Над чим змусила мене замислитись повiсть М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв"

Улiтку 1911 року М. Коцюбинський, повертаючись з Капрi, де вiн лiкувався, вирiшує здiйснити свою давню мрiю - вiдвiдати Карпати. Весь час перебування там вiн проводить в екскурсiях по горах верхи. Його вражають Карпати, "якi вiкують в такiй тишi, що чують навiть дихання худоби"; захоплює живий, але суворий Черемош, який "сердито поблискував сивиною i свiтивсь попiд скелi недобрим зеленим вогнем"; дивують чорнi смереки, що "спускають свiй шум в Черемош, а вiн несе його долом й оповiдає..." Про що оповiдав письменнику старий Черемош? Може, про шум вiтрiв, якi чешуть смерекам ïхнi довгi коси, чи про грози високо в горах, що наповнюють його води новою силою, чи, може, про дiвчину-красуню, яка оступилась на слизькому каменi, впала у бурхливу воду, i жодна сила вже не змогла б вирвати ïï тiло з мiцних обiймiв Черемоша. Коцюбинський - художник-психолог, i його не задовольняє споглядання i малювання хай i найчарiвнiшого краю. Йому треба зазирнути в душу людини, довiдатися, чим живе гуцул-хазяïн казкового краю, що ïсть, у що вдягається, яких пiсень спiває. Уже на перших сторiнках повiстi "Тiнi забутих предкiв" ми знайомимось iз головним героєм твору Iванком Палiйчуком. Вiн рiс дивною дитиною: "знав, що на свiтi панує нечиста сила, що арiдник (злий дух) править усiм; що в лiсах повно лiсовикiв, якi пасуть там свою маржинку: оленiв, зайцiв i сарн; що там блукає веселий чугайстер, який зараз просить стрiчного в танець та роздирає нявки; що живе в лiсi голос сокири". Читаючи твiр Коцюбинського, не можна не замислитися над тим, що, мабуть, не все, що знав Iванко уже в сiм рокiв - це тiльки його дитячi фантазiï. Можливо, перед його широко розплющеними очима розчинялося вiкно в iнший свiт? Та швидше за все цей свiт iснує поряд iз нами. Нашi пращури знали, що кожне дерево має душу, - i не рубали вiковi дуби, високi смереки бездушно i безсистемно. Вони вiрили, що рiчки наповненi дивними iстотами, - i не бруднили прозору воду, чистили джерела. Вони оберiгали життя, що невидиме i невивчене вирувало навколо, i це життя оберiгало людей. Гуцули добре знали, що не можна людину називати царем природи i вiнцем творiння, - i жили в гармонiï з природою, не порушуючи ïï законiв. Нам треба вчитися у них мудростi i любовi до рiдноï землi, а допоможе в цьому творчiсть украïнських письменникiв i в першу чергу творчiсть Михайла Михайловича Коцюбинського.