Творчiсть Леонiда Миколайовича Андрєєва (1871-1919)

Творчiсть Леонiда Андрєєва яскрава сторiнка в iсторiï
росiйськоï лiтератури початку XX столiття. Сама особистiсть
письменника викликала й викликає пильний iнтерес своєю
складнiстю й суперечливiстю, що вiдбилися в його добутках. Його високо
цiнували Л. Толстой, Чехов, Короленко, Михайлiвський. Публiкацiя ряду
його оповiдань, постановка п'єс ставали лiтературними й
театральними подiями, предметом гострих суперечок i дискусiй
Видне мiсце Л. Андрєєва у лiтературi незмiнно визнавав М.
Горький. Навiть в 1908 роцi, коли дружба мiж ним i Андрєєвим
була порушена, Горький писав: По-моєму — Андрєєв
— самий зараз цiкавий на вибiр тим, по своïх письменницьких
настроях белетрист . Але вiн же сказав i справедливi, пророчi слова: От
побачите: не мудрий, але чесний письменник Куприн переживе голосну славу
Андрєєва, i мало хто про це пошкодує. Гiркий виявився
провидцем тому, що нiхто не знав так добре Андрєєва, як вiн,
нiхто з такою любов'ю й так ревниво не стежив за лiтературною й
цивiльною долею письменника, нiхто з таким болем не переживав його
вiдрив вiд демократiï. I сам Андрєєв визнавав, що
Горький робив на нього величезний сприятливий вплив. У листi до критика
й iсторика лiтератури В. Боцяновскому 17 березня 1903 року вiн писав:

• Отроцтво й молодiсть — дуже сумнi. З 15 рокiв я почав шукати щироï мети життя, щироï дружби, щироï любовi. Я шукав, а життя у вiдповiдь клацала мене по носi. Довго, дуже довго я плутався в добрi й злi… Умер батько 2 — бiднiсть, потiм брудна, болiсна вбогiсть. Час був кепське — початок дев'яностих рокiв. Почав я сильно запивати. Часом вдавався у вiдчай; раз пробував застрелитися — не вийшло. Були спроби писати, але невдалi… Опам'ятався я в 1897 роцi, коли скiнчив унiверситет i став працювати в газетi Кур'єр судовим хронiкером… В 1898 роцi, у квiтнi, надрукував перше оповiдання Баргамот i Гараська. Величезний вплив на мою долю зробив Горький… Його шляхетна, майже нелюдська особистiсть дала менi бiльше, нiж всi книги, якi я прочитав, всi люди, яких я знав. Я в життя повiрив, довiдавшись Горького.

Лiтературний шлях Андрєєв почав з фейлетонiв у газетi Кур'єр, якi вiн пiдписував псевдонiмом Джемс Линч. Але справжнiй успiх чекав його в жанрi реалiстичного оповiдання. Шлях письменника-белетриста вiн почав у таборi художникiв критичного реалiзму, як автор оповiдань про жертв соцiальноï несправедливостi й добуткiв, у яких викривалася вульгарнiсть обивательського iснування. Продовжуючи традицiï критичного реалiзму XIX столiття, Андрєєв був особливо близький до таких своïх сучасникiв, як Чехов i Горький У традицiях критичного реалiзму написанi оповiдання У вiкна, Великий шолом, Випадок, Християновi i iн. Ïх поєднує нещадне викриття людей, що живуть у тiснiй шкарлупi обивательщини, порожнiх i злиденних духом, ханжей, iндивiдуалiстiв, цинiкiв. Такий дрiбний чиновник Миколаïв (У вiкна, 1899), у якому можна помiтити подiбнiсть iз чеховським Беликовим. Почуття огиди викликає його страх перед життям, щиросердечна дряблость, презирство клюдям.
Вiдношення Л. Андрєєва до Жовтневоï революцiï
було складним. Спочатку вiн зайняв ворожу позицiю, бiлоемiгрантське
оточення у Фiнляндiï, де жив письменник, усiляко пiдiгрiвало його
антирадянськi настроï. Однак Андрєєв прагнув
розiбратися в сутностi Радянськоï влади, став уважно стежити за
подiями в Росiï, особливо пiсля того, як ближче довiдався емiграцiю
й рiшуче порвав з нею. Однак осягти правду соцiалiстичноï
революцiï вiн не встиг: у вереснi 1919 року Л. Андрєєв
умер на своïй дачi Нейвала Вфинляндии.
Так завершився шлях одного з найцiкавiших майстрiв прози початку XX
столiття. Хиткiсть i непослiдовнiсть iдейних позицiй, полiтичний
индифферентизм, що часом граничив з безпринципнiстю, анархiзм у
трактуваннi руху iсторiï й методiв боротьби, невiр'я в перемогу
добра — все це було причиною драми Андрєєва як
художника й людини. При всiм цьому не пiдлягає сумнiву яскравий
талант письменника, об'єктивне значення його добуткiв, хоча й
можна сперечатися про його творчий метод, про прийоми й засоби
зображення. Дуже що суворо судив про нього Луначарский свiдчить, що
багато сучасникiв письменника сприймали картини Андрєєва не
як абсолютний осуд життя, а тiльки як похмуре, але в сутностi правдиве
зображення того болота староï Росiï, з якого потрiбно було
вирватися якомога швидше. Луначарский вiдзначив i значення творчостi Л.
Андрєєва для радянськоï лiтератури:

• В Андрєєва можна вчитися. Справдi, Андрєєв — реалiст. Притiм його бажання завжди додати значущiсть i опуклiсть своïм образам… створює непогану школу для наших реалiстiв. Лихо тiльки в тiм, що цей реалiзм в Андрєєва перекрученi… психологiчним вихованням ока, що уже iз самого початку сприймають негативнi моменти.