Мотиви памятi, любовi, природи у творчостi Лiни Костенко

Змiст
Вступ
Роздiл I. Загальний огляд аналiзованих поезiй
1.1. Роль творчостi Лiни Костенко в сучаснiй украïнськiй лiтературi
1.2. Аналiз художнiх засобiв у аналiзованих поезiях Лiни Костенко
Роздiл II. Провiднi мотиви лiрики Лiни Костенко
1.3. Мотив памятi
1.4. Мотив любовi
1.5. Мотив природи
Висновки
Список використаноï лiтератури
Вступ
Лiна Костенко визначна постать в украïнськiй культурi. Великий творчий набуток поетеси важко переоцiнити. В курсовiй роботi ми будемо розглядати тiльки три провiднi мотиви з неï. Адже в творах Лiни Костенко дуже багато мотивiв, якi вартi уваги дослiдникiв.
Творчiсть Лiни Костенко впливає на читача, формує свiдомiсть, потяг до прекрасного. В нiй майстерно переплiтається iсторизм та сучаснiсть, любов та цивiлiзацiя. В ïï творах ми бачимо звертання безпосередньо до читача, яке iнодi буває закликом до дiй, наданням плану та направленням вiрним шляхом.
Обєктом дослiдження були твори Лiни Костенко, сгрупованi за трьома темами або мотивами, якi дослiджуються в данiй курсовiй роботi. З усього творчого набутку авторки були видiленi певнi твори, в яких простежується мотив памятi, в iнших любовi, в iнших природи. Загальна кiлькiсть дослiджених творiв близько 30.
Предмет дослiдження мотиви та художнi засоби, використанi Лiною Костенко в дослiджуваних творах.
Мета курсовоï роботи дослiдити мотиви памятi, любовi та природи у творчостi Лiни Костенко, дати вiдповiдi на питання: як творчiсть поетеси вплинула на розвиток украïнськоï лiтератури та як впливає сьогоднi на розвиток украïнськоï нацiï.
Наукова новизна даноï курсовоï роботи полягає в тому, що Лiна Костенко як особистiсть дуже впливова людина в Украïнi в культурному просторi зокрема. Ïï творчiсть веде за собою людей, впливає на процеси, якi вiдбуваються у державi сьогоднi, вiдображає сутнiсть нашоï нацiï, ïï дух. Дослiджуванi мотиви допоможуть нам продемонструвати новизну художнiх засобiв та стилю письменницi.
Практичне значення цiєï курсовоï роботи є дуже великим. Ми хочемо зробити великий акцент на тому, що творчiсть лiни Костенко потрiбно ширше вивчати в школах, починаючи з 5 класу i закiнчуючи 11-м. Лiна Костенко повинна також бути повноцiнно представлена на книжковому ринку Украïни треба видати ïï повноцiннi збiрки, сприяти зацiкавленню молодi ïï творчiстю, адже, як ми побачимо далi в роботi, творчiсть Лiни Костенко є дуже впливовою.
Методи, якi були використанi при написаннi курсовоï роботи: аналiтичний, порiвняльний, вивчення монографiчних публiкацiй та статей, метод узагальнення.
Структура курсовоï роботи. Курсова робота складається зi вступу, двох роздiлiв, висновкiв та списка використаноï лiтератури, обсяг роботи складає 36 сторiнок, в списку лiтератури мiститься 61 позицiя.
Роздiл I. Загальний огляд аналiзованих поезiй
1.1. Роль творчостi Лiни Костенко в сучаснiй украïнськiй лiтературi
Лiна Костенко сьогоднi провiдний автор украïнськоï лiтератури. Ïï вклад в украïнську лiтературу переоцiнити неможливо,, ïï вплив на культуру взагалi дуже великий. Але творчiсть цiєï великоï письменницi не розповсюджується краïною так, як творчiсть багатьох iнших авторiв. Ïï творчiсть дуже скупо представлена i в шкiльнiй програмi. 3 якоïсь причини не враховано нi великоï популярностi цiєï авторки, нi цiлющоï дiï духовностi, яка може виховати Людину, Патрiота, Гуманiста. Серед обов'язкових для студiювання вiршiв є такi, якi вчитель легко пояснить, а учнi сприймуть i самi. Наприклад, це стосується «Пасторалi XX сторiччя» [27, 27]. Варто лише взяти до уваги, що досить засовганий в пiслявоєннiй лiрицi сюжет про загибель дiтей вiд залишеноï по вiйнi вибухiвки пiд пером генiя набирає нацiонального колориту. Це добре передано рядком «Гарнi дiти були. Козацького доброго крою» та новелiстичною несподiваною подвiйною розв'язкою про торжество життя над смертю i зазiхання смертi на життя:
А одна розродилась, i стала ушосте — мати.
А один був живий. Вiн умер наступного дня. [27, 27]
Не можна не константувати, що в бiблiотеках нiколи не було й зараз нема достатньоï кiлькостi примiрникiв творiв Лiни Костенко. Ранiше зрозумiло. М.Слабошпицький про це пише вiдверто: «…Як Андрiй Сахаров, вона протистояла потужнiй хвилi загального «одобрямсу», що дев'ятим валом котилася нашою краïною, змиваючи всiх iнакомислячих. У роки застою i стагнацiï вона пiшла у внутрiшню емiграцiю. Понад пiвтора десятилiття не публiкувалися ïï твори, а iм'я поетеси не згадувалося в жодних лiтературних оглядах i статтях. Офiцiйно лiтературне життя створювало враження нiбито Лiни Костенко немає i взагалi нiколи на свiтi не було. Лише в студентських гуртожитках i серед справжнiх шанувальникiв лiтератури ходили по руках ïï вiршi. Власне, для мого поколiння Лiна Костенко й почалася з тих самвидавiвських аркушiв, бо всiх трьох ïï раннiх книжок «Промiння землi», «Вiтрила» i «Мандрiвки серця» в бiблiотеках ми не знаходили. Чиясь владна рука поховала ïх за сiмома замками. Мабуть, розраховувалося поховати в такий спосiб i саму Лiну Костенко» [25, 6].
В цiй курсовiй роботi при аналiзi текстiв творiв Лiни Костенко хотiлося б подати якомога бiльше творiв авторки для того, щоб наочно проiлюструвати всi гранi майстерностi великоï поетеси. Саме в повних цитатах творiв можна буде розглядати той аспект вивчення, який дослiджується в цiй роботi.
1.2. Аналiз художнiх засобiв у аналiзованих поезiях Лiни Костенко
Почати варто з думки про те, що в Лiни Костенко нема плакатних патрiотичних вiршiв, нема гасел, не часто вживається навiть слово «Украïна». I в той же час у пiдтекстi майже кожна поезiя цiєï авторки є високодуховною i патрiотичною. В.Базилевський з цього приводу пiдкреслює: «Лiна Костенко з тих поетiв, якi здатнi крiзь вселюдське бачити нацiональне, а крiзь нацiональне прозирати вселюдське, ïï сюжети завжди мають другий вимiр i вже цим рiшуче спростовують погляд на iсторiю як на iконостас» [39, 6]. Це стосується i вiршiв про вiдомих митцiв, iсторичних осiб, i поезiй, де яскраво проявляється громадянська позицiя Лiни Костенко як виразника опозицiï iснуючому тоталiтарному режимовi. Щоб проiлюструвати перше, пропонуємо уривок з «Циганськоï музи», де йдеться про страждання поетеси Папушi, яку зневажає табiр, бо серед циганiв не може бути поеток, це ганьба для роду. Нiби вiрш про трагедiю окремого митця i окремого народу, — а виявляється, не тiльки циганки i не тiльки ïï одноплемiнникiв стосуються слова:
I що ïм всiм до того, що ти корчишся з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
I сам ти — тiльки брунька у нього на гiллi. [40, 61]
Для iлюстрацiï другого досить прочитати уривок з вiрша «Бiль єдиноï зброï»:
Як ти зжилася з тугою чаïною!
Як часто лицемiрив твiй Парнас!..
Шматок землi, ти звешся Украïною.
Ти був до нас. Ти будеш пiсля нас.
Мiй предковiчний,
мiй умитий росами,
космiчний,
вiчний,
зоряний, барвiнковий…
Коли ти навiть звався — Малоросiя,
твоя поетеса була Украïнкою! [27, 43]
Проблема мови у творчостi Лiни Костенко звучить на особливих регiстрах. Нема набридливих штампiв про красу слiв, про милозвучнiсть, є обгрунтована й добре зведена оборона святинi, є чiтка вимога:
Я вам цей борг нiколи не залишу.
Ви й так уже, як проклятi, в боргах.
Вiддайте менi дощ. Вiддайте менi тишу.
Вiддайте менi лiс i рiчечку в лугах. [27, 43]
Як для Тараса Шевченка й Лесi Украïнки, для Лiни Костенко надзвичайно важливою i актуальною стає проблема служiння митця народовi. Афористичнi рядки багатьох вiршiв пiдкреслюють, що поет зобов'язаний бути свiдомим не тiльки свого призначення, а й своєï страдницькоï долi й навiть невдячностi суспiльства, в якому живе, сучасникiв, для яких сусiдство з генiєм дуже клопiтне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння спiвця владi. Подаємо лише окремi рядки:
Ллє пост природний, як природа.
Од фальшi в нього слово заболить.
(«Навiщо ж декламацiя? Все значно…») [40, 25]
З такого болю i з такоï муки
душа не створить бутафорський плiд.
(«Настане день, обтяжений плодами») [40, 152]
Та самих висмиканих з контексту афоризмiв мало. Перейдемо до аналiзу художнiх текстiв пiдiбраних поезiй:
Життя iде i все без коректур.
I час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркiзи Помпадур,
i ми живем уже пiсля потопу. [40, 348]
Слово «коректура» означає «правка». Поетеса пiдкреслює, що людське життя пишеться без чернетки, що у минулому вже неможиво щось змiнити.
Лiна Костенко на власному досвiдi пересвiдчилась у iснуванi багатьох пасток, якi накладала на душу й совiсть поета тоталiтарна система. Ця авторка вистояла там, де iншi не змогли. М.Слабошпицький пише: «Читач, далекий од видавничого процесу i не втаємничений у магiчну силу циркулярiв iз маланчукiвсько-шамотинських канцелярiй, навiть i уявити собi не може, крiзь якi побiльшуванi лiнзи розглядалося у видавництвах кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися i цей, i два наступних рукописи, i викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний натяк на якусь крамолу. Iнструкцiï згори були вичерпно однозначнi, як вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! I нашi доблеснi видавничi чиновники з самовiдданiстю стражiв державних кордонiв пильнували i пильнували. Звичайно, були з-помiж них i люди без церберських синдромiв, люди, щиро зацiкавленi, аби книги Лiни Костенко не калiчилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що вони могли вдiяти система завжди сильнiша за людину.» [37, 152] Вiрш «Мимовiльний парафраз» написаний вiд iменi тоталiтарноï системи:
Пиши про честь i совiсть, а при етом
Вмочи своє перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобi за ето ордена дадуть. [40, 23]
Лiна Костенко з доброю дозою iронiï обiгрує крилату в радянськi часи фразу про те, що комунiстична партiя «розум, честь i совiсть нашоï епохи». [58, 15]
Поетiв нiколи не був мiльйон.
Не кожен з них був засновником.
Розбiйником був Франсуа Вiйон,
А Гете, Вольфґанґ, сановником. [40, 84]
У багатьох творах Лiни Костенко прослiдковується гiмн красi планети й осуд людинi, яка зазiхає на вiчне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз i тримає ïï на свiтi. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою постає наша голуба планета, наприклад, у такiй мiнiатюрi:
Нiч одягне на груди свiй старий медальйон.
Мiсто спить, як строфи Верхарна.
Скiльки рокiв Землi, — i мiльярд, i мiльйон, -
А яка вона й досi ще гарна! [40, 65]
На жаль, земна цивiлiзацiя не завжди достойна такоï краси i такого щедрого, сприятливого пiдсоння. Найчiткiше ця думка виражена в поезiï «Мабуть, ще людство дуже молоде» [40, 64], хоч цьому «молодому людству» поетеса й докоряє iнфантильнiстю, невмiнням реалiзувати своï кращi пориви:
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скiльки б ми не загинали пальцi, -
XX вiк! — а й досi де-не-де
трапляються iще неандертальцi. [40, 61]
Якщо, за визначенням В.Панченка, рiка у творах Лiни Костенко є символом стоïцизму, то лiси, сади, взагалi дерева символом торжества життя. Природа для Лiни Костенко така ж одухотворена, як людська душа. Рiдкiсть iз зеленим свiтом це спорiдненiсть з духовним космосом нашоï планети, гостре вiдчуття неподiльностi всього живого. У вiршi «Послухаю цей дощ» [27, 57] про це сказано дуже чуйно i водночас вiдверто:
Цiлую всi лiси. Спасибi скрипалю.
Вiн добре вам зiграв колись мою присутнiсть.
Я дерево, я снiг, я все, що я люблю.
То, може, це i є моя найвища сутнiсть. [27, 57]
А ось чудовий образ ще не знищеного радiацiєю лiсу, який пiсля вибуху на ЧАЕС назвуть Рудим i про який одинадцятикласники ще прочитають у «Чорнобильськiй мадоннi» I Драча:
Сосновий лiс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. I блукають луни,
Людьми забутi звечора в лiсах [44, 152]
Якщо П.Тичина був поетом весни, Лiна Костенко, як i Василь Стус, жриця осенi. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й серйозних висновкiв. Неупередженому й уважному читачевi є що вiдкривати у вiршi «Виходжу в сад, вiн чорний i худий»:
Виходжу в сад, вiн чорний i худий,
йому вже анi яблучко не сниться.
Шовковий шум танечноï ходи
йому на згадку залишає осiнь. [27, 63]
У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремi звуки пропадають взагалi.
Природа, особливо дика, вiльна й свавiльна, для Лiни Костенко щось значно бiльше, нiж просто група дерев чи стихiя. Це окремий свiт у свiтi, до речi, завжди набагато щедрiший i чистiший вiд людського:
Гiркi черешнi
Де шлях летючими штрихами
за обрiй вiддалi несе -
гiркi черешнi над шляхами
Спасибi вам за все, за все! [40, 334]
Дочка Лiни Костенко Оксана Пахльовська з сумом пише: «Немає тих лiсiв, якi мама так любила. дине мiсце ïï вiдпочинку… А зараз там — нi грибiв, нi ïжакiв, нi зими. А зона i смерть. I чи не про не говорила мама в «Древлянському триптиху» так задовго до Чорнобильськоï трагедiï: «Моя печаль рiка без переправи…» Що бачила, коли писала: «А вже земля древлянська рве на собi вогненнi коси…»? А, власне, отi нашi ображенi, сплюндрованi, здичавiлi й на себе вже давно не схожi лiси це також i нацiя…» [57, 4] Тема Чорнобиля в лiрицi Лiни Костенко особливо терпка. У «Iнкрустацiях» [40; 534] зустрiчаємо вражаючi мiнiатюри:
Стоять озера в пригорщах долин.
Луги цвiтуть у придорожнiй смузi.
I царственний цибатий чорногуз
поважно ходить в раннiй кукурудзi. [40, 544]
Цi рядки й пояснювати чи аналiзувати не треба: вони промовляють самi за себе високим болем. Космiчною пусткою тягне вiд поезiï «Дзвенять у вiдрах крижанi кружальця» [40, 536]. Самотнiсть природи, ïï мало не дитинна туга за людиною, за господарем, видає, що подiя вiдбувається у зонi, в покинутому селi, бiля порожньоï i давно не зiгрiтоï теплом людського щастя чи нещастя, чи й просто буденного життя, оселi:
Дзвенять у вiдрах крижанi кружальця.
Село в снiгах, i стежка анi руш.
Старенька груша дихає на пальцi,
ïй, певно, сняться повнi жменi груш
Найцiкавiшою є iнтимна лiрика Лiни Костенко. В цiєï поетеси йдеться про шляхетнi, високi почуття, якi треба мати щастя пережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Не завжди маємо достойний об'єкт для любовi. Цi проблеми Лiна Костенко вирiшує дуже оригiнально. Наприклад, скiльки вже сказано, що нероздiлене кохання нещасливе. А тим часом ця думка в коренi хибна, бо закохана людина переживає час свого цвiтiння, незалежно вiд того, чи ïi люблять, чи й не вiдповiдають на почуття. Мабуть, вперше в усiй украïнськiй лiтературi в «Свiтлому сонетi» Лiна Костенко змiстила спектр дiйсно у свiтлу сторону [52, 5]:
Як пощастило дiвчинцi в сiмнадцять,
в сiмнадцять гарних, неповторних лiт!
Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слiд. [27, 49 ]
У вiршах Лiни Костенко про любов передано весь дiапазон цього найвищого i найсвятiшого людського почуття; вiд потаємного спалаху душi, виокремлення коханоï людини з тисячi iнших людей, появи довiр'я до обранця, наснаги й вершини почуттiв до розумного усвiдомлення кохання як щастя i як випробування. [55, 25]
Як холодно! Акацiя цвiте.
Стоïть, як шостра, над сирки асфальтом.
Сумноï зiрки око золоте,
I електричка скрикнула контральто,
Я тихо йду. Так ходять скрипалi,
не сколихнувши музику словами.
дина мить — пiд небом на землi
отак побути наодинцi з Вами! [40, 223]
Лiна Костенко вiртуозно описує не тiльки передчуття любовi, а й апофеоз щастя. Лавина почуттiв у цьому випадку могутня i сильна:
Спини мене отямся i отям
така любов буває раз в нiколи.
Вона промчить над зламаним життям,
за нею будуть бiгти видноколи… [27, 53]
У iнтимнiй лiрицi Лiни Костенко жiнка виступає шляхетною, iнтелектуальною i високодуховною особистiстю. Дуже часто вона надiлена рисами середньовiчноï прекрасноï дами.
Доба емансипацiï i фемiнiзму все-таки завдає вiдчутного удару по жiночностi, по ставленнi до жiнки як до iстоти тендiтноï, делiкатноï. У багатьох вiршах Лiни Костенко вiдчувається туга за тим iсторичним часом, коли жiнка була насамперед Жiнкою [57, 4]:
Пелюстки старовинного романсу
Той клавесин i плакав, i плекав
чужу печаль. Свiчки горiли кволо. [27, 50]
Роздiл II. Провiднi мотиви лiрики Лiни Костенко
2.1. Мотив памятi
Категорiю памятi у творчостi Лiни Костенко потрiбно розглядати невiдємно вiд категорiй батькiвщина та духовнiсть. Цi поняття обєднанi однiєю лiнiєю, одним лейтмотивом.
Лiна Костенко глибоко вiдчуває, що без iсторичноï памятi украïнська нацiя перетворилася б на народ. Вона дуже чiтко визначає для себе мету ствердити мотиви нацiональноï iсторiï в своïх творах, чим впливає на усвiдомлення украïнцiв як нацiï. Отже, можна сказати, що творчiсть Лiни Костенко є народоутворюючею вона створює iдею. Навколо iсторiï, навколо нацiональноï iдеï i консолiдується нацiя.
Очевидно, що справжнiй украïнський письменник не може не бути патрiотом. Адже потрiбно усвiдомлювати, що твоя нацiя живе в вiках, але не має свого власного дому, своєï держави, в якiй можна бути господарем. Лiна Костенко у своïх iсторичних творах якраз розробляє думку про те, що украïнцi повиннi мати власну державу, власний дiм. Дуже точно це написано рядками: Шматок землi, ти звешся Украïною Коли ти навiть звався Малоросiєю, твоя поетеса була Украïнкою! [27, 43]
Дуже цiкаво, що в творах Лiни Костенко слова Украïна та Батькiвщина майже не зустрiчаються. Але при цьому всi ïï iсторичнi поезiï пройнятi незламним духом, великим оптимiзмом, який спонукає читача до дiï, пробуджує нацiональну свiдомiсть. [27, 199]
Для самоï ж Лiни Костенко духовнiсть людини нерозривно повзана з патрiотичнiстю. Сама ж вона, як справжня украïнська поетеса, демонструє сильний патрiотизм у своïх вiршах i зокрема у вiршi I засмiялась провесiнь: Пора!..:
I засмiялась провесiнь: Пора!
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом
дивлюсь: мiй прадiд, i пра-пра, пра-пра
усi iдуть за часом, як за плугом. [27, 24]
В цих рядках прихован великий змiст, що виражає причетнiсть авторки до iсторiï свого народу. Адже Чорний Шлях це дорога до Криму, якою нападники вели украïнцiв у полон, у рабство. А Великий Луг це те святе мiсце, де формувалась та виникла Запорiзька Сiч, саме Великий Луг постає тут символом свободи, волi та незалежностi, символом козацького духу. [27, 200]
Отже, в цiй поезiï закодоване життєве кредо поетеси, те, з чим вона живе, чого прагне. Бути невiдємною частиною iсторiï власного народу це велика мета i Лiна Костенка досягла ïï. Принаймнi, ми вже можемо так казати.
У своïй поезiï Я хочу на озеро Свiтязь [27, 24] поетеса заявляє про своє бажання вiдвiдати це iсторичне мiсце. Адже, це озеро не просто мальовничий куточок украïнськоï природи, а ще й спогад про величне минуле нашого народу, про тi часи, коли це iснували князi, якi ходили в переможнi бойовi походи.
Для поетеси минуле i сьогодення поєднанi в один єдиний час, який не може розокремлюватися на частини. Саме в синтезi минулого i теперiшнього i є украïнська iдея нацiональноï свiдомостi.
Нецiкавi для когось iсторiï пiд пером майстра стають шедеврами. Лiна Костенко пише свiй невеличкий твiр В маєтку гетьмана Iвана Сулими [27, 25] про декiлькох хлопцiв, що пронеслися на конях повз ïï зору. Але цi хлопцi нащадки украïнських козакiв, вони символiзують тi часи, коли це мiсце було центром. Тут ходили вiйська, ïздили гiнцi. Дуже вдало використанi i художнi засоби зображення у вiршi. Хлопцi, якi промчались були до кiнських грив припаденi грудьми це дає нам змогу вiдтворити ту картину, ту пластику рухiв, яку спочатку було закладено в картину, яка зображується у творi.
Знаковою також є i поезiя Цавет танем! [27, 25], в якiй через присвяту вiрменськiй письменниi розкривається певна схожiсть украïнського i вiрменського народiв. Причому, вiрмени в цьому випадку постають як приклад для украïнцiв. Маючи дуже складну iсторiю, постiйнi спроби винищення збоку своïх сусiдiв, вiрмени все ж зумiли зберiгти свою мову, нацiя, свою iсторiю. Це дуже показовий приклад, адже украïнцi довгий час знаходилися в такому ж становищi.
Таким самим чином сприймає украïнський читач i поезiю Племя Тода [27, 30], в якiй розповiдається про долю невеликого племенi, що розташоване на пiвднi Iндiï. Коли читаєш про це племя, думаєш про Украïну, паралелi напрошуються самi собою. Тут пiднiмається проблема розграбування наши надр колонiзаторами, приниження нашоï культури. Вже i народ почав розмовляти мовою заброд, абсолютно без акценту тобто для них ця мова стала рiдною. Для радянськоï письменницi було великим подвигом написати такого вiрша, але iсьогоднi вiн не втрачає своєï актуальностi. Сивий старець з цього твору нагадує нам посивiлого украïнського митця, який стурбований проблемою денацiоналiзацiï, який задається питанням: Невже прийшов той момент, коли нацiï втратять свою мову, культуру, iсторiю та зiллються воєдино? Але головною думкою твору все одне залишається: надiя є, нацiональна свiдомiсть ще не винищена, ще можливе вiдродження, воно скоро станеться.
Життєву необхiднiсть знати свою iсторiю розкриває нам поезiя Мiсто Ур [27, 31], в якiй Лiна Костенко за допомогою художнiх засобiв пiдкреслює, наскiльки важлива iсторiя власного народу для людини. В цьому творi бачимо iсторiю найдревнiшоï цивiлiзацiï шумерiв, яка зникла с обличчя землi тисячi рокiв тому. Саме зневажливе ставлення до власноï iсторiï, на думку авторки, i призвело до знищення цiєï цивiлiзацiï.
Якi врятують тебе гуси,
О найнещаднiший народ,
Що, переживши такi струси,
Не пережив своïх глупот?!
Головна думка цього твору полягає в тому, що свою власну iсторiю треба не тiльки знати, але ïï треба ще й оберiгати, захищати вiд паплюження.
Протестом против створення нового виду людини радянськоï людини слугувала поезiя Iма сумак [27, 29]. Це протест проти нiвелювання людських, нацiональних цiнностей, проти стирання нацiональних вiдмiнностей. Iма Сумак звертає нашу увагу на племя iнкiв, якi були винищенi на своïй власнiй землi завойовниками з вропи. Столиця iнкiвськоï цивiлiзацiï Перу зображена у всiй своï величi, у величi своïх храмiв та архiтектури вцiлому. Це нагадує нам величний Киïв, золотi купола якого в свiй час були знищенi татаро- монголами, а пiзнiше радянськими вiйськами та нiмцями. Iма Сумак народна спiвачка у iнкiв, у неï болить та обливається кровю серце, коли вона бачить загибель своєï цивiлiзацiï.
Ще один твiр з високою художньою цiннiстю для читача Чадра Марусi Богуславки [27, 32]. Великий художнiй сенс прихований у рядках:
I меч, i правда цноти не жiночi.
Люблю чадру i чорна, i густа
Коли татарам брешуть моï очi,
Нiхто не бачить, як тремтять вуста.
Тремтiння губ та блiде обличчя тут зображують тугу за рiдною землею, сум. Нiякi дорогоцiннi подарунки не в змозi змусити Марусю забути свою рiдну краïну. Пiдкреслюється героïчнiсть украïнськоï жiнки, ïï патрiотичний дух: вона вiдкриваю дверi темницi та випускає козакiв на волю. Прекраснiсть марусi Богуславки виражається в тому, що вона не зрадила своï землi навiть знаходячись дуже далеко вiд неï. Це для авторки показник величностi та краси жiнки. [8, 65]
Пастораль ХХ сторiччя [27, 27]. Цей твiр стоïть окремим островом у великому архiпелагу творiв на iсторичну тематику. Тут мотив памятi проходить червоною ниткою через весь твiр, через кожний рядок, кожне слово, кожну емоцiю. Паситораль це вид європейськоï лiтератури, в якiй оспiвувалося село, його безтурботне життя, розкiшна природа та людина на лонi цiєï природи. Але це пастораль саме двадцятого столiття, тому вже з перших рядкiв читання твору свiдомiсть немов вибухає вiд того, що постає у нас перед очима. Ми бачимо страшне вiдлуння вiйни. Навiть через великий час пiсля тих страшних подiй вiйна продовжує забирати молодих хлопцiв, жахи вiйни знов стають реальнiстю.
В Пасторалi ХХ сторiччя [27, 27] бачимо заклик будувате таке суспiльство, в якому життя людини буде найвищою цiннiстю. Як Лiна Костенко випереджала час. У часи, коли писався цей твiр в свiтi ставили експерименти над народами, над краïнами, над мораллю та цiнностями. Тодi люди тiльки набували знання, але ще не усвiдомлювали, наскiльки важливим є захищати життя людити, ставити його на перший план. Лiна Костенко бачила все наперед, ще тодi зрозумiвши необхiднiсть визначення людського життя найвищю цiннiстю. В цьому ïï велике новаторство у мистецтвi.
Лiна Костенко по сутi є сучасною Лесею Украïнкою. У них схожий характер є запал, бойовий дух, ïх не ламають обставини, не страшать перешкоди. Боротьбу ж вони обидвi ведуть за допомогою злова, свого таланту за Украïну, за нашу нацiю. Лiна Костенко великого значення надає слову. Те, що не зафiксовано у словi, ризикує бути втраченим, забутим. Саме збереженi у Словi факти, подiï, iдеï проживають часи, передаючись з поколiння в поколiння.
2.2. Мотив любовi
Звичайно ж, немає поетiв, якi б не писали про любов вже надто значне мiсце вона посiдає у спектрi людських почуттiв. Кажуть, здатнiсть до любовi є мiрилом людськоï душi. Любов пiдносить, ошляхетнює людину навiть тодi, коли несе страждання.
Почуття любовi, можливо, як нiяке iнше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчостi, до самовираження. Скiльки написано творiв, у якi поети намагалися вкласти всю силу свого почуття! [53, 4]
Лобов у Лiни Костенко мiстить весь спектр почуття: вi палаючоï, пристрасноï до приглушеноï, спокiйноï. Наприклад, невгамовна пристрасть мiститься в творi:
Спини мене отямся i отям
Така любов буває раз в нiколи
Вона ж промчить над зламаним життям [27, 53]
В цьому творi немає роздiлових знакiв. Це не помилка редактора, це авторський своєрiдний прийом. Таким чином поетесо показує нам той бурхливий потiк почуттiв, який ллється з ïï душi i вона не може розставити там роздiловi знаки, бо цей потiк є одним великим цiлiсним явищем, що охопило авторку цих слiв.
Ти пам'ятаєш, ти прийшов iз пристанi.
Такi сади були тодi розхристанi.
I вся в гiрляндах, як iндiйська жриця,
Весна ряхтiла в iскорках роси. [27, 52]
На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправдi ж тут кожне слово промовляє про любов. Навiть не промовляє, а кричить, шаленiє. Бо йдеться про свято любовi. У поетеси немає слiв, якi про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелiлу вiд щастя природу розхристанi, немов сп'янiлi вiд весняноï повноти життя, сади, гостру свiжiсть вранiшньоï роси, що виблискує пiд першими сонячними променями, бентежно-радiсний спiв птахiв, що не дають журитися навiть плакучим вербам. «Настрiй» природи абсолютно вiдповiдний настрою сповненоï любовними почуттями героïнi.
Але, як це завжди буває у Лiни Костенко, найбiльш вражаючi рядки у фiналi твору. Саме вони надають довершеностi:
А пiд вiкном цвiли у нас троянди,
Не вистачало трiшечки доби
А на дошку прозороï веранди
Ходили то дощi, то голуби… [27, 52]
Це дає нам вiдчуття, i бачення середовища, у якому перебували двоє сп'янiлих вiд щастя людей, ïм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним «не вистачало трiшечки доби». При всiй зовнiшнiй простотi, остання фраза надає поезiï остаточноï довершеностi.
Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лiрику Лiни Костенко зi змiстового боку, то треба вiдзначити, що вона мiстить досить широкий емоцiйний спектр цього почуття вiд його найвищоï пiднесеностi , своєрiдного «пiку» почуттєвого пiдйому, коли любов, здається набуває ознак близькоï до божевiлля навiженостi, до бiльш спокiйних, навiть пригасаючих станiв. Почнемо з поезiï , у яких любов невгамовна пристрасть:
Спини мене отямся i отям
Така любов буває раз в нiколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бiгти видноколи[27, 53]
Вiдсутнiсть у цьому вiршi роздiлових знакiв лiтературний прийом iз досить очевидною функцiєю. Вiрш схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потiк слiв лiричноï героïнi, що перебуває у станi високоï психологiчноï напруги, афекту. Тому ïï мова немовби неорганiзована, героïнi не до роздiлових знакiв, бо у неï одне прагнення висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить. Прийом спрацьовує, враження пристрасноï спонтанностi монологу створене. Але помилиться той, хто прийме цей монолог як неорганiзований потiк слiв. Навпаки, пристрасне почуття, що володiє героïнею, є тiєю силою, що робить ïï монолог цiлiсним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Бiльше того, в поезiï розвивається прекрасно продуманий внутрiшнiй сюжет, або ж , точнiше, внутрiшнiй конфлiкт, розгадка якого не тiльки спростовує думку про недостатню органiзованiсть тексту, а й зачаровує його витонченiстю. Лiрична героïня i Вiн закохалися один в одного. Вона боïться кохання, боïться власноï пристрастi. Вiдчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Вiн, як i належить мужчинi, сильнiший за неï. Тому Вона ще має надiю на його спроможнiсть зберегти холодну голову у цьому обвалi пристрасного почуття. [27, 240]
Чому вона боïться любовi? Повноï вiдповiдi на це питання в текстi не знаходиться. Але вона нам i непотрiбна, бо знаємо головне ця небажана любов загрожує «зламаним життям», довгонепроминущими наслiдками («за нею будуть бiгти видноколи «), втратою спокою… А ще ïï мучить iнтуïтивне передчуття якоïсь (психологiчноï) несумiсностi з Ним («чи бiля тебе душу вiдморожу чи бiля тебе полум'ям згорю » ).
Внутрiшнiй конфлiкт твору це боротьба лiричноï героïнi з собою, зi своєю пристрастю. У цiй боротьбi вона мобiлiзує усi сили, всю здатнiсть чинити опiр невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона жiнка. Вона слабка. Вiн мовчить , не чує ïï благань. Вiд нього нема допомоги. I Вона ламається, здається на волю долi. Момент зламу чiтко зафiксовано : » ще поки можу але вже не можу».
Перед нами психологiчна драма, показана на мiнiатюрнiй, як для драми, текстовiй площi в 12 рядкiв.
«Це тихе сяйво над моєю долею…»
А ось iнша драма. А може й не драма, а просто iсторiя кохання, кульмiнацiйнi моменти:
Я дуже тяжко Вами вiдболiла.
Це все було як марення, як сон.
Любов пiдкралась тихо, як Далiла,
А розум спав, довiрливий Самсон. [27, 53]
Це дуже цiлiсна iсторiя кохання. В нiй є початок , розвиток i завершення. Вона закодована у 8 рядковий текст. Сприйняти поезiю це «розгустити», декодувати спресовану в ньому художню iнформацiю. Що й спробуємо зробити.
Спочатку дiзнаємося про силу кохання. Вона, лiрична героïня, «тяжко вiдболiла ним.» Кохання принесло багато болю i страждання. Емоцiйна напруга була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мiрою пригасла, все ж залишилася у пам'ятi » як марення, як сон». Психологiчно точно вiдтворено зародження любовi вона з'явилася не зразу, а поступово i не контролювалася розумом. [55, 23]
Кохання уже перейшло свiй апогей. Але воно ще живе «тлiнно» («Любовi усмiх квiтне раз, ще й тлiнно» , П. Тичина). Воно пригасає, навiть зникає у буднях. Проте щомитi здатне спалахнути. То звична форма його жеврiння у часi. Поезiя чудово вiдтворює цей стан. Лiрична героïня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент («Будень») ïй здається, що прощання вiдбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жеврiюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, i тодi вiдкриється бiль утрати, бiль одинокого iснування без любовi, без Нього.
I як ми будем, як тепер ми будем?
Такi вже рiднi i такi чужi. [27, 53]
Звертає на себе увагу виняткова вражальнiсть фрази «I як ми будем, як тепер ми будем?» у якiй розпачливiсть iнтонацiï абсолютно згармонiзована з розпачливiстю змiсту. Фраза » такi вже рiднi i такi чужi» навдивовижу точно i ємко виражає почуттєвий стан двох людей, якi переживають кохання у його «тлiннiй», згасаючiй стадiï: вони «вже рiднi», бо любов зрiднила ïх, але в той же час , зi згасанням почуття, вони все бiльше вiдчувають у своïх почуттях холод вiдчуженостi. I справдi дивовижна вона майстер слова, Лiна Костенко!
Але якби поезiя i завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну, блискуче зроблену лiричну мiнiатюру на банальну тему «любов прощання». Банальнiсть ця муляла б, ïй не можливо було б приховатися навiть за фiлiгранною майстернiстю Лiни Костенко.
Третя строфа вносить в цю тему нетрадицiйний мотив, який знiмає вiдчуття банальностi теми:
Ця казка днiв вона була недовгою.
Цей свiтлий сон пiшов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя. [27, 53]
Поетична розповiдь про згасання почуття перетворилася у свiтлий гiмн любовi. Любов, хай навiть така, що приносить бiль (а чи можливе справжнє кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) це все одно «казка днiв»,» свiтлий сон» у життi лiричноï героïнi. Вона облагороджує iснування людини в цьому свiтi, стоячи «тихим сяйвом» над ïï долею.
Якщо ж тексти окремих поезiй Лiни Костенко не можна розгорнути в цiлiснiй iсторiï, то вони вирiзняються iншою, не менш привабливою якiстю, а саме: навiюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свiдомiсть, як, буває, входить, i залишається, i починає звучати в тобi прекрасна музична мелодiя. Ось одна з таких лiричних мiнiатюр, що надiлена сильною сугестивною здатнiстю:
Осiннiй день березами почавсь.
Рiзьбить печаль своï дереворити.
Я думаю про тебе весь мiй час.
Але про це не треба говорити. [27, 54]
Мiнiатюра досить складна за своєю поетичною технiкою. Елементи пейзажу навiюють «осiннiй » настрiй, надають творовi вiдповiдноï емоцiйноï тональностi. Поезiï оповита серпанком таємничостi ,якоïсь недомовленостi. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною мелодiєю звучать такi одвертi, такi iнтонацiйно виразнi слова:» Я Вас люблю, о як я Вас люблю!»
Любов для Лiни Костенко почуття свiтле. Недарма поезiя, у якiй йдеться про закоханiсть сiмнадцятирiчноï дiвчини, названа «Свiтлим сонетом». Дiвчина сумна, бо на ïï кохання хлопець не вiдповiдає взаємнiстю. Так, вiрш «Свiтлий сонет» присвячений першому в життi сiмнадцятирiчноï дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:
Це ще не сльози — це квiтуча вишенька,
що на свiтанку струшує росу. [27, 49]
Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише «зiткнулась з неприємнiстю…»
Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль — вiсник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття — Любов.
«Свiтлий сонет» [27, 49] починаємо аналiзувати з назви : сонет бо витонченiсть його форми вiдповiдає поважнiй темi; свiтлий бо вiн про юнiсть , найщасливiшу, найсвiтлiшу для кожного пору життя. У чому ж щастя сiмнадцятирiчноï юнки, яка сумує-ридає над нероздiленим коханням? Щастя i печаль водночас . Чи не парадоксальне поєднання? Нi! Вона щаслива, ця «плакуча вишенька», бо пережила глибоке духовне очищення: покохавши, пiднялася над власним ego, винищилася в людяностi, стала незмiрно багатшою, душевно щедрiшою, навчилася дарувати своє тепло iншим. То ж
Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слiд. [27, 49]
Це перший екзамен у ïï життi. Вона його склала. Згодом, у зрiлому вiцi, осяє спогад, вiдчуття, що те далеке минуле залишилося в серцi » i сьогоднi, i завтра, й навiк». Такi мiркування будуть мiстком до розгляду поезiï «Розкажу тобi думку таємну» [40, 137]. У нiй велика мудрiсть життя: неприємностi забуваються, а благотворна сила справжньоï любовi освячує душу назавжди i не дає ïй змалiти, змiлiти, замулитися. Цей наголос на всевладностi облагороджу вального впливу кохання вiдлунює не в одному вiршi Лiни Костенко i щоразу по-новому:
якщо вiн лицар, жiнка кине квiтку
на все життя очима проведе.
«Апологiя лицарства» [40, 234]
Ця казка днiв , вона була недовгою.
Цей свiтлий сон, пiшов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею!
воно лишилось на усе життя.
» Я дуже тяжко Вами вiдболiла.» [40, 87]
Акцентуємо увагу на двох останнiх рядках поезiï «Розкажу тобi думку таємну» [40, 137]:
То все разом, а ти окремо.
I сьогоднi, i завтра, й навiк.
Так, людська душа має право на своï таємницi, на сокровенне, надiйно вiдмежоване вiд суєтностi й метушнi буденного свiту. I про це мають пам'ятати всi, хто поруч. Найчистiше, найнiжнiше не терпить чужоï цiкавостi та навiть зайвого слова:
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити. [40, 137]
У цих рядках вiдчуття межi, шляхетний самоконтроль: якщо десь є тi, кому при поєднаннi двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино можливий вихiд вiдступитися. Навiть тодi, коли з iншого боку зроблено протилежний вибiр. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромiненi великою, внутрiшньою силою.
Прощай, прощай, чужа менi людино!
Ще не було рiднiшого, як ти.
Оце i є той випадок єдиний,
коли найбiльша мужнiсть — утекти.
«Ти дивишся. А я вже як на трапi» [40, 182]
Лiрична героïня вмiє зберегти свiтле своє почуття в найскладнiших ситуацiях i щаслива тим, що в коханнi знає цiну найголовнiшому подарованому ним теплу, яке зiгрiває душу, пульсуючи десь на днi чистим, нiжним джерельцем. Захланнi i прагматичнi люди при вимушенiй розлуцi з коханим почувалися б нещасними, обдiленими долею, бо вiчно налаштованi на винагороду, i ïм не пiд силу пiднятися на висоту, звiдки все так чiтко видно:
Краса i тiльки, трiшечки краси,
душi нiчого бiльше не потрiбно.
«Я хочу знати, любиш ти мене» [40, 206]
Непоступливiсть лiричноï героïнi суттю свого людського «я» не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його вiд неусвiдомлюваноï небезпеки.
2.3. Мотив природи
Найбiльше гармонiï та душевноï злагоди у тих вiршах Лiни Костенко, де домiнує мотив єднання людини з природою.
Тема вiдпочинку душi серед гармонiйноï природи, частиною якоï є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокалiпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумнiстю.
Певно, несподiванкою для давнiх читачiв Лiни Костенко була поява в ïï лiрицi останнiх рокiв мотиву прощання iз селянською Атлантидою, останньою в свiтi казкою.
Передовсiм нам потрiбно розглядати Лiну Костенко як людину, яка напродчут глибоко сприймають природу, розробляючи цю тему в своïй творчостi.
Поезiя Цей лiс живий [27, 57] демонструє вiдношення поетеси до природи. Лiс приймає характеристики людини, вiн має добрi очi, вiдбувається олюднення лiсу. Природа має настроï, авторка немов живе в єднаннi з природою, в одному ритмi з нею.
Дуже примiтно, що в творах про природу Лiна Костенко не закладає другий сенс, пiдтекст, що так характерно для вiршiв про любов та, особливо, iсторичним творам. Сама авторка особливо видiляє одну пору року осiнь. Осiнь перед нами постає в рiзних образах. Порiвняно з iншими порами року, опису осенi придiляється набагато бiльше уваги. Вона буває i жаркою, яка тiльки вийшла зi знойного лiта, i холодною, яка вже наближилася до зими. Поетесо не може спокiйно говорити про осiнь. Вона завжди говорить про неï з захватом, з запалом, з затриманим подихом. В цьому присутня якась дитячiсть, дитяче захоплення, з яким розказується про цю дивовижну пору року. Так вмiють радiти та дивуватися природi дiти.
Для вираження повноï гами почуттiв, що поетеса має до осенi, вона використовує велику кiлькiсть рiзних дуже цiкавих художнiх прийомiв. Наведемо для прикладу поезiю:
Осiннiй день, осiннiй день, осiннiй!
О синiй день, о синiй день, о синiй!
Осанна осенi, о сум! Осанна.
Невже це осiнь, осiнь, о! та сама. [27, 62]
Алiтерацiя в цьому уривку створює цiкавий звуковий ряд, який навiює на читача певнi асоцiацiï, цей вiрш легко запамятовується, тому що слуху людини легко сприйняти таку специфiчну вимову. Далi зустрiчаємо традицiйнi ознаки осенi: айстри, що вже закiнчують своє цвiтiння, наближаючись до холодiв; клини птахiв, що летят високо в небi; згадується й коник, якого вже нема, бо вiн виспiвав всi своï мелодiï i тепер не звучить.
Ще один твiр, в якому використан прийом олюднення Шипшина важко вiддає плоди [27, 62]. Вже в самiй назвi твору шипшина набуває людських рис, може вiддавати плоди, до того ж важко. Шипшина розмовляє напряму з людиною:
О, пiдожди, людино, будь ласкава.
Не всi, не всi, хоч ягiдку облиш!
Одна пташина так мене просила!
В цьому творi знову зустрiчаємо iдеалiзацiю осенi як пори року, це вiдображається в таких рядках:
Я ж тут для всiх, а не для тебе лиш.
I просто осiнь щоб була красива. [27, 62]
В цих рядках шипшина пояснює своє благородне призначення. Вона робить красивою осiнь, має певну естетичну функцiю. I знову ж таки, пiдкреслює красивiсть осенi.
У той же час Лiна Костенко постає на захист природи проти людського втручання. Чорнобильська тема дуже важлива для лiни Костенко, яка провела велику частину свого життя в тих краях i не з чуток знає про трагедiю, яку пережив той край. [47, 29] Найбiльш вiдчутно це подається в поезiï Ще назва є, а рiчки вже нема [27, 60]. Цей твiр викликає тривогу за природу, переживання за тi руйнацiï, якi нанесла людина природi.
В поезiï Хутiр Вишневий [27, 60] пiднiмається проблема зникнення села на Украïнi. Без людей тут загинув сам хутiр, бiльше нема тiєï розкошi природи, в якiй жили люди. Все, навiть стежка, заросло.
Лiна Костенко вiдстоює думку, що людинi потрiбно знов поєднатися з природою. Цей священний звязок, який є природним для людини, був розiрваний. В минулому столiттi технiчний прогрес досяг таких щаблiв, що про поняття людина-природа просто забули, а в цьому столiттi люди вже й не пригадають, як це жити разом з природою. Лiна Костенко баче порятунок всього людства в тому, щоб бути в гармонiï з природою, поєднатися з нею. Поезiï лiни Костенко змушують стривожитись людськi думки, змушують звернути увагу на стан природи, що ми з нею зробили.
Природа у Лiни Костенко зображена не просто як буденний свiт. Тут не акцентується увага на звичайних явищах та подiях. Природа тут виступає певним дивосвiтом, мiкрокосмосом для кожноï людини. Саме природа дає змогу розвиватися людинi, пiзнавати себе, вiдновлювати сили. В цьому унiкальне призначення та важливiсть природи.
Висновки
Результати проведеного дослiдження дають пiдставу зробити такi висновки:
Важливим завданням даноï курсовоï роботи було дати вiдповiдь на питання: як творчiсть Лiни Костенко впливає на лiтературу, культуру та украïнську нацiю вцiлому. Ми дiйшли висновкiв, що творчiсть Лiни Костенко сьогоднi найважливiша складова украïнськоï лiтератури, без якоï вже важко уявити сучасну украïнську лiтературу. Лiна Костенко зробила величезний внесок у розвиток стилiв, художнiх засобiв та тропiв в украïнськiй лiтературi.
В багатьох аспектах поетеса була новатором, використовуючи влучнi метафори, сучаснi вирази, термiни, якi змушують звернути на них увагу i западають в серце. Творчiсть Лiни Костенко таким чином вплинула на читачiв, якi знаходять в ïï творах завуальований контекст. Цiкавим художнiм засобом в творчостi Лiни Костенко є також використання сучасних виразiв або термiнiв, що зацiкавлює читача, привертає його увагу.
Через своï твори на iсторичну тематику, якi дослiдженi в курсовiй роботi як категорiя памятi, Лiна Костенко змогла вплинули на думку украïнцiв, змогла зрушити з мiсця глобальнi нацiональнi питання, якi боялися пiдняти протягом десятилiть. В результатi цього маємо вiдчутний вплив творчостi на громадську думку, нацiональну свiдомiсть. В творах з iсторичними мотивами вдало використовуються власнi назви, що створює вiдповiдну атмосферу твору.
Iсторичнi твори Лiни Костенко також маєть величезну цiннiсть для украïнськоï культури, тому що в них зображено украïнську iсторiю саме з украïнськоï позицiï, а не з погляду росiйських чи русифiкованих вчених, якi намагаються навязати свою думку, своï погляди, своє бачення, привити украïнцям комплекс меншовартостi. У Лiни Костенко зустрiчаємо неймовiрно енергiйнi життєстверджувальнi строфи, в яких палає дух свободи, гордостi за власну землю, за власну iсторiю. Поразки тут є перемогами, а слабкiсть перетворюється на силу.
Лiна Костенко в своïй творчостi не оминула i теми природи, на яку багата Украïна. Зображення саме украïнськоï природи викликає захоплення, любов до Батькiвщини. Навiть в цих пройнятих любовю вiршах, присвячених рiдному краєвi, є велика повчальна цiннiсть: вони звертають увагу украïнця на красу власноï природи, розвивають у нього любов до Батькiвщини.
Тема любовi теж є наскрiзною у творчостi Лiни Костенко. Читаючи ïï твори про кохання, ми розумiємо, що всi цi епiзоди поетеса переживала сама. Це єдина тематика творiв, у якiй ми не зустрiчаємо другого сенсу, в цих творах бачимо лише щирi почуття любовi, щиру жагу та пристрасть.
На основi дослiдженого матерiалу, можемо прийти до бiльш загального висновку. Лiна Костенко значуща особистiсть в сучаснiй iсторiï Украïни, вона безумовна увiйшла в цю iсторiю i нам тiльки належить сповна оцiнити ïï мiсце в цiй iсторiï. Творчiсть Лiни Костенко має найбiльший вплив на украïнську нацiю сьогоднi, нам потрiбно робити все, щоб ïï твори популяризувалися в Украïнi, доходили до кожного украïнця, тому що вони несуть в собi дух украïнськоï нацiï. А отже, можна впевнено казати, що Лiна Костенко це сучасний символ украïнськоï нацiï, здатний обєднати всю Украïну на засадах нацiональноï свiдомостi, гордостi за свою Батькiвщину.
Список використаноï лiтератури

1. Аблiцов В. Що присвячуємо дiтям, обов'язково справдиться // Голос Украïни. 1999. 21 сiчня. С. 1 12.
2. Антонишин С. Мiсiя слова // Слово i час. 1990. 12. С. 22-27.
3. Антонишин С. Над рiчкою буття на березi крутому, або Лiлеï для Лiни: До ювiлею Лiни Костенко // Дзвiн. 2000. 3. С. 125-132.
4. Базилевський В. Поезiя як мислення // Днiпро. 1990. 3. С. 106-116.
5. Бакула Б. Iсторiя i поезiя: [Л.Костенко] // Урок украïнськоï. 2000. 2. С.9-15.
6. Бандура О. М. Теорiя лiтератури. К.: Рад. Школа, 1969. С. 67.
7. Банковська Н., Яковець А. Лiнi Костенко 70 // Визвольний шлях. 2000. 3. С.76-84.
8. Барабаш С. Пам'ять розуму i серця в лiрицi Л. Костенко // Лiтература. Дiти. Час. К., 1989. С. 65-70.
9. Бiлецький О. I. В мастерской художника слова. Ч. 6.: Изображение живой и мертвой природы // Бiлецький О. I. Зiбр.праць: У 5 т. Т. 3. К.: Наукова думка, 1996. С. 444-489.
10. Бондаренко А., Бондаренко Ю. Використання поезiï шiстдесятникiв для становлення свiтогляду учнiв // Дивослово. 1996. 11. С. 52-55.
11. Бондаренко А., Бондаренко Ю. Поезiя Лiни Костенко у формуваннi нацiональноï самосвiдомостi учнiв // Дивослово. 1994. 4. С. 34-37.
12. Брюховецькнй В. Лiна Костенко: Нарис творчостi. К., 1990.
13. Варварцев М. Уперше iталiйською: [Переклад творiв Лiни Костенко] // Урок украïнськоï. 2000. 2. С. 59-60.
14. Галеаццi Г. Снiг у Флоренцiï Лiни Костенко: iсторичний символ двох культурних свiтiв // Лiтературознавство. К., Обереги. 1996. С. 160-175.
15. Гордасевич Г. Пiд галактик очима карими // Жовтень. 1989. 4. С. 114-127.
16. Домашлев А. И. Интерпретация художественного текста. М.: Просвщение, 1989. С. 194.
17. Дюбишина-Мельник Л. О. То не є розмовка побутова! [Поезiя Лiни Костенко) // Урок украïнськоï. 2000. 2. С. 25-26.
18. Жулинський М. Лицарство духа: [Про творчiсть Лiни Костенко] Вiтчизна. 2000. 3-4. С. 2-5.
19. Зеров М. «Непривiтаний спiвець» (Ящоголiв) // Зеров М. Твори: У 2 т. Т. 2. К., Днiпро 1990. С. 294-323.
20. Зiнченко О., Коляда Т. «…Квадратний корiнь квiтiв i трави» (бароковi тенденцiï в поезiï Лiни Костенко) // Свiто-Вид. 1999. 3. С. 129-131.
21. Зiнченко О., Коляда Т. «Вежа самотностi»: позамовнi смисли. Сучаснiсть. 1996. 12. С. 110-115.
22. Iльницький М. З чого постає неповторнiсть (штрихи до портрета Лiни Костенко) // Украïнська мова i лiтература в школi. 1981. 10. С. 9-23.
23. Iльницький М. Поезiя останнiх десятирiч: трагедiï i новаторство (стаття друга) // Рад. Лiтературознавство. 1983. 4. С. 13-21.
24. Еремина Л. И. О языке художественной прозы Н. В. Гоголя. М.: Наука, 1987. 154 с.
25. Клименко В. Украïнський номiнант на Нобелiвську Лiна Костенко // Украïна молода. 2001. 20 лютого.
26. Клочек Г. «Це тихе сяйво над моєю долею…» (любовна лiрика Лiни Костенко) // Украïнська мова та лiтература. 1997. Ч. 48. С. 2-3.
27. Клочек Г. Лiна Костенко: Навчальний посiбник-хрестоматiя. Кiровоград: Степова Еллада, 1999. 320 с.
28. Ковалевський О. Лiна Костенко: фiлософiя бунту й «фiлософiя серця». Харкiв: Прапор, 2001.
29. Ковальчук О. Життя як прозрiння (Лiна Костенко «Вже почалось, мабуть, майбутнє») // Украïнська мова та лiтература. 1998. Ч. 48.
30. Ковальчук О. Нехай тендiтнi пальцi етики торкнуть вам серце i вуста… Етико-гуманiстичний змiст iнтимноï лiрики Лiни Костенко // Дивослово. 2000. 3. С. 32-35.
31. Кодак М. Неопалимоï книги скрижаль : [Про Лiну Костенко] // Киïв. 2000. 3-4. С. 127-131.
32. Коляда Т. Вiртуальна дiйснiсть в поезiï Лiни Костенко // Свiто-Вид. 1996. Ч. 3. С. 132-134.
33. Кошарська Г. Лiтературна тематика i нацiональна свiдомiсть: Твори В. Шевчука, Л. Костенко // Сучаснiсть. 1992. 11. С. 97-99.
34. Кошарська Г. Творчiсть Лiни Костенко з погляду поетики експресивностi. К., 1994.
35. Кошарська Г. Ще один пiдхiд до поезiï Лiни Костенко // Слово i час. 1996. 8-9. С. 49-52.
36. Краснова Л. Гранi поетичноï майстерностi Лiни Костенко // Слово i час. 1995. 7. С. 45-53.
37. Кузнецов Ю. Iмпресiози в украïнськiй прозi кiнця ХIХ початку ХХ ст. К.: Зодiак ЕКО, 1995 248 с.
38. Кулиняк Д. Трапеза серед хрестiв // Надзвичайна ситуацiя. 1999. 4. С. 30-31.
39. Лiна Костенко говорить: «Немає часу на поразку» // Вечiрнiй Киïв. 1999. 24 грудня. С. 6
40. Лiна Костенко. Вибране. К.: Днiпро, 1989. 559 с.
41. Лiна Костенко. Генiй в умовах заблокованоï культури // Дивослово, 2001. 2.
42. Лiна Костенко. Чорнобильська катастрофа i збереження культурноï спадщини народу (виступ у Киïвському будинку вчителя) // Украïнське слово. 1999. 11 листопада. С. 14.
43. Лiтературознавчий словник-довiдник / Р. Т. Гром`як, Ю. I. Ковалiв тi iн. К. : ВЦ «Академiя», 1997. 752 с.
44. Маидан М. Iншi поети в творчостi Лiни Костенко // Сучаснiсть. 1994. 10. С. 151-161.
45. Макаров А. Що сказати втомленим i розчарованим? // Поезiя. 1990. Вип. 2. С. 215-222.
46. Меншун В. Неповторнiсть // Трибуна лектора. 1989. 3. С. 34-37.
47. Мiщенко О., Шевченко О. Поетичнi дзвони Чорнобиля // Вiсник Киïвського унiверситету iм. Тараса Шевченка. Лiтературознавство. Мовознавство. Фольклористика. 1997. 5. С. 27-31.
48. Моренець В. Лiна Костенко цього разу як традицiоналiст // Украïнська культура. 1993. 9-10. С. 12-14.
49. Никанорова О. Поезiï одвiчна висота. К.: Рад. письменник, 1986. 219 с.
50. Пахльовська О. Украïнськi письменники: фiлософiя бунту // Сучаснiсть. 2000. Ч. 4. С. 25-28.
51. Салига Т. Поезiя це завжди неповторнiсть: мотиви художнього мислення у творчостi Лiни Костенко // Вiтчизна. 1986. 5. С. 164-169.
52. Симоненко В. Краса без красивостей (про збiрник поезiй «Мандрiвки серця» Лiни Костенко) / Передмова та пiдгот. тексту А.Ткаченка // Слово i час. 1990. З. С. 5-6.
53. Слово про поета (штрихи до портрета Лiни Костенко) // Украïнська мова i лiтература в школi. 1990. 3. С. 3-7.
54. Ставицька Л. Гармонiя крiзь тугу дисонансiв // Урок украïнськоï. 2000. 2. С.22-23.
55. Ставицька Л. Серцем вистраждане слово (про мову поезiй Лiни Костенко) // Мовознавство. 1990. 6. С. 23-29.
56. Украïнська лiтература ХХ столiття. К., 2000р.
57. Украïнська лiтературна енциклопедiя: У 5 т. Т. 3. К., 1995. С. 16-17.
58. Ференець С. Духовне перехрестя. Iнтерв'ю з донькою Лiни Костенко О. Пахльовською // Радянська жiнка. 1990. 3. С. 4-5.
59. Цимбалюк В. Один рядок Лiни Костенко (етимологiчний етюд) // Дивослово. 1995. 15. С. 15-16.
60. Чекан О., Чекай Ю. «Ще має безсмертний сенс…» (музикознавчi роздуми над поезiєю Лiни Костенко) // Collegium. 1993. 2. С. 79-91.
61. Чекан О., Чекан Ю. «За дивним зойком слова…» (роздуми над поезiєю Лiни Костенко)//Киïв. 1993. 1. С. 136-140.
62. Шелест В. Образнi асоцiацiï в поезiï Лiни Костенко // Дивослово. 1994. 2. С. 11-15.