Мiй улюблений вiрш Максима Рильського

Максим Рильський починав своє творче життя у складний час. Поразка першоï росiйськоï революцiï, економiчнi труднощi в краïнi, глибоке соцiальне розшарування, назрiвання нових полiтичних потрясiнь - все це викликало до життя нiгiлiзм i зневiру у свiтлi поривання, любов, дружбу. Митцi включалися в лiтературну боротьбу, i молодому поетовi важко було розiбратися в полiтичних подiях i уникнути рiзних iдейних впливiв. Вiн зробив єдине, що мiг зробити у тiй ситуацiï: поринув у свiт краси, природи, любовi. Зовсiм юний, вiн писав про те, що вiдчував, на що вiдгукувалися найтоншi струни його душi.
Менi дуже подобається рання лiрика Рильського. Я не бачу, не вiдчуваю в нiй декадентських впливiв i мотивiв, як про те пишуть авторитетнi дослiдники його творчостi. Читаючи цi мiнiатюри, я неначе бачу перед собою широке бiле поле гречки, яке мерехтить тисячами краплинок роси у променях вранiшнього сонця; блакитнi отари перших пролiскiв; опалий лист осики на тихому плесi озера. Чую, як спiвають золотiï струни, як пiняться веснянi потоки, як вогко вистукують про кохання краплi дощу по шибках. У поезiях молодого Рильського все рiзнокольорове: дощ блакитний, птахи срiбнокрилi, конi огнянi...
Я люблю багато його творiв, але найбiльше мене хвилює лiрична мiнiатюра "Яблука доспiли". Це один iз чудових зразкiв любовноï лiрики, де поет оспiвує кохання - поезiю i сонце життя. Вiрш схожий на народну пiсню, в якiй iдеться:
Не всi ж тiï та сади цвiтуть, Що зарання розвиваються, Не всi ж тiï та вiнчаються, Що любляться та кохаються.
Якось у життi так виходить, що перше кохання завжди залишається в пам'ятi на все життя, але не кожному щастить прожити своє життя з тiєю, яку покохало серце на зорi юностi. Рильський у творi "Яблука доспiли" проводить паралель мiж явищами природи i людського життя. Любов i розлука нагадують розквiт i згасання в природi: "Яблука доспiли, яблука червонi!" бувають тiльки восени, яка аж нiяк не є символом розквiту кохання. Молодi люди розлучаються i, швидше за все, назавжди.
Останнiй поцiлунок, останнi обiйми - i закоханi бiльше нiколи не зустрiнуться. Не хочеться вiрити, що таке сильне почуття просто згасло. Нi! I я малюю собi романтичну iсторiю.
Хлопець не з власноï волi покидає кохану. Вiн iде захищати рiдну землю вiд ворогiв. Прекрасний, мужнiй чоловiк держить у руцi тендiтну руку дiвчини, яка проводжає його на вiйну. Вони йдуть садом, i червонi яблука падають ïм пiд ноги. Ось попереду вже виднiється поле, до якого проведе воïна дiвчина. Вони не знають, чи зустрiнуться ще коли, чи повернеться вiн живий-здоровий до коханоï. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, навiває ïм сумний настрiй, а пейзажна картина осенi вiдтiняє бiль розлуки:
Гей, поля жовтiють, i синiє небо,
Плугатар у полi ледве маячить... Поцiлуй востаннє, обнiми востаннє; Вмiє розставатись той, хто вмiв любить.