Творчiсть Миколая Рубцова

Зi спогадiв Станiслава Кунаева: “Iз Тверского бульвару в низьке
вiкно уривалися людськi голоси, брязкання тролейбусних дуг, шум машин,
що проносяться до Никитским ворiт. У Литинституте йшли вступнi екзамени,
i всi абiтурiєнти по шляху в Будинок Герцена заглядали до мене з
надiєю на чудо. Людина по десятьох у день. Так що настрiй у мене
було кепське… Заскрипiла дверi. У кiмнату обережно ввiйшов парубок
з худою, костистою особою, на якому видiлялися велике чоло iз залисинами
й глибоко запалi очi. На ньому була бруднувата бiла сорочка, вигладженi
штани пузирилися на колiнах. Взуто вiн був у дешевi сандалiï. З
першого погляду видно було, що життя помотало його неабияк i що,
звичайно ж, вiн тримає в руках зiм'ятий рулончик вiршiв
— Здрастуйте, — сказав вiн робко. — Я вiршi хочу вам
показати. Парубок простягнув менi сторiнки, де на слiпiй машинцi були
надрукованi одне за iншим впритул — досвiдченi автори так не
друкують — його вирши. Я почав читати…
Вибiжу на пагорб i впаду в траву. I стародавнiстю повiє раптом з
долу! I раптом картини грiзного розбрату Я в цю мить побачу наяву…
Росiя, Русь — куди я не гляну! За всi твоï страждання й битви
Люблю твою, Росiя, старовину, Твоï лiси, цвинтарi й молитви…
Росiя, Русь! Зберiгай себе, зберiгай! Дивися, знову в лiси твоï й
доли З усiх бокiв наскочили вони, Iнших часiв татари й монголи. Вони
несуть на прапорах чорний хрест. Вони хрестами небо захрестили, I не
лiсу менi бачаться окрест, А лiс хрестiв на околицях Росiï. Хрести,
хрести… Я бiльше не можу! Я рiзко вiднiму вiд очей долонi I друг
побачу: сумирно на лузi Траву жують стриноженi конi. Заiржуть вони
— i десь в осик Пiдхопить луна повiльне ржанье,
И треба мною - безсмертних зiрок Русi, Спокiйних зiрок безбережне
мерцанье… Бачення на пагорбi — Я вiдiрвав вiд рукопису
особа, i нашi погляди зустрiлися. Його глибоко запалi махонькие вiчка
дивилися на мене допитливо й насторожено. — Як вас кликати?
— Микола Михайлович Флякiв”.
Зi спогадiв Г. Горбовского: “Микола Флякiв — поет
довгоочiкуваний. Блок i Єсенiн були останнiми, хто зачарував
читаючий мир поезiєю — не придуманоï,
органiчноï… Час вiд часу у величезному хорi радянськоï
поезiï звучали голосу яскравi, неповторнi. I все-таки —
хотiлося Рубцова. Було потрiбно. Кисневе голодування без його вiршiв
— насувалося. Довгоочiкуваний поет… Але… не секрет, що
багато хто навiть iз общавшихся з Миколою довiдалися про нього як про
великого поета вже пiсля його смертi…”
Доторкнутися до рядкiв Рубцова — значить доторкнутися до чого
свiтлому й доброму. Меж болотних стовбурiв красувався схiд
огнеликий… От наступить жовтень — i здадуться раптом
журавлi! I розбудять мене, покличуть журавлинi лементи Над моïм
горищем, над болотом, забутим удалинi… Широко по Русi призначений
строк увяданья Возвещают вони, як сказання древнiх сторiнок. Усе, що
є на душi, до кiнця виражає риданье I високий полiт цих
гордих прославлених птахiв. Широко на Русi махають птахам приголоснi
руки. I забитость болiт, i втрати полiв, що зноблять, - Це виразять всi,
як сказанье, небеснi звуки, Далеко розголосить плач, що летить,
журавлiв… От летять, от летять… Вiдчините скорiше ворота!
Виходите скорiше, щоб глянути на високих своïх! От замовкли —
i знову сиротiє душа й природа Тому, що — мовчи! — так
нiхто вуж не виразить ïх… “Журавлi”
Замислюючись над первоистоками цiєï краси, унесемся в
Беломорье — край суворий, богатий казками, переказами, легендами.
Тут, у селi Емецк Архангельськоï областi, 3 сiчня 1936 року
народився Микола Флякiв.
Флякiв рано залишився сиротою… Мати вмерла. Батько пiшов на фронт.
Збереглися мемуарнi записи, якi зробив Флякiв в останнi роки життя.
“Iшов перший рiк вiйни. Моя мати лежала в лiкарнi. Старша сестра
пiднiмалася задовго до свiтанку, цiлими днями стояла в чергах за хлiбом,
а я пiсля бомбувань iз бiльшим захопленням шукав у дворi осколки, i якщо
знаходив, то пишався ними й хвастався. Часто я йшов у безлюдну глибину
саду бiля нашого будинку, де полюбився менi одна дивно гарна червона
квiтка. Я торкав його, поливав i доглядав за ним, усiляко, як тiльки
вмiв. Про це моє заняття знав тiльки мiй брат, що був на кiлька
рокiв старше мене. Один раз вiн прийшов до мене в сад i сказав:
“Пiдемо в кiно”. “Яке кiно?” — запитав я.
“Золотий ключик”, — вiдповiв вiн. Ми подивилися кiно
“Золотий ключик”, у якому було так багато цiкавого, i,
щасливi, верталися додому. Бiля хвiртки нашого будинку нас зупинила
сусiдка й сказала: “А ваша мама вмерла”. У неï на очах
з'явилися сльози. Брат мiй заплакав теж i сказав менi, щоб я йшов
додому. Я нiчого не зрозумiв тодi, що таке трапилося., але серце
моє здригнулося, i тепер часто згадую я кiно “Золотий
ключик”, той аленький квiтку й сусiдку, що сказала: “А ваша
мама вмерла”. … Ця квiточка маленький Як я любив i ховав!
Нiжив його, — от маменька Буде подарунку рада!
До речi його, не до речi чи, Виростити все-таки смог… Нiс я за
труною матерi Аленький своя квiтка.
Дитинство скiнчилося. До болю шкода шестирiчного хлопчика Колевi, його
братiв i сестер, що залишилися без батька й матерi… Багато пiзнiше
в однiй з автобiографiй Флякiв напише: “Дитинство пройшло в
сiльському дитячому будинку над рiкою Толшмой — глибоко у
Вологодськiй областi”. Никольское вiн завжди вважав своєю
батькiвщиною. Тут вiн закiнчив семилiтку. I вiдправився в лiсотехнiчний
технiкум. Учився вiн у декiлькох технiкумах, але жодного не закiнчив.
Хлопчиськом, що не бачив моря, марив iм. Мрiя привела його, 16-лiтнього,
в Архангельськ, де вiн потрапив кочегаром на рибальське судно. Вабили й
бiльшi мiста. В 1955 роцi вiн уже працює в Ленiнградi, звiдси на
чотири роки йде служити у флот. Тут починає писати й друкуватися у
флотських виданнях.
Як я рвався на море! Кинув будинок нерозважливо I в моряцькiй конторi
Усе просився на судно…
Екстерном закiнчивши вечiрню школу в Ленiнградi, Флякiв
приïжджає в Москву. Твердження поетичних подань поета i його
поглядiв на життя вiдбувається вже в Москвi, у пору навчання в
Литинституте iменi М. Горького. У Литинститут Флякiв прийшов iз чималим
багажем життєвих вражень i, головне, зi своïм творчим
голосом. Зi спогадiв Сергiя Викулова:
На творчий конкурс Литинститута Флякiв представив саморобну книжку
“Хвилi й скелi…”. Але тi, хто потiм став учити
Рубцова, iмовiрно, не вiдразу зрозумiли, що перед ними — не просто
талант, а майже, що сформувався поет… До своïм двадцяти шести
рокам минулий, як говорять, вогонь i воду, що пiзнала не тiльки (а
вiрнiше, не стiльки) верхнi, просторi й свiтлi поверхи життя, але i
ïï глухi пiдвали й навiть ïï дно, вiн чекав вiд
Литинститута не школярских розмов про ямби й хореях, а одкровень про
життя, про душ людськоï… Чекав — i не
дочекався…”
В 1973 роцi на могилi Рубцова поставили надгробье — мармурову
плиту з барельєфом поета. Унизу по мармурi бiжить рядок з його
вiршiв:
“Росiя, Русь! Зберiгай себе, зберiгай!” — яка звучить,
немов останнiй заповiт Рубцова цiй нещасноï й нескiнченно улюбленiй
краïнi, що не береже нi своïх генiïв, нi саму себе…

• Вiдкладу свою вбогу ïжу
• И вiдправлюся на вiчний спокiй
• Нехай мене ще люблять i шукають
• Над моєю самотньою рiкою