Анатолiй Андрiйович Дiмаров: багатограннi рiзноплановi твори

Анатолiй Андрiйович Дiмаров народився 5.05.1922 р. у Миргородi на
Полтавщинi в учительськiй сiм'ï. Пiсля закiнчення середньоï
школи був мобiлiзований до армiï. У цей година розпочалася Велика
Вiтчизняна вiйна , письменник воював на Пiвденно-Захiдному фронтi,
побував в окупацiï, був поранень, пiсля одужання деякий година
партизанив. Завiсь цей життєвий досвiд пiзнiше вiдбився в його
творах.
В 1949 р. вiн видав першу збiрку оповiдань Гостi з Волинi. Протягом
1950-1951 рр. А. Дiмаров навчався в Лiтературному iнститутi iм. М.
Горького в Москвi, в 1951 — 1953 рр. — у Львiвському
педагогiчному iнститутi, потiм (1953- 1956 рр.) — у Вищiй
партiйнiй школi в Москвi. Закiнчивши навчання, працював редактором у
видавництвах. А. Дiмаров є автором нарису Двi Марiï (1951),
збiрки оповiдань та новел На волинськiй землi (1951), Волинськi легенди
(1956), Через мiсточок (1957), повiстi Син капiтана (1958), збiрки
повiстей та оповiдань Жiнка з дитиною (1959), романiв Його сiм'я (1956),
Iдол (1961), I будуть люди (1964).
Творчий доробок письменника складає кiлька десяткiв томiв.
Важливiшi з ïх: Зiнське щеня (1969), Мiстечковi iсторiï
(1983), На конi й пiд конем (1978), Вершини (1986). В 1981 р. роман
удвох книгах Бiль i гнiв був вiдзначений Державною премiєю iм. Т.
Шевченка. Письменник переконує, що вiйну перемогло саме народне
життя. Болем i гнiвом А. Дiмаров стверджує це пристрасно,
доконано, завершуючи свою величну фреску окупацiйного лихолiття
епiзодом, що найвиразнiше оголює полемiчний нерв усiєï
епопеï. Єдина на всю спалену Тарасiвку жiнка Ганна Лавриненко
вiдтягла з подвiр'я мертвого нiмця, намила картоплi, знайшла обгорiлий
шолом i мовчки заходилася варити в нiм нехитру селянську ïжу. Отой
шолом i прикрутивши увагу вiйськових. Вiн одразу ж подумавши, що
неодмiнно напише про цю жiнку i шолом, вiн складав уже подумки, красивi
й гучнi: про вiйну, про звитягу наших солдатiв, про мертя народу. А
Ганна нi про що тi не думала: Ганна просто Крила картоплю. У цьому
просто варив картоплю i є весь Дiмаров як мислитель i як художник
Найулюбленiшим жанром письменника в роки творцоï зрiлостi стали
iсторiï — сiльськi, мiстечковi, мiськi. Започаткопинi смороду
були збiркою Зiнське щеня (1969), що народжувалась у полiському хуторi
Малий Тiкач, мешканцi якого, як це й трапляється в усiх вiдстояних
сiльських громадах, породичалися з бiльшiстю людських цнот i вад,
зiгрiваючи й караючи ними не лише сусiдiв, а й самих собi. Цi соцiально
та психологiчно болючi питання зринають i пiсля знайомства з книжкою
Пострiли Уляни Кащук (1978),- вона разом з попередньою увiйшла до
пiдсумкового видання А. Дiмарова Сiльськi iсторiï (1987).
Бiльшiсть ïï персонажiв — теж люди лiтнi, ïм
довелося дивитись у вiчi найстрашнiшому лиховi — насильницькiй
смертi, яка в роки вiйни слiпо йлетко^осила всiх пiдряд, а вiсь бiля
ïх кружляла довше. I часто через тi, що боялися смороду передусiм
не ïï, а осуду власноï совiстi. Посутньо про таке, яковi
вiйнi, алi безкровне вже прорiдження релiктово чистих народних натур,
ïхнє поступове струхлявiння чи те в болотi застiйного побуту,
чи в духовно пiсному грунтi сучасних мегаполiсiв розмiрковує А.
Дiмаров у книжках Мiстечковi iсторiï (1987) та Боги на продажiв.
Мiськi iсторiï (1988). Обидвi смороду густо населенi людьми,
чиï здебiльшого скособоченi долi свiдчать про кризу цiнностей, що
ïх держава мала, з одному боку, за моральний абсолют, а з iншого
— чи не щодень iгнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де тi
цiнностi прижилися, аби врештi-решт статi разом з ïхнiми носiями
нiкому не потрiбними. А бува, й офiцiйно переслiдуваними, як це сталося
з молодимо робiтником (Термiнальна iсторiя ): боротьбою з приписками вiн
тiльки того й добився, що судовоï справи проти собi. Таку ж
неможливiсть пробитися буцай до здорового глузду, який подеколи пiдмiняв
усунуту з офiцiйних установ совiснiсть, iлюструють трагiчнi iсторiï
доведеноï до самогубства школярки (Дiтям до шiстнадцяти), котрiй
ïï ж учителi грубо iнкримiнували розпусту; або молодого зятя,
який прийшов у сiм'ю нареченоï з крилами, алi пiд тиском
мiщанського пресу мусив ïх потайки пообтинати (Крила). Головнi
мотиви Мiських iсторiй Анатолiя Дiмарова, це — людина у всьому
розмаïттi iт вiдносин з оточуючим свiтом. Навiть за загальним
пафосом повiстi, що увiйшли до Мiських iсторiй, фiксують рiзнi зрiзи
дiйсностi: комiчнi (Роман, Бiлi троянди, червонi троянди…),
трагiчнi (Лунохiд i Квазiм. одо. Дiтям до шiстнадцяти, Симон-рiзник,
Попiл Клааса), фантастично-умовнi (Крила). Алi найбiльше отут творiв,
якi стикують у собi взаємопротилежнi початку, зображують людину в
такому поєднаннi почуттiв i суперечностей, що годi шукати
однозначноï вiдповiдi на запитання хто є хто: Квартира, Мама
Люба, Кримiнальна Iсторiя, Життя ежизнь, До сина, Медалi, Дзвони. Боги
на продажiв. Мiськi iсторiï спонукають до серйозних роздумiв, якi ж
заподiй тихий моральних деформацiй, свiдками котрих мi є останнiм
годиною, якi сили змушують людину забувати такi важливi моральнi
iмперативи, як добро, шляхетнiсть, милосердя. Дослiджуючи цi заподiй,
письменник намагається запропонувати рiзнi вiдповiдi на цi болючi
питання. Одна з ïх пов'язує втрату людиною людяностi
насамперед iз хворобою речовiзму, що жахливою епiдемiєю накрила
мешканцiв мiста (та й, додамо, села), перетворюючи ïх, колися
добрих i лагiдних, на холодних егоïстiв, заслiплених єдиним
бажанням — щось дiстати, вхопити, запопаcти.
Людину вiд дерев'яного чоловiчка, дає мi iжливiсть
насолоджуватись життям, навiть жертвувати ïм зазаради iншоï
людини, що саме серце є справжнiм багатством людськоï душi.
Отже, твори Анатолiя Дiмарова — багатограннi, рiзноплановi й,
безперечно, не можуть не привернути уваги читача.