Рання лiрика Павла Тичини

Для ранньоï лiрики Павла Тичини характернi музичнiсть, лiризм, емоцiйнiсть.; У вiршах поета звучать частiше запитання, нiж вiдповiдi: Що мiсяцю зiроньки кажуть ясненькi? Що шепчуть квiтки уночi над рiкою? Про що зiтха вiтер? Що чують тумани, Коли гай зелений цiлують-милують? Автор проймається задумою зiрок, трави, дерев, струмочка, бо для нього вони
- неначе живi iстоти. I в кожноï є своя душа. Вражають i порiвняння, якi використовує поет. Вiн знаходить такi слова, якi зачiпають душу читача.
А роси? Хто скаже, чиï вони сльози, Такi дивнi, чистi, мов перли коштовнi! Задума звучить i в поезiï про кохання. Це пов'язано з великим i трагiчним коханням поета до Наталiï Коновал. Невилiковна хвороба позбавила ïï життя. Ця смерть принесла поетовi бiль I розпач, але не вбила любовi. Своï почуття вiн передає у вiршi, зверненому до рiдноï сестри своєï коханоï: О люба Iнно, нiжна Iнно! Я - сам. Вiкно. Снiги... Сестру я Вашу так любив - Дитинно, злотоцiнно. Смуток втрати i розпач передає поет i у вiршi "З кохання плакав я...". Вiн говорить про те, що його плач став мiж ним i коханою "мармуровим муром", благає кохану повернутися до нього, повернутися хоча б "з смiхом-дзвоном". Поет нiби передбачав майбутню трагедiю. У його вiршах, j яких ще не говориться про смерть коханоï, звучить застереження i пророцтво: Не дивися так привiтно, Яблуневоцвiтно. Стигнуть зорi, як пшениця! Буду я журиться. Але кохання полонило душi молодих людей. А потiм обпекло ïх жагучим холодом розлучення, завдавши болю тому, хто залишився жити. Знав я, знав: навiки, - променi, як вiï! - Бiльше не побачу - сонячних очей. - Буду вiчно сам я, в чорному акордi. Променi, як вiï сонячних очей! Але ця дiвчина буде вiчно жити у вiршах, якi присвятив ïй поет. I доки живе поезiя Павла Григоровича, доти буде через його вiршi всмiхатися його чарiвна кохана: Десь надходила весна. - Я сказав ïй: ти весна! У куточках на вустах Їй спурхнуло щось усмiшками - й потонуло у душi...