КАТЕРИНА

1838–1839

I

Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi — чужi люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Пiде в свою Московщину,
А дiвчина гине...
Якби сама, ще б нiчого,
А то й стара мати,
Що привела на свiт Божий,
Мусить погибати.
Серце в'яне спiваючи,
Коли знає, за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi — чужi люде,
Згнущаються вами.
Не слухала Катерина
Нi батька, нi неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує
Де жартує з москаликом,
Там i заночує.
Не двi ночi карi очi
Любо цiлувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собi тiï люде,
Що хотять, говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вiсти недобрiï —
В поход затрубили.
Пiшов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як спiвати,
Любо й потужити.
Обiцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обiцявся вернутися.
Тойдi Катерина
Буде собi московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде,
Що хотять, говорять.
Не журиться Катерина —
Слiзоньки втирає,
Бо дiвчата на улицi
Без неï спiвають.
Не журиться Катерина —
Вмиється сльозою,
Возьме вiдра, опiвночi
Пiде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криницi,
Стане собi пiд калину,
Заспiває Гриця.
Виспiвує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася — i раденька,
Що нiхто не бачив.
Не журиться Катерина
I гадки не має —
У новенькiй хустиночцi
В вiкно виглядає.
Виглядає Катерина...
Минуло пiвроку;
Занудило коло серця, ) Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише...
Вичуняла, та в запечку
Дитину колише.
А жiночки лихо дзвонять,
Матерi глузують,
Що москалi вертаються
Та в неï ночують:
В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запечку
Московського сина.
Чорнобривого придбала...
Мабуть, сама вчила...
Бодай же вас, цокотухи,
Та злиднi побили,
Як ту матiр, що вам на смiх
Сина породила.
Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в свiтi подiнешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привiтає
Без милого в свiтi?
Батько, мати — чужi люде,
Тяжко з ними жити!
Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає — нема, нема...
Чи то ж i не буде?
Пiшла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце — Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очицi поводить:
Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там... а там... сину, сину!
Та й не доказала.
Зеленiють по садочку
Черешнi та вишнi;
Як i перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не спiває,
Як перше спiвала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не спiває чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю —
Кують речi недобрiï.
Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умiв би спинити...
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги смiються ïй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може, вже в Московщинi
Другую кохає!
Нi, чорнявий не убитий,
Вiн живий, здоровий...
А де ж найде такi очi,
Такi чорнi брови?
На край свiта, в Московщинi,
По тiм боцi моря,
Нема нiгде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вмiла мати брови дати,
Карi оченята,
Та не вмiла на сiм свiтi
Щастя-долi дати.
А без долi бiле личко —
Як квiтка на полi:
Пече сонце, гойда вiтер,
Рве всякий по волi.
Умивай же бiле личко
Дрiбними сльозами,
Бо вернулись москалики
Iншими шляхами.

II

Сидить батько кiнець стола,
На руки схилився,
Не дивиться на свiт Божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослонi,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє донi:
Що весiлля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де свiтилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщинi, доню моя!
Iди ж ïх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схiд сонця
Була б утопила...
Здалась тодi б ти гадинi,
Тепер — москалевi...
Доню моя, доню моя,
Цвiте мiй рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько... Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Iди ж, шукай
У Москвi свекрухи.
Не слухала моïх рiчей,
То ïï послухай.
Iди доню, найди ïï,
Найди, привiтайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рiдна дитина?
Хто посадить на могилi
Червону калину?
Хто без тебе грiшну душу
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Iди од нас...
Ледве-ледве
Поблагословила:
Бог з тобою! — та, як мертва,
На дiл повалилась...
Обiзвався старий батько:
Чого ждеш, небого?
Заридала Катерина,
Та бух йому в ноги:
Прости менi, мiй батечку,
Що я наробила!
Прости менi, мiй голубе,
Мiй соколе милий!
Нехай тебе Бог прощає
Та добрiï люде;
Молись Богу та йди собi —
Менi легше буде.
Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пiшла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землi пiд вишнею,
На хрест почепила,
Промовила: Не вернуся!
В далекому краю
В чужу землю чужi люде
Мене заховають;
А своєï ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б не заховали,
Щоб грiшноï на сiм свiтi
Люде не займали.
Ти не скажеш... Ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мiй!.. Лихо моє!
Де менi сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама пiд водою,
А ти грiх мiй спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!..
Пiшла селом,
Плаче Катерина;
На головi хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села — серце млiє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, стала в полi
При битiй дорозi;
Як роса та до схiд сонця,
Покапали сльози.
За сльозами за гiркими
I свiта не бачить,
Тiльки сина пригортає,
Цiлує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нiчого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сiло сонце, з-за дiброви
Небо червонiє;
Утерлася, повернулась,
Пiшла... Тiлько мрiє.
В селi довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих рiчей
Нi батько, нi мати...
Отаке-то на сiм свiтi
Роблять людям люде!
Того в'яжуть, того рiжуть,
Той сам себе губить...
А за вiщо? Святий знає.
Свiт, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В свiтi одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж тi люде, де ж тi добрi,
Що серце збиралось
З ними жити, ïх любити?
Пропали, пропали!
єсть на свiтi доля,
А хто ïï знає?
єсть на свiтi воля,
А хто ïï має?
єсть люде на свiтi —
Срiблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долi не знають —
Нi долi, нi волi!
З нудьгою та з горем
Жупан надiвають,
А плакати — сором.
Возьмiть срiбло-злото
Та будьте багатi,
А я вiзьму сльози —
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрiбними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тодi я веселий,
Тодi я багатий,
Як буде серденько
По волi гуляти!

III

Кричать сови, спить дiброва,
Зiроньки сiяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрi люде,
Що кого втомило:
Кого — щастя, кого — сльози,
Все нiчка покрила.
Всiх покрила темнiсiнька,
Як дiточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лiсi, чи в хатi?
Чи на полi пiд копою
Сина забавляє,
Чи в дiбровi з-пiд колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорнi брови,
Нiкому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спiткається?
Буде лихо, буде!
Зострiнуться жовтi пiски
I чужiï люде;
Зострiнеться зима люта...
А той чи зострiне,
Що пiзнає Катерину,
Привiтає сина?
З ним забула б чорнобрива
Шляхи, пiски, горе;
Вiн, як мати, привiтає,
Як брат, заговорить...
Побачимо, почуємо...
А поки — спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серцi похолоне,
Як його згадаю.
Попомiряв i я колись —
Щоб його не мiрять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повiрять!
Бреше, — скажуть, — сякий-такий!
(Звичайно, не в очi.)
А так тiлько псує мову
Та людей морочить.
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
I свого чимало...
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий вiзьме!
Лучче ж помiркую,
Де-то моя Катерина
З Iвасем мандрує.
За Києвом, та за Днiпром,
Попiд темним гаєм,
Iдуть шляхом чумаченьки,
Пугача спiвають.
Iде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощi.
Чого ж смутна, невесела,
Заплаканi очi?
У латанiй свитиночцi,
На плечах торбина,
В руцi цiпок, а на другiй
Заснула дитина.
Зострiлася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: Люде добрi,
Де шлях в Московщину?
В Московщину? Оцей самий.
Далеко, небого?
В саму Москву. Христа ради,
Дайте на дорогу!
Бере шага, аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навiщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пiшла шляхом,
В Броварях спочила
Та синовi за гiркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що пiд тином
З сином ночувала...
Бач, на що здалися карi оченята:
Щоб пiд чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає...
Тодi не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.
Не питайте, чорнобривi,
Бо люде не знають;
Кого Бог кара на свiтi,
То й вони карають...
Люде гнуться, як тi лози,
Куди вiтер вiє.
Сиротинi сонце свiтить
(Свiтить, та не грiє) —
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сиротi не свiтило,
Сльози не сушило.
А за вiщо, Боже милий!
За що свiтом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марнiло
З чорними бровами,
До схiд сонця в темнiм лiсi
Умийся сльозами.
Умиєшся — не побачать,
То й не засмiються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.
Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким ïй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,
Коли не зумiла себе шанувать.
Шануйтеся ж, любi, в недобру годину
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попiдтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспiшала в Московщину;
Аж гульк — зима впала.
Свище полем заверюха,
Iде Катерина
У личаках — лихо тяжке! —
I в однiй свитинi.
Iде Катря, шкандибає;
Дивиться — щось мрiє...
Либонь, iдуть москалики...
Лихо!.. Серце млiє...
Полетiла, зострiлася,
Пита: Чи немає
Мого Йвана чорнявого?
А тi: Мы не знаєм.
I, звичайно, як москалi,
Смiються, жартують:
Ай да баба! Ай да наши!
Кого не надуют!
Подивилась Катерина:
I ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Пiду дальше — бiльш ходила...
А може, й зострiну;
Оддам тебе, мiй голубе,
А сама загину.
Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоïть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позiхає;
Ще б плакала Катерина,
Та слiз бiльш немає.
Подивилась на дитину —
Умите сльозою,
Червонiє, як квiточка
Вранцi пiд росою.
Усмiхнулась Катерина,
Тяжко усмiхнулась:
Коло серця — як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить — лiс чорнiє;
А пiд лiсом, край дороги,
Либонь, курiнь мрiє.
Ходiм, сину, смеркається;
Коли пустять в хату,
А не пустять, то й надворi
Будем ночувати.
Пiд хатою заночуєм,
Сину мiй Iване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мiй синочку,
Кохайся надворi!
Собаки злi, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть, смiючися...
З псами ïсти й пити...
Бiдна моя головонько!
Що менi робити?
Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в свiтi сирота;
Його б'ють i лають, закують в неволю,
Та нiхто про матiр на смiх не спита;
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитинi дожить.
На кого собаки на улицi лають?
Хто голий, голодний пiд тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята...
Одна його доля — чорнi бровенята.
Та й тих люде заздрi не дають носить.

IV

Попiд горою, яром, долом,
Мов тi дiди високочолi,
Дуби з Гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби вряд,
Ставок пiд кригою в неволi
I ополонка — воду брать...
Мов покотьоло червонiє,
Крiзь хмару сонце зайнялось.
Надувся вiтер; як повiє —
Нема нiчого: скрiзь бiлiє...
Та тiлько лiсом загуло.
Реве, свище заверюха.
По лiсу завило;
Як те море, бiле поле
Снiгом покотилось.
Вийшов з хати карбiвничий,
Щоб лiс оглядiти,
Та де тобi! Таке лихо,
Що не видно й свiта.
Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому з лiсом!
Пiти в хату... Що там таке?
От ïх достобiса!
Недобра ïх розносила,
Мов справдi за дiлом.
Ничипоре! Дивись лишень,
Якi побiлiлi!
Що, москалi?.. — Де москалi?
Що ти? Схаменися!
Де москалi-лебедики?
Та он, подивися.
Полетiла Катерина
I не одяглася.
Мабуть, добре Московщина
В тямку ïй далася!
Бо уночi тiлько й знає,
Що москаля кличе.
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише.
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалi ïй назустрiч,
Як один верхами.
Лихо моє! Доле моя!
До ïх... Коли гляне —
Попереду старший ïде.
Любий мiй Iване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?
Та до його... За стремена...
А вiн подивився,
Та шпорами коня в боки.
Чого ж утiкаєш?
Хiба забув Катерину?
Хiба не пiзнаєш?
Подивися, мiй голубе,
Подивись на мене —
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?
А вiн коня поганяє,
Нiбито й не бачить.
Постривай же, мiй голубе!
Дивись — я не плачу.
Ти не пiзнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Ïй же богу, я Катруся!
Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!
Боже мiй! Iване!
I ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!
Возьмите прочь! Что ж вы стали?
Кого? Мене взяти?
За що ж, скажи, мiй голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мiй батечку, мiй братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобi стану...
З другою кохайся...
З цiлим свiтом... Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала...
Покриткою... Який сором!
I за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє,
Не втiкай од мене...
Я винесу тобi сина.
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
Осьде воно, подивися!
Де ж ти? Заховався?
Утiк!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мiй!.. Дитя моє!
Де дiнусь з тобою?
Москалики! голубчики!
Возьмiть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьмiть його та оддайте
Старшому за сина.
Возьмiть його... бо покину,
Як батько покинув, —
Бодай його не кидала
Лихая година!
Грiхом тебе на свiт Божий
Мати породила;
Виростай же на смiх людям!
На шлях положила.
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала.
Та в лiс з шляху, як навiсна!
А дитя осталось,
Плаче, бiдне... А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лiсничi почули.
Бiга Катря боса лiсом,
Бiга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибiгає на возлiсся;
Кругом подивилась,
Та в яр... бiжить... Серед ставу
Мовчки опинилась.
Прийми, Боже, мою душу,
А ти — моє тiло!
Шубовсть в воду!.. Попiд льодом
Геть загуркотiло.
Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вiтер понад ставом —
I слiду не стало.
То не вiтер, то не буйний,
Що дуба ламає,
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малi дiти,
Що неньку сховали —
Ïм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засмiються злiï люде
Малiй сиротинi;
Виллє сльози на могилу —
Серденько спочине.
А тому, тому на свiтi,
Що йому зосталось,
Кого батько i не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюковi?
Хто з ним заговорить?
Нi родини, нi хатини;
Шляхи, пiски, горе...
Панське личко, чорнi брови...
Нащо? Щоб пiзнали!
Змальовала, не сховала...
Бодай полиняли!

V

Iшов кобзар до Києва
Та сiв спочивати;
Торбинками обвiшаний
Його повожатий,
Мале дитя, коло його
На сонцi куняє,
А тим часом старий кобзар
Iсуса спiває.
Хто йде, ïде — не минає:
Хто бублик, хто грошi;
Хто старому, а дiвчата
Шажок мiхоношi.
Задивляться чорнобровi —
I босе i голе.
Дала, — кажуть, — бровенята,
Та не дала долi!
Ïде шляхом до Києва
Берлин шестернею.
А в берлинi господиня
З паном i сем'єю.
Опинився против старцiв —
Курява лягає.
Побiг Iвась, бо з вiконця
Рукою махає.
Дає грошi Iвасевi,
Дивується панi.
А пан глянув... Одвернувся...
Пiзнав, препоганий,
Пiзнав тiï карi очi,
Чорнi бровенята...
Пiзнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита панi, як зоветься?
Iвась. — Какой милый!
Берлин рушив, а Iвася
Курява покрила...
Полiчили, що достали,
Встали сiромахи,
Помолились на схiд сонця,
Пiшли понад шляхом.