ЕПIЧНА ДРАМА

ЕПIЧНА ДРАМА мiжродове утворення, яке виникає в результатi
взаємодiï двох рiвновеликих начал драматургiï та епосу.
Вона є результатом еволюцiйного розвитку драм, мист-ва. Вiддавна
мали мiсце процеси лiризаиiï драми та драматизацiï лiрики,
лiризаиiï епосу та епiзацiï лiрики. Отож процес
драматизацiï епосу i епiзацiï драми закономiрнiсть, а не
виняток. I, звiсно, дифузнi процеси спричиняють появу нов. явиш, якi
несуть в собi залишковi первнi синкретичного мист-ва. Е.д. результат
епiзацiï драми, тобто найширшого використання драм, мист-вом як
змiстовних, так i формальних ознак епосу. Е.д. розповiдає, як i
епос, про потрясiння, в якi втягуються маси не одного народу, а народiв,
про економiчнi та полiт, змiни, якi позначаються на долi людства, про
змiну iдеологiй i фiлос. вартостей, якi знову-таки впливають на долi
людства. Е.д. розповiдає про цей свiт задля того, шоб його можна
було змiнити. Вона широко використовує форми худож. перетворення,
якi є властивими епосовi. Пiдсилюється вага розповiдi про
подiï, описовостi, послаблюється роля дiï,
вiддається перевага стрiмкому змiненню хронотопу, подiям, шо, як
правило, розгортаються в рiзних просторово-часових площинах,
багатофабульностi, композицiйнiй завершеностi кожного епiзоду, шо
набуває в межах цiлого самодостатностi й самозначушостi. Центр,
конфлiкт худож. реалiзуються через зiткнення особистостей, в яких
втiлено заг., закономiрне, або зiткнення особистих i зовн. чинникiв.
Процес епiзацiï драми має давню традицiю. Так, у пєси
япон. трад. театрiв Но та Кабукi, обовязково включалися нанорi
представлення ролi актором, ай но-кьогени промiжнi прологи, в яких
коментувався змiст кожноï подальшоï сцени чи епiзоду. В
пекiнськiй муз драмi обовязково наявна пiсня, яка очужено зображує
вiдтворюване, шо може розглядатися як типол. предтеча суч. зонгiв. У
давн. iнд. драмах дiя подекуди поступалася мiсцем розповiдi про вчинки
героïв, якi вiдбувалися поза сценiчним майданчиком. Подiбна
тенденцiя була властива й мисг-ву вропи. В ант. трагедiях, якi
Арiстотель називав «трагедiями з епiчним складом,
зустрiчається не лише ослабленiсть драм, конфлiкту, але й його
цiлковита вiдсутнiсть, багатофабульнiсть, переривчастiсть дiï,
стрибкоподiбнiсть ïï розвитку, не говорячи вже про епiчнi за
своєю суттю сюжети (Перси» Есхiла). Процес цей, то затухаючи,
то активiзуючись, зберiгається впродовж усiєï
iсторiï. В сер-вiч. мiраклях i моралiте високою є питома вага
описового, дидактичного. В добу Вiдродження епiзацiя драми здiйснювалась
пiдсиленням оповiдного первня, вiльного оперування просторово-часовими
категорiями, зiткнення в протиборствi не лише особистостей, але й, перш
за все, iдей i концепцiй буття, композицiйною завершенiстю епiзодiв,
кожного акту, епiч. нанизуванням епiзодiв, напр., у В.Шекспiра, який не
зважав на арiстотелiвськi канони. Вклад у розвиток теорiï драми,
яка виходила далеко за межi т.зв. Арiстотелевоï, тобто трад., яка
заснована на дiï, на вживаннi глядача в усе, що вiдбувається
на кону, на емоцiйнiй надмiрностi i т.п., внесли просвiтники XVIII ст.
Вони не лише поставлять проблему змiшання жанрiв, але розробляють
конкретнi шляхи ïï реалiзацiï. Кожний з них бачив
конкретнi форми процесу епiзацiï драми, але поза будь-яким
сумнiвом, але цей процес уже набув права худож. чинностi та визнання.
Знамените Арiстотелеве не створювати трагедiï з епiчним складом
лишилося як пересторога, шо ïï iст. та худож. досвiд людства
обминув стороною. Д.Дiдро говорив про можливiсть створення романичних
драм, про значення пантомiми, розгорнутих за романним принципом ремарок
— епiч. вставок, про надання драмi здатностi не лише продукувати
ефект, але й ефект описувати, про необхiднiсть сповiщати про розвязку з
перших сцен i т.п. Г.Е.Лессiнг також фiксував тенденцiю переходу драми в
романичнiсть, уважав, що змiшання жанрiв позначиться на природi
катарсиса: жах потупиться мiсцем здивуванню, спiвпереживання осмисленню
того, шо вiдбувається на кону. Я.Лени висував iдею творення
характерних пєс», пропонував таку архiтектонiку драми, яв
базувалася б не на лiнiйному розвитковi фабули, а на П дискретностi.
Йому належить iдей розкладення складних понять на простi, бо най розум
може ïх тодi швидше опанувати. А Й.В.Гьоте висунув тезу про
театральну пєсу. Вiн вiддавав перевагу перед дiєю розповiдi
перед переча совою та просторовою обмеженiстю вiльному оперуванню цими
категорiями, пери взаємозалежнiстю та взаємопродовжуванiспо
багатоепiзодичностi та структурнiй завершеностi кожноï сцени.
Поступово складалася теорiя епiзованоï драми етапу на шляху
виникнення власне Е.д. Пiд епiзованою драмою ми розумiємо таку,
яка широко використовує можливостi епосу. Проте в засобах впливу
на глядача та образотворчостi епiзована драма, яка розвивалася вiд
самого по чатку майже одночасно з арiстотелiвською i тому зазнала впливу
цiєï провiдноï тенденцiï розвитку драм, мист-ва,
була орiєнтована на емоцiйне по трясiння, очищення (катарсис), на
вживання ак тора в ролю, а глядача в дiю. Основою кон флiкту лишалася
сутичка особистостей. Епiч. складник був пiдпорядкований драматичному.
Вагомий внесок у розвиток теорiï, яка вже знаходилася на
безпосередньому шляху до Е.д. зробили Е.Золя, Б.Шоу, А.Чехов, Леся
Украïнка та iн. На такому пiдгрунтi i виникає в XX ст. Е.д.,
теор. фундатором якоï справедливо вважається Б.Брехт. Проте
є всi пiдстави стверджувати, шо Е.Пiскатор та Брехт, В.Мейерхольд
та В.Маяковський, Л.Курбас та М.Кулiш кожний по- своєму i часто
взаємонезалежно створили театр,- драматургiйну систему епiч.
театру. Вчення Мей ерхольда про бiомеханiку, Курбаса про перетво рення,
Брехта про очужєння не лише знаходять ся майже в однiй естет,
площинi, але й однако вою мiрою мають значення для засад драм, (сло
весного), театр, (зображального) мист-ва. Е.д. має окр. вiд трад.
форм поетику. Вона пробуджує зацiкавленiсть не до розв'язки
дiï. В Е.д. втiлюється iст. значуща подiя-тип, коли людина
постає як вираження певноï iст., соц. тенденцiï; Е.д.
тяжiє до вирiшення глобальних проблем. Цiкавить не побут, а буття,
не подiєвiсть, а буггєвiсть. Автор одверто формулює
свою по зицiю, не приховуючи ïï анi в пiдтекстi, анi в будь-
яких потаємних колiзiях, шо iснують як тло для основних. Тому
змiнюється природа насолоди: то є насалода-навчання, яка
сприяє iнтелектуалiзацiï драм, мист-ва. Провiдним стає
ефект очужєння один iз законiв мист-ва, шо iснував завжди, але
теор. був осмислений Брехтом: вмiння побачити незвичайне в
узвичаєному, вiдокремити з розповсюдженого явища те визначне, шо
часто приховане за заслоною повсякденностi. Сфера дiï ефекту
очужєння надзвичайно широка: вiд сю- жетобудування до
конфлiктотворення, вiд суб єктноï органiзацiï сюжету до
обєктивацiï авторсь кого Я, вiд переосмислення окр. прийомiв
до жанротворення. У межах Е.д. було створено оригiнальну жанр, систему.
Епiч. трагедiя, своïми витоками має ше Персiв Есхiла, в XX
ст. представлена, напр.. Оптимiстичною трагедiєю»
В.Вишневського. В основi такоï трагедiï той тип конфлiкту, шо
його визначав Гегель як притаманний виключно епосовi: «зiткнення
мiж нацiями, чужими одна мнiй», У XX ст. такий конфлiкт поповниться
ще зiткненням iдеологiй, якi є чужими одна однiй. При збереженнi
нарiжних принципiв i прийомiв Е.д., епiч. трагедiя оперуватиме значними
маса ми людей, якi втягнутi з волi iсторiï (або ж ïï
поводирiв) до непримиренного зiткнення. Поруч з трад. навчальною драмою
(Lehrstьcke), яка була покликана полiт, просвiтити нар. маси, а тому
вдавалася до дидактики, акцентованого мо ралiзаторства, до культивування
рацiонально- абстрактного, виникають: драма-яониепцiя чи не найвища
форма Е.д., хронiка-алегорiя, драма-парабола, народно-епiчна драма. Е.д.
використовує рiзноманiтнi зображувальнi засоби епiч. жанрiв з
метою худож. освоєння полiй i явищ, оповiдних за суттю (нар.
визвольнi рухи, зiткнення народiв, протиборство класiв, iдеологiй тощо).
Вона пробуджує iнтерес не стiльки до кiнця дiï (розв'язки),
скiльки до ходу ïï (фабули). Центр, конфлiкт (боротьба класiв,
народiв, епох) худож. реалiзуєтья через зiткнення особистостей, в
яких втiлено заг., закономiрне, або зiткнення особистих i зовн.
чинникiв. У межах епiч. драми оформились як певна худож.-естет. даннiсть
рiзнi типол. значущi течiï: епiч.-полiт, драматургiя — маяковсько-
брехтiвська течiя (Брехт, Маяковський, Н.Хiкмет, Курбас); притчево-
алегоричн. (Е.Йонеско, .Шварц, Ю.Едлiс. О.Володiй): нар.-епiч.
(О.Коломiєць, Тауфiк аль-Хакiм, Махмуд Масадi). Якщо епiч.-полiт.
драма культивує зображення iст. подiй в ïх спiввiдношеннi з
умовно вiдтвореними у сюжетi драм, тв., то лритчево-алєґор.
драми знiмають щонайменший натяк на iст. конкретику i вдаються до
алегорiï як унiверсального засобу худож. перетворення буття.
Домiнуючою засадою нар.-єпiч. драми є звернення до трад.
долiт, форм епосу задля осмислення одвiчних проблем буття i творення
худож. узагальнень, унiверсальних за своєю сугпо. Олександр Чирков