Творчiсть Леонiда Андрєєва
Напередоднi Революцiï 1905 р. у творчостi Андрєєванаростають бунтарськi мотиви. Життя Василя Фивейского в однойменному
оповiданнi (1904) — це нескiнченний ланцюг суворих, жорстоких
випробувань його вiри. Потоне його син, зап'є з горя попадя
— священик, скрипнувши зубами голосно повторює: Я —
вiрю. У нього згорить будинок, умре вiд опiкiв дружина — вiн
непохитний! Але от у станi релiгiйного екстазу вiн пiддає себе ще
одному випробуванню — хоче воскресити мертвого
Тобi говорю, устань! — тричi звертається вiн до небiжчика,
але холодно-лютим подихом смертi вiдповiдає йому потривожений
труп. Батько Василь вражений: Так навiщо ж я вiрив? Так навiщо ж ти дав
менi любов до людей i жалiсть? Так навiщо ж все життя мою ти тримав мене
в полонi, у рабствi, в оковах?. Сюжет оповiдання Життя Василя Фивейского
сходить до бiблiйноï легенди про Iова, але в Андрєєва
вона наповнена богоборчим пафосом, у той час як у Ф. М.
Достоєвського в Братах Карамазових ця ж легенда символiзує
непохитну вiру Вбога.
Життя Василя Фивейского дихає стихiєю бунту й заколоту,
— це дерзостная спроба похитнути самi основи будь-якоï
релiгiï — вiру в чудо, у промисел божий, в благе провидiння.
Я переконаний, — писав Андрєєв, — що не
фiлософствує, не богословствующий, а щиро, гаряче вiруюча людина
не може представити бога iнакше, як бог-любов, бог-справедливiсть,
мудрiсть i чудо. Якщо не в цьому життi, так у той, обiцяноï, бог
повинен дати вiдповiдi на корiннi запити про справедливiсть i змiст.
Якщо самому смиренному, наисмиреннейшему, що приняли життя, як вона
є, i благословившему бога, довести, що на тiм свiтлi буде як тут:
— вiн вiдмовиться вiд бога. Упевненiсть, що де-небудь так повинна
бути справедливiсть i доконане знання про сенс життя — от та
утроба, що щодня народжує нового бога. I кожна церква на землi
— це образа неба, свiдчення про страшну невичерпну силу землi й
безнадiйному безсиллi неба.
Андрєєв створює повну драматизму сцену, у якiй
змучений нещастями сiльський попик виростає в богатиря-богоборця.
Силомiць своєï несамовитоï вiри вiн хоче воскресити
загиблого в пiщаному кар'єрi батрака Семена Мосягина. Але чуда не
вiдбувається. Обмануто, розтоптана вiра, оказавшаяся
неспроможноï звести небо на землю. На перших сторiнках повести один
з ïï героïв — диякон порiвнює священика свого
приходу о. Василя з Iовом, i iз цього моменту оповiдання про Фивейском
мимоволi зiставляється читаючоï iз книгою Iова. Але повiсть
Андрєєва має лише зовнiшня подiбнiсть у викладi про
митарства й страждання о. Василя з випробуваннями, ниспосланними Iововi
В остаточному пiдсумку Iов переконується, що не в його владi
осягти шляхи Господни й тому вiн упокорюється й говорить: Я чув
про Тебе слухом вуха, тепер же моï очi бачать Тебе; тому я
вiдрiкаюся й каюся в поросi й попелi (Бiблiя, Кн. Iова, 42:5-6, с. 658).
Василь же, як ми вже вiдзначали, на противагу цьому гнiвно
викликує, звертаючись до Бога: — Так навiщо ж я вiрив? -так
навiщо ж ти дав менi любов до людей i жалiсть — щоб посмiятися
надi ною Так навiщо ж все життя мою ти тримав мене в полонi, у рабствi,
в оковах? Нi думки вiльноï! Нi почуття! Нi подиху! Усе одним тобою,
усе для тебе. Один ти! Ну, з'явися ж — я чекаю!.
Андрєєва по праву вважають майстром психологiчного малюнка.
Життя Василя Фивейского — одна iз кращих його психологiчних речей
Природно, що автора найбiльше займає внутрiшнiй мир о. Василя. Як
же вiн його вiдображає? Психологiчний метод Андрєєва
вiдрiзняється вiд методу Л. Толстого, що пояснює й
договорює за героя його думки й почуття, як усвiдомленi самим
героєм, так i гнiздяться в пiдсвiдомостi, невловимi,
струмливi… Андрєєв iде iншим шляхом. Не вiдтворюючи
послiдовного розвитку психологiчного процесу, як це робили Толстой i
Достоєвський, вiн зупиняється на описi внутрiшнього стану
героя в переломнi, якiсно вiдмiннi вiд колишнiх, моменти його духовного
життя, i дає авторську результативну характеристику. Важливим не
тiльки лiтературним, але й суспiльною подiєю стала поява
антивоєнноï повiстi Червоний смiх (1904). Ïï
тематична основа — подiï росiйсько-японськоï вiйни, але
сюжетно-копозиционний центр добутку склало вражене, що болiсно
галюцинує свiдомiсть учасника кривавоï бойнi: Це червоний
смiх. Коли земля божеволiє, вона починає так смiятися. вона
стала круглий, гладкий i червона, як голова, з якоï здерли шкiру.
Андрєєв хотiв, щоб повiсть видали з офортами улюбленогоïм Ф. Гойï Нещастя вiйни. Ключем до розумiння головноï
iдеï повести є слова одного iз братiв, вiд iменi якого
ведеться оповiдання в Червоному смiху: …адже не можна ж безкарно
десятки й сотнi рокiв учити жалостi, розуму, логiцi — давати
свiдомiсть. Можна стати безжалiсним, втратити чутливiсть, звикнути до
виду кровi, i злiз, i страждань — як от м'ясники, або деякi
доктори, або вiйськовi; але як можливо, пiзнавши iстину, вiдмовитися вiд
ïï?..
Мiльйон людей, зiбравшись в одне мiсце й намагаючись додати правильнiсть
своïм дiям, убивають один одного, i всiм однаково боляче, i все
одинаково нещаснi, — що ж це таке, адже це божевiлля?.
Андрєєв показує вплив вiйни на свiдомiсть ïï
учасникiв i людей, якi не були на вiйнi, але враженi долею десяткiв
тисяч ïï нещасних жертв. Незважаючи на фактографiчнiсть
повести, завдання Андрєєва полягало не в тiм, щоб
вiдобразити факти вiйни, якi, за його словами, завжди однаковi, а в тiм,
щоб вiдтворити вiдносини до вiйни сучасникiв, близьких йому за духом,
героïв гаршинской складки, i своє власне вiдношення, що
…також факт, i досить немаловажний (Лiт. спадщина, С. 244).Жанр
Червоного смiху Андрєєв визначив як фантазiю на тему про
майбутню вiйну й майбутню людину.
Iдейний пiдтекст фантазiï полягає в тому, що розумна
iнтелiгентна людина XX в., що бере участь у вiйнi, не маючи яких-небудь
гуманних цiлей або визвольних завдань, повинен перестати iснувати як
особистiсть, як повноцiнний член суспiльства, як представник культурного
людства. Червоний смiх був криком про невiдповiднiсть етичних i
iсторичних гуманних подань культурного людства реальному стану миру,
вона був лементом про необхiднiсть порятунку людини, людей, народiв,
людства вiд свiтовоï зарази, що насаджує вiйни як спосiб
власного iснування й поширення
Андрєєв надає свою квартиру для засiдання ЦК РСДРП, що
вiн уважав самою великою й серйозною революцiйною силою, дає згоду
на спiвробiтництво в бiльшовицькiй газетi Боротьба, бере участь у
секретнiй нарадi фiнськоï Червоноï Гвардiï. У повiстi
Губернатор (1906) Андрєєв виправдує терористичнi акти
проти царських сановникiв. Зав'язка сюжету повести — розстрiл
демонстрацiï робiтникiв за розпорядженням губернатора. Але нi ця
зав'язка, нi процес пiдготовки й здiйснення вбивства губернатора
терористами не становлять власного сюжету повести. Як i всi факти
зовнiшнього життя, цi данi в повiстi через призму сприйняття
губернатора, як поштовх до його переживанням
Основа сюжету — духовна еволюцiя губернатора, внутрiшнiй процес
його другого, морального народження, що вiдбулося в момент його
фiзичноï, змушеноï бажаноï й необхiдноï кончини. Не
той момент драматичний, коли на вимогу фабриканта вже прибутку солдати й
готовлять рушницi, а той, коли в тишi нiчних безсонних мiркувань
фабрикант бореться iз двома правдами й нi однiєï з них не
може прийняти нi совiстю, нi засмиканим розумом своïм
У драмi До зiрок (1906), самому оптимiстичному своєму добутку,
автор затверджує соцiальну цiннiсть подвигу, i наукового, i
революцiйного. Андрєєв виводить на сцену представникiв
кращоï частини сучасного людства — учених, для яких робота
є повсякденний подвиг, i революцiонерiв, для яких героïзм
є життя. У п'єсi розмежований верх i низ. Верх — це
тi, хто наблизився до зiрок, до вiчностi, безсмертю, досконалостi. Десь
унизу живуть тi, хто страждає, шукає, але ще не знає
шляхiв наверх. Було б невiрно затверджувати, що Андрєєв
примиряє точки зору революцiонерiв i вчених, романтикiв i
реалiстiв, верху i низу. Вiн поєднує, синтезує все
краще, що було в арсеналi пiонерiв науки й революцiï
От чому поруч iз Трейчем i Миколою (сином Терновского), носiями активноï-соцiально-
активноï фiлософiï життя як рiвновеликий коштує астроном
Терновский. От чому в його фiнальному монолозi злите воєдино
сучасне наукове знання про життя й революцiйно-фiлософське подання русi
буття як прогресу, як кiнцевого торжества Сонця, Розуму й Гармонiï.
Пiсля розгрому у Фiнляндiï Грудневого збройного повстання й
червоноï Гвардiï наступає смуга глибокоï
iдейноï й психологiчноï кризи Андрєєва. Не на кого
сподiватися росiйськоï революцiï, — пише вiн Горькому в
жовтнi 1906,- мало друзiв у волi, i немає в неï гарячих
коханцiв. До нього вертаються думки про фатальну зумовленiсть людських
доль, про безплiднiсть опору споконвiчним законам життя, його песимiзм
приймає космiчний (Горький) характер
А пiсля смертi в листопадi 1906 Олександри Михайлiвни, дружини, що була
йому й iншому, i лiтературним порадником, Андрєєв
вступає в смугу депресiй, ускладнених приступами запоïв.
Розчарування в недавнiх передчуттях i надiях, скептична оцiнка й
окремоï людини, i юрби — от що встановлює iдейно
— емоцiйну тональнiсть андрiïвських добуткiв
пiсляреволюцiйного перiоду. Так, повний непримиренноï ненавистi до
iснуючий Сава (драма Сава 1906). Але, пiдкреслює
Андрєєв, вiн не герой мiй … це — ще раз i ще раз
трагiчне життя, туга про свiтлий, загадка смертi (Лiт. спадщина. Т. 72.
С. 266).
Сава — це соцiально-фiлософський художнiй твiр про трагiчний у
життi, туга про свiтлий, алкание розкрiпачення людини. Ïï iдейно-
художнє завдання, як неï розумiв автор, дати синтез
росiйського заколотного духу в рiзних крайнiх його проявах
(Андрєєв Л. Невиданi листи. Публiкацiï й коментарi Л.
И. Беззубова. — Учений. Зап. Тартуского ун-та, 1962, т. 5. Вип.
119, С. 385). Песимiстичний по своïй оцiнцi перспектив революцiйних
повстань оповiдання Так було (1906).
Оповiдання Так була i драма Сава не кiнчаються повною й торжествуючою
перемогою. Але перемоги немає нi в повiстi Губернатор, нi в
п'єсi До зiрок. Фiзичноï перемоги революцiï в
Андрєєва нiколи й не могла бути навiть у найяснiших його
речах (До зiрок, З оповiдання, що нiколи не буде кiнчений, Iван
Iванович), вона могла бути й була тiльки духовною. I тодi вона свiдчила
й про демократичну спрямованiсть творчостi Андрєєва, i про
його романтичну захопленiсть, i про органiчну симпатiю креволюции.
Боягузливими обивателями з'являються в повiстi Iуда Искариот i iншi
(1907) не тiльки юрба, що глумиться над Христом, але i його учнi.
Приречений на смерть людин у драмi Життя людини (1907). Хтось у сiрому
невпинно нагадує йому, що вiн лише покiрно робить коло залiзного
призначення. Сценiчна iсторiя драматургiï Андрєєва
почалася в 1907 р. у Петербурзi, на сценi Драматичного театру В. Ф.
Комиссаржевской, або, як його називали, у театрi на Офiцерськоï 22
лютого вiдбулася прем'єра спектаклю Життя Людини у постановцi В.
Э. Мейерхольда, 12 грудня та ж п'єса була вперше показана в
московському Художньому театрi. Ставив спектакль К. С. Станiславський.
Обидвi постановки, зовсiм рiзнi по стилi й виконанню, мали величезний
успiх i послужили джерелом гостроï дискусiï в театральнiй
пресi
Тодi ж, в 1907 р. з'явилися й першi театрознавчi оцiнки творчiсть
Андрєєва. Н. Е. Эфрос, найбiльший театральний критик свого
часу, писав пiсля перших постановок Життя Людини: Зiграти Леонiда
Андрєєва занадто заманливо. Дуже вже це великий талант;
безперечно, до нього зараз сильнiше, нiж до кого-небудь iз наших
письменникiв, тягнеться всяка увага. Темна хмара огортає душу
Андрєєва, i народяться в нiй почуття й думки такi важкi,
налитi безисходною тоскою, черною безнадiйнiстю. Цей темний вогонь
палить i при читаннi, цi слова театр зараз же повинен був побачити
— i побачив, — що йому доведеться, якщо вiн захоче бути
гiдним п'єси, не тiльки як завгодно зовсiм неï зiграти, але
ще й насамперед винайти способи, як зiграти.
18 вересня вiн уперше бачить Життя Людини на сценi. Зал привiтає
його овацiями. Вiд театру пiдносять вiнок. Андрєєв дуже
задоволений постановкою. 21-го вiн приходить на спектакль другий раз i
навiть вносити деякi змiни в перший акт п'єси. Високо оцiнюючи
мейерхольдовский спектакль Життя Людини, Комиссаржевский уважав, що саме
в нiй театр вступив на шлях нового реалiзму, реалiзму мiстичного, на
вiдмiну вiд натуралiстичного, i вiд символiстського театру марiонеток,
пластичних по деревянности, одноманiтностi голосiв. До останнього, на
думку Комиссаржевского, повернув Мейерхольд пiсля постановки Життя
Людини. Проте, духовне бунтарство, богоборчi тенденцiï п'єси
викликали на батькiвщинi Андрєєва вибух обурення в
реакцiйних клерикальних i суспiльних колах. Тi ж сили ополчилися на
п'єсу Життя Людини, поставлену в 1909 р. у Львовi на сценi
мiського польського театру. Бiльшiсть польських газет засуджувало
п'єсу. Цi обвинувачення часом супроводжувалися примiтивно грубими
випадами проти письменника
Один з рецензентiв, посилаючись на статтю Мережковского Прийдешнiй хам,
пише ще бiльш образливо, говорячи про низовину, брутальностi Життя
Людини, про те, що нервовi люди просто не витримували видовища й тiкали
зi спектаклю… Супротивниками Життя Людини керували не тiльки, як
ïм здавалося, ображенi релiгiйнi почуття, але найбiльше страх перед
зростаючою силою новоï вiльноï свiдомостi. Показово, що навiть
вороже настроєна до п'єси газета змушена була визнати: Вся
польська преса одностайно засудила утвiр Андрєєва, яким,
однак, захоплюються юрби глядачiв, особливо молодь.
