ЛIРИЧНА ДРАМА
ЛIРИЧНА ДРАМА мiжродове утворення, яке є наслiдком процесу лiризацiï драми проникнення лiр. первня в драм, текст. Лiр. начало в Л.д. нацiлене на перетворення об сктивного змiсту у виключно суб єктивних формах, а суттю драми стає зображення внутр. свiту людини. Потрапляючи в драматургiйний контекст, лiр. первень починає виконувати драм, функцiю, тобто виконує завдання хулож. перетворення об'єктивного свiту. Засадничою вiдмiною Л.д. вiд арiстотелiвськоï трад. драм атургiï є те. шо функцiя лiр. первня полягає перш за все в емоцiйнiй, вiдверто суб'єктивованiй оцiнцi зображуваного. Тв. О.Грибоедова, О.Пушкiна. М.Кулiша лише пiдтвердження цiєï тези. Пiдсилення процесу лiризацiï драми пов'язане не лише iз намаганням автора (чи персонажа) гранично субєктивiзувати передачу власних почуттiв та подiй. В Л.д. роля лiр. первпя с аж так вагомою, шо вiн немов би роз'ïдає » власне драм, структуру, суттєво деформує ïï. Дiя, як правило, вiдбувається не в зовн., об'єктивно сушому середовищi, а є продовженням внутр., суб'єк тивного свiту; посилюється умовнiсть, пору шуються просторовi та часовi вимiри (подекуди вони виступають навiть як самоцiнне i самодостатнє начала, якi швидше нагадують плин свiдомостi героя чи автора, нiж логiзоване вибудовування зображуваного). Це спричиняє ускладнення композицiï Л.д. порiвняно з трад. драмою: немовби долається трад. тривимiрнiсть зображуваного, а перевага надається творенню свiту памятi, в якому реальнiсть трансформується у свiт асоцiацiй, почуттiв, вкрай субєктивованих думок. Л.д. часто складається з епiзодiв- видiнь, марень, сновидiнь, якi виникають перед внутр. зором автора чи лiричного героя. Тому змiнюється характер сюжету, для якого визначальним уже є не послiдовний, вiдповiдно до логiки фiзичного часу розвиток подiй, а асоцiативнiсть, алюзiйнiсть, багатоплановiсть. Змiшюється центр ваги з iдейно- тематичного спрямування драм. тв. на систему лейтмотивiв, якi провокують, в свою чергу, субєктивне сприйняття i потрактування зображуваного глядачем (читачем). Система тому i дає можливiсть для багатоварiативного, суб'єктивного i субєктивованого потрактування зображуваного, шо ця вона, як похiдне вiд «свавiлля пам'ятi (Л.Фейхтвангер) драматурга чи героя, є iсторiєю ïх почуттiв i думок, ïх поривань i страждань, виявлення ïх особистiсного Я. Решта дiйових осiб то с вислiд сприймання гол. героєм. У такiй Л.д. здебiльшого присутнiй «двiйник автора, або сам автор постає як дiйова особа (В.Маяковський в лiр. трагедiï «Володимир Маяковський). Синтетичним є i конфлiкт, Зовн. суперечностi об'єктивного свiту стають джерелами внутр. протирiч особистостi, а тому особистiсть i свiт являють собою єдине суб'єктивно органiзоване цiле, нерозривне в своïй цiлiсностi (Вишневий сад А. Чехова). Примат лiр. героя, шо навколо нього групуються всi iн. персонажi, визначає й особливостi творення характерiв. Найопуклiше виписується лiр. герой: адже його очима сприймається свiт. I не лише сприймається, але й стає часткою емоцiйного досвiду глядача. Характери iн. персонажiв розкриваються лише тою мiрою, якою того вимагає розкриття суттєвого в лiр. героï. Так виникає домiнуючий характер (лiр. герой) i характери периферiйнi, якi виконують допомiжну ролю. Така ‘нерiвноправнiсть характерiв не лише виправдана , але й необхiдна-, оточення, як твердить вiдома театр, мудрiсть, грає короля. У Л.д. все пiдпорядковане розкриттю лiр. героя та його субєктивного Я. Змiнюється i характер функцiонування слова: як i в трад.. так i в епiчнiй драм i, слово лишається в основi своïй конкретним, але не завжди однозначним. Воно часто отримує контекстуальне смислове наповнення, яке виходить далеко за межi усталеноï смисловоï конкретики: все залежить вiд того, яку саме смислову конкретику вкладає в певне слово лiр. герой. Тобто вiдбувається процес субєктивапiï сенсового наповнення слова, розширення трад. меж його змiстовного застосування. Тому слово сягас подекуди мета форичностi, перетворюється певною мiрою на символ понять явиш, а не є точним дагеротипним вiдтворенням певних i явищ. Мова Л.д. бiльш поет., нiж мова трад. драми та нетрад. (епiчноï). Важливим є не форма висловлювання думок i почуттiв героя за допомогою проз чи вiрш. мови, а здатнiсть словесно розкрити свiт i свiтовiдчуття лiр. героя, наситити мову такими притаманними йому асоцiацiями, шо мовлене перетворюється на оповiдь героя про себе i про час, який сприймається цим героєм також субєктивно. Розквiт Л.д. припадає на XX ст. Вона один iз рiзновидiв неарiстотелiвськоï неосинкретичноï драматургiï («Над Днiпром О.Олеся, Патетична сонатою М.Кулiша, Варшавська мелодiя Л.Зорина, Десантом Я.Стельмаха, Перла мутрова Зинаïда М.Рошина, Наш Декамерон Е.Радзинського). Це не значить, що в попереднi iст-культ. епохи не чинилися спроби лiризаиiï драми. М.Старицький (Чарiвний сон ), Леся Украïнка ('Одержима) шукали такi шляхи. Але найактивнiшого розвитку Д.д. досягає у XX ст.: «столiттi безкiнечних воєн i революцiй (Т.Манн), яке часто нехтувало людиною, породило мист-во Л.д., гол. сенсом якоï стало розкриття самоцiнностi людини, неповторностi ïï особистостi, непересiчностi й унiкальностi ïï свiту свiту лiр. героя Л.д. Зазнав змiни i к а т а р си с. Не жах i спiвстраждання стають рушiйними силами, а етико- моральне спiвпереживання героєвi навiть спiвжиття. В основi катарсису лежить не трагедiйне потрясiння людського єства, а розумiння та вiдчуття спiвзвучностi пережитого лiр. героєм та людиною, шо сприймає акт мист-ва на ймення Л.д. Емоцiï стають не рiзнонаправленими, а такими, що розвиваються рiвнобiжно, в однiй етич. i естет, плошинi. Чи не тому Л.д. вимагає певноï системи театр, пошукiв, якi заснованi на єднаннi актора та глядача в єдиному емоцiйному пориваннi. До жанр, системи належать Л.д.: власне Л.д. (Патетична соната Кулiша), лiр. трагедiя (Одержима Лесi Украïнки), лiр. комедiя (Перламутрова Зинаïда М.Рошина). i лiр. дiалоги (Вiчний бунт М.Кулiша), i лiр. сповiдь (Стара актриса на ролю дружини Достоєвського Радзинського). Система жанрiв Л.д. ще перебуває у процесi становлення. Якшо Л.д. заперечує будь- який побутовiзм, то мають виникнути i жанри, якi б вiдповiдали ïï покликанню. Бiльше того має виникнути специфiчний театр, який вiдповiдатиме цим засадам Л.д. Атмосферою такого театру i такоï драми, має бути, можливо, те, про шо афористично говорив Радзинський: Атмосфера вистави: Спокуса театру, фата моргана Театру, театр, сновиди…. Л.д. зосереджує увагу на зображеннi внутр. свiту особистостi героя чи автора. Дiя вiдбувається не в зовн., об'єктивному середовищi, а є продовженням внутр. субєктивного свiту (С.Дивнич). В Л.д., як правило, спостерiгається розмитiсть просторово-часових вимiрiв, значно ускладнюється розмитiсть просторово-часових вимiрiв, марень, сновидiнь, якi виражають стан пiдсвiдомоï дiяльностi героя, його iррацiональнi почуття, неконтрольованi розумом вчинки. Збiльшується вага асоцiацiй, якi складають основу сюжету, лейтмотивiв, якi становлять собою iсторiю почуттiв i думок одного героя. Внаслiдок логiчного розвитку двох зустрiчних процесiв драматизацiï лiрики i лiризаиiï драми в рамках Л.д. сформувались як певна худож.- естет. даннiсть два напрями: вiдповiдно лiро-драма i Л.д.. Олександр Чирков
