НА ПОРОЗI ВIЧНОСТI

Категории

1.   1 Микола СингаÏВський

Оригинал

Художнику i поету, побратимовi моєму
Анатолiю Луценку.
Давнiй звичай в серцi молодому,
Iдучи на зустрiч, я берiг:
– Чуєш, друже, мир твоєму дому! –
Знову я ступив на твiй порiг.
Щоб з довiр'ям батька i дитини
Роздiлити радiсть чи журбу.
Щоб усi ми – дiти Украïни,
Наче хрест, несли свою судьбу.
А хрестiв, як долi, не забути,
I пiд серцем ще ятриться бiль...
Ти ж хотiв людиною побути, –
Роздiлити з друзями хлiб-сiль.
Наче бджоли, на твоïм порозi
Помислiв розбурханi роï.
Та чекають, брате, нас i досi
Кам'янка i Саверцi твоï.
Де живуча мудрiсть родоводу
Знов тебе приводить до людей,
Де узяв ти слово у народу –
I, мов птаху, випустив з грудей.
Щоб летiло на вуста на волю,
На стежки, де в'яжеться спориш, –
I сказало про твою недолю –
Про Сибiр, Освенцiм чи Париж.
Та найбiльш – про глиняну домiвку
В три вiконця, наче з-пiд землi,
Що звелася на скорботах вiку,
Приютивши маминi жалi.
Все життя до отчого порога
Серцем припадав ти кожну мить.
Та – святая iз святих – дорога,
Мов Чумацький шлях, тобi зорить.
Щоб на свiт досхочу надивиться,
Цвiт i колiр в серцi зберегти,
Де Землi родинноï живиця
Свiтиться сльозами доброти.
Спогади... Плачi i сльози житнi.
Вже за плечi вiчнiсть обiйма...
Ти ж хотiв людиною пожити,
А часу i досi ще нема.