АФОНСЬКИЙ ПРОЙДИСВIТ
страница №2
...нi... Може, вже й украв...Отець ремiя тихiсiнько закрався до стiльчика, взяв його у руки, приставив до груби, вилiз на стiлець i без найменшого шелесту одчинив дверцi в каглi. Пiднявши верхню покришку в каглi, вiн почав виймати звiдтiль свiй скарб, загорнутий в стару хусточку. Здавалось, нiби то порався не чернець, а якась тiнь, так крадькома й тихо вiн зробив усе дiло, неначе сам у себе крав грошi.
ремiя злiз з табурета, розв'язав хусточку, вийняв звiдтiль сувоï асигнацiй i почав розкладати ïх по столi. Одiбравши в одну купу старi, обстрьопанi в руках селян бумажки, вiн поклав ïх на столi; у другу купу поскладав новiсiнькi лиснючi бумажки. Тодi вiн розгорнув бiлий вузлик i витяг звiдтiль з десяток червiнцiв та старих срiбних карбованцiв i розсипав ïх по бiлiй скатертинi. Червiнцi та карбованцi заблищали проти ясного свiтла. ремiя полiчив грошi.
Усi, дякувати господовi милосердному! Усi до одного рубля! Оце тисяча обстрьопаними, старими бумажками... Та й заялозили ж ïх дiди та баби! Неначе в ротi пожували. А оце сотенька новiсiнька! Усi цiлi, хвалити ласку отця небесного.
Отець ремiя одiйшов од стола й мовчки милувався своïм скарбом, а найбiльше блиском червiнцiв...
За дверима зашелестiв келiйник. ремiя здригнувся, почав голосно читати молитви.
Слава тобi, боже наш! Слава тобi, царю небесний, утiшителю... молився ремiя й накинув хусточку на свiй скарб... ремiя важко зiтхнув, неначе живцем лiз на небо, i усе молився: вiн знав, що келiйник не увiйде до його тодi, як вiн стоïть на молитвi.
Шелест за дверима стих. ремiя зав'язав у хусточку новi асигнацiï та червiнцi i знов поклав ïх у каглу мiж двома покришками. Тисячу рублiв старими асигнацiями вiн сховав у скриню на саме дно.
Нащо це я переклав тисячу в скриню? Чом не сховав усiх у каглу? Це нечистий, а не я, володав моïми руками, водив моєю думкою. Я, здається, не того хотiв... Я хотiв, здається, усi грошi заховати в каглi... Ага! Здається, думав... може, позичу тисячу за проценти... та щоб недалеко завтра шукать. Нi, я так не думав! Нi, не позичу зроду-звiку! Я цього не хочу... ворушилися думки в головi ремiï, i вiн усе стояв серед келiï, неначе став з якогось дива соляним стовпом.
Уже й пiвнiч минула, а ремiя стояв на одному мiсцi й думав. Вдарив дзвiн на дзвiницi дванадцять. Гук дзвона неначе розбудив його, як од сну. Вiн роздягся, лiг на убогу тверду постiль, але сон утiк од його очей.
Купець стояв перед ним, мов живий, i ласкавими очима манив його й дражнив: Дай грошi! Наростуть удвоє, втроє...
Не дам, не позичу! думав ремiя.
Дай! Позич! Будеш багатий! Грошi виростуть, як дерево лiтом, знав наче говорила до його й надила тiнь купця.
Спокушає нечистий! Це вiн отут стоïть в моïй келiï й дражнить мене... Ой, господи, спасителю мiй! Оджени од мене лукавого i всiх янголiв його! молився ремiя й хрестився; вiн перекидався на обидва боки, знов молився.
А молитва не проганяла спокусливоï думки... Перед свiтом ремiя задрiмав. Йому привидiлась якась мара, нiби серед келiï стоïть сатана з рогами, з хвостом, чорний, як Копронiдос, з такими ж здоровими очима. Сатана вищирив зуби... витрiщив очi; з рота запашiв жар; висолопився червоний довгий язик; зуби здоровi, ще й гострi, а в зубах блищать червiнцi... I сипляться з рота, i падають без шелесту на пiдлогу на купу. А золота купа з червiнцiв усе росте, збiльшується, пiднiмається аж до стелi.
Задзвонив дзвiн на утреню. ремiя кинувся, пiдвiвся. В хатi блищав тихий раннiй свiт.
Спаси мене, сине божий! Завiвся нечистий у моïй келiï. А все через того купця. Доки його не було, доти я жив собi тихо, в мирi, молився богу, не знав нiякоï спокуси. А тепер... Ох, як неспокiйно стало, важко на душi! Спокою мiй, де ти дiвся? Молитво моя, де ти подiлась? Мабуть, янгол мiй оступився од мене...
ремiя вмився, вбрався, вийшов на алею. Свiже здорове повiтря обвiяло його гаряче лице. Вiн став бадьористий, кремезний. Думки пiшли спокiйнiше, помiрнiше. Увiйшов вiн у церкву, став на своєму мiсцi у формi i зараз кинув оком на чудовний образ. Купця перед образом не було. Вже й утреня йшла до кiнця, а купець не прийшов. ремiя сливе усю утреню тiльки й думав за купця; молитва не йшла йому на серце, бо серце неначе зачинилось i замерло для молитви.
Шкода, що не прийшов... Жаль! думав ремiя. Може, вже бiльше й не прийде! Шкода! Погано я зробив, що не позичив йому грошей. Був би забагатiв. Посипались би тисячi за тисячами. Само щастя лiзло у руки. А тепер...
ремiя незчувся, як скiнчилася утреня.
Задзвонили в дзвiн на службу божу. Копронiдос знов не прийшов до церкви. ремiя поглядав на порожнє купцеве мiсце, скривився й трохи не заплакав. Того, що правилось у церквi, вiн не чув i слова.
Сили небеснi! Архангели й янголи! Що це дiється в моєму серцi? Але чом не прийшов до церкви купець? думав ремiя й трохи вже не плакав... за купцем... ремiя вертався до келiï й усе оглядався, чи не йде за ним слiдком купець. Але купця не було видно. На вечернi ремiя углядiв у церквi Копронiдоса й почутив у серцi, що зрадiв, i справдi, пiсля вечернi Копронiдос зайшов у келiю до ремiï. Пiд пахвою вiд держав щось чимале, загорнуте в хустку.
Посiдали вони. Келiйник подав чай i вийшов. Чернець почував, що в його серце швидко кидалось, i вагання найшло на душу.
Що ж, отче ремiє, як буде з грiшми? Чи позичите, чи нi? Рiшимо це дiло зараз, коли ви вже наважилися позичить? спитав Копронiдос i втирив очi в ченця.
Хто його зна! I сам не знаю, що робити, як вчинить, якось повагом обiзвався отець ремiя i схилив голову та все дивився на стiл, все думав, трохи не ймучи вiри та вагаючись.
Будуть грошi в моïй кишенi... Вже в ченця iнший тон... Треба лаштувать гармату й пускати останню бомбу. Чернець оддасться в моï руки.
А я от принiс, почав Копронiдос i розв'язав хустку, розгорнув шматок квiтчастоï вовняноï матерiï, а всерединi в матерiï лежали загорнутi двi пляшки доброï горiлки.
Що це? Чи не жертва да божий дiм? спитав ремiя.
Нi, горiлка не для божого дому, а так... на монастир для благочестивих i поважних ченцiв на гостинець, сказав Копронiдос i поставив на стiл пляшки з горiлкою. А це, як позичите менi грошi, то дарую вам дарунок на рясу, сказав Копронiдос i подав ремiï матерiю. ремiя схопився як опечений, ухопив у руки матерiю та й побiг швиденько до вiкна.
Добряща матерiя! Десять рiк поспiль рясу носитиму, то не подереться, сказав ремiя ще й цмакнув язиком.
П'ятнадцять год видержить! Цупка та мiцна, мов дротяна! Не бгається, насилу гнеться! Iстинно, наче шовк! Носiть та за мене бога молiть, сказав Копронiдос.
А це ром? Та, певно, ще й дорогий! Цц... цмакнув ремiя й пiдняв пляшку проти вiкна.
Це дорога горiлочка. Патока й полинь! Усе вкупi! I солоднеча i гiркiсть! сказав Копронiдос. А що? Давайте грошi! Я й векселi принiс; а як сподобите мене довiр'я, то цей дар приймiть, i проценти за перший мiсяць ось нате, та ще й червiнцями!
Копронiдос витяг червiнцi й дзенькнув ними по столi. Червiнцi делiкатно дзенькнули, неначе арфа заграла.
Мов небесна музика дзвенить! подумав ремiя й почув, що його серце пом'якшало й подобрiшало. Вiн кинувся до скринi, витяг тисячу карбованцiв, двiчi перелiчив грошi i, спершу перечитавши вексель, однiєю рукою подав грошi, а другою усунув вексель в одчинену скриню й в одну мить замкнув ïï. Забравши грошi, спокусник, наче веселий дiдько, виплигнув з келiï, забувши навiть попрощатись i поцiлувати отця ремiю в руку.
Вiн не йшов, а нiби на крилах летiв по алеï, наче злодiй, що вкрав та тiкає з краденим добром, щоб швидше його сховать.
Пiсля того Копронiдос пiдступив до отця Iсакiя. Три днi ходив вiн до ченця, запобiгав у його ласки й вiри, тупцяв коло його, дратував червiнцями, принiс в дар матерiï на рясу, три пляшки рому. Iсакiй був твердий, як кремiнь: не взяв нi матерiï, нi рому, i грошей не дав. Вiн у мирi був шевцем i дуже зневiрився в людях, бо добре знав ïх.
Ну, з цього кременю, мабуть, не викрешу огню. Дурнiсiнько втрачався на подарунки. Але... треба братись на хитрощi.
Копронiдос довiдався, що отець Iсакiй в мирi був шевцем. У шевцiв є прилюбнiсть до гарних чобiт: вони усi поважають чоботи бiльше од усього на свiтi. Уплету я в свою мережу прегарнi дорогi чоботи... Чи не впiймаю на гак отого коропа, подумав Копронiдос.
Вiн принiс ще раз Iсакiєвi матерiï на рясу, двi пляшки рому й виростковi чоботи на високих закаблуках та ще й на скрипах; халяви були добрящi, широкi, як корито, ще й повишиванi та помережанi зверху скраю на цiлу долоню. Отець Iсакiй, хоч i був дерзкий на вдачу, але вхопив чоботи, i як почув дух юхти та сирицi, як побачив чудовi повишиванi взорцi, то й не встояв; так i розiмлiв i таки дався в руки пройдисвiтовi. Вiн вийняв з скринi тисячу карбованцiв, узяв вексель i оддав грошi Копронiдосовi.
Ловися, рибко, маленька й велика! Тепер час при-метикуватися до вдачi красуня отця Тарасiя... Але це... москаль добрий, i треба iншоï принади на гачок, безпремiнно живоï рибки на цю зубату щуку, а то ще проб'є мою мережу i випустить у дiрки дрiбнiшу рибку... i... ще й... накоïть менi багато лиха, думав Копронiдос, вертаючись додому, неначе на крилах вiтру. Вiн не йшов, а його нiби самi ноги несли.
Пройшов я i Туреччину, i Грузiю, i Грецiю, i Балкани, i Дунай, а таких дурнiв ще не бачив: таки так самi в руки й даються! Добрi, то ймуть менi вiри! Цей край для мене як рай. Ловися, рибко, маленька й велика! Буде на харч на старостi лiт... Але Тарасiй... i Копронiдос задумався, схиливши голову набiк i погладжуючи густу чорну бороду.
Другого дня Копронiдос зустрiв у монастирi отця Тарасiя.
Чом пак ви до мене не заходите, отче Тарасiю? Моя Мелетiя все питає про вас: нудьгує за вами, сказав Копронiдос.
Стара вже ваша Мелетiя, сказав Тарасiй i не засмiявся, а якось загерготав, як iндик.
Пiслязавтра ввечерi приïде до мене з Одеси в гостi моя далека родичка... гм... зовиця... От так краля! Приходьте лиш, побачите! сказав Копронiдос i хитро клiпнув одним оком.
Отець Тарасiй знов загерготав по-iндичiй.
Добре! Прийду! сказав отець Тарасiй i попрощався з Копронiдосом.
Дiждавшись часу запросин, отець Тарасiй зайшов до Копронiдоса. Переступивши через порiг кiмнати, отець Тарасiй кинув очима в куток i стовпом став. Вiн задер голову, так що послушницька чорна скуфiйка з'ïхала аж на тiм'я. Вiн зняв швиденько скуфiйку й з дива аж витрiщив здоровi очi.
В кутку коло стола сидiла молода дiвчина, здорова, огрядна, з схiдним типом лиця, з довгим носом та з здоровими чорними очима. В неï було лице бiле, неначе обмазане крейдою; чорнi товстi брови чорнiли, як ужi; повнi губи червонiли, неначе помальованi червоною фарбою. На дiвчинi червонiла, аж горiла, як жар, суконна куртка, обшита синiми та золотими шнурками. На важких косах червонiла феска з синьою китицею. На шиï висiли три разки доброго намиста, а над чолом кругом фески блищав рядок позолочених круглих бляшок, неначе червiнцiв. З-пiд бiлоï куцоï сукнi висовувались нiжки в червоних черевиках. Дiвчина аж сяла на усей куток, неначе в свiтлицю влетiла жар-птиця. Убрання ïï було схоже на тi квiтчастi азiйськi убори, в яких виходять на сцену актриси й танцюристки.
От i... зовиця приïхала до мене в гостi! сказав Копронiдос.
Зовиця встала, але не приступила до отця Тарасiя й не попросила благословення. Отця Тарасiя так заслiпила та райська птаха, що вiн на це й не звернув уваги.
Правда, гарно вбираються в нас, у Грецiï? сказав Копронiдос.
Гарно! Дивно! Благолiпно! сказав отець Тарасiй швидко й голосно, неначе гупав довбнею.
А правда, наша фустанела краща, нiж ваша плахта? сказав Копронiдос.
I фустанела гарна, i плахта непогана... Аби гарна дiвчина або панiя, сказав отець Тарасiй одрубчасто, неначе цiлi галушки ковтав, i зареготався на усю кiмнату.
А наша феска! Ож придивiться, лишень, отче Тарасiю! Правда, краща, нiж стрiчки та квiтки на ваших дiвчатах? спитав Копронiдос.
Усе гарно! Усе на славу божу! Усе лiпота: i феска, i стрiчки, аби дiвчина гарна, обiзвався Тарасiй.
Як же ваше святе ймення? спитав отець Тарасiй у дiвчини.
Гликерiя! перебив Копронiдос похапцем.
Еге, Гликерiя... промовила дiвчина, неначе засоромившись, i кокетно нахилила голову й спустила очi.
Вона засмiялась. З-пiд товстих губiв блиснули бiлi широкi зуби. Трохи розтягнутий широкий рот з довгими та широкими губами став хижий якось по-вовчому i неначе промовляв: Ой, хочу ласо ïсти й ласо пити! Маю такий апетит, що ладна поïсти хоч би й киïвських ченцiв!
Чи ви пак вмiєте по-нашому говорить, чи тiльки говорите по-своєму? спитав Тарасiй.
Я вже давно живу в Одесi i вмiю й по-вашому говорити, обiзвалася Гликерiя, трудно було навчиться, але я таки перемогла трудноту й навчилась. Як наважишся, то всього навчишся.
От i добре! Я думав, що ми будемо говорити на мигах, як я колись розмовляв з молдаванами на Бассарабiï. I Тарасiй показав тi миги: крутнув головою, тикнув руками так химерно, що Гликерiя зареготалась.
Копронiдос подав чай; до чаю винiс пляшку рому. Вiн налив рому в стакан з чаєм Тарасiєвi, а потiм таки доволi бурхнув рому i в стакан Гликерiï. Гликерiя пила мiцний пунш, анiтрошечки не скривившись. Отець Тарасiй здивувався.
О! То в вас, у Грецiï, як я бачу, i панни п'ють пуншi з ромом! обiзвався отець Тарасiй.
Атож! Як i в вас, сказала Гликерiя й осмiхнулась, ще й зуби показала.
П'ють. В нас щодо цього, то трошки вiльнiше, нiж у вас. Нашi грекинi п'ють i ракiю, сказав Копронiдос.
Що ж то за ракiя? Вино таке, чи що? спитав Тарасiй.
Не вино, а проста горiлка, обiзвався Копронiдос.
Ото, скажiть! Що край, то й iншi звичаï, сказав отець Тарасiй i зареготався.
Гликерiя реготалась i собi, аж за боки бралась. Пiсля чаю Копронiдос подав закуску й горiлку.
Почастувавши Тарасiя, вiн налив у чарку ракiï й для Гликерiï. Гликерiя хапком та жваво випила чарку й не скривилась.
Дивнi дiла твоï, господи! сказав отець Тарасiй. В вас усе не по-нашому.
А що, отче Тарасiю? А правда, гарна, гм... зовиця. Дивiться, очi гарнi, як в ангорськоï кози, сказав Копронiдос.
О, нехай бог боронить! Де ж таки, як у кози... Це не по-нашому, зовсiм не по-нашому, сказав Тарасiй.
Схiднi метафори очевидячки йому не сподобались. Не сподобались вони i Гликерiï, бо й вона надула губи, й насупилась, i стала понура. Копронiдос примiтив це й кинувся на метафори бiблiйнi.
А брови, як веселки, правда? Як мальованi! знову обiзвався Копронiдос i заглянув Тарасiєвi в самiсiнькi очi, аж нахилився до нього.
Що правда, то правда, сказав Тарасiй.
А перси! Як гора Кармiл! Правда! А голова! Як кедр лiванський; а шия, мов стовп сiлоамський! хвалив Копронiдос i все присовувався до Тарасiя.
Як гора... як стовп... Це ж вагота, i велика, що й я не здержав би, не то вона. Правда, що кедр... Нiгде правди дiти! сказав Тарасiй i зiтхнув важко та тяжко.
А шия! Як стовп сiлоамський! От придивiться лиш добре! дражнив Копронiдос Тарасiя i при тих словах важко поклав свою чорну, мохнату руку на плече Гликерiï.
Отець Тарасiй зареготався так, що, мабуть, було чути на усе подвiр'я.
Пiсля закуски Копронiдос устав.
Оце добре, що я згадав. А то було якось випало з голови. Овва! Маю дiльце... Треба занести отi пляшки з горiлкою до отця Iсакiя. Прощайте! Моя зовиця тим часом забавить вас тут i без мене, сказав Копронiдос i вийшов з кiмнати, вхопивши в руки зав'язанi в хустку пляшки.
На другий день Копронiдос зайшов у келiю до отця Тарасiя. Тарасiй витяг з скринi п'ять сотень карбованцiв i позичив на вексель Копронiдосовi.
Ловися, рибко, маленька й велика! мiркував Копронiдос, вертаючись додому. Не пропали дурно поросята, iндики, ром та вина!
V
Копронiдос виловив осятрiв i зимою кинувся ловить дрiбну рибу. Вiн вже не запрошував до себе на трапезу iєромонахiв: отця Палладiя, Iсакiя, ремiю та Тарасiя, а затягав до себе на чарку горiлки дияконiв та простих ченцiв. Не дорогими винами, не пуншами вiн частував ïх, а простою горiлкою та годував оселедцями. Одначе ловитва в Копронiдоса була невелика. Вiн видурив у двох дияконiв не бiльше як по сотнi карбованцiв.
Не варта ця рибка й на юшку. Шкода й заходу! Це вже не риба ловиться, а якiсь жаби та пуголовки. Час пливе й минає, а заробiтку нема. Час би вже йти пiд другий монастир, казав Копронiдос, сидячи за чаєм з своєю Мелетiєю.
Наловивши в кишенi доволi чернечих грошей, Копронiдос од того часу втратив охоту ходити до церкви й подавать жертви на монастир. Вже вiн не запрошував до себе iєромонахiв на трапезу й навiть не кликав ïх на чай. А коли котрий i заходив до його непроханий, то Копронiдос подавав трапезу дуже вбогу: самий чай з простою паляницею. Ченцi пiсля чаю поглядали скоса на дверi, звiдкiль колись, неначе з неба, летiли на стiл печенi iндики та кури... Але дверi не одчинялись. Мелетiя навiть не виходила до гостей i очей не появляла. А Копронiдосова зовиця Гликерiя буцiмто виïхала в Афiни лiчитись, як казав Копронiдос.
Як дiзнався отець Тарасiй, що зовиця дременула на теплi води, то аж схопився з стiльця, посатанiв i пiдняв кулаки трохи не пiд стелю. Копронiдос одскочив аж у куток i звалив додолу i пальмовi гiлки, i камiнцi з Йордану.
Що це за знак! Копронiдос вже не ходить до церкви, казав отець Палладiй до iєромонахiв.
Вже й жертви на монастир не подає, обiзвався Iсакiй.
Та про жертви на монастир байдуже. А коли ще носить жертви в келiï, то й хвалити ласку царя небесного! Спасибi й за це, сказав Тарасiй.
I в його вже, певно, зубожiла й виснажилась вiра, як у болярiв, то й жертви на монастир не дає:
перестав до церкви ходить... А як коли й прийде, то не молиться, вже й поклонiв не кладе, а стоïть та позiхає, ще й рота не затуляє долонею. Бiс вселився i в його! Такi вони усi, отi боляри! I купцiв вже бiс переманює до себе, як i болярiв, обiзвався отець ремiя.
Час минав. Ченцiв брала нетерплячка: вони ждали, не могли дiждаться строкiв, щоб забрати проценти. Настав i день строкiв. Отець Палладiй вилiчив його трохи не з годинником у руках i пiшов до Копронiдоса.
Копронiдос зустрiв його дуже непривiтно...
А що, Христофоре Хрисанфовичу! Сьогоднi строк платить проценти, сказав отець Палладiй.
Який строк? Якi проценти? спитав Копронiдос i витрiщив своï здоровi баньки, неначебто з дива.
Та проценти за тисячi, що ви у мене позичили, сказав Палладiй.
Я? Я в вас не позичив не тiльки тисяч, а навiть рубля, сказав Копронiдос i витрiщив, нiби з дива, своï чорнi очi.
Як-то так? А ось вексель, сказав сердито Палладiй.
Я не давав нiякого векселя... Може, то хтось iнший дав вам вексель. Я проживав у монастирях i добре знаю, що ченцям не можна нi давати нi брати нiяких векселiв. Це ж смертельний грiх для чорноризцiв, бо й по закону ченцi не мають права давати грошi на векселi.
Але ж у нас в Росiï є суди! Не забувайте про це! аж крикнув Палладiй.
Знаю добре! I те знаю. що на судi чорноризець не дiйде права, бо не має права нi брати, нi давать векселiв, сказав Копронiдос, та ще... знаєте... та, гм... зовиця, грекиня з Афiн... натякнув вiн i замовк. Як дiзнаються iгумен та митрополит, то... ви не будете нi iгуменом, нi архiмандритом. А митрополит може ж дiзнатися...
В отця Палладiя тьохнуло серце i в душi похололо, i вiн зрозумiв, що цей купець пройдисвiт i дурисвiт. Чернець сидiв, мов у туманi, i сам ледве розумiв, де вiн знаходиться, з ким говорить. Йому тiльки здалося, що золота митра, обсипана дорогими дiамантами, знялась з його голови i, як жайворонок, линула все вище та вище, доки сховалась десь у хмарах.
Вiзьмiть од мене в дар оцю єрусалимську пальмову гiлку: вона коштує бiльше, нiж тисячу, сказав Копронiдос i подав Палладiєвi гiлку з хитрим осмiхом.
Палладiй гiлки не взяв, устав з канапи й ледве потрапив у дверi: в його заморочилась голова.
Я думав, що маю дiло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним, облесливим чоловiком i, як теперечки бачу, з непоправним шарлатаном, сказав Палладiй у дверях.
Копронiдос тiльки поклонився низенько й не рушив з мiсця, щоб провести гостя.
Ви не грек, а якийсь дезертир з Афона, а може, й каторжник, пройдисвiт! лаявся Палладiй через порiг. Я вас у тюрму, на Сибiр...
Копронiдос ще раз поклонився Палладiєвi до пояса. Через два тижнi прийшов до Копронiдоса отець ремiя, раденький та веселенький. Десь узявся осмiх на його розквашених губах. Карi очки аж бiгали, аж блищали.
Час строку вийшов, Христофоре Хрисанфовичу! Проценти! Червiнчики! сказав отець ремiя солоденьким тенорком i неначе смакував тi червiнчики.
Якi червiнчики? Якi проценти, отче ремiє? спитав Копронiдос i пiдняв товстi брови на середину свого вузенького лоба.
О! А ви й забули, що сьогоднi вам строк... ввечерi, в десятiй годинi, саме в половинi десятоï, почав ремiя.
Про яку це десяту годину ви говорите? Щось я не второпаю, сказав Копронiдос.
О! А про яку ж бiльше, як не про ту, що ви у мене позичали торiк тисячу карбованцiв, тяг далi отець ремiя.
Вибачайте!.. Я в вас нiколи не позичав нi копiйки, не то що тисячi. Це, мабуть, на вас у снi найшло бiсовське навождiння. То, може, хто iнший...
ремiя оступився на два ступенi й перехрестивсь.
Свят, свят, свят, господь бог Саваоф! Що ви говорите? А ось же оце ваш вексель? Це ж ваша рука? спитав ремiя.
Гм... Чудо, та й годi! Нiякого векселя я нiколи вам не давав. Чортяча спокуса! Це на векселi не моєю рукою пiдписано... Це, певно, вам сатана накрутив вексель, пiдiбрався пiд мою руку й дав його вам! тоном безвинноï дитини сказав грек.
Як то не давали векселя? Що ви верзете за спокусу? А торiк увечерi, в десятiй годинi, в мене в келiï... Пам'ятаєте, як ви менi принесли дарунок: матерiï на рясу, двi пляшки рому, п'ять червiнцiв...
Свят, свят, свят! сказав Копронiдос i собi перехрестився. Я вам нiколи не приносив нi матерiï на рясу, нi рому, нi червiнцiв. Вiдома рiч, хто потаєнцi носить чорноризцям червiнцi...
З нами сили небеснi: янголи, архангели, архiстратиги! Сатана! Це сам сатана! Чорнiший од сатани, говорив i хрестився ремiя i знов оступився далi на два ступенi.
Може, й сатана приносив вам тi подарунки... Може, й сатана грошi у вас позичав для спокуси ченцевi, тiльки не я, сказав Копронiдос.
ремiя зблiд, як смерть, аж пополотнiв, i дивився переляканими очима на Копронiдоса. Вiн почутив, що в головi у його зашумiло, в вухах загуло, в очах потуманiло. А з того туману позирав на його страшний, насуплений, понурий Копронiдос, схожий на ту мару з рогами, що вiн бачив не раз у снi колись i торiк бачив уявки в своïй келiï...
Сатана! Мара! Диявольська спокуса! Нечистий! Да воскреснеть бог i розточаться вразi його! молився й хрестився ремiя й дивився на Копронiдоса пригаслими, наче дикими очима.
Копронiдос пробував на Афонi, пробував i в iнших монастирях i добре знав душу i вдачу мiстикiв-чорноризцiв...
Ще ума тронеться або збожеволiє... Якийсь навiжений... Цей з тих, що бачать чортiв. Треба повернути дiло iнакше, подумав Копронiдос. Вiн приступив до ремiï й узяв його за руку.
Отче ремiє! То я пожартував; сiдайте та побалакаємо до ладу! Я жартував.
Жартував?! Жартував?! Може... може... ледве промовив ремiя, задихаючись i ледве одсапуючи. Його губи стали бiлi, як крейда. В очах виявлявся переляк i важка болiсть душi. Копронiдос вийняв портмоне й викинув два червiнцi на стiл, щоб вони своïм блиском вдарили по нервах i полили ïх нiби цiлющою водою.
От i червiнцi! А бачите, я жартував!
ремiя зирнув на червiнцi, i його думки прояснились. Копронiдос почав балакать то про се, то про те, поки ремiя зовсiм опам'ятався й заспокоïвся. Грек балакав, а ремiя вп'явся очима в червiнцi, мов п'явками, i неначе витягав з ïх поглядом живущу та цiлющу силу. Губи стали рум'янiшi, як у живоï людини, в очах засвi- тилась дума. Туман з-перед його очей неначе розвiявся й зник. Вiн пiдвiв очi й став дивиться на Копронiдоса.
Чоловiк... Копронiдос... не сатана. Це менi, мабуть, уявилось, так здалося. Щось страшне стуманило мiй розум, навело полуду на очi. Спаси нас, сине божий, i помилуй нас. грiшних! почав нишком молитись ремiя. Чотки тихо зашелестiли в його руках.
Копронiдос думав, що ремiя помолиться, пошелестить трохи чотками та й пiде додому. Думав, що вже добре налякав його чортами, але вiн помилився. Помовчавши й помолившись, ремiя не забув за червiнцi.
Не годиться вам, мирським людям, жартувать з чорноризцем. Грiх вам буде од бога! Коли ви вже нажартувались доволi, то час вам i приступить до дiла:
заплатiть проценти, та ще й червiнцями, а мою тисячу вернiть менi зараз. Я не хочу бiльше позичать грошей людям, що так грiховно жартують. В святому письмi сказано: що взяв, те оддай! промовив отець ремiя в моральнiм тонi для напутiння цього грiшного грека.
Отче ремiє! Чи ваша болiсть в серцi спинилась? Нащо вам, калугерам, тi грошi? Грошi призначенi самим богом нам, купцям, людям комерцiï, а не вам, ченцям. Вам призначене небо, а нам земля. Вам подобає спасаться та й за нас, грiшних, молитись, а не грошi збирать та держать ïх пiд спудом, в скринях. Грошi повиннi обертаться, як земля обертається кругом сонця, говорив далi Копронiдос.
Вiн знав, що ремiя чоловiк з м'яким серцем, плохенький, полохливий, ще й до того мiстик, прилюбний до грошей.
Воно неначе-то й так! Але й ченцям треба ж хлiб ïсти i про одежу дбати, про завтрашнiй день пiклуваться.
Але ж ви одопрiчнились од людей, дали обiтницю в монастирi. В святому письмi сказано: шукайте переднiше од усього царствiя небесного; не пiклуйтесь земним, не дбайте про завтрашнiй день... перебив його Копронiдос.
Гм! Не дбайте, не пiклуйтесь... А грошi все-таки менi вертайте! Ось вексель. Ви богобоящий муж, до церкви ходите, богу молитесь.
Це було колись та минуло... А вашого векселя й суд не прийме, бо ченцям не можна брати й давать векселiв. На це є закон. Ви в монастирi не повиннi мать нiчого свого. А вашу тисячу з процентами я краще пожертвую на монастир, нехай пiде за спасiння од грiха вашого, а вам я грошей не верну: ваш монастир не монастир, а якась дармолежiвка, а ченцi не ченцi, а якiсь лежнi та дармоïди, ледарi або грошолюби. Ченцi повиннi тiльки животiть на свiтi. А я чоловiк мирський, трудящий; от менi так треба грошей. Менi треба жити, а не тiльки животiти, як вам, ченцям, для одного бога.
Не оддасте грошей? Ви жертвуєте? Чи правду це ви кажете? крикнув ремiя, i його неначе щось пiдкинуло вгору на стiльцi. Блiдота вкрила його сухий вид, блиск чорних очок знов згас.
Не оддам. I справи нiгде не шукайте, бо й не знайдете. Бо закон для монастирiв i ченцiв стане вам на завадi. Буде вам велика притичина в цiй справi через закон для монастирiв, сказав Копронiдос.
Копронiдос довгенько мовчав, i отець ремiя мовчав.
Дарую вам за вашу позичку й ласку для мене оцi святощi: оцей камiнець iз Вiфлiємського вертепу i оцю ладанку з свяченим ладаном.
I Копронiдос подав ремiï коробочку з камiнцем та з ладанкою, котра навiть нiколи й не лежала в церквi.
Цiй коробочцi й цiни нема. Дарую це тiльки одному вам як святому мужевi, сказав Копронiдос.
Отець ремiя взяв у руку ту коробочку й довго дивився на камiнець та на ладанку. Двi сльози цiєï сiльськоï простоти покотились по сухих щоках i впали на те схiдне шарлатанство, на ту коробочку з апокрифiчними святощами.
Отче ремiє! Йдiть вже у монастир! Швидко браму зачинять, обiзвався Копронiдос.
Отець ремiя сидiв, немов мертвий, i не ворухнувся. Рушiння неначе замерло в тiлi; ноги заклякли й одубли.
Копронiдос пiдвiв його пiд руку й одвiв до монастирськоï брами: вiн знав, що ремiя сам не втрапив би до монастиря. Страшна та нiч була для отця ремiï. Келiйник сидiв коло його цiлу нiч i думав, що вiн тронувся ума. Вранцi його однесли до лазарету в монастирi.
Отець Iсакiй так само дiстав од Копронiдоса за свою тисячу карбованцiв коробочку з камiнцем та з ладанкою. Iсакiй був мiцнiший духом. Горе для його не було таке тяжке, як для ремiï. Вiн легше видержав ваготу несподiваного горя.
Хоч добрi чоботи маю. Ще не все пропало! Ще зроду не шив i не носив таких гарних чобiт! утiшав сам себе отець Iсакiй, виставивши з-пiд ряси обидвi ноги й милуючись взорцями.
Настав час платить проценти отцевi Тарасiєвi. Копронiдос почував, що тепер його самого бере тривога.
З цим жарти небезпечнi. Це не калугер, а справдешнiй москаль на вдачу; цей солдатюга страшний! Коли послушникiв скубе за коси так, що трохи голови не одiрве та не викруте з в'язiв, то вже певно, що менi голову зовсiм зiрве... або скалiчить на смерть, а може, i вб'є, як телепне по головi кулачищем або дасть помордаса та поляпаса, думав Копронiдос, сидячи в своïй кiмнатi. Вiн зирнув очима по кiмнатi, чи нема часом чого важкого та замашного й цупкого напохватi та на виднотi. В кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцiмто взята з гефсiманського саду. Копронiдос узяв камiнь i пожбурив його на вулицю, на мостову, де вiн i був узятий. Коло порога в куточку стояла товста палиця з важким олив'яним держалном, котрою Копронiдос колись по селах оборонявся од собак. Вiн винiс палицю в свою спочивальню й поклав пiд лiжко.
Але душа в Копронiдоса все-таки бентежилась i тривожилась.
Цей чернець стане менi на завадi... Ой, стане! Вiн i стiльцем проломить менi голову. Страшно! А рука важка... кулаки, як довбнi. Вiн п'є i зо мною, братається i з купцями, п'є i з мiщанами, п'є з полiцейськими, то ще наведе, псяюха, сюди полiцейських, своïх приятелiв... Вхоплять... закинуть у тюрму. От отця Тарасiя треба тiкать... З ним непереливки... Та й роботи вже тут нема нiякоï. Виловив в цьому монастирi усю вартнiшу рибу; треба заздалегiдь вибиратись пiд другий монастир. Змiню назвище на якогось там Дiаболакi або Панбiсакоса.
I Копронiдос, не гаючись, зараз вибрався з квартири й перебрався в житло пiд другий монастир.
Отець Тарасiй задлявся трохи, але згадав про своï грошi й сорок за проценти й пiшов до Копронiдоса. Увiйшов вiн у його квартиру, вона стояла пусткою. Хазяйка, простенька, але багатенька мiщанка, мила шибки, а наймичка мила пiдлогу.
А де ж Копронiдос? А де це дляється Копронiдос, що його нема вдома? спитав вiн у хазяйки.
Який Копронiдос пiшов та й десь дляється? обiзвалась хазяйка.
А той грек, купець, що тут живе? гукнув отець Тарасiй.
Не знаю, за такого й не чула. Жив тут грек, але вiн у мене записаний не Копронiдос, а Кiпра. Так вiн i в своєму пашпортi записаний. Та вiн i не купець, а крамар. Вiн наче й чернець, бо торгував святощами; та вiн ще й до того чи доктор, чи фершал, бо все лiчив од зубiв якимись краплями та афонським зiллям; продавав цi зiлля на точку, лiчив i од пропасницi. В мене була пропасниця, трясла мене так, що трохи душi не витрясла. А вiн написав щось на папiрцi по-турецькому чи по-грецькому. Я з'ïла той папiрець натщесерце, i це лихо минулось. Тут до його приходили лiчитись i благороднi дами. Кажуть, давав ïм якийсь елексир, чи що, i помагало. А крамничка в його i справдi є на Подолi, але невеличка. Вiн продає нюхальну табаку i простий тютюн, табатирки та усякий дрiб'язок, сказала лепетлива мiщанка.
Де ж вiн дiвся? спитав отець Тарасiй.
Казав, що виïжджає на Афонську гору. Ви отець Тарасiй? спитала вона.
Я, сказав чернець.
То це вам звелiв вiн передати коробочку: там у коробочцi якiсь свяченi камiнцi з русалима та ладанка з Афонськоï гори, сказала мiщанка й швидесенько винесла з своєï кiмнати коробочку й пляшечку з водою.
А це й свята вода з Йордану, i цю пляшечку вiн звелiв передати вам, сказала вона й подала Тарасiєвi коробочку й пляшечку.
Нещадимо глузує ота афонська шельма... Ну й глум! Але що з воза впало, те пропало! мигнула думка в отця Тарасiя. Вiн гуркнув дверима так, що аж вiкна задзвенiли, вийшов на вулицю, брязнув пляшкою об мостову й кинув через паркан у двiр, у бур'ян, що рiс у дворi, коробочку з камiнцями.
Ну, маєш ти щастя, що втiк! Я тобi скрутив би в'язи! Пам'ятав би ти отця Тарасiя. Вбив би, як собаку хоч би й сам на Сибiр пiшов.
