Твiр-роздум. У нас у кожного свiй хрест i своя доля (за новелою Василя Стефаника "Камiнний хрест")

"Я свою душу пустив у душу народу, i там я почорнiв з розпуки". / В. Стефаник / Василь Стефаник писав коротко, влучно i страшно. Кожна його новела - це окрема картина трагедiï селянського життя. Доля подарувала йому можливiсть жити серед прекрасноï природи Карпат - вiн народився у селi Русовi неподалiк старовинного Снятина, що на Станiславщинi (нинi Iвано-Франкiвська область). А писав вiн не про лiси i полонини, а про трагедiï людськi. Чому? Чи не бачив чудовоï природи? Чи не любив ïï? Менi здається, саме тому й писав вiн страшно, бо болiло йому дуже... Його батькiвщина - це просто рай. Тут би жити людинi й радiти. Але люди тiкають з його рiдних Карпат, кидають рiдну землю... Новела "Камiнний хрест" - це ще одна сторiнка трагедiï захiдно украïнського селянства. Iван Дiдух, головний герой твору, змушений покинути рiдне село, своє господарство, яке наживав потом i кров'ю: "То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Iванi жили виступали". Вiн, як i тисячi селян Захiдноï Украïни, вирiшив вибратися в далеку Америку, в прославлений "обiтованний край". Вiн ïде туди заради своïх дiтей - сини почули про Канаду, про райське життя в нiй i не хочуть бiльше лишатися в Галичинi, терпiти злиднi. А Iван весь вiк прожив тут, у цьому гуцульському краï. Тут би хотiв i померти... Куди йому вириватись в таку далеку путь, за океан? Адже вiн вже старий, немiчний. Дiстався Iвановi у спадок пiщаний горб - це i вся земля! На цьому горбi i пiдiрвав Iван своє здоров'я: носив важкi мiшки з гноєм, удобрював землю. Оберiгав його, як дитя. На ньому ж хотiв i бути похованим. Перед вiд'ïздом до Канади вiн затяг на горб камiнний хрест, де викарбу вав своє i жiнчине iм'я. Iван знав, що вже нiколи не повернеться на батькiвщину. А цей хрест - це його умовна могила, а для односельцiв - пам'ять про сусiда. Особливо вражає в новелi сцена прощання з сусiдами. Вона нагадує похорон. Але ж люди ще живi! Вони нiби ховають себе живцем. Василь Стефаник передав почуття тих, хто ïхав за океан ще в тi далекi роки (мається на увазi емiграцiя кiнця XIX ст.). А що дiється на Украïнi зараз? Люди ïдуть, шукаючи притулку десь у чужих свiтах. Їдуть, шукаючи достатку, матерiальноï рiвноваги. Чи всiм ïм там добре, на чужинi? Хто знає. Може, комусь i краще. А хтось, можливо, тужить i в ситостi. Бо не той там снiг. I солов'ï не тi. I матiолою не пахне вечорами. Менi дуже хочеться дожити до того часу, коли наша Украïна стане багатою i економiчно незалежною. Щоб не ïхали нашi люди свiт за очi у пошуках кращого життя. Коли це буде? Сподiваюсь - буде. Бо нам тут жити. I дiтей ростити. I пiсень спiвати.