До М. О. Максимовича 22.ХI.185

Спасибi вам, мiй щирий, мiй єдиний земляче, за ваш шаиобний лист,
котрий я читаю, дивуюсь i не надивуюсь', чого б то менi, скажiть, будьте
ласкавi, з своïми вiршами плисти по сушi, яко по морю пiд тим
парусом! Хiба я Олег, нехай бог криє, або що? Парус у своєму
унiверсалi перелiчив всю славянську братiю, а про нас i не згадав,
спасибi йому. Ми вже, бач, дуже близькi родичi. Як наш батько горiв, то
ïх батько руки грiв. Не доводиться менi давать 354
пiд парус своï вiршi i того ради, що парус сей надуває
заступник того вельможного князя, любителя березовоï кашi. Може,
воно так i треба московськiй натурi. Та нам-то се дуже не вподобалося.
Отак-то! Не здивуйте, добродiю, що не вволив я вашоï волi, дiло се
не жарти; самi маєте розум. Книжник Кожанчиков заходився був
печатать мою поезiю, гак шеф жандармов запретнв. Возмутительна, каже.
Отаке-то лихо....