? Вiдмови не було нiякоï. Кучма розсердився.
— Кажи, чиï ви, а то кропиви дам!
Усе тiло в Санька трусилося з недавнього болю та з переляку, на очах стояли сльози, але губи були мiцно стисненi.
— Скажеш ти?
Санько трохи розтулив губи i промовив одне слово:
— Нi.
Кучма розлютувався:
— Ач, яке забiсоване! Ану, Опанасе, бери його!..
Санько глянув на своïх мучителiв.
— Дiдусю, голубчику! Пустiть мене! ïй-бо, не буду, нiколи не буду! Пустiть! — почав благати Санько, обливаючись слiзьми.
Але Кучма не змилосерджувався i вiдмовив:
— Не буду? Нi, перше скажи, чий то хлопець, а тодi вже й просись. А ти чий?
Стецькiв батько був сердитий. Як пiде Кучма до нього, то спише вiн Стецьковi спину батогом. Треба мовчати.
— Ти чий? — допитувався Кучма.
Санько подумав, що й цього не треба казати, бо тодi Кучма пiде до матерi... Мати не битимуть Санька, так Кучма лаятиме матiр. I Санько мовчав.
— Ну й чортеня! — скрикнув Кучма, розсердившись. —
А дай лозини!
Двi дужих руки звалили хлопця додолу. Гнучка лозина свиснула i врiзалась у тiло. Як попечений метнувся Санько i скрикнув:
— Ой дiдусю, голубчику! Пустiть!
— А скажеш, чиï ви?
Санько мовчав. Лозина знов рiзнула його.
— Скажеш?
Санько мовчав. Ще двi лозини, — як ножем рiже!
— Дiдусю, простiть!
— Скажеш?
— Нi...
— А, так ти так! Бий! Бий дужче! Скажеш?
Лозина почала шмагати. Санько пручався, борсався з нестерпного болю, але мовчав.
Санько нiчого не казав, а лозина все шмагала та шмагала.
— Скажеш?
Але Санько не мiг уже нiчого сказати: вiн зомлiв з болю. А сторожi все шмагали його, аж поки помiтили, що вiн уже не ворушиться. Тодi Кучмин товариш злякався:
— Ти глянь, — чого вiн як мертвий?
— Ат... зомлiв хiба... — вiдмовив Кучма байдуже, але й сам вiн злякався. — Полежить, то прочумається. Ходiм, Опанасе!
Але Опанас не йшов.
— Стривай, я водою на нього бризну.
Опанасовi жалко стало хлопця. Вiн ухопив його й понiс до озерця, що було недалечко в гаю. Бачивши це, Кучма пiшов собi до куреня.
Опанас положив хлопця на траву i почав бризкати на нього водою. Те бризкання вiдживило Санька, i вiн розплющив очi. Опанасовi стало чогось нiяково дивитися йому в вiчi, вiн пiшов за Кучмою, думаючи:
— Тепер уже й сам устане.
Санько й справдi встав, але не скоро, — аж надвечiр повернувся додому. Тiло побите болiло нестерпуче.
Вiн три днi вилежав хворий дома i тiльки четвертого вийшов на вулицю.
Того ж дня вiн стрiнувся iз Стецьком.
Побачивши його, Стецько похнюпився. Санько тiльки промовив:
— Ех ти!..
Стецько насупився i побiг додому.
Але трохи згодом хлопцi знов поладнали, тiльки вже Санько не звiрявся так на Стецька, як перш...
