Моя радiсть самотня й загублена
Володимир Свiдзинський ()
1933р.
Моя радiсть самотня й загублена,
Як цвiт iрису в комишi.
Нi вiд кого я в дар не беру ïï,
Самосiвом зринає в душi.
Мерехтить потаємно i трудно,
Як свiтло зiрниць уночi.
Та нiхто не шукає привiту в мене,
I скарб мiй – бiльше нiчий.
Я живу в покинутiм теремi.
Запалю найяснiшi вогнi,
Жду – немає нiкого.
А в темрявi
Сни чудовнi лестять менi.
Все пишу на погаслому попелi
Мрiйну казку свою про любов.
Слова безумнi зриває негода,
А я креслю ïх знов i знов.
Або музику, повну благання,
Вкладаю в слова несказанi,
Що падуть, як зорянi променi,
Крепом темряви перев'язанi.
