Короткий сюжет роману Марселя Пруста ПIД ПОКРОВОМ ДIВЧИН У КОЛЬОРI
Перший сiмейний обiд з маркiзом де Норпуа надовго запам'ятався Марселю.
Саме цей багатий аристократ умовив батькiв вiдпустити хлопчика в театр.
Маркiз схвалив намiр Марселя присвятити себе лiтературi, але
розкритикував його першi начерки, Бергота ж обiзвав флейтистом за
надмiрне захоплення красами стилю. Вiдвiдування театру обернулося
величезним розчаруванням. Марселю здалося, що велика Берма нiчого не
додала до досконалостi Федри — лише пiзнiше вiн зумiв оцiнити
шляхетну стриманiсть ïï гри
Доктор Котар був вхожий до Сванiв — вiн i познайомив з ними свого
юного пацiєнта. З ïдких висловлень маркiза де Норпуа Марселю
череда ясно, що нинiшнiй Сван разюче вiдрiзняється вiд колишнього,
котрий делiкатно замовчував про своï великосвiтськi зв'язки, не
бажаючи ставити в неспритне положення сусiд^-буржуа. Тепер Сван
перетворився в чоловiка Одетти i хвастав на всiх перехрестях успiхами
дружини. Видимо, вiн почав ще одну спробу завоювати аристократичне Сен-
Жерменское передмiстя заради Одетти, нiколи виключеноï iз
пристойного суспiльства. Але самою заповiтною мрiєю Свана було
ввести дружину й дочок у салон герцогинi Германтской.
У Сванiв Марсель нарештi побачив Бергота. Великий старець його дитячих
мрiй з'явився в образi приосадкуватоï людини з ракоподiбним носом.
Марсель був так вражений, що ледь не розлюбив книги Бергота — вони
впали в його очах разом iз цiннiстю Прекрасного й цiннiстю життя. Тiльки
згодом Марсель зрозумiв, як важко розпiзнати генiальнiсть (або навiть
просто обдарованiсть) i яку величезну роль грає тут суспiльна
думка: так, батьки Марселя спочатку не прислухалися до рад доктора
Котара, що вперше запiдозрив у хлопчика астму, але потiм переконалися,
що ця вульгарна й дурна людина — великий клiнiцист. Коли Бергот
вiддав хвалу здатностям Марселя, мати з батьками вiдразу перейнялися
повагою до проникливостi старого письменника, хоча колись вiддавали
безумовна перевага судженням маркiза де Норпуа,
Любов до Жильберте принесла Марселю суцiльнi страждання. У якийсь момент
дiвчинка стала явно тяготитися його суспiльством, i вiн почав обхiдний
маневр iз метою знову розбудити iнтерес до себе — став заходити до
Сванiв лише в тi годинники, коли ïï не було будинку. Одетта
грала йому сонату Вентейля, i в цiй божественнiй музицi вiн угадував
таємницю любовi — незбагненного й безмовного почуття. Не
витримавши, Марсель вирiшив ще раз побачитися з Жильбертой, але та
з'явилася в супроводi парубка — багато пiзнiше з'ясувалося, що це
була дiвчина, Знiвечений ревнощами Марсель зумiли переконати себе, що
розлюбив Жильберту. Сам вiн уже придбав досвiд спiлкування з жiнками
завдяки Блоку, що вiдвiв його в веселий будинок. Одна з повiй
вiдрiзнялася яскраво вираженою єврейською зовнiшнiстю: господарки
вiдразу ж охрестила ïï Рахiллю, а Марсель дав ïй
прiзвисько Рахiль, ти менi дана — за дивну навiть для борделя
зговiрливiсть
Два роки через Марсель приïхав з бабусею в Бальбек. До Жильберте
вiн був уже зовсiм байдужий i почував себе так, немов вилiкував вiд
важкоï хвороби. У церквi не виявилося нiчого перського, i вiн
пережив катастрофу ще однiєï iлюзiï. Зате в Гранд-
отеленнi його очiкувало безлiч сюрпризiв. Нормандське узбережжя було
улюбленим мiсцем вiдпочинку для аристократiв: бабусi зустрiла тут
маркiзовi де Вильпаризи й пiсля довгих коливань представила ïй
свого онука. У такий спосiб. Марсель був допущений в вищi сфери i
незабаром познайомився iз внучатим племiнником маркiзи — Робером
де Сен-Лу. Юний i гарний офiцер спочатку неприємно вразив Марселя
своєю гордовитiстю. Потiм з'ясувалося, що в нього нiжна й
довiрлива душа — Марсель у черговий раз переконався, яким оманним
буває перше враження. Молодi люди заприсягли один одному у вiчнiй
дружбi. Найбiльше Робер цiнував радостi iнтелектуального спiлкування: у
ньому не було нi краплi снобiзму, хоча вiн належав до роду Германтов.
Його несказанно мучила розлука з коханкою. Вiн витрачав всi грошi на
свою паризьку акторку, а вона велiла йому на час виïхати —
настiльки вiн ïï дратував. Тим часом Робер мав бiльший успiх у
жiнок: правда, сам вiн говорив, що щодо цього йому далеко до дядька
— барона Паламеда де Шарлю, зустрiч iз яким Марселю ще стояла.
Спочатку юнак прийняв барона за злодiя або за божевiльного, тому що той
дивився на нього дуже дивним, пронизуючим i одночасно, що вислизає
поглядом. Де Шарлю виявив велику цiкавiсть до Марселя й удостоïв
увагою навiть бабусю, що була стурбована лише одним — слабким
здоров'ям i хворобливiстю свого онука Нiколи ще Марсель не почував до
бабусi такоï нiжностi. Лише один раз вона розчарувала його: Сен-Ау
запропонував сфотографуватися на пам'ять, i Марсель iз роздратуванням
вiдзначив марнолюбне бажання баби виглядати получше. Через багато рокiв
вiн зрозумiє, що бабуся вже передчувала свою кончину. Людинi не
дано пiзнати навiть найближчих людей
На пляжi Марсель побачив компанiю слiпуче юних дiвчин, схожих на зграйку
веселих чайок. Одна з них з ходу перестрибнула через переляканий старого
банкiрiв. Спочатку Марсель майже не розрiзняв ïх: всi вони
здавалися йому гарними, смiливими, жорстокими. Полнощекая дiвчина у
велосипеднiй шапочцi, насунутоï на бровi, раптом скоса глянула на
нього — невже вона якось видiлила його з безбережноï
вселеноï? Вiн став ворожити, чим вони займаються. Судячи з
ïхнього поводження, це були зiпсованi дiвчини, що вселяло надiю на
близькiсть — треба було тiльки вирiшити, яку з них вибрати. У Гранд-
отеленнi Марсель почуло його iм'я, що вразило, — Альбертина
Симоновi. Так кликали одну зi шкiльних приятельок Жильберти Сван
Сен-Лу й Марсель часто бували в модному ресторанi в Ривбеле. Один раз
вони побачили в залi художника Эльстира, про яке щось розповiдав Сван.
Эльстир був уже знаменитий, хоча теперiшня слава прийшла до нього
пiзнiше. Вiн запросив Марселя до себе, i той з великим небажанням
поступився проханням бабусi вiддати борг увiчливостi, тому що думки його
були зам'ятi Альбертиной Симоновi. Виявилося, що художник прекрасно
знає дiвчин iз пляжноï компанiй — всi вони були з дуже
пристойних i забезпечених сiмей. Уражений цiєю новиною Марсель
ледь не охолонув до них. Його очiкувало ще одне вiдкриття: у мастерской
вiн побачив портрет Одетти де Креси й Вiдразу згадав оповiдання Свана
— Эльстир був частим гостем салону Вердюренов, де його йменували
маэстро Биш, Художник легко зiзнався в цьому й додав, що дарма розтратив
у свiтлi кiлька рокiв життя
Эльстир улаштував прийом iз чаєм?, i Марсель познайомився нарештi
з Альбертиной Симоновi. Вiн був розчарований, тому що iз працею
довiдався веселу полнощекую дiвчину у велосипеднiй шапочцi. Альбертина
занадто походила на iнших юних красунь. Але ще бiльше вразила Марселя
соромлива, делiкатна Андре, що вiн уважав самоï зухвалоï й
рiшучоï iз всiєï зграйки — адже саме вона до
пiвсмертi налякала старого на пляжi
Обидвi дiвчини подобалися Марселю. Якийсь час вiн коливався мiж ними, не
знаючи, яка йому милiше, але один раз Альбертина кинула йому записку з
визнанням у любовi, i це вирiшило справу. Вiн навiть уявив, начебто
домiгся згоди на близькiсть, але перша ж його спроба окончилась
жалюгiдно: голову, що втратив, Марсель отямився, коли Альбертина стала
люто смикати за шнур дзвiнка. Приголомшена дiвчина сказала йому потiм,
що жоден з ïï знайомих хлопчикiв нiколи не дозволяв собi
нiчого подiбного
Лiто скiнчилося, i наступив смутний час роз'ïзду. Альбертина
виïхала в числi перших. А в пам'ятi Марселя назавжди залишилася
зграйка юних дiвчин на пiщанiй смужцi пляжу
