Андрєєв Леонiд Миколайович прозаïк, драматург, публiцист

Батько, Микола Iванович, по сiмейних переказах, позашлюбний син
орловського помiщика, закiнчив повiтове училище, потiм таксаторские
курси й став землемiром. Мати, Настасiя Миколаïвна, iз зубожiлого
дворянського роду. Дитячi i юнацькi роки Андрєєва пройшли в
батькiвському будинку. В 1882 його вiддали в орловську гiмназiю. Учився
вiн, по власному визнанню, кепсько, але багато й самозабутньо читав
— Ж. Верна, Э. По, Ч. Диккенса, якого, згадував
Андрєєв, перечитував десятки разiв. Але своє свiдоме
вiдношення до книги вiн зв'язує з Д. И. Писарєвим
Замислювався вiн i над трактатом Л. Н. Толстого У чому моя вiра?,
вгризався в Э. Гартмана й А. Шопенгауэра, чий твiр Мир як воля й подання
зробило на нього найсильнiший i стiйкий вплив. Вiн i в зрiлi роки
залишався пiд знаком Шопенгауэра (Лiт. спадщина. Т. 72. С. 219): до його
iсторичноï й етичноï концепцiï сходять i трагiчне
свiторозумiння, i песимiзм, якi з'являлися у творчостi письменника в
кризовi моменти його розвитку
В 1891 Андрєєв, по закiнченнi гiмназiï, надiйшов на
юридичний факультет Петербурзького унiверситету. Вiдрахований з нього в
1893 за несплату плати, перевiвся в Московський унiверситет. Плату за
навчання вносить за нього Суспiльство посiбника нужденноï. Бiдуючи,
Андрєєв дає уроки, малює на замовлення портрети
(як i в Орлi пiсля смертi батька в 1889). Закiнчивши в 1897 унiверситет
кандидатом права, Андрєєв служить помiчником присяжного
повiрника, виступає в судi як захисник. В 1897 починається й
систематична лiтературна дiяльнiсть Андрєєва, хоча перший
його виступ у пресi вiдбулося в 1892, коли вiн у журналi Зiрка
опублiкував написаний ïм для заробiтку оповiдання про голодуючого
студента У холодi й золотi. Андрєєв входить у лiтературу
автором численних судових репортажiв, що друкувалися спочатку в
Московському вiснику, а потiм у газетi Кур'єр.
Тут вiн вiв два цикли фейлетонiв, а iз груд. 1901 завiдував
белетристичним вiддiлом, де при його сприяннi з'явилися першi добутки Б.
К. Зайцева, А. М. Ремизова, Г. И. Чулкова й iн. Новелiстична спадщина
Андрєєва мiстить у собi бiля дев'яноста оповiдань. Бiльша
ïхня частина (понад п'ятдесят) створена в перший перiод творчостi
— з 1898 по 1904 р. У новелiстицi, вiдзначеноï бурхливими
художнiми пошуками, вiдбулося становлення письменника як майстри, тут
намiтилося коло його постiйних образiв i тим. Починаючи з 1905 р.,
Андрєєв працює i як прозаïк, i як драматург.
Поступово театр займає все бiльше мiсце у творчостi
Андрєєва; протягом десяти рокiв вiн створює
оригiнальнi театральнi системи. У другiй половинi 1900-х рр. i в 1910-i
рр. Андрєєв написав приблизно рiвне число оповiдань: бiля
двадцяти в кожний перiод
При цьому неухильно росте кiлькiсть драм: одинадцять п'єс створила
Андрєєв у роки першоï революцiï й роки
реакцiï, сiмнадцять — у десятi роки. Пiдвищення питомоï
ваги драматургiï вiдбивало змiну жанровоï
орiєнтацiï художника. На це вказують не тiльки кiлькiснi
характеристики творчого спектра. У своïх раннiх оповiданнях
Андрєєв продовжує традицiï шестидесятникiв: Н. В.
Успенського, А. И. Левитова, Н. Г. Пом'яловського, Ф. М. Решетникова з
типовоï для ïхньоï прози правдою без усяких прикрас (Н.
Г. Чернишевський), стихiєю побутописання, скрупульозноï, не
завжди художньо мотивованою деталiзацiєю. Але в кращi з них
— Баргамот i Гараська (1898), Петька на дачi (1899), Янголятко
(1899) — чiтко проступають i соцiальнi прикмети героïв, i
протирiччя часу, i спiвчутливо — жалiсливе вiдношення автора до
принижена й ображеним, i авторська iронiя 5 квiтня 1898 р. в
Кур'єрi було надруковане оповiдання Баргамот i Гараська, за
словами одного iз критикiв, що вiдкрив трiумфаторський бiг колiсницi
Леонiда Андрєєва. М. Горький виразив свою думку iз приводу
цього оповiдання так: Чорт знає, що таке… Я досить знаю
письменницькi штуки, як увiгнати в сльозу читача, а сам попався на
вудку: знехотя сльоза прошибила. (Сб. Горький на батькiвщинi,
Горьковское з, 1937, с. 135.). Мiсце дiï оповiдання
Андрєєва — окраïна губернського мiста Орла,
населена пушкарями, чий побут i вдачi з дитинства були добре знайомi
письменниковi. У великодню нiч городовий Iван Акиндич Бергамотiв,
прозваний пушкарями Баргамотом, гроза Пушкарной вулицi, раптом
розжалобився й привiв до себе додому розговлятися безрiдного босяка
Гараську. Опис мирноï бесiди за великоднiм столом полiцейського
держиморди з босяком без роду, без племенi дається в розчулено
iдилiчному ключi: Ранок. У вiдкритого вiконця сидять за столом Баргамот
i Гарасим Андреич i ïдять спрохвала чай… Розмова йде
статечний. Баргамот, пережовуючи слова, викладає свiй погляд на
ремесло городника, будучи, видимо, одним з його прихильникiв
От пройде неделька, i за копанье гряд можна буде прийнятися. А спати
поки що Гарасим Андреич може й у чуланчике. Час до лету йде. -ще чашечку
викушайте, Гарасим Андреич! -дякуйте, Iван Акиндич, уже досить. -
ïжте, ïжте, ми ще самоварчик пiдiгрiємо. (Кур'єр,
1898, 94, 5 квiтня.). Цей варiант оповiдання, надрукований в
Кур'єрi, виразно не сподобався Горькому, що написав
Андрєєву: Краще ваше оповiдання Баргамот i Гараська —
спочатку довге, у серединi чудовий, а наприкiнцi ви збилися з тону. Л.
Андрєєв прислухався до думки М. Горького й змiнив кiнець
оповiдання, що змушує по iншому подивитися на великоднє
подiю у приходi Михайла Архангела, тобто зовсiм не розчуленими очами. На
запрошення дружини Баргамота: Ïжте, Гарасим Андреич, з Гараськиной
груди виривається знову те жалiбне й грубе виття, що так збентежив
Баргамота… Баргамот з розгубленою й жалюгiдною мiною дивиться на
дружину: . Ну, чого ви Гарасим Андреич! Перестаньте, —
заспокоює та неспокiйного гостя. . По по батьковi… як
народився, нiхто по по батьковi… не називав…. Отже, пiд
видом зворушливого великоднього оповiдання Андрєєв пiднiс
читачевi страшну iсторiю людини, позбавленого iменi людського. Автор як
би показує, що за вигаданим життям тече своє безрадiсне
життя (Кур'єр, 1900, 356, 24 грудня).
И робить вiн це головним чином за допомогою тонкоï iронiï, що
супроводжує його оповiдання й про життя пушкарiв, i про долю
Гараськи, i про прагнення Баргамота покористуватися даровою працею
босяка. У заключних рядках, у трагiчнiй оглядцi п'янички на своє
життя мигнуло, сковзнуло щось серйозне, глибоке, зовсiм незвичне для
великоднього начерку, вильнула й сховалася трагiчно-тривожна думка,
почудилась тiнь чиєïсь вдумливоï, розчуленоï й
скорботноï особи, — писав про андрiïвське оповiдання
критик А. Iзмайлов (А. Iзмайлов, Лiтературний Олiмп, М., 1911, с. 235).
В оповiданнi Янголятко для Iвана Савовича, що був статистика, батька
Сашки янголятко — це мрiя про чисту любов i щастя зi Свечниковской
панянкою, мрiя, що служить для героя розривом кола залiзного приречення,
куди вiн потрапив пiд впливом долi, але й не без власних зусиль. Для
Сашки в янголятку зосередилася не тiльки й не стiльки iлюзiя щастя,
скiльки бунт, незгода з нормою життя. В оповiданнi Петька на дачi
Петька, як i дорослi, сприймає як норма життя животiння в
перукарнi. Дача для нього — та ж iлюзiя, тiльки тимчасовий розрив
кiльця. Але, як i для Сашки янголятко, воно — не тiльки мить,
осяяння, випадок; вона — реальнiсть, природнiсть, бажана,
суперечнiй нормi й закону. Образ дитини як носiя природного початку всiм
в оповiданнях Андрєєва. I в Сашке й у Петьке, i в iнших
дiтях є енергiя почуття, ненависть, протест, життя
В Андрiï Миколайовичевi (У вiкна), Iвановi Савовичевi, Хижнякове (У
пiдвалi) залишилися примари, тiнi життя. Разом з тим подальший творчий
розвиток Андрєєва визначило не тiльки його вiрнiсть реалiзму
й гуманiстичним завiтам росiйськоï класики. Вiн тяжiє й до
створення абстрактно-алегоричних образiв, що виражають по перевазi
авторську суб'єктивнiсть, один голий настрiй, як вiдгукнувся М.
Горький у листi до Е. Чирикову про Сполох (1901). Сполох, що
розриває лиховiсну тишу ночi, пофарбованоï загравою палаючих
помiщицьких садиб, стає символом творчостi Андрєєва
— заколотним, насиченим збурюванням i протестом. Звуки були явнi й
точнi й летiли з божевiльною швидкiстю, як рiй розпечених каменiв
Вони не кружлялися в повiтрi, як голуби тихого вечiрнього дзенькоту,
вони не розпливалися — вони летiли прямо, як грiзнi глашатаï
нещастя, якi не мають часу оглянутися назад i очi розширенi вiд
жаху… I було в них так багато розпачу, немов це не мiдний дзвiн
звучав, а в передсмертних судорогах колотилося серце самоï
багатостраждальноï землi. Одне голе сумнiв у здатностi людини
перебороти зовнiшнi обставини склало змiст притчi Стiна (1901). Хоча
вiра Андрєєва в поступальний рух людства, у прогрес i
виявляє себе в оповiданнi, як i в iнших добутках, але шлях до
нього, на його думку, завжди трагичен i найчастiше не прямий. Заклик до
боротьби наприкiнцi оповiдання не зустрiчає спiвчуття i
єдностi, прокаженi повернулися до глашатая своïми байдужими,
втомленими спинами (Горi!.. Горi!.. Горi!..).
У березнi 1900 вiдбулося особисте знайомство Андрєєва з
Горьким. Схвильовано Горький розповiдав про це побачення, про свою
розмову з Андрєєвим: Одягнений у стареньке пальто-тулупчик,
у волохатiй баранячiй шапцi набекрень, вiн нагадував молодого актора
украïнськоï трупи. Гарна особа його здалося менi малорухомим,
але пильний погляд темних очей свiтився тiєю посмiшкою, що так
добре сiяла в його оповiданнях i фейлетонах. Не пам'ятаю його слiв, але
вони були незвичайнi, i незвичайний був лад збудженого мовлення…
Менi здалося, що це здоровий, неземно весела людина, здатний жити,
посмiюючись над негодами буття. Його порушення було приємно…
(М. Горький, Леонiд Андрєєв У кн: Книга про Леонiда
Андрєєвi, изд. З. И. Гржебина, Берлiн, 1922, С.8-9).
Вiдносини мiж М. Горьким i Л. Андрєєвим прийняли характер
серцевоï дружби, i це зiграло вирiшальну роль у лiтературнiй долi
молодого письменника. М. Горький залучив його до спiвробiтництва в
Журналi для всiх i лiтературно-полiтичному журналi Життя, органi
демократично настроєних письменникiв-реалiстiв, увiв у
лiтературний кружок Середовище. Гiркий рекомендував Андрєєва
як дуже милоï й талановитоï людини учасникам Середовища
— московськоï спiвдружностi письменникiв-демократiв, куди
входили Н. Д. Телешов, И. А. Бунiн , В. В. Вересаєв, А. С.
Серафiмович, С. А. Нейденов, И. А. Белоусов i iнших. На Середовищах
бували Чехов, Горький, Короленко, Куприн, Блукач, Шаляпiн, артисти
Художнього театру, художники Васнецов, Левитан, Головiн. Також Горький
органiзував на власнi засоби видання першоï його книги Оповiдання
(1901), протягом багатьох лет залишався доброзичливим i вимогливим його
критиком