Характеристика образа Сергия Радонежского

Добуток Б. К. Зайцева Преподобний Сергий Радонежский було написано в
1925 роцi в емiграцiï. Це життєпис самого шанованого на Русi
святого старця. По визнанню автора, така тема — нiяк не з'явилася
б авторовi й не заволодiла б ним у дореволюцiйнi роки. Читаючи
життєпис знаменитого росiйського святого XIV столiття, я
вiдзначив, що саме в часи потрясiнь можуть з'являтися такi добутки, що
дихають стражданням i надiєю, сумом i любов'ю — всiма
високими почуттями, якi можуть виникнути в душi людини, що хворiє
за свою Батькiвщину
Я зрозумiв, що авторовi цього добутку цi почуття близькi й зрозумiлi.
Менi довелося по душi також i те, що автор зобразив Сергия саме як
росiйського нацiонального святого, з усiма властивiй росiйськiй людинi
щиросердечними якостями, з яких автор видiлив яскравiше всiх скромнiсть
подвижництва. Риса дуже росiйська. Не зрячи в життєписi
своïми людськими прикметами й самою суттю подвигу Сергию
протиставляється iнший, католицький святий — Франциск
Ассизский. Преподобний Сергий не вiдзначений особливим талантом, даром
красномовства. Вiн убожiй здатностями, чим старший брат Стефан. Але зате
вiн випромiнює свiтло — непомiтно й постiйно.
Б. К. Зайцев у своєму добутку поставив перед собою завдання, як я
думаю, розкрити образ Сергия в поступовому, ясному, безперервному й
навiть не в драматичному сходженнi до святостi. Святiсть росте в ньому
органiчно.
Сергий послiдовно твердий i непохитний у своïй лагiдностi,
смиренностi, скромностi. Коли монастирськi братiï раптом початку
нарiкати, iгумен не впав у пастирський гнiв, не став викривати
своïх дiтей за грiховнiсть. Вiн, уже стара людина, взяв цiпок свiй
i пiшов у дикi мiсця, де заснував скит Киржач. I друговi своєму,
митрополитовi московському Алексiю, не дозволив накласти на себе золотий
хрест митрополичий: Вiд юностi я не був златоносцем, а в старостi тим
бiльше бажаю перебувати в убогостi.
Таким свiтоглядом св. Сергий на Русi завойовує великий моральний
авторитет, що, як показала iсторiя , тiльки й дозволяє йому
зробити головний подвиг життя — благословити Дмитра Московського
на битву з поневолювачами Батькiвщини
У творi Зайцева св. Сергий — невiд'ємна частина Росiï.
Я був у Радонеже на вiдкриттi пам'ятника св. Сергию. Там, на тлi
росiйськоï природи, гострiше вiдчув цей великий зв'язок св. Сергия
з нашою Батькiвщиною, настiльки ж лагiдноï, свiтлоï у
своєму сумi й притихлоï як би чекаючи чуда
Але, на жаль, свiтлi чудеса на Русi трапляються набагато рiдше, нiж
великi потрясiння. У часи ординського ярма Русь випробовувала подвiйний
удар: розоряли й чужi, i своï. Всi цi нещастя випробувала на собi
сiм'я отрока Варфоломiя. Батько майбутнього святого, Кирило, одержав у
Радонеже маєток, але сам уже, по старостi, не мiг господарювати.
Його замiнив син Стефан. На Варфоломiя надiï не було, тому що отрок
усе бiльше прагнув до самоти, до молитви, до Бога. Важке життя ще
сильнiше змiцнювало його в думцi покинути рiдний будинок i стати ченцем
Автор показує Варфоломiя ще до кiнця не представляє, вiд
чого й заради чого вiн вирiшує вiдмовитися в життi. Перед читачем
з'являється скромний, занурений у спiлкування з Богом отрок.
Батько, як мiг, стримував сина вiд цього кроку: Ми стали старi, немiчнi;
послужити нам комусь; у братiв твоïх чимало турботи про своï
сiм'ï. Ми радуємося, що ти намагаєшся догодити Господу.
Але твоя блага частина не онiмiє, тiльки послужи нам небагато,
поки Бог вiзьме нас звiдси; от, проводь нас у могилу, i тодi нiхто не
заборонить тобi.
Варфоломiй пошкодував батькiв i залишився. Пожертвував своïм
потягом до манливiй до себе нового життя заради рiдних людей. У зв'язку
iз цим знову згадаю про протиставлення св. Сергия св. Франциску. Автор
упевнений, що Св. Франциск пiшов, звичайно б обтрусив порох вiд усього
життєвого, у свiтлому екстазi ринувся б у сльози й молитви
подвигу. Варфоломiй стримався. Вичiкував.
Тут, по-моєму, розв'язалося бiльше питання моральний, чим
релiгiйний. Розв'язався таким чином, що для росiянцi душi моральне й
релiгiйне нерозривно. У всякому разi, росiйська душа завжди в подiбних
випадках мучається й метається перед вибором, Зараз важко
сказати, як надiйшов би Варфоломiй, якби цi стримуючi його життєвi
обставини затяглися. Автор життєпису вважає, що, напевно, не
залишився б. Але, безсумнiвно, як-небудь iз достоïнством улаштував
би батькiв i вийшов би без бунту. Його тип iншоï. А вiдповiдаючи
типу, складалася й доля…. Пiсля вiдходу в дикi мiсця разом iз
братом Стефаном ïм довелося нелегко. У скитi треба було багато
трудитися. Брат виявився багато слабкiше Варфоломiя, i бiльша частина
праць лягла на плечi майбутнього святого
Незабаром, пiсля постригу його в ченцi й вiдходу вiд нього iгумена
Митрофана, св. Сергий залишився зовсiм один серед дикоï природи
Автор особливо пiдкреслює розташування св. Сергия до аскетизму:
Аскетичний подвиг — вигладжування, випрямлення душi до
єдиноï вертикалi. У такому виглядi вона легчайше й любовнейше
з'єднується з Першоосновою, струм божественного
беспрепятственней бiжить по нiй…
Наïвно думати, менi здається, що св. Сергию в особливо важкi,
першi мiсяцi самiтностi допомiг тисячолiтнiй досвiд чернецтва. Досвiд
самiтностi передати неможливо. До цього людина приходить сам,
переступивши через себе, i вчачись у самого себе, i пiдтримуючи сам себе
Як усякий пустельник, св. Сергий пройшов крiзь тугу, розпач, занепад
почуттiв, стомлення, зваба бiльше легким життям святий Сергий вийшов
переможцем iз цiєï боротьби, пiдкоривши дух свiй лiнiï
Бога
Цiкаво в зображеннi образа св. Сергия розкриття широти його поглядiв.
Вiдомо, що вiн, будучи православним, насаджував серед своïх
пiдопiчних у деякому змiстi захiдну культуру: праця, порядок,
дисциплiну. Вiн не був проповiдником, нi вiн, нi учнi його не займалися
мiсiонерською дiяльнiстю. I це тiльки ще бiльше пiдвищило його авторитет
внароде.
Не буду описувати подвиг преподобного Сергия, його роль у перемозi
росiйських вiйськ на Куликовом поле. Це всiм вiдомо. I сам автор
життєпису загострив свою увагу на моментах сходження преп. Сергия
до подвигу його життя. Нi вiн, нi Дмитро Донськой не дожили до
остаточного звiльнення Русi вiд поневолювачiв, але вони заклали мiцний
духовний фундамент, на якому Росiя твердо коштує до цих пор
Б. К. Зайцеву вдалося створити образ народного героя, що у часи кровi й
насильства пiдтримував дух спiввiтчизникiв
Автор закiнчує життєпис, накладаючи останнiй найважливiший
штрих на вигляд преп. Сергия. Вiн говорить про те, що, не залишивши по
собi писань, Сергий нiбито нiчому не вчить. Але вiн учить саме всiм
виглядом своïм: одним вiн розрада й освiження, iншим — нiмий
докiр. Безмовно Сергий учить найпростiшому: правдi, прямотi, мужностi,
працi, благоговiнню й вiрi.
У цьому, я вважаю, сама головна цiннiсть образа великого старця,
зображеного рукою талановитого росiйського художника слова Б. К. Зайцева