Iдея служiння митця народовi в новелi Михайла Коцюбинського "Intermezzo"

Михайло Коцюбинський - письменник, який подарував украïнськiй лiтературi чимало прекрасних сторiнок. Вiн збагатив ïï новими темами, лiтературними формами, жанрами. У такому новому для украïнсь коï лiтератури того часу жанровi, як новела "Intermezzo", вiн звернувся до дуже важливоï i давньоï теми: митець i суспiльство. Письменник знайшов хвилину перепочинку (по-iталiйськи "intermezzo" - перепочити), щоб замислитися над роллю митця i його призначенням, сприйняття ним природи, навколишнього свiту. У цiй досить незвичнiй новелi-сповiдi ми зустрiчаємось з лiричним героєм, втомленим вiд численних "треба" i "мусиш", розчарованому в тому, що живе не так, як треба. Вiн покидає мiсто i поринає в зелений серпанок жита, рiчку льону. Природа - це свiт дивноï гармонiï, i вiд спiлкування з нею людина приходить до злагоди iз собою. Митець любить сонце, яке сiє в його серцi золотий засiв майбутнiх образiв i тем, творить у його душi прекрасний свiт "з квiток, з смiху дитини, з очей коханоï", допомагає перемагати сумний настрiй, "морок життя". Народне, виплекане вiками, сприйняття письменником сонця: розмовляє з ним, як з живим, схиляється перед ним, як перед великою життєдайною силою, з великою повагою ставиться до свiтила (повернутись до нього спиною - боронь боже). Ця новела i ïï лiричний герой дали нове славне iм'я письменнику - Сонцепоклонник. Сонце i земля... А мiж ними людина. Таку традицiйну схему життя взяв за основу своєï творчостi митець. Людина... Вона з'являється перед ним на польовiй стежцi пiд звуки симфонiй неба i землi (Коцюбинський створює в цiй новелi не тiльки живописнi образи пейзажу, а й передає звукову картину життя природи). Повернення письменника у свiт природи - це не зрада самому собi, а перепочинок перед новою зустрiччю з життям. Його душа, як струна... Що все бринить i не втихає: В нiй каждий стрiчний вiтер грає. Внутрiшнiй свiт митця бездонно глибокий. Через душу письменни ка проходять життя природи, проблеми суспiльства, всесвiту i горе цього селянина (п'ятеро його голодних дiтей, тюрма i побоï за спробу вiдстояти своï права, зрада приятеля, горiлка, ворожi стосунки помiж людьми). Письменник смiливо йде назустрiч життю. Адже справжнiй художник, за глибоким переконанням М. Коцюбинського, I. Франка, Т. Шевченка, Лесi Украïнки та iнших великих майстрiв слова, - це спецiальний орган, який створено для того, щоб вiдбивати все: i красу природи, i людськi негаразди. I навiть смерть рiдноï доньки (згадаємо новелу Коцюбинського "Цвiт яблунi") сприймається ним, перш за все, як явище, що вимагає: пиши, вiдтворюй дiйснiсть, бо ти - письменник, поет, митець.