Життєвий подвиг матерi (за новелою Василя Стефаника "Марiя")

Новела "Марiя", написана В. Стефаником у 1916 роцi - один з найкращих творiв не лише з-помiж новелiстики письменника, а й з усiєï малоï прози вiтчизняноï лiтератури початку ХХ столiття. Вона присвячена пам'ятi Iвана Франка i являє собою художню iсторiю пiзнання головною героïнею людей, свiту i себе в ньому. Надзвичайний талант i безмежна любов до Украïни дали письменнику змогу в цiй короткiй новелi вiдтворити весь розмах братовбивчоï вiйни, плюндрування цiлоï нацiï, роздертоï помiж двох ворогуючих у першiй свiтовiй вiйнi iмперiй. Стефаник вiдтворює художнiм словом прагнення украïнцiв з'єднати "роз'єднанi в катастрофi" половини своєï нацiï Письменник на власнi очi бачив, як цвiт украïнського народу - найкращi його сини - кладуть своï голови за ïï незалежнiсть, соборнiсть i державнiсть. Цi iсторичнi подiï i лягли в основу новели "Марiя", змальовуючи ïï головну героïню у важкi часи життєвих випробувань. Вона постає перед нами як символ самоï Украïни у вирi тих трагiчних подiй, якi судилися ïй на драматичному шляху iсторiï початку ХХ столiття. Ми бачимо Марiю у хвилини щастя, якi залишилися у минулому життi, i в безоднi тяжкого переживання посивiлоï за нiч матерi. Цими споминами про минуле, коли ïï сини були бiля неï, героïня нiби прагне повернути тi щасливi днi, щоб не бачити жахливого сьогодення. I це зiставлення вражає мою уяву: в минулому - вродлива, здорова жiнка, сповнена своïм щастям, яка випромiнює радiсть i любов. Але подiï абсурдноï братовбивчоï вiйни болем i розпачем сповнили ïï душу - i ось вже вона ладна укоротити вiку без синiв, та потiм розумiє: бiль утрати не повинен порiзнити ïï з патрiотичним вибором синiв. Так через подолання святоï материнськоï муки жiнка знаходить своє справжнє "я". Стефаник, здається, нiчим особливим не надiляє свою героïню. Для мене вона - проста селянка, щастя якоï - у працi бiля землi, в любовi до свого чоловiка, у щебетаннi дитячих голосiв. Але ось починається вiйна - i ми стаємо свiдками саморозкриття материнськоï душi, що вражає глибиною вiдчуття неприродностi воєнного стану свiту. I якщо у ставленнi до своïх дiтей Марiя спочатку керувалася лише своєю материнською любов'ю, то вже згодом пiд впливом синiв у неï зростає нацiональна свiдомiсть, яка дає ïй змогу серцем i розумом усвiдомити важливiсть справи ïï синiв, пишатися ними: ïï дiти пiшли "добувати мужицьке право", були "ласкавi до простого народу, i народ Їколо них цвiв". Найповнiше, на мою думку, розкривається духовна велич матерi та глибина ïï любовi до дiтей у епiзодi, коли сини Марiï добровольцями вступили до лав Сiчового стрiлецтва i пiшли здобувати Украïнi свiй найдорожчий скарб, як тисячi iнших жiнок, що пожертвували своïми синами задля Украïни: "Попiд мури мали держали серця в долонях i дули на них, аби не болiли", - так передає почуття цих святих украïнок автор. Воєннi лихолiття не примушують Марiю зректися тiєï справи, заради якоï проливають кров ïï дiти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка - єдине, що залишилося на згадку про синiв, ïхня часточка; вона тiлом його закриває, а окупанти "кроïли тiло пугами". Шевченкова пiсня лiкує Марiïну душу, переносить ïï до синiв, i вона вже бачить, як збувається мрiя ïï дiтей: "Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а народ зривається на ноги. Наперед ïï сини, i вона з ними йде на ту Украïну". Твiр прочитано, але збудження в душi не проходить. Мене дуже вразив цей шедевр творчоï спадщини Стефаника, його символiка, його глибина i патрiотизм. Серце сповнюється почуттям нацiональноï гiдностi i гордостi за славну iсторiю рiдноï Украïни, за ïï героïв - моïх спiввiтчизникiв.