Переказ змiсту роману Франсуазы Саган Небагато сонця в холоднiй водi

Журналiст Жиль Лантье, якому зараз тридцять п'ять рокiв, у
депресiï. Майже щодня вiн прокидається на свiтанку, i серце
його колотиться вiд того, що вiн називає страхом перед життям. У
нього приваблива зовнiшнiсть, цiкава професiя, вiн домiгся успiху, але
його гризуть туга й безвихiдний розпач. Вiн живе в трикiмнатнiй квартирi
iз красунею Элоизой, що працює фотомоделлю, але духовноï
близькостi з нею в нього не було нiколи, а тепер вона перестала залучати
його навiть фiзично. Пiд час однiєï вечiрки в його приятеля й
колеги Жана Жиль, вiдправившись помити руки у ванну кiмнату, раптом
вiдчув там нез'ясований жах побачивши маленького рожевого шматочка мила.
Вiн простягає руки, щоб взяти його, i не може, немов мило
перетворилося в якась маленька нiчна тварина, притаившееся в мороцi й
готове поповзти по його руцi. Так Жиль виявляє, що, швидше за все,
у нього розвивається психiчна хвороба
Жиль працює в мiжнародному вiддiлi газети. У свiтi вiдбуваються
кривавi подiï, що будять у його побратимiв лоскотливе почуття жаху,
i ще не дуже давно вiн теж охоче ойкав би разом з ними, виражаючи
своє обурення, але зараз вiн випробовує вiд цих подiй тiльки
досаду й роздратування тому, що вони вiдволiкають його увагу вiд
справжньоï, його власноï драми. Жан зауважує, що з його
другом дiється щось негарне, намагається якось струснути
його, радить або поïхати вiдпочити, або вiдправитися у вiдрядження,
але безуспiшно, тому що Жиль вiдчуває ворожiсть до будь-якого роду
дiяльностi. За останнi три мiсяцi вiн практично перечерiд зустрiчатися з
усiма друзями й знайомими. Доктор, до якого звернувся Жиль, виписав йому
про всякий випадок лiки, але пояснив, що головнi лiки вiд
цiєï хвороби — час, що потрiбно просто перечекати
кризу, а головне — вiдпочити. Така ж рада дає йому й Элоиза,
у якоï кiлька рокiв назад теж було щось подiбне. Жиль зрештою
слухає всiм цим радам i вiдправляється вiдпочивати до
своєï старшоï сестри Одилии, що живе в селi пiд Лиможем.
Коли вiн прожив там, не випробувавши нiякого полiпшення, два тижнi,
сестра витягає його в гостi в Лимож, i там Жиль знайомить iз
Натали Сильвенер. Рудоволоса й зеленоока красуня Натали, дружина
мiсцевого суддiвського чиновника, вiдчуває себе королевою
Лимузена, тобто тiєï iсторичноï областi Францiï,
центром якоï є Лимож, i ïй хочеться сподобатися
приïжджому парижаниновi, до того ж журналiстовi. Мало того, вона з
першого погляду закохується в нього. Але в серцеïда Жиля
цього разу немає нi найменшоï схильностi до любовних пригод,
i вiн рятується втечею. Однак наступного дня Натали сама
заïжджає до його сестри в гостi. Мiж Жилем i Натали швидко
зав'язуються любовнi вiдносини, у яких iнiцiатива постiйно належить
ïй. У Жиля з'являються першi ознаки видужання й вiдродження
iнтересу кжизни. А тим часом у Парижi в його газетi звiльняється
мiсце завiдувача редакцiєю, i Жан пропонує кандидатуру Жиля,
що у зв'язку iз цим змушений термiново вернутися в столицю. Усе
складається як не можна краще, i Жиля затверджують на посадi.
Однак, хоча вiн i мрiяв уже давно про це пiдвищення по службi, тепер цей
успiх не занадто сильно хвилює його. Тому що думками своïми
вiн перебуває в Лиможе. Вiн розумiє, що серйозно закохався,
не знаходить собi мiсця, постiйно дзвонить Натали. I пояснює
ситуацiю Элоизе, що, природно, важко страждає вiд необхiдностi
розстатися з Жилем. Проходить усього три днi, а Жиль уже знову мчиться в
Лимож. Вiдпустка триває. Коханцi проводять разом багато часу. Один
раз Жиль виявляється на вечорi, органiзованому Сильвенерами в
ïхньому багатому будинку, де, як вiдзначає досвiдчений погляд
журналiста, придушувала зовсiм не розкiш, який парижанина не
здивуєш, а вiдчуття мiцного статку. На цьому вечорi в Жиля
вiдбувається розмова iз братом Натали, що вiдверто
зiзнається йому, що вiн у розпачi, тому що вважає Жиля
слабким, безвладним егоïстом
Натали й ранiше виражала готовнiсть кинути чоловiка i ïхати за
Жилем хоч на край свiтла, а ця розмова пiдштовхує Жиля до бiльше
рiшучих дiй, i вiн вирiшує якомога швидше вiдвезти ïï до
себе. Нарештi вiдпустка закiнчується, Жиль ïде, i через три
днi — щоб дотримати пристойностей — Натали
приïжджає до нього в Париж. Проходить кiлька мiсяцiв. Жиль
поступово освоюється з новою посадою. Натали вiдвiдує
музеï, театри, оглядає визначнi пам'ятки столицi. Потiм
влаштовується на роботу в туристичне агентство. Не стiльки через
грошi, скiльки для додання свого життя бiльшоï свiдомостi. Все йде
начебто б добре, але в цих вiдносинах з'являється перша трiщина.
Головний редактор, вiн же власник газети, що запросив Жиля, Натали й
Жана повечеряти, самовдоволено цитує Шамфора, заявляючи, що цi
слова належать Стендалю. Натали, жiнка начитана й у той же час
безкомпромiсна, поправляє його, чим викликає невдоволення й
у начальника, i в слабохарактерного, схильного пристосовуватися Жиля. I
взагалi вiн усе бiльше й бiльше виявляється у владi надривних його
протирiч. У його душi зрiє конфлiкт мiж любов'ю до Натали, подякою
ïй за своє чудесне зцiлення й тугою за колишнiм привiльним
життям, спрагою волi, бажанням почувати себе самостiйним i бiльше
спiлкуватися, як за старих часiв, сприятелями.
Поïхавши з нагоди хвороби й смертi тiтки в Лимож, де чоловiк
умовляє ïï залишитися, Натали спалює за собою всi
мости й робить остаточний вибiр на користь Жиля. Необачний крок, як
незабаром з'ясовується. Один раз ранком Жиль приходить у редакцiю
сяючий: напередоднi ввечерi вiн написав дуже гарну статтю про подiï
в Грецiï, пов'язаних iз приходом до влади чорних полковникiв. Вiн
читає ïï Натали, вона захоплюється цiєю
статтею, i Жиль вiдчуває пiдйом сил. Це для нього дуже важливо,
тому що протягом останнього часу в нього було щось начебто творчоï
кризи. Похвалили статтю й головний редактор, i Жан. А пiсля того як вони
випустили в той день газетний номер. Жиль запрошує Жана до себе
додому. Вони влаштовуються у вiтальнi, випивають кальвадос, i отут Жиль
виявляє в собi нескориму тягу до психоаналiзу. Вiн починає
пояснювати Жановi, що колись Натали здорово допомогла йому, зiгрiла його
й повернула до життя, але що тепер ïï опiка душить його, йому
в тягар ïï владнiсть, прямолiнiйнiсть i цiлiснiсть. При цьому
вiн визнає, що дорiкнути подругу йому не в чому, що винувато
скорiше вiн сам, точнiше, його млявий, слабкий, нестiйкий характер. До
цього аналiзу, як вiдзначає автор. Жилю варто було б додати, що
вiн не може й помислить собi життя без Натали, але в поривi гордостi й
самовдоволення, бачачи явне спiвчуття друга й собутильника, вiн
рятує себе вiд цього визнання. А зовсiм дарма. Тому що отут раптом
виявляється, що Натали в цей момент була зовсiм не на роботi, як
вони припускали, а поруч, у спальнiй кiмнатi, i чула всю розмову вiд
початку до кiнця. Правда, вийшовши до друзiв, вона ïм цього не
сказала. Вона виглядає начебто б спокiйно. Перекинувшись iз
друзями двома-трьома словами, вона виходить iз будинку. Декiлькома
годинниками пiзнiше з'ясовується, що вона пiшла зовсiм не по
справах, а зняла кiмнату в одному з готелiв i прийняла там величезну
дозу снотворного. Урятувати ïï не вдається. У руках у
Жиля виявляється ïï передсмертна записка: Ти отут нi при
чому, мiй дорогою. Я завжди була небагато екзальтована й нiкого не
любила, крiм тебе.
Я. В. Нiкiтiн