Переказ роману Достоєвського Злочин i покарання

Бєдний район Петербурга 60-х рр. XIX в., що примикає до
Сiнноï площi i Єкатерининського каналу. Лiтнiй вечiр.
Колишнiй студент Родiон Романович Розкольникiв залишає свою
комiрку на горищi й вiдносить у заставу бабi процентщице Алене Iванiвнi,
що готується вбити, останню коштовну рiч. По дорозi назад вiн
заходить в одну з дешевих распивочных, де випадково знайомиться зi
спившимся, що потеряли мiсце чиновником Мармеладовым. Той
розповiдає, як сухота, убогiсть i пияцтво чоловiка штовхнули його
дружину Катерину Iванiвну на жорстокий учинок — послати його дочка
вiд першого шлюбу Соню для заробiтку на панель. На наступний ранок
Розкольникiв одержує iз провiнцiï лист вiд матерi з описом
лих, перенесених його молодшою сестрою Дуней у будинку розпусного
помiщика Свидригайлова. Вiн довiдається про швидкий приïзд
матерi й сестри в Петербург у зв'язку з намiченим замiжжям Дуни.
Наречений — розважливий дiлок Лужин , що бажає будувати шлюб
не на любовi, а на бiдностi й залежностi нареченоï. Мати
сподiвається, що Лужин матерiально допоможе ïï синовi
скiнчити курс вуниверситете.
Мiркуючи про жертв, якi приносять заради близьких Соня й Дуня,
Розкольникiв змiцнює в намiрi вбити процентщицу — нiкчемну
злу вошу. Адже завдяки ïï грошам вiд незаслужених страждань
будуть урятованi сотнi, тисячi дiвчин i юнакiв. Однак вiдраза до
кривавого насильства знову пiднiмається в душi героя пiсля
побаченого ïм сну-спогаду про дитинство: серце хлопчика
розривається вiд жалостi до забивається до смертi клячонке.
I все-таки Розкольникiв убиває сокирою не тiльки бридку
старушонку, але i ïï добру, лагiдну сестру Лизавегу, що
зненацька повернулася у квартиру. Чудом пiшовши непомiченим, вiн
ховає викрадене у випадковому мiсцi, навiть не оцiнивши його
вартостi. Незабаром Розкольникiв з жахом виявляє мiж собою й
iншими людьми вiдчуження. Захворiлий вiд пережитого, вiн, однак, не в
змозi вiдкинути обтяжуючi його турботи товариша по унiверситетi
Разумихина. З бесiди останнього з лiкарем Розкольникiв
довiдається, що по пiдозрi в убивствi баби арештований маляр
Миколка, простий сiльський хлопець. Болiсно реагуючи на розмови про
злочин, сам вiн також викликає пiдозру в навколишнiх
Пришедший з вiзитом Лужин шокований злиденнiстю комiрки героя; ïхня
розмова переростає у сварку й закiнчується розривом.
Особливо зачiпає Раскольникова близькiсть практичних висновкiв з
розумного егоïзму Лужина (який здається йому вульгарнiстю) i
власноï теорiï: людей можна рiзати…
Бродячи по Петербурговi, хворий юнак страждає вiд своєï
вiдчуженостi з миром i вже готовий зiзнатися в злочинi перед владою, як
бачить роздавленого каретою людини. Це Мармеладов. З жалю Розкольникiв
витрачає на вмираючi останнi грошi: того переносять у будинок,
кличуть доктора. Родiон знайомиться з Катериной Iванiвною й Сонею, що
прощається з батьком у недоречно яскравому вбраннi повiï.
Завдяки добрiй справi герой ненадовго вiдчула спiльнiсть iз людьми.
Однак, зустрiвши в себе на квартирi приехавших матiр i сестру, раптом
усвiдомлює себе мертвим для ïхньоï любовi й грубо
проганяє ïх. Вiн знову самотнiй, але в нього
з'являється надiя зблизитися з переступившей, як i вiн, абсолютну
заповiдь Сонею. Турботи про рiдний Раскольникова бере на себе Разумихин,
чи не з першого погляду влюбившийся в красуню Дуню. Тим часом ображений
Лужин ставить наречену перед вибором: або вiн, або брат Щоб довiдатися
про долю закладених в убитоï речей, а насправдi — розсiяти
пiдозри деяких знайомих, Родiон сам напрошується на зустрiч iз
Порфирiєм Петровичем, слiдчим у справi про вбивство баби
процентщицы. Останнiй згадує про недавно опублiковану в газетi
статтi Раскольникова Про злочин, пропонуючи авторовi роз'яснити свою
теорiю про два розряди людей. Виходить, що звичайне (нижче) бiльшiсть
усього лише матерiал для вiдтворення собi подiбних, саме воно має
потребу в строгому моральному законi й зобов'язано бути слухняним. Це
тварини тремтячi. Властиво люди (вищi) мають iншу природу, володiючи
даром нового слова, вони руйнують сьогодення в iм'я кращого, навiть якщо
знадобиться переступити через ранiше встановленi для нижчого бiльшостi
моральних норм, наприклад, пролити чужу кров. Цi злочинцi потiм стають
новими законодавцями. Таким чином, не визнаючи бiблiйних заповiдей (не
убий, не укради i iн.), Розкольникiв дозволяє право имеющим
— кров по совiстi. РОЗУМНИЙ i проникливий Порфирiй розгадує
в героï iдеологiчного вбивцю, що претендує на роль нового
Наполеона. Однак у слiдчого немає доказiв проти Родiона — i
вiн вiдпускає юнака в надiï, що добра натура переможе в ньому
омани розуму й сама приведе його до визнання у вчиненому. Дiйсно, герой
усе бiльше переконується, що помилився в собi: теперiшнiй владар
<…> громить Тулон, робить рiзанину в Парижу, забуває
армiю в Єгиптi, витрачає полмиллиона людей у московському
походi, а вiн, Розкольникiв, мучається через вульгарнiсть i
пiдлостi одиничного вбивства. Ясно, вiн тварина тремтяча: навiть убивши,
не переступив через моральний закон. Самi мотиви злочину двояться у
свiдомостi героя: це й перевiрка себе на вищий розряд, i акт
справедливостi, вiдповiдно до революцiйно-соцiалiстичних навчань
передавальне надбання хижакiв ïх жертвам
Приехавший слiдом за Дуней у Петербург Свидригайлов, очевидно, винний у
недавнiй смертi своєï дружини, знайомиться з Раскольниковым i
зауважує, що вони одного поля ягоди, хоча останнiй i не цiлком
перемiг у собi Шиллера. При всiй вiдразi до кривдника сестри Родiона
залучає його гадана здатнiсть насолоджуватися життям, незважаючи
на доконанi злочини. . Пiд час обiду в дешевих номерах, куди Лужин з
економiï оселив Дуню з матiр'ю, вiдбувається рiшуче
пояснення. Лужин уличается в наклепi на Раскольникова й Соню, який той
нiбито вiддав за низиннi послуги грошi, самовiддано зiбранi жебрачцi
матiр'ю на його навчання. Рiднi переконуються в чистотi й шляхетностi
юнака й спiвчувають Сониной долi. Вигнаний з ганьбою Лужин шукає
спосiб опорочити Раскольникова в очах сестри й матюкай
Останнiй тим часом, знову вiдчувши болiсне вiдчуження вiд близьких,
приходить до Сонi. У неï, переступившей заповiдь не
прелюбодействуй, шукає вiн порятунок вiд нестерпноï
самiтностi. Але сама Соня не самотня. Вона принесла себе в жертву заради
iнших (голодних братiв i сестер), а не iнших заради себе, як
ïï спiврозмовник. Любов i жаль до близьких, вiра в милосердя
Бога нiколи не залишали ïï. Вона читає Родiоновi
євангельськi рядки про вiдродження Христом Лазаря, сподiваючись на
чудо й у своєму життi. Героєвi не вдається захопити
дiвчину наполеонiвським задумом про владу над всiм мурашником. Мучимый
одночасно страхом i бажанням викриття, Розкольникiв знову приходить до
Порфирiя, нiбито турбуючись про свою заставу. Начебто б вiдвернена
розмова про психологiю злочинцiв зрештою доводить юнака до нервового
зриву, i вiн майже видає себе слiдчому. Рятує його
несподiване для всiх визнання в убивствi процентщицы маляра Миколки.
У прохiдний комнатке Мармеладовых улаштованi поминки по чоловiку й
батьковi, пiд час яких Катерина Iванiвна в припадку хворобливого
самолюбства ображає господарку квартири. Та велить ïй з
дiтьми негайно з'ïхати. Раптом входить Лужин, що проживає в
тiм же будинку, i обвинувачує Соню в крадiжцi сторублевой
асигнацiï. Провина дiвчини доведенаi: грошi виявляються в кишенi
ïï фартуха. Тепер в очах навколишнiх вона ще й злодiйка. Але
зненацька перебуває свiдок того, що Лужин сам непомiтно пiдсунув
Сонi папiрець. Наклепник осоромлений, а Розкольникiв пояснює
присутнiм причини його вчинку: принизивши в очах Дуни брата й Соню, вiн
розраховував повернути розташування нареченоï. Родiон i Соня йдуть
до неï на квартиру, де герой зiзнається дiвчинi в убивствi
баби й Лизаветы. Та жалує його за моральнi борошна, на якi вiн
себе прирiк, i пропонує спокутати провину добровiльним визнанням i
каторгою. Розкольникiв же журиться тiльки про те, що виявився твариною
тремтячоï, iз совiстю й потребою в людськiй любовi. Я ще поборюся,
— не погоджується вiн Ссоней.
Тим часом Катерина Iванiвна з дiтьми виявляється на вулицi. У
неï починається горлiвка кровотеча, i вона вмирає,
вiдмовившись вiд послуг священика. Присутнiй тут Свидригайлов береться
оплатити похорони й забезпечити дiтей i Соню. У себе будинку
Розкольникiв знаходить Порфирiя, що переконує юнака з'явитися з
винноï: теорiя, що заперечує абсолютнiсть морального закону,
вiдриває вiд єдиного джерела життя — Бога, творця
єдиного по природi людства, — i тим самим прирiкає
свого бранця на смерть. Вам тепер <…> повiтрю треба,
повiтрю, повiтрю! Порфирiй не вiрить у виннiсть Миколки, принявшего
страждання по споконвiчнiй народнiй потребi: надолужити грiх
невiдповiдностi iдеалу — Христу.
Але Розкольникiв ще сподiвається переступити i моральнiсть. Перед
ним — приклад Свидригайлова. Ïхня зустрiч у трактирi
вiдкриває героєвi сумну iстину: життя цього ничтожнейшего
лиходiя порожня й тяжка для нього самого
Взаємнiсть Дуни — єдина надiя для Свидригайлова
повернутися до джерела буття. Переконавшись у ïï безповоротнiй
нелюбовi до себе пiд час бурхливоï розмови на його квартирi, вiн
через кiлька годин застрелюється. Тим часом Розкольникiв, гнаний
вiдсутнiстю повiтря, прощається з рiдними й Сонею перед визнанням.
Вiн усе ще переконаний у вiрностi теорiï i повний презирства до
себе. Однак, на настiйну вимогу Сонi, на очах народу покаянно
цiлує землю, перед якою згрiшив. У полiцейськiй конторi вiн
довiдається про самогубство Свидригайлова й робить офiцiйне
визнання Розкольникiв виявляється в Сибiру, у каторжному острозi.
Мати вмерла вiд горя, Дуня вийшла замiж за Разумихина. Соня оселилася
бiля Раскольникова й вiдвiдує героя, терпляче зносячи його
похмурiсть i байдужiсть. Кошмар вiдчуженостi тривають i тут: каторжани
iз простолюду ненавидять його як безбожника. Навпроти, до Сонi
ставляться з нiжнiстю й любов'ю. Потрапивши в тюремний госпiталь, Родiон
бачить сон, що нагадує картини з Апокалiпсиса: таємничi
трихiни, вселяючись у людей, породжують у кожному фанатичну
переконанiсть у власнiй правотi й нетерпимiсть до iстин iнших. Люди
вбивали один одного в <…> безглуздiй злостi, поки не
винищився весь рiд людський, крiм декiлькох чистих i вибраних. Йому
вiдкривається нарештi, що гордiсть розуму веде до ворожнечi й
загибелi, а смиреннiсть серця — до єдностi в любовi й до
повноти життя. У ньому пробуджується нескiнченна любов до Сонi. На
порозi воскресiння в нове життя Розкольникiв бере в руки
Євангелiє
О. А. Богданова