Сатира

САТИРА (лат. satura laux наповнена рiзноманiтними фруктами жертовна
чаша) вид комiч.. специфiчна форма худож. вiдображення дiйсностi, в якiй
викриваються i висмiюються негативнi сторони життя; нешадна, нищiвна
критика зображуваного, яка розкриває його нiкчемнiсть,
недостатнiсть, неадекватнiсть своïй природi або внутр. законовi.
Основним формотвiрчим. принципом С., поряд з викриттям i засудженням
iст. приреченого, морально недосконалого, естет, недолугого i т.п., є-
смiх iронiчне, Гротескне або саркастичне глумлiння над яким-небудь
обєктом, явищем чи особою, котрим притаманне порушення
органiчностi, зовн. або внутр. гармонiï, розлад мiж явним i сутнiм,
формою i змiстом, дiйснiстю та iдеалом. В працi Про наïвну та
сентиментальну поезiю» Ф.Шiллер протиставляє С. елегiï,
стверджуючи, що в С. дiйснiсть як певна недосконалiсть протистоïть
iдеаловi як вишiй реальностi. С. живиться енергiєю iдеалу, який в
нiй фактично незримий, вiдсутнiй, але його масштаб i параметри немовби
проектуються на зображуване явище, яке повсякчас спiввiдноситься з ним
(через негативний iдеал, антиiдеал»). На вiдмiну вiд гумору, для
якого характерне амбiвалентне ставлення до зображуваного (поряд з
негативними гумор може мiстити в собi й деякi позитивнi елементи,
внаслiдок чого гумор, смiх не вбивчий, а радше добродушний), С.
притаманне повне заперечення зображуваного як такого, що не мас права на
iснування. Однак природа С. також неоднозначна, тому шо смiх у нiй
нерiдко затiнюється траг. свiтовiдчуттям. Поняття i сутнiсть С.
належить до досить заплутаних i дискусiйних проблем теорiï л-ри. Ще
Г.В.Ф.Гегель вказував, шо трад. теорiï не знали, як бути з сатирою,
i вагались, куди ïï вiднести. Адже в сатирi немає нiчого
епiч., а до лiрики вона, власне кажучи, також не пiдходить».
Зародившись в ант. л-рi як жанр, категорiя (глузливий або викривальний
вiрш, шо таврував порядки, звичаï, погляди, подiï, людей, лiт.
тв.), С. згодом втратила жанр, природу i почала включати в себе цiлу
низку iн. жанрiв (банка, епiграма, пародiя, памфлет, фейлетон, комедiя,
сатир, оповiдання, сатир, роман та iн.). Саме тому Гегель твердив, шо
сатир, точку зору неможливо осягнути, виходячи з названих родiв
поезiï, вона повинна бути осягнута бiльш загально, як перехiдна
форма клас, iдеалу». Сатир, зображення дiйсностi, як правило,
Субєктивне й тенденцiйне, воно залежить в першу чергу вiд
свiтоглядноï позицiï, полiт, орiєнтацiï, моральних
засад автора, психол. складу його характеру, темпераменту, ерудицiï
i т.п. Засуджуючи те чи iнше негатив, явище сусп. життя (а С. спрямована
найчастiше проти сусп порокiв), письменник рiзко вiддiляє його вiд
себе, розглядає як антипод свого сусп. чи людського iдеалу. Якщо
гумор пробуджує смiх на основi симпатiï. товС.! навпаки,
всяке спiвчуття, терпимiсть, поблажливiсть вiдсутнi. Гумор релятивний,
сатира ж, навпаки, абсолютна, вона виносить остаточний вирок, не беручи
до уваги нiяких пом'якшуючих обставин», вважає голланд.
дослiдник
B.Панненборг. С. має своï специфiчнi принципи
типiзацiï, основою яких завжди є певне спотворення»,
викривлення дiйсностi. Сатир, ефект виникає лише тодi, коли той
чи iн. життєвий обєкт пародiюється, коли
гiпертрофовано або деформовано його реальнi спiввiдношення.
Цiєï деформацiï письменники можуть досягти рiзними
шляхами гiперболiчним загостренням, прийомами фантастики, алегоричним
трактуванням, гротескним осмисленням, дошкульною iронiєю,
саркастичним зображенням.
C. може бути, звичайно, i життєподiбною, як, напр., в сатир,
романах крит. реалiстiв XIX ст., де основним сатир, засобом є
згущення в деталях, концентрацiя негативного й вiдразливого в
людських типах, шо викликають у читача природне почуття огиди саме
завдяки своïй худож. достовiрностi й переконливостi. Проте С.
допускає й ототожнення правдоподiбного й нереального,
конкретного i абстрактного, живого й неживого, органiчного й
механiчного, вдаючись до мiстифiкацiï, очуження, худож.
умовностi, абсурду тошо, тобто широко використовує багатющий
арсенал худож. засобiв, вироблених л-рою за весь час ïï
еволюцiï. Хоча iсторики л-ри вважають С. суто суч. явищем.
ïï генезу можна простежити вже в давн-грец. л-рi. Так,
скажiмо, знаменита сцена з Терсiтом в Iлiадi», яка спрямована
проти ненависноï вже для Гомера демагогiï, мiстить у собi
явно сатир, риси. Вони помiтнi i в давн-грец. викривальних ямбах
(Архiлох), у дiатрибах кiнiчних i стоïчних мандрiвних
проповiдникiв, у дав. аттичнiй комедiï (Евполiд, Кратiн,
Арiстофан), у фiлос. сатирi Менiппа, шо являла собою поєднання
вiршiв i прози (Менiппова сатира), в проз дiалогах Лукiана з
Самосати. В рим. л-рi походження С, пов'язане з iменем Еннiя, який
бiля 200 р. до н.е. уклав збiрку мiшаних вiршiв для розваги i
повчання, що були написанi рiзними метрами i вiдзначалися
рiзноманiтним змiстом. Цiй зб. вiн дав назву Сатири, вкладаючи в
неï значення сумiш. Справжнiм засновником С. всуч. значеннi
термiну був рим. поет Луиiлiй, сатири якого, написанi гекзаметром
(бiля 139 р. до н.е.), поєднали злободеннiсть, гостроту сусгг
критики з особистим пафосом i мiстили в собi основнi характеристики
даного лiт. явиша, яких воно згодом набуло у багатьох рим. авторiв;
дидактичне повчання, дотепну критику, суб'єктивнi нотки, форми
i iнтонацiï розмовноï мови. Варрон, щоправда,
трактує С. як менiппею», змiшуючи вiршi з прозою, в
такому ж дусi ïï сприймають Сенека i Петронiй. Горацiй
своï Сатири», написанi гекзаметром, спрямовує проти
загальнолюдських вад, надаючи ïм витонченого характеру з
домiшком легкоï самоiронiï, внаслiдок чого сучасники
називали сатири Горацiя безмускульними». Лише в Персiя (I ст.
н.е.), який в темному, дешо манiрному стилi критикує пороки
часу, виходячи зi стоïчних iдеалiв, i особливо в Ювенала
(60—140 рр. н.е.) з його вïдливими, дошкульними
характеристиками морального занепаду Рим. держави, де перелiчено й
затавровано всi можливi пороки рим. патрицiïв,
проривається серйозний сатир, тон. Нищiвну крит. лiнiю сатир,
зображення розвивав у своïх епiграмах Марцiал (40-102 рр.
н.е.). У Сер-вiччi сатир, елементи з являються спочатку в тваринному
епосi (Райнеке-Лис), де пiддаються критицi феодальнi порядки, в
таких жанрах мiськоï й нар. л-ри. як фабльо, шванкн
фастнгiхтиiпiлi, фарси, фрашки фiг пики, тошо. Тут домiнує, як
правило, станова С. або ж антиклерикальна С., до якоï
вдається i блазенська, i лубочна л-ри, i поезiя вагантiв.
Особливо багато представлена С. в л-рi гуманiзму i Реформацiï,
коли вона побутувала в таких жанрах, як байки, дiалоги, фiктивнi
листи, листiвки, памфлети (У. фон Гуттен, М.Лютер, анонiмнi Листи
темних людей», Еразм з Роттердаму), в дидактицi (С.Брант,
Т.Мурнер, М.Рей). В сатир, ключi формуються новi лiт. жанри новела
(Декамерон Дж.Боккаччо), роман (Г арґантюа i Пантагрюель
Ф.Рабле, Дон Кiхот М. де Сервантеса), якi згодом знаменуватимуть
вершиннi досягнення ренесансноï л-ри. В добу класицизму С.
завойовує сцену, i в комедiях Ж.Б.Мольєра
манiфестується в однолiнiйних, гiпертрофованих характерах
(Скупий, Тартюф, Журден), розвивається i в вiрш, жанрах
(сатири Н.Буало, байки Ж. де Лафонтена,
D.Красiцького), в моральних сентенцiях i максимах (Ж.Ларошфуко,
Г.К.Лiхтенберг). В л-рi ХЛI-ХЛII ст.С. стає неодмiнним
складником шахрайського ром ану (М.Алеман, Ф.Кеведо, Л.де Гевара,
Г.Грiммельсгаузен, А.Р.Лесаж) у просвiтницькому романi великоï
дороги (Моль Флендерс Д.Дефо, Iсторiя Тома Джонса ґ.Фiлдiнга, Пригоди
Перегрiна Пiкля» Т.Смоллета та iн.). Пробудження самосвiдомостi
третього стану». боротьба з заскорузлими формами феодально-
дворянських вiдносин, звичаïв породжує пародiйну,
фотескову С. (Перськi листи Ш. де Монтескє, Небiж Рамо Д.Дiдро,
Кандiд, Простодушний», Мiкромегас Вольтера, комедiï
П.Бомарше, Сентиментальна подорож, Життя i думки Трiстрама Шендi,
джентльмена Л.Стерна, Мандри Гуллiвера Дж.Свiфта). В епоху романтизму
С. втiлюється передусiм у формi т.зв. романтичноï
iронiï (Дж.Байрон, Е.Т.Гофман, Жан-Поль, Г.Гайне), яка несе в
собi значний заряд соц. С. У представникiв крит. реалiзму елементи С.
проникають переважно в проз, i драм, жанри i нерiдко визначають собою
пафос тв. Ч.Дiккенса, В.Теккерея, М.Гоголя, М.Салтикова-Шедрiна,
А.Франса, М.Твена, Б.Шоу, ОТенрi, Г.Манна, К.Крауса, Р.Музiля,
Я.Гашека, К.Чапека, Б.Нушича, Р.Домановича, Й.Л .Караджале, Б.Брехта,
М.Булгакова, М.Зошенка, та iн. Наявнi сатир, елементи i в жанрi байки
(I.Крилов, П.Славейков, Г.Александреску, Е.Штейнбарг). В
модернiстськiй л-рi С. набирає похмурих тонiв траг. зневiри в
перспективах розвитку людства, нерiдко межує з абсурдом або
чорним гумором (Е.Йонеско, С.Беккет, Ж.Жене, С.Мрожек, Ф.Дюрренмат та
iн.). Дедалi частiше сатир, рис набувають тв. наук.фантастики, суч.
антиутопiï (Дж.Оруелл, .Замятiн, А.Азiмов, Р.Бредберi, О.Хакслi,
К.Воннегут, С.Лем, бр.Стругацькi, Кобо Абе та iн.). С. як спосiб
зображення дiйсностi здавна була притаманна i сх. л-рам, де вона
постала з фольклор, джерел (Тисяча й одна нiч», ТIанчатантра,
нар. анекдоти i притчi проХоджу Насреддiна), а згодом виробила лiт.
форми в iнд. Повiстi про шахраïв Харiбхадри Сурi (VIII ст.), в
сiрiй, оповiдках Абу-ль-Фараджа (XIII ст.), в лiрицi перс, поета
Убейда Заканi (XIV ст.), в новелах китайця Пу Сунлiна (XVII ст.),
новелах та оповiданнях японця Акугагави Рюноске та турка Азiза Несiна
(XX ст.) та числ. iн. Першi зразки укр. С. вiдносяться до ХЧ/I-ХЧ/II
ст. дина писемно зафiксована С., шо дiйшла до нас з XVI ст. це невел.
промова» ста росвiтського каштеляна Смоленського Мелешка на
сеймi 1589 перед королем Жигмонтом III, яку можна розглядати як
своєрiдну паралель до С. зх- європ. Ренесансу з тою
рiзницею, правда, шо ïï тематика звужена до критики
тогочасних побутових звичаïв. Чимало гострих сатир, тв. вийшло
з-пiд пера письменникiв-полемiстiв, зокрема I.Вишенського. У XVIII
ст. укр. С. розвивається в таких нар. жанрах, як iнтермедiя,
вертепна лрама. проз, байка (Г. Сковорода), сатир, вiрш
(I.Величковський, К.Зiновiïв та iн.). Важливою вiхою в iст.
становленнi укр, С. стала Енеïда [.Котляревського, яка в
травестiйнiй формi дотепно висмiювала тогочаснi сусп. вади i суто
людськi недолiки. Укр. С. XIX поч. XX ст, була наснажена пафосом
боротьби за соц. й нац. визволення, полiт, й духов, розкрiпачення.
Видатнi укр. сатирики цього перiоду Г.Квiтка- Основяненко. П.Гулак-
Артемовський, .Гре бiнка, Л.Глiбов, С.Руданський, I.Нечуй-Левицький,
E.Карпенко-Карий, Лесь Мартович, О.Маковей не раз гнiвно засуджували
все ст., хуторянське, консервативне, полiт, i духов, вiдстале, шо
культивувалось на догоду правлячим колам Росiйськоï та Австро-
Угорськоï iмперiй. Найбiльшоï викривальноï сили
досягли сатир, тв. Т.Шевченка (Сон, Кавказ» та iн.), (.Франка,
М.Коцюбинського, Лесi Украïнки, В.Самiйленка. Чималий внесок у
С. зробили Ю.Вухналь, Остап Вишня, С.Олiйник, М.Годованець, С.Воскрека-
сенко. В.Минко, О.Чорногуз, О.Ковiнька, Ф.Макiвчук, Ю.Iвакiн,
Ю.Андрухович. Ю.Винничук; у дiаспорi I.Керницький, Федь Триндак.
Деякi сатир, жанри (напр., спiвомовка, заснована Руданським, або
усмiшка Остапом Вишнею), якi притаманнi укр. л-рi, збагатили спектр
жанр, рiзновидiв С. i можуть вважатися вкладом укр. л-ри у свiт,
жанротвiрний процес. Петро Рихло