Утiшання

УТIШАННЯ жанр iз прагматичною настановою на моральну перемогу над смертю
або взагалi на моральну пiдтримку людини в трагiчних ситуацiях
ïï iснування. Попри власне естет., У. має
психотерапевтичне значення i є найбiльш репрезентативним втiленням
функцiï логотерапiï. До типових ознак У. вiдносяться звертання
до адресата, в ролi якого може виступати сам автор, нагадування iмен та
доль вiдомих померлих, наявнiсть внутр. дiалогу (солiлоквiум), спрямо
ваного на заспокоєння людськоï свiдомостi, збудженоï,
напр., реальнiстю смертi або думкою про неï, шо пояснює,
зокрема, виняткове значення цього жанру в стоïчнiй етицi,
насамперед, давньогрец. (Утiшання до Полiбiя, Утiшання до Марцiï
Сенеки). Нерiдко мотив утiшання, шо є одним iз трад. у свiт, л-рi,
стає жанроугворюючим складником: так, поряд зi вступом, похвалою
та оплакуванням, вiн є частиною епiиєдiуму («Жалобна
пiсня»), тобто жалобноï елегiï, i має назву
консолацiо (сопïо/аiiо). Отже, може бути одним зi складникiв жанр,
системи, повязаноï з темою смертi, разом iз епiтафiєю,
кенотаф/єю, реквiємом, треном та iн. Виникнення жанру У. в
європ. л-рi повязане з Давньою Греиiєю, в подальшому його
iсторiя мала спорадичний i до того ж поступово затихаючий характер. Жанр
У. представлений в епiстолярнiй формi (листи лат. письменника IV ст.
Сiдонiя, Утiшальне послання Дж.Боккаччо), у прозовiй (давн-грец.
Утiшання до жiнки» Плутарха, Утiшання до Аполлонiя Псевдо-Плутарха,
Утiшання на смерть Велентинiана II Амвросiя Македонського лат.
письменника IV ст.), у вiрш, формi (Утiшання П.Кальдерона де ля Барки та
сонет Л.К.Со- томайора «В'язовi утiшання» iспан. поетiв ХУП
ст., Слова втiхи серед нешасть вiйни» М.Опiца, Пiсня утiшання
П.Герхардта нiм. поетiв XVII ст., Утiшання пановi Дюмерє»
франц. письменника XVII ст. Ф.Малерба, Утiшання рос. поета XIX ст.
Д.Веневiтiнова та iн.). Борис Iванюк