Парабола

ПАРАБОЛА (вiд rpeu. parabole порiвняння, слово, шо стоïть яоруч
якогось поняття, слово в якому це поняття загадується (з
paraballeirt кинути поруч) оповiдний тв.. у основi якого лежить iсторiя,
що є прикладом, моральним уроком. У сх-слов'ян. мовах, у тому
числi й укр., iснують два термiни: П. i притча; в багатьох зх -
європ. лише один П. Слова парабола i «притча, параболiчний i
«притчевий» часто виступають як синонiмiчнi, або рiзницю мiж
ними вбачають у тому, шо притча тяжiє до алегорiï, а П. до
символу. Першопочатково П. мала значення зiставлення, подiбностi. Ст-
давн. оратори iнколи називали П. простi порiвняння. Але переважно в
давн. риторицi пiд П. розумiли спецiально пiдiбраний з дидактичною метою
приклад i його пояснення, з допомогою яких стверджувалися певнi морально-
рел. думки. В такому сенсi деякi автори (напр., рум. поет i лiт-знавеиь
Т.Вiану) визначали П. як приховану алегорiю. Дидактично-худож.
параболiчнi структури досить часто зустрiчаються в Бiблiï, надто в
Нов. Завiтi. Популярними були П. в укр. проповiдницькiй л-рi 2-оï
пол. XVII-XVIII ст. Цьому сприяла барокова традицiя насичувати казання
цiкавими риторичними прикладами. Джерелом сюжетiв для них часто с/iужили
зх- європ. зб. Римськi дiяння», Велике зерцало та iн. У давн.
укр. л-рi було два способи алегоричного .освоєння сюжету це
фабулярний i параболiчний. Будь-який оповiдний тв. мiг стати П., якщо
вiн набував ознак риторичного прикладу. Сюжетна частина П.
запозичувалась з iн. жанрiв, а потiм творилася наново з метою
параболiчного тлумачення. Один i той самий сюжет мiг мати рiзне
значення. Прикладами можуть бути П. Антонiя Радивиловського XVII ст. про
те, як лев вiдкусив голову приборкувачевi, про Розимунду i Грацiю Плену,
про убогого слугу, про царя, який нiколи не смiявся i його необачного
брата, про двох ворогуючих братiв та iн. П. належить до фiлос. тв.,
має двочленну структуру: фабулу i тлумачення, у якому
розкривається алегоричний змiст тв. Тлумачення може реалiзуватися
i по ходу розповiдi. Для П. характерною є яскравiсть сюжетних
подiй та образiв, надто тих моментiв, якi пiдлягають алегоричному
тлумаченню. Вся ïï структура спрямована на пробудження
зацiкавлення читача чи слухача. Проблемним є питання про
самостiйнiсть П. як жанру. Вона швидше пов'язана з визначенням жанр,
рiзновидiв групи алегорично-повчальних тв., таких як притча-П., оповiдання-
П., казка-П., байка-П.. анекдот П , драма-П. тошо. Часто ïï
виникнення є наслiдком застосування параболiчного прийому викладу
худож. матерiалу. Скажiмо, П. є вставне оповiдання про гоiв та
магоiв у працi I.Франка 3 останнiх десятилiть XIX в. (1901). Юрiй
Клим'юк