"Тiльки той щасливий, хто любов'ю сяє, в свiтi ж без любовi i життя немає" (Володимир Сосюра)

Кохання... Воно вiчне i всевидюще, воно всемогутнє, бо воно - основа життя i дiяння, вогонь боротьби i радостi. Це почуття приходить до нас незалежно вiд нашоï волi й бажання. Воно окрилює, бо воно найбiльш велике й благородне, священне. Бувають такi хвилини, коли зрушується в тобi бажання подiлитися з людьми таємними думками, вогненними буквами написати ïх по небосхилу, як колись мрiяв про те Гайне, щоб усi люди планети побачили, яке почуття виявляє твоє серце. Трапляються хвилини, коли хочеться поговорити з багатомовним народом, порозмовляти з людьми, близькими i дорогими, вiдкрити ïм серце своє, розповiсти про себе - чому ти радiєш i чому сумуєш. Читаючи поезiï I. Франка, Лесi Украïнки, В. Сосюри, саме так уявляєш ïхнє прагнення зблизитися з людьми, i здається, що для цього вселюдського гомону розкривається ïхня душа, сповнена нiжностi i теплоти для всiх добрих людей свiту. Трагiчна любов Франка завдала страждань його романтичнiй i вразливiй поетичнiй душi. Своïм почуттям вiн дiлиться з народом: В зiв'ялих листочках хто може вгадати Красу всю зеленого гаю? Хто взнає, який я чуття скарб багатий В тi вбогiï вiршi вкладаю? Щось подiбне вiдчуваєш, коли читаєш поезiю Лесi Украïнки. Великою втратою для неï була смерть коханого - Сергiя Мержинського, та й хвороба нi на мить не вiдпускала поетесу. Їï поезiя "Горить моє серце, його запалила..." - це буря емоцiй, розпачливий крик людини, що в горi хоче "припасти лицем до сироï землi i так заридати, щоб зорi почули, щоб люди вжахнулись на сльози моï". Кращi зразки iнтимноï лiрики в украïнськiй лiтературi XX столiття нам трапляються в поезiï Володимира Сосюри, зокрема в його творах 30-х рокiв. В його поетичних творах є щось особливе, неповторне. Мабуть, не знайдеться нiкого, хто не прочитав би цих натхненних рядкiв: Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт Лиш приходить подiбне кохання. В день такий розцвiтає весна на землi I земля убирається зрання... Написанi цi рядки незабаром пiсля "Червоноï зими". Як i у Франка, у Сосюри важко визначити, що переважає: любов до рiдноï землi, до Батькiвщини чи до коханоï подруги юностi. Чи не виявилась у цих рядках природна i одвiчна особливiсть людськоï душi - нерозривна єднiсть великого почуття любовi до рiдного краю i до найдорожчоï серед усiх людини. Чи не цi почуття дають наснагу до життя i натхнення для поета? Як часто люди глибоко помиляються, розумiючи кохання лише як взаємини двох людей. Але це далеко не так. Справжнє кохання тiльки там, тiльки у того, в кого воно виявляється у всiй своïй повнотi i багатогранностi. По-справжньому може кохати лише той, у чиєму серцi горить невгасимий i вiчний вогонь любовi до рiдноï землi, вiд порога рiдноï хати аж до ïï далеких небосхилiв, вогонь любовi до рiдного народу, до Батькiвщини. Хiба не за таку любов боролась Леся Украïнка своєю "Лiсовою пiснею"? Хiба не тому Лукаш став вовкулаком, що, обмежившись мiщанськими, дрiбновласницькими iнтересами, зневажив кохання Мавки i пiшов за Килиною? Хiба не своïм внутрiшнiм свiтом, красою душi i кохання нас так захоплює i приваблює нiжна Мавка? Душевну красу Мавки ми вiдчуваємо у кожному ïï словi, у кожному ïï вчинку, у взаєминах з Лукашем. Отже, життя таке ж багатогранне, як i людина з ïï духовним свiтом. I здається, що ця багатограннiсть життя i духовного свiту людини надзвичайно широко i чудово розкрита в поезiï цих митцiв. Громадянськi мотиви та особистi думки й почуття, найтоншi порухи ïхнiх душ так вiльно, безпосередньо й зворушливо переплiтаються в нiй. Загальнолюдське, всенародне зливається з iнтимно-лiричним. А хiба це не життєва закономiрнiсть?